Решение Тисменицкого райсуда об отказе Универсалбанку во взыскании задолженности


Считаете ли Вы решение справедливым и законным?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Справа № 2-535/11

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 грудня 2011 року м. Івано-Франківськ

Тисменицький районний суд Івано-Франківської області

в складі:

головуючого –судді Гургули В.Б.

секретаря Мотики О.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором,-

в с т а н о в и в :

Позивач 11 березня 2011 року звернувся до суду з вказаним позовом мотивуючи тим, що 28 вересня 2007 року між ВАТ «Банк Універсальний», який на даний час перейменований у ПАТ «Універсал Банк»та громадянином ОСОБА_1 був укладений генеральний договір про надання кредитних послуг №BL232 із змінами та доповненнями від 22.04.2009 р. та від 26.02.2010 р., відповідно до якого позивач зобов’язався надати ОСОБА_1 кредитні послуги, вказані у цьому договорі в рамках ліміту, що дорівнює 655 000 доларів США. При цьому вказав, що умови і порядок надання, сума і порядок виконання зобов'язань повинні оформлятись додатковою угодою до генерального договору у формі окремої індивідуальної угоди. В рамках вказаного генерального договору 28.09.2007 р. між позивачем та відповідачем-1 ОСОБА_1 було укладено додаткову індивідуальну угоду №BL232-К/1, за умовами якої ОСОБА_1 надано кредит в розмірі 655 000 доларів США з датою погашення 01 вересня 2017 року з відсотковою ставкою 11,5% річних.

З метою забезпечення виконання ОСОБА_1 своїх зобов'язань по кредитному договору між ПАТ «Універсал Банк» та відповідачем-2 ОСОБА_2 було укладено 28.09.2007 р. договір поруки № BL232-П1, а також додаткові угоди №1 і №2 від 22.04.2009 р. і 26.02.2010 р. відповідно.

В порядку забезпечення генерального договору між ПАТ «Універсал Банк» та відповідачем ОСОБА_2 було укладено 28.09.2007 р. договір іпотеки, який був посвідчений приватним нотаріусом Тисменицького районного нотаріального округу ОСОБА_3 та зареєстрований в реєстрі за № Д-1220, відповідно до якого у іпотеку було передано належне ОСОБА_2 нерухоме майно, а саме:

- Оздоровчий комплекс «ІНФОРМАЦІЯ_1», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, який складається з оздоровчого комплексу загальною площею 390,9 кв.м. та господарського корпусу загальною площею 218,2 кв.м;

- Житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 246,4 кв.м;

- Земельна ділянка площею 0,05 га, кадастровий номер 17.199.0011.

Заставна вартість переданого в іпотеку нерухомого майна згідно звіту незалежного суб’єкта оціночної діяльності становила 4 235 000 грн. (п.1.2. Договору іпотеки).

В подальшому між позивачем та ОСОБА_2 було укладено 22.04.2009 р. додатковий договір №1 до договору іпотеки від 28.09.2007 р.

Відповідно до п. 3.4.2. генерального договору ОСОБА_1 зобов’язувався у визначений строк виконати зобов'язання по своєчасному поверненню заборгованості, а також сплатити плату за кредитні послуги відповідно до умов генерального договору та індивідуальних угод.

Відповідно до п. 6.1. генерального договору позивач вправі вимагати від позичальника всієї наданої йому суми боргу та сплати за кредит у випадку порушення термінів погашення будь-яких своїх грошових зобов'язань.

Згідно розрахунку заборгованості, наданого позивачем до позовної заяви, станом на 31.01.2011 р. сума заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором становить 637 321,28 доларів США, що становить 5 060 330,96 грн. по курсу НБУ станом на 31.01.2011 р., яку позивач просить суд стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 солідарно в користь ПАТ «Універсал Банк».

02.12.2011 року представник позивача збілишив позовні вимоги, а саме просив стягнути з відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в солідарному порядку в користь ПАТ «Універсал Банк» 691 864,34 дол. США, що по курсу НБУ становить 5514850(п’ять міліонів п’ятсот чотирнадцять тисяч вісімсот п’ятдесят), 64 грн.

Представник відповідачів позовні вимоги не визнав, суду пояснив, що при поданні позовної заяви про стягнення заборгованості за кредитним договором, позивач не надав доказів того, що він на момент укладення кредитного договору мав генеральну та індивідуальну ліцензії Національного банку України на здійснення валютних операцій, на підставі яких у позивача було право надавати позичальнику кредитні послуги у іноземній валюті зі споживчими цілями (метою), а також індивідуальну ліцензію на використання іноземної валюти на території України, як засобу платежу, у зв’язку із чим подав 28.04.2011 р. до суду клопотання про витребування у позивача документальних доказів, що підтверджували б право позивача здійснювати надання споживчих кредитів у іноземній валюті.

Також представник відповідачів просив витребувати у позивача оригінали документів, які б вказували на правомірність здійснення позивачем операцій по купівлі валюти за дорученням відповідача-1, що передбачено Положенням про оформлення та виконання документів на перерахування, зарахування, купівлю та продаж іноземної валюти або банківських металів, яке затверджено Постановою Нацбанку вiд 05.03.2003 № 82, на підставі якої Банк (Позивач) проводив операції з іноземною валютою при виконанні умов генерального договору.

У цьому ж клопотанні представник відповідачів, не погоджуючись і заперечуючи розрахунки заборгованості, які позивач надав до позовної заяви, просив витребувати у позивача банківські виписки про рух коштів по рахунках відповідача-1, які були відкриті для обслуговування кредиту згідно умов кредитного договору, а також Договорів про відкриття та обслуговування рахунків відповідача-1, які були відкриті у ПАТ «Універсал Банк»і через які здійснювалось внесення відповідачем-1 гривневих та інвалютних коштів, проведення позивачем валютообмінних операцій, списання позивачем із цих рахунків коштів, їх зарахування на погашення зобов'язань відповідача-1 по Генеральному договору про надання кредитних послуг №BL232 від 28.09.2007 р.

14.06.2011 р. представник відповідачів подав до суду порівняльну таблицю заборгованості по кредитному договору №BL323, яка була розрахована на підставі банківської виписки і з якої слідувало, що позивач невірно розраховує суму зобов'язань відповідача-1, у зв’язку із чим просив зобов’язати позивача привести у відповідність до фактичного стану розрахунок заборгованості відповідача-1 за умовами Генерального договору про надання кредитних послуг №BL232 від 28.09.2007 р. і Додаткової угоди №BL232-К/1 від 28.09.2007 р. до Генерального договору та надати суду документальні докази, які беззаперечно підтверджують правильність проведення позивачем розрахунку ціни позову.

Також представник відповідачів просив зобов’язати позивача надати суду доказ отримання відповідачем-1 графіку повернення кредиту, яким є Додаток №1 до Додаткової угоди №BL232-К/1 від 28.09.2007 р. до Генерального договору №BL232 від 28.09.2007 р.

02.12.2011 р. представник відповідача-1 повторно подав до суду клопотання про витребування у позивача згаданих вище документів, зокрема –банківських виписок про рух коштів по рахунках, які б вказували на достовірність і правильність проведення позивачем розрахунку ціни позову, а також документів, на підставі яких здійснювалась оцінка фінансового стану відповідача-1 (матеріалів кредитної справи), якість забезпечення кредиту та проводилась підготовка до укладення Генерального договору про надання кредитних послуг №BL232 від 28.09.2007 р. і Додаткової угоди № BL232-К/1 від 28.09.2007 р.

Клопотання представника відповідачів були надані позивачу під час судових засідань, однак позивач ухилився від надання документів, які необхідні для повного, всестороннього, об'єктивного і неупередженого розгляду справи.

Представник відповідачів, не погоджуючись з вимогами позивача озвучив під час судового засідання заперечення, у якому вказував на порушення позивачем прав споживача та загальних засад цивільного законодавства.

З Генеральним договором про надання кредитних послуг №BL232 від 28.09.2007 р. (із змінами та доповненнями), Додатковою (індивідуальною) угодою №BL232-К/1 (із змінами та доповненнями), Додатковими угодами №№1,2,3,4 і 5 до Генерального договору по надання кредитних послуг №BL232 від 28.09.2007 р. (із змінами та доповненнями), Договором іпотеки від 28.09.2007 р., Додатковим договом №1 до Договору іпотеки від 28.09.2007 р., Договором поруки №BL232-П1 від 28.09.20087р. (із змінами та доповненнями), Додатковими угодами №1 від 22.04.2009 р. і №2 від 26.02.2010 р. до Договору поруки відповідачі та їх представник не згідні, вважають їх умови несправедливими та дискримінаційними.

Вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку що в задоволенні позову слід відмовити з наступних підстав.

Встановлено, що 28 вересня 2007 року між ВАТ «Банк Універсальний», який на даний час перейменований у ПАТ «Універсал Банк»(далі –Позивач чи/або Банк) та ОСОБА_1 (далі –Відповідач-1 чи/або Позичальник) було укладено Генеральний договір про надання кредитних послуг №BL323 (далі –Генеральний договір). Як слідує із п.1.1.1. Генерального договору –умови і порядок надання, сума, строк і порядок виконання зобов'язань, розмір і порядок плати за кредитні послуги стосовно кожної кредитної послуги в межах цього Договору оформляється додатковою угодою до цього Договору у формі окремої індивідуальної угоди, що є невід'ємною частиною цього Договору.

28 вересня 2007 року між відповідачем -1 і позивачем було укладено Додаткову угоду №BL232-К/1 до Генерального договору про надання кредитних послуг №BL232 від 28.09.2007 р. (далі –Індивідуальна угода), згідно якої банк надав Позичальнику кредитні кошти (кредит) в сумі 655 000 доларів США з базовою процентною ставкою 11,5% річних і з поверненням кредиту у повному обсязі в терміни та розміри, що встановлені Графіком повернення кредиту згідно Додатку № 1 до цієї Індивідуальної угоди.

В подальшому банком вносились зміни та доповнення до Генерального договору та Індивідуальної угоди, в тому числі у вигляді Додаткових угод №№ 1,2,3,4 і 5 від 22.04.2009 року, 25.12.2009 року, 26.02.2010 р. і 28.10.2010 р. відповідно, на підставі яких у Позичальника виникали додаткові зобов'язання перед банком.

В порядку забезпечення Генерального договору між банком та ОСОБА_2 (далі –Відповідач-2, чи/або Іпотекодавець, чи/або Поручитель), було укладено 28.09.2007 р. Договір іпотеки, який був посвідчений приватним нотаріусом Тисменицького районного нотаріального округу ОСОБА_3 (далі –Нотаріус) відповідно до якого у іпотеку було передано належне Позичальнику нерухоме майно, а саме:

- Оздоровчий комплекс «ІНФОРМАЦІЯ_1», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, який складається з оздоровчого комплексу загальною площею 390,9 кв.м. та господарського корпусу загальною площею 218,2 кв.м;

- Житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 246,4 кв.м;

- Земельна ділянка площею 0,05 га, кадастровий номер 17.199.0011.

Заставна вартість переданого в іпотеку нерухомого майна згідно звіту незалежного суб’єкта оціночної діяльності становила 4 235 000 грн. (п.1.2. Договору іпотеки), що по курсу НБУ станом на 08.05.2008 р. становило 838 613,86 доларів США (або 5,05 грн. за один долар США).

В подальшому між Банком та Іпотекодавцем (ОСОБА_2.) було укладено 22.04.2009 р. Додатковий договір №1 до Договору іпотеки від 28.09.2007 р.

З метою забезпечення своїх інтересів на час виконання Генерального договору та Індивідуальної угоди Банк спонукав ОСОБА_2 укласти 28.09.2007 р. Договір поруки №BL232-П1, до яких у подальшому Банк спонукав Поручителя підписати додаткові угоди №1 і №2 від 22.04.2009 р. і 26.02.2010 р. відповідно.

Генеральний договір про надання кредитних послуг №BL232 від 28.09.2007 р. разом з Додатковою угодою №BL232-К/1 до Генерального договору по надання кредитних послуг, Додаткові угоди №1 від 22.04.2009 р., №2 від 25.12.2009 р., №3 від 26.02.2010 р., №4 від 26.02.2010 р., №5 від 28.10.2010 р., зміни та доповнення до Генерального договору та Індивідуальних угод (далі все разом –Кредитний договір) на думку суду не відповідає вимогам чинного законодавства, містить несправедливі та дискримінаційні умови, положення Кредитного договору надають значну перевагу банку, позбавляючи натомість позичальника значного обсягу прав, одночасно встановлюючи жорсткі обов’язки та відповідальність для позичальника і поручителя.

За умовами Генерального та індивідуальних і додаткових угод Позичальник –ОСОБА_1 є фізичною особою, що підтверджується преамбулами договорів та зазначено у розділах «Реквізити та підписи сторін»згаданих договорів.

Згідно термінів Генерального договору –«Цільове використання (мета)»- спрямування кредитних коштів … за цілями, які визначені Індивідуальними угодами.»

Додатковою угодою №BL232-К/1 до Генерального договору по надання кредитних послуг №BL232 від 28.09.2007 р. (індивідуальна угода –кредит з відстроченням) передбачено, що цільове призначення (мета кредиту): поточні потреби. Тобто –кредит надавався на споживчі потреби, що підтверджується п.7.4. Генеральної угоди, оскільки позичальник є фізичною особою. Дане твердження неспростовано представником позивача в судовому засіданні.

Частиною 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»передбачено –Договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

Отже –кредит, який надавався позичальнику ОСОБА_1 за умовами Генерального договору та Індивідуальних угод є споживчим.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (надалі –Закон) договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

Згідно з п. 2 вищезазначеної статті перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про:

1) особу та місцезнаходження кредитодавця;

2) кредитні умови, зокрема:

а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений;

б) форми його забезпечення;

в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача;

г) тип відсоткової ставки;

ґ) суму, на яку кредит може бути виданий;

д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо);

е) строк, на який кредит може бути одержаний;

є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги;

ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови;

з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється;

и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію;

і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

Окрім наведених вимог Закону України «Про захист прав споживачів»існують вимоги, передбачені Постановою Правління Національного банку України (далі НБУ) №168 від 07.05.2007 р. «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту»(далі –Постанова НБУ №168), де вказується:

(п.2.1.) Банки зобов'язані перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, зазначивши таке:

а) найменування та місцезнаходження банку –юридичної особи та його структурного підрозділу;

б) умови кредитування, зокрема:

- можливу суму кредиту;

- строк, на який кредит може бути одержаний;

- мету, для якої кредит може бути використаний;

- форми та види його забезпечення;

- необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється;

- наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, у тому числі між зобов'язаннями споживача;

- тип процентної ставки (фіксована, плаваюча тощо);

- переваги та недоліки пропонованих схем кредитування;

в) орієнтовну сукупну вартість кредиту з урахуванням:

- процентної ставки за кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту (у тому числі на користь третіх осіб - страховиків, оцінювачів, реєстраторів, нотаріусів тощо);

- варіантів погашення кредиту, уключаючи кількість платежів, їх періодичність та обсяги;

- можливості та умов дострокового повернення кредиту;

г) інші умови, передбачені законодавством.

Крім того пунктом 3.1 вказаної Постанови НБУ №168 визначено, що банки зобов’язані в кредитному договорі або додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов’язань споживача, зазначивши таке: значення процентної ставки та порядок обчислення процентних доходів відповідно до вибраного банком методу згідно з вимогами нормативно-правових актів Національного банку; перелік, розмір і базу розрахунку всіх комісій (тарифів) банку, що пов’язані з наданням, обслуговуванням і погашенням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, здійснення валютно-обмінних операцій, юридичне оформлення тощо; перелік і розмір інших фінансових зобов’язань споживача, які виникають на користь третіх осіб згідно з вимогами законодавства України та/або умовами кредитного договору (страхові платежі під час страхування предмета застави, життя та працездатності споживача, розмір зборів до Пенсійного фонду України, комісії під час купівлі-продажу іноземної валюти для погашення кредиту та процентів за користування ним, біржові збори, послуги реєстраторів, нотаріусів, інших осіб тощо).

Відповідно до п. 3.8. Постанови НБУ №168 у разі надання кредиту в іноземній валюті банки зобов'язані під час укладення кредитного договору:

- попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором несе споживач;

- надати інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов'язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним.

Проте, незважаючи на чинні вимоги, встановлені Національним банком України, вище вказані вимоги позивачем не були належним чином виконані при укладенні Генерального договору, Індивідуальних та додаткових угод.

Всупереч вимогам п.п. «д»п. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»та п.п. «в»п. 2.1, п.3.8. Постанова НБУ №168 позивач (банк) при укладенні Генерального договору та Індивідуальних угод не надав позичальнику ОСОБА_1 в письмовій формі інформації про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, у тому числі між зобов'язаннями споживача, переваги та недоліки пропонованих схем кредитування, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов’язань споживача, які пов’язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту (у тому числі на користь третіх осіб —страховиків, оцінювачів, реєстраторів, нотаріусів тощо).

Натомість банк лише обмежився зазначенням в п.7.4. Генерального договору, що до укладення ним цього Договору позичальник був ознайомлений в письмовій формі з інформацією про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту…, … попереджений про те, що валютні ризики … несе Позичальник і що йому надано інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов’язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання … тощо.

Вказане положення п.7.4. Генерального договору не змінилось і при укладенні Індивідуальної угоди від 28.09.2007 р., в п. 8 яких вказується, що інші умови Генерального договору та додаткових угод до нього залишаються без змін.

Представник відповідачів стверджує, що ОСОБА_1 не тільки не було надано в письмовій формі детального розпису сукупної вартості кредиту й іншої інформації, яка передбачена п. 2. ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»та Постановою НБУ №168 від 07.05.2007 р., а банк взагалі не роз’яснив, в чому полягають відмінності між формами кредитування і між зобов’язаннями споживача, а також, у чому полягають валютні ризики позичальника під час виконання його зобов'язань за договором, яка методика використовується банком для визначення валютного курсу тощо.

Отже, в наслідок укладення Генерального договору та індивідуальної угоди виник дисбаланс прав та зобов'язань між банком та споживачем банківських послуг.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів»споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги).

Така інформація відповідачу-1 до укладення ним спірного Генерального договору та Індивідуальної угоди банком не надавалась, примірник Кредитного договору разом з додатками відповідач-1 отримав лише в день укладення договору та не мав змоги належним чином ознайомитись з його умовами. А Додаток №1 до Додаткової угоди №BL232-К/1 до Генерального договору по надання кредитних послуг (графік погашення кредиту) відповідач-1 взагалі не отримував.

Згідно п. 9 ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів»під час розгляду вимог споживача про відшкодування збитків, завданих недостовірною або неповною інформацією про продукцію чи недобросовісною рекламою, необхідно виходити з припущення, що у споживача немає спеціальних знань про властивості та характеристики продукції, яку він придбаває.

Позивачем було допущене істотне порушення прав відповідача-1, як споживача фінансових послуг, через невиконання позивачем вимог закону щодо надання відповідачу-1 повної, своєчасної та достовірної інформації про послугу, що є предметом договору, у зв’язку з чим позивач був позбавлений можливості належним чином оцінити властивості такої послуги та можливі негативні для нього наслідки, що можуть настати внаслідок її отримання.

Відповідно до п. 1 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів»продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.

Пунктом 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів»передбачено, що умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Суд вважає, що складений банком Кредитний договір порушує вимоги ст. 626 ЦК України, оскільки передбачає пріоритетність прав тільки у банку, мінімізуючи їх для позичальника і навпаки вказаним договором встановлено відповідальність за невиконання умов договору тільки для позичальника, при відсутності відповідальності за порушення умов договору з боку банку.

Пунктом 3.1.2. Генерального договору передбачено право банку відмовити позичальнику в наданні кредиту (частково або в повному обсязі), та/або вимагати від позичальника дострокового повернення всієї наданої йому суми кредиту та сплати плати за кредит, змінивши при цьому терміни повернення кредиту та плати за кредит в сторну зменшення … у разі порушення позичальником умов цього Договору та/або настання будь-якої події, що може погіршити фінансовий стан позичальника та/або вплинути на його здатність або бажання виконувати власні зобов'язання за цим Договором. Вказане положення п. 3.1.2. Генерального договору не змінилось і при укладенні Індивідуальних угод від 08.05.2008 р., в п. 8 яких вказується, що інші умови Генерального договору та додаткових угод до нього залишаються без змін.

Пунктом 5.1.5. Додаткових угод №1 від 22.04.2009 р. та №3 від 26.02.2010 р. до Генерального договору передбачено право банку самостійно змінювати процентну ставку у випадках невиконання з будь-яких причин Позичальником/Поручителем/Заставодавцем будь-яких умов цього Договору та/або договору, що забезпечує виконання зобов'язань позичальника за цим Договором… Це ж одностороннє право банк залишив за собою і у наступних додаткових угодах, які укладались в рамках Генерального договору.

Вказані умови Генерального договору і Додаткових угод № 1 від 22.04.2009 р. і № 3 від 26.02.2010 р. до Генерального договору є несправедливими, оскільки згідно статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" несправедливою є умова встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця.

Також пунктом 3.2.2. Генерального договору визначено умови щодо права споживача за споживчим кредитом на дострокове повне чи часткове погашення кредиту, а саме:

п. 3.2.2. «Достроково погашати кредит, за умови попередження про це Банк, шляхом надання відповідної заяви не пізніше ніж за 3 (три) робочі дні до дати дострокового погашення та при умові сплати Банку винагороди за дострокове погашення та нарахованих процентів на дату дострокового погашення, якщо інше не передбачено цим Договором та відповідними Індивідувальними угодами.

Індивідуальною угодою від 28.09.2007 р. передбачено:

п. 3.3. «Позичальник згідно умов цієї Індивідуальної угоди сплачує Банку винагороду за надання кредиту у розмірі 1575 доларів США. Зазначена винагорода має бути сплачена Позичальником:

- шляхом договірного списання Банком коштів з поточного рахунку Позичальника, відкритого у Банку, у валюті та сумі такої винагороди Банку за цією Індивідуальною угодою.»

Встановлюючи для себе винагороду у іноземній валюті при видачі кредиту на споживчі цілі Банк прямо порушує Правила торгівлі іноземною валютою (затв. Постановою Правління НБУ №251 від 10.08.2005 р., які встановлені відповідно до статей 44, 45 і 47 Закону України "Про Національний банк України" та розділів II і III Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.93 N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю".

На неприпустимість порушень згаданих Правил при встановленні комісій у іноземній валюті вказується також у листі НБУ від 09.11.2005 N 13-135/5657-11177.

Слід також зазначити, що згідно п. 3.6. Постанови НБУ №168 від 10.05.2007р. «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту»банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).

Кредитний договір передбачає умову, яка прямо суперечить вимогам вказаного пункту постанови НБУ, оскільки пунктом 3.3. Індивідуальної угоди банк встановив такі умови договору, якими фактично спонукав позичальника доручити банку в порядку договірного списання здійснити списання суми такої плати з поточного рахунку позичальника, відкритого у банку у валюті та сумі такої винагороди банку за Індивідуальною угодою.

Відповідно до п. 4 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпним.

Таким чином, суд вважає, що слід визнати, дані умови несправедливими та дискримінаційними, оскільки такі умови істотним чином обмежують права споживача встановлені законом.

Також суд вважає дискримінаційними та несправедливими умови п. 6.1 і п. 7.1. Генерального договору щодо права банку вимагати від позичальника дострокового повернення всієї наданої йому суми кредиту та сплати плати за кредит при будь-якому незначному порушенні умов кредитного чи іпотечного договорів.

Вказані положення Генерального договору не змінились і при укладенні Індивідуальної угоди від 28.09.2007 р., в п. 8 яких вказується, що інші умови Генерального договору та додаткових угод до нього залишаються без змін.

Аналізуючи зазначені положення Генерального договору в їх співвідношенні з обсягом прав, що наданий Генеральним договором позичальнику і які фактично не окреслені в тексті договору, суд приходить до висновку, що банком в кредитному договорі передбачені підстави для набуття вимоги щодо повного погашення кредиту до настання кінцевого строку його погашення (фактично - дострокового розірвання кредитного договору в односторонньому порядку), в будь-який час та з будь-яких підстав, навіть якщо порушення умов кредитного договору з боку споживача не є істотним і суттєвими та не впливають на основні права банку і не завдають йому збитків, в той час як споживачу договір такого права не надає взагалі, а отже є очевидним дисбаланс сторін договору, а самі умови договору по відношенню до споживача є дискримінаційними.

Те ж відноситься і до положень Генерального договору, якими регламентуються зобов'язання сторін, а саме:

п.3.3. «Банк зобов'язується:

3.2.3. Належним чином виконувати свої зобов'язання за цим Договором».

п.3.4. «Позичальник зобов'язується:

3.4.1. Дотримуватись цільового використання кредитних коштів за цілями зазначеними в Індивідуальних угодах.

3.4.2. У строк, визначений цим Договором та окремими Індивідуальними угодами, виконати свої зобов'язання по своєчасному поверненню заборгованості Позичальника перед банком, а також сплачувати плату за кредитні послуги на рахунок Банку відповідно до умов цього Договору та Індивідуальних угод, що є невід'ємною частиною цього Договору.

3.4.3. Протягом строку дії цього Договору самостійно надавати Банку:

· за вимогою банку надавати матеріали щодо видачі кредитних коштів, перевірки забезпечення кредиту, контролю за його цільовим використанням та погашенням;

· письмово повідомляти Банк про зміну будь-яких даних щодо особи Позичальника, зазначених далі в цьому підпункті Договору, а саме:

а) паспортних даних, фактичної адреси проживання, адреси для листування, даних щодо прописки (реєстрації), номеру робочого, домашнього телефону, місця роботи …;

та повідомити Банк про виникнення будь-яких інших обставин, які можуть вплинути на виконання Позичальником зобов'язань за цим Договором в триденний термін з моменту виникнення таких змін і в цей же строк надати Банку відповідні документи, що підтверджують такі зміни;…

3.4.4. Протягом строку дії цього Договору:

· допускати співробітників Банку для проведення перевірок з питань цільового використання кредиту, а у разі несвоєчасних виплат за цим Договором –з питань фінансового стану Позичальника, аналізу його платоспроможності;

· не передавати без попередньої письмової згоди Банку в заставу майно, що є предметом застави … за цим Договором …; не надавати поруки щодо забезпечення зобов'язань інших юридичних та фізичних осіб без попередньої письмової згоди банку, без попереднього письмового погодження з Банком не здійснювати дій по реорганізації Позичальника.».

Обмеживши себе лише єдиним записом в п.3.3.1. Генерального договору про те, що банк зобов'язується виконувати належним чином свої зобов'язання за цим Договором, банк ухилився і жодним чином не взяв на себе найменших зобов'язань адекватно відповідати перед позичальником за (як приклад) своєчасне письмове повідомлення позичальника про зміну будь-яких даних щодо банку, його фактичної адреси, номерів телефону, статусу, стану своєї платоспроможності тощо.

З наведеного вбачається, що зазначені положення Генерального договору в їх співвідношенні з обсягом зобов'язань, які розподілені між банком та позичальником вказують на те, що банком в Генеральному договорі не зазначено своєї відповідальності в разі невиконання чи неналежного виконання ним умов Генерального договору, однак, на позичальника, як споживача фінансових послуг, покладено жорсткі умови відповідальності, навіть за незначні порушення, якими є неповідомлення банку про факти, вказані в п. 3.4.4. Генерального договору, за що Банк залишив за собою право (п.3.1.) вимагати від позичальника дострокового повернення кредиту, зміни термінів повернення кредиту та плати за кредит в сторону зменшення.

Відповідно до положень статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" несправедливою є умова встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця.

Несправедливими для споживача є також і умови, які зазначені у Додаткових угодах №1 від 22.04.2009 р. і № 3 від 26.02.2010 р. до Генерального договору щодо зміни (підвищення) відсоткової ставки, а також спосіб її зміни та наслідки, які наступають в разі відмови споживача від такого підвищення, а саме:

п. 5.1. «Сторони погодили, що відповідно до чинного законодавства України (зокрема, статті 651 Цивільного кодексу України), протягом строку дії цього Договору може бути змінено розмір процентної ставки (в.т.ч. базової та/або підвищеної процентної ставки) за кредитом в сторону її збільшення/зменшення у разі настання події, не залежної від волі Сторін Договору, яка має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів Кредитора, та /або у разі зміни інших ринкових умов, та/або у разі порушення Позичальником умов цього Договору та/або договорів забезпечення, зокрема, але не виключно у разі:

5.1.1. збільшення середньозваженої ставки міжбанківського кредитування та/або середньозважених ринкових процентних ставок за строковими депозитами фізичних/юридичних осіб у валюті кредиту та/або збільшення ставки по кредитах Національним банком України (далі -НБУ), що надаються комерційним банкам, та/або інших індикаторів грошового ринку, які визначаються НБУ, або незалежними аналітичними агентствами (об’єднаннями, спілками тощо), або розраховуються на підставі фактичних процентних ставок за міжбанківськими угодами (зокрема, але не включно, зміна ставок LIBOR, EURIBOR,KIIBOR, KIACR,KIEVPRAIME тощо);

5.1.2. збільшення офіційного індексу інфляції (індексу споживчих цін) та/або розміру облікової ставки, встановленої НБУ,

5.1.3. запровадження адміністративних та /або інших заходів, які збільшують вартість коштів на українському ринку, окрема, але не виключно, введення нових або збільшення існуючих податків чи інших обов’язкових платежів, що стягуються за депозитними чи кредитними операціями установи Кредитора, та/або збільшення НБУ норм відрахувань для формування обов’язкових резервів за строковими вкладами або резервів для відшкодування витрат за кредитним операціями банків;

5.1.4. здійснення поточних коливань процентних ставок за вкладами та /або кредитами, або настання змін у грошово-кредитній політиці НБУ (зокрема, девальвація/ревальвація курсу гривні до курсу долара США або Євро або валюти кредиту або іншої валюти у порівнянні із курсом гривні до долару США або Євро або валюти кредиту або іншої валюти, встановленого НБУ на дату укладення цього Договору чи останнього перегляду процентної ставки;

5.1.5. невиконання з будь-яких причин Позичальником/Поручителем будь-яких умов цього Договору, що забезпечує виконання зобов’язань позичальника на період дії цього Договору, в т.ч. несвоєчасне страхування майна/життя (або страхування від нещасного випадку) Позичальника на період дії цього договору, якщо умовами цього Договору та/або договорами забезпечення передбачено таке страхування, та/або у разі погіршення фінансового стану Позичальнику,та/або у разі виникнення обставин, які явно свідчать про те, що наданий Позичальникові кредит своєчасно не буде повернений.».

Як вбачається з наведених вище умов Кредитного договору, відсоткова ставка може бути змінена фактично в будь-який час та за будь-яких умов, оскільки формулювання умов п. 5.1 в договорі дають банку право застосувати ці умови на власний розсуд, що не відповідає принципам добросовісності та справедливості, встановленим Цивільним кодексом України та Законом України «Про захист прав споживачів».

Генеральний договір містить окремі умови, які за змістом безпосередньо не відносяться до питань виконання договору, проте можуть мати негативні наслідки для позичальника незалежно від виконання чи невиконання умов договору.

Так, пунктом 7.3 Генерального договору встановлено, що позичальник однозначно та без жодних застережень дає пряму згоду на розкриття особистих даних позичальника, балансу рахунків, які є або будуть в майбутньому, безпосередньо кредитора, а також іншим юридичним особам, які прямо чи опосередковано пов’язані з кредитором за умови, що такі особи зберігатимуть банківську таємницю (маються на увазі організації колекторського типу).

Суд вважає, що таке положення є дискримінаційним та несправедливим, оскільки розкриття особистих даних позичальника є порушенням його конституційного права на приватне життя та не відповідає вимогам Закону України «Про інформацію».

Відповідно до статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" несправедливою є умова встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця.

Відповідно до п. 5 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів»якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

Згідно п. 6 ст. 18 цього ж Закону у разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача:

1) такі положення також підлягають зміні; або

2) договір може бути визнаним недійсним у цілому.

Відповідно до п.п. 5, 6 ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є судовий захист цивільного права та інтересу, а також справедливість, добросовісність та розумність.

Стаття 13 ЦК України передбачає, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства (п.1); при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (п.2); не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Відповідно до листа Національного банку України від 19.01.2006р. №18-112/219-637 «Про застосування в банківській діяльності Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів»банкам звернуто увагу на те, що нормами статті 11 цього Закону врегульовано права споживачів на випадок укладення ними кредитних договорів (у тому числі при здійсненні операцій з кредитування банківських рахунків споживачів), відповідно до яких кредитодавець надає кошти на придбання продукції. Зокрема, встановлено вимоги щодо письмової форми таких договорів, визначено обсяг інформації, яку кредитодавець (у тому числі банк) має право вимагати від позичальника (споживача) з метою перевірки платоспроможності останнього, на кредитодавця покладено обов'язок доведення факту передання позичальнику (споживачу) оригіналу такого договору, а також врегульовано інші аспекти відносин між кредитодавцем та позичальником (споживачем), що можуть мати місце під час виконання ними взятих на себе зобов'язань відповідно до укладеного кредитного договору. У зв'язку із вищезазначеним НБУ звертає увагу на можливість виникнення в діяльності банків певних ризиків під час укладення та виконання договорів про споживчий кредит із фізичними особами, які не є суб'єктами підприємницької діяльності, що обумовлені нормами статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів».

З наведеного вбачається, що договір споживчого кредиту –це правочин, який надає споживачу особливі засоби правового захисту, які не притаманні для інших правочинів, що можуть вчинятись за участю банківських установ.

Відповідно до статті 19 цього ж Закону нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність, що вводить споживача в оману або є агресивною. Підприємницька практика є такою що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається інформація для здійснення свідомого вибору. Згідно ч. 2 п. 2. ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів»підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформації, яка необхідна для здійснення свідомого вибору.

Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Відповідач-1, хоча і діяв добровільно при укладенні Генерального договору та Індивідуальної і додаткових угод, проте не мав реальної змоги надати дійсну оцінку положенням даного договору та наслідків його укладання через ненадання позивачем повної, достовірної та своєчасної інформації про умови, порядок кредитування та супутні послуги.

Надаючи кредитні послуги Банк у повній мірі застосував свої можливості впливу на Позичальника, спонукаючи останнього до підписання Генерального договору, Індивідуальної та додаткових угод саме на найвигідніших для банку умовах, користуючись своїми можливостями надання грошових коштів у кредит на певний термін і під проценти, а в тих випадках, коли у Позичальника виникли проблеми зі своєчасністю розрахунків (з незалежних від Позичальника обставин), банк негайно використав свої можливості і спонукав Позичальника підписати такі умови додаткових угод, які ще більш ускладнювали перспективи успішного і своєчасного виконання Позичальником своїх зобов'язань, а фактично унеможливлювали їх виконання.

Така нечесна підприємницька практика з боку Банку підтверджується наступним:

В порядку забезпечення виконання своїх зобов'язань за Генеральним договором та індивідуальною угодою від 28.09.2007 р. позичальник передав у іпотеку банку нерухоме майно, а саме:

- Оздоровчий комплекс «ІНФОРМАЦІЯ_1», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, який складається з оздоровчого комплексу загальною площею 390,9 кв.м. та господарського корпусу загальною площею 218,2 кв.м;

- Житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 246,4 кв.м;

- Земельна ділянка площею 0,05 га, кадастровий номер 17.199.0011.

Заставна вартість переданого в іпотеку нерухомого майна згідно звіту незалежного суб’єкта оціночної діяльності становила 4 235 000 грн. (п.1.2. Договору іпотеки), що по курсу НБУ станом на 08.05.2008 р. становило 838 613,86 доларів США або 5,05 грн. за один долар США, тобто, заставна вартість переданого в іпотеку майна значно перевищувала суму кредиту (655 000 доларів США).

Як відомо, у четвертому кварталі 2008 року у економіці нашої держави виникли відомі кризові явища, наслідки яких також негативно вплинули і на платоспроможність позичальника. З цього приводу позичальник неодноразово зверталась до банку з пропозиціями та заявами щодо реструктуризації (відстрочки) сплати по тілу кредиту, для того, щоби мати можливість своєчасно сплачувати основні кредитні відсотки (заяви від 27.10.08 №14-27/10/08, від 04.11.08 №21-04/04/11/08, від 04.03.09 № 06-03/03/09, від 10.03.09 б/н).

22.04.2009 р. між банком та позичальником було підписано Додаткову угоду №1 до Генерального договору, пунктом 1.3.2.1. якої було встановлено «…наступна процентна ставка (далі –«базова процентна ставка»):

а) з «22»квітня 2009 року по «31»березня 2010 року включно встановлюється процентна ставка в розмірі 3,05% річних;

б) з «01»квітня 2010 року по «31»березня 2015 року включно встановлюється процентна ставка в розмірі 15,59% річних;

в) а починаючи з «01» квітня 2015 року встановлюється процентна ставка в розмірі 13,5% річних;»

Проте банк, користуючись тим, що платоспроможність позичальника у зв’язку з кризовими явищами опинилась під загрозою, користуючись безвихідним становищем позичальника, користуючись (як вказувалось вище) односторонньо вигідним для себе правом вимоги дострокового повернення кредиту при будь-яких невиконаннях позичальником договору, користуючись залежністю позичальника від банку і своїм безспірним правом диктувати свої умови, фактично нав’язав позичальнику такі умови, згідно яких позичальника було зобов’язано додатково передати в іпотеку банку нерухоме майно, яке вже перебувало в іпотеці в порядку забезпечення Генеральної угоди №BL 3640 від 08.05.2008 р., а саме:

Відповідно до п. 1.3.2.2. банк зобов’язав позичальника та поручителя передати у додаткову іпотеку майно «… яке виступає забезпеченням по Генеральному Договору про надання кредитних послуг № 3640 від 07.05.3008 року та Кредитному договору №BL 1443 від 18.01.2008 року по зобов’язанням позичальника, а саме: домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 1067,70 кв.м, житловою площею 655,40 кв.м; Господарська споруда, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 522.7 кв.м., Земельна ділянка, на якій знаходяться вищевказані домоволодіння та господарська споруда, площею 0,55 га, кадастровий номер 2625886801141800464, за використання кредитних коштів починаючи з «22»квітня 2009 року встановлюється базова процентна ставка в розмірі 13,5%».

При цьому банк зобов’язався «… направити заяву про вилучення обтяження об’єкту нерухомого майна та повідомлення про вилучення з Державного реєстру іпотек запису про іпотеку … що встановлено на підставі договору іпотеки від 28 вересня 2007 року … за реєстровим № 1220, за умови, що:

А) всі зобов'язання позичальника за договорами (в т.ч. всіма Додатковими угодами до них) а саме:

- Генеральним договором про надання кредитних послуг №BL 232 від «28»вересня 2007 року

- Кредитним договором № BL1443 від «18»січня 2008 року;

- Додатковою угодою №BL3640/BL3640-К від «08»травня 2008 року до Генерального договору №BL3640 від «08»травня 2008 року;

- Додатковою угодою №BL3640/BL3664-К від «08»травня 2008 року до Генерального договору №BL3640 від «08»травня 2008 року, а також:

Б) всі зобов'язання ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) за Генеральним договором про надання кредитних послуг №BL 232 від «28»вересня 2007 року (в т.ч. Додатковими угодами до нього) та інші зобов'язання, які забезпечуються даною іпотекою, будуть виконані належним чином.»

Таким чином, банк, нібито декларуючи свої зобов'язання, повністю позбавив поручителя (у випадку дострокового виконання позичальником своїх зобов'язань) можливості вивільнення з-під іпотеки нерухомого майна, яке слугувало забезпеченням Генерального Договору про надання кредитних послуг №BL232 від 28.09.2007 р., встановивши однозначну умову, при якій вивільнення з-під іпотеки належного поручителю майна стало можливим лише при повному виконанні умов інших кредитних договорів.

Незважаючи на те, що поручитель передав у іпотеку майно, заставної вартості якого було достатнью для забезпечення повернення виданого кредиту, банк, увівши в оману позичальника і поручителя і, нібито йдучи йому назустріч у реструктуризації кредиту, спонукав поручителя віддати банку все належне йому нерухоме майно, обтяження на яке могло бути знято лише за умови виконання зобов'язань за всіма вказаними вище кредитними договорами, а саме: Генеральним договором про надання кредитних послуг №BL 232 від «28»вересня 2007 року, КРЕДИТНИМ ДОГОВОРОМ № BL1443 від «18»січня 2008 року, Додатковою угодою №BL3640/BL3640-К від «08»травня 2008 року до Генерального договору №BL3640 від «08»травня 2008 року, Додатковою угодою №BL3640/BL3664-К від «08»травня 2008 року до Генерального договору №BL3640 від «08»травня 2008 року.

Тобто, якщо позичальник спромагався повністю сплатити достроково кредит за Генеральним договором про надання кредитних послуг №BL232 від 28.09.2007 р, то банк все рівно не знімав би заборони і обтяження на майно, що було передано в іпотеку в порядку забезпечення цього Генерального договору, оскільки це ж майно банк спонукав поручителя передати в забезпечення інших кредитних договорів (№BL3640 від 08.05.2008 р. і № BL1443 від 18.01.2008 р.).

Таким чином, увівши в оману позичальника і поручителя банк спромігся в порядку забезпечення зобов'язань позичальника одержати в іпотеку нерухомого майна на загальну суму 14 592 285 грн. що було еквівалентно 2 889 956,38 доларів США, тобто, вартість переданого в іпотеку майна майже у чотири з половиною рази перевищувала зобов’язання позичальника і поручителя.

Внаслідок підписання позичальником 22.04.2009 р. Додаткової угоди №1 до Генерального договору відповідач-2, яка є одночасно майновим поручителем та іпотекодавцем за умовами Генерального Договору про надання кредитних послуг №BL3640 від 08.05.2008 р., Кредитного договору № BL1443 від 18.01.2008 р. та Генерального договору про надання кредитних послуг №BL232 від 28.09.2007 р., повністю втратила право на вільне розпорядження своїм майном навіть при повному виконанні своїх зобов'язань, оскільки це майно було обтяжене зобов’язаннями відповідача -1, яким є ОСОБА_1

Судом встановлено, що банк, спромігшись зобов’язати позичальника і поручителя в обов’язковому порядку і у встановлений строк (до 22 жовтня 2009 року) оформити додаткову іпотеку, спонукав (а фактично змусив) позичальника погодитись на збільшення базової процентної ставки на 13,5% (згідно п.1.3.2.2. Додаткової угоди №1), при тому, що базова процентна ставка за умовами Індивідуальної угоди №BL232-К/1 становила 11,5%.

Окрім цього, одержавши у іпотеку в порядку забезпечення виданого кредиту майна, заставна вартість якого становила 2 889 956,38 доларів США, банк встановив з моменту підписання 22.04.2009 р. Додаткової угоди №1 до Генерального договору додаткові досить жорсткі і несправедливі для Позичальника умови, а саме:

«2. Підписання цієї Додаткової угоди Сторони підтверджують наступне:

2.1. … в період з «26»серпня 2008 року по «21»квітня 2009 року включно Позичальник підтверджує правомірність нарахування Банком процентів за користування кредитом (надання згідно умов вищевказаної Індивідуальної угоди) за наступними ставками:

- процентна ставка –13,5% річних («базова процентна ставка»); (згідно Додаткової угоди №1)

- понад встановлений строк (або термін погашення) процентна ставка в розмірі 27% («підвищена процентна ставка»згідно Додаткової угоди №1). Розмір підвищеної процентної ставки за користування Кредитом понад встановлені цим Договором терміни сплати щомісячних платежів застосовуються до всієї простроченої суми основного боргу Позичальника».

Однак і цього виявилось для банку мало.

Йдучи (нібито) назустріч позичальнику у питанні реструктуризації заборгованості, встановлюючи на певний короткий час зменшення процентної ставки (п.1.3.2.1.), банк підписує 26.02.2010 р. Додаткову угоду №3 до Генерального договору, де пунктом 1.3.2.2. одночасно встановлює позичальнику додаткове зобов’язання:

«… у період з 01 червня 2010 року по 31 грудня 2010 року щомісячно здійснювати дострокове часткове погашення у розмірі 5 000,00 (п’ять тисяч) доларів США (загальна сума дострокового часткового погашення за весь період складає 35 000 (тридцять п’ять тисяч) доларів США».

Мало того, у цей же день 26.02.2010 р. банк спонукає позичальника підписати Додаткову угоду №4 до Генерального договору у якій додатково збільшує плату за кредитні послуги, а саме:

Додаток №1 до додаткової угоди №4 від 26 лютого 2010 року

Плата за кредитні послуги

Вид плати

Розмір плати

Проценти за користування кредитними коштами без порушення встановленого строку (або термінів) погашення кредиту (його частини) («базова процентна ставка»)

- 15,71% процентів річних за кредитами в доларах США

Проценти за користування кредитними коштами понад встановлений строк (або терміни погашення) (його частини) («базова процентна ставка»)

- 30,94% процентів річних за кредитами в доларах США

Таким чином банк, увівши в оману позичальника, фактично встановив для позичальника гірші умови, аніж вони були на день укладення Генерального договору №BL232 та Індивідуальної угоди від 28.09.2007 р.

Позичальник та Поручитель, намагаючись знайти вихід зі складного становища, неодноразово звертались до Банку з письмовими заявами та пропозиціями (№ 21-29/06/10 від 29.06.2010 р., № 25-09/08/10 від 09.08.2010 р., №26 від 04.10.10 р., №30 від 18.11.10 р., №31 від 22.11.2010 р., №32 від 29.11.10 р.), у яких просили банк переглянути п. 1.3.2.2. додаткової угоди №3 від 26.02.2010 р. та зробити перехресну заставу чи вивільнити з-під обтяження бодай один з об’єктів нерухомого майна, яке планувалось невідкладно реалізувати, а виручені від реалізації кошти спрямувати на погашення простроченої кредиторської заборгованості та на погашення кредиту в цілому (Звернення і заяви додаються до позову).

Однак, домігшись від позичальника передачі в іпотеку всього належного йому майна, яким позичальника і поручителя змушено було додатково забезпечувати виконання інших кредитних договорів, досягнувши повної залежності позичальника від своєї волі, нав’язавши позичальнику і поручителю додаткові обтяжливі умови, банк відверто ігнорував пропозиції і заяви позичальника і, користуючись одержаними односторонніми перевагами, безапеляційно вказував позичальнику, що тільки повне погашення заборгованості за всіма кредитами дає можливість звільнення з-під застави майна (листи № 8423 від 21.06.2011 р., № 431650 від 31.12.2010 р.).

За умовами Генерального договору про надання кредитних послуг №BL232 від 28.09.2007 р. (п.1.1.) банк зобов’язувався надати позичальнику кредитні кошти в сумі 655 000 доларів США. Станом на 28.09.2007 р. курс долара США, який був встановлений НБУ по відношенню до гривні, становив 5,05 грн. за один долар США.

Отже, у переводі на курс гривні загальна сума кредиту в розмірі 655 000 доларів США була еквівалентною 3 307 750 грн. станом на день підписання Генерального договору та Індивідуальної угоди.

Ввівши в оману позичальника, банк спонукав його підписати завідомо невигідні для позичальника, проте, безумовно вигідні для банку умови Генерального договору про надання кредитних послуг №BL232 від 28.09.2007 р. та Індивідуальної угоди, додатків та доповнень, скориставшись необізнаністю позичальника у сфері банківської діяльності та фінансових послуг, повністю переклавши свій власний ризик по знеціненню гривні на позичальника, одержавши в іпотеку в порядку забезпечення наданого кредиту високоліквідне нерухоме майно, ринкова вартість якого значно перевищує розмір наданого кредиту, банк штучно (умисно) створив для позичальника такі умови, за яких він (позичальник) через деякий час повинен був заздалегідь ставати безнадійним боржником.

При цьому позичальник впродовж значного часу регулярно сплачував банку обумовлені несправедливими договорами відсотки і гасив одержану позику, що підтверджується банківськими виписками, які додаються до цього позову.

Згідно п. 1. ст. 230 ЦК України, кожній із сторін правочину заборонено вводити один одного в оману щодо обставин, які мають істотне значення. В даному випадку істотним значенням також є отримання кредиту в іноземній валюті та повне одностороннє покладення на позивача валютного ризику.

Несправедливими є, зокрема, умови Генерального договору ( п. 1.1.3.) та Індивідуальних угод (п.1) в частині надання кредиту в доларах США, що передбачають погашення кредиту та сплату відсотків за користування кредитом у іноземній валюті, що є способом зловживання правом, коли всі ризики знецінення національної валюти України шляхом порушення вимог закону, Банк перекладає виключно на споживача –Позичальника, що є грубим порушенням частини 3 статті 13 Цивільного кодексу України, де вказується, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Відповідно до ст. 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" –відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договором) між клієнтом та банком.

Згідно ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банк –це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення і вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

У відповідності до ст.ст. 2, 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг», банк є фінансовою установою, яка має виключне право на підставі відповідної ліцензії надавати фінансові кредити. При цьому метою цього Закону, як вказано в його преамбулі, є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг.

Таким чином, при наданні кредиту банк діє як професійний учасник на ринку фінансових послуг.

Кредитний договір повинен укладатися в порядку, визначеному законом, а його умови повинні відповідати як загальним вимогам, встановленими ст. ст. 3, 4, 6, 10, 13, 192, 203, 204, 215, 227, 533, 627 ЦК України, так і вимогам спеціального законодавства, зокрема Закону України „Про захист прав споживачів ”.

Саме банк розробляв зміст Генерального договору, Індивідуальних та додаткових угод, додатків, змін та доповнень і пропонував підписати їх позичальнику, а саме тому на банку лежить основний обов’язок по забезпеченню дотримання законності під час надання фінансових послуг.

Свій власний ризик, який передбачений ст. 2 Законом України «Про банки і банківську діяльність», банк, будучи професійним учасником на ринку фінансових послуг, повністю переклав на позичальника, розробивши односторонньо вигідний для себе зміст Генерального договору та індивідуальних угод, додаткових угод, додатків, змін та доповнень і, скориставшись необізнаністю позичальника у сфері банківської діяльності та фінансових послуг, спонукав позичальника підписати завідомо вигідні для банку, але завідомо невигідні (приховані від позичальника) умови договорів, завдяки чому банк взагалі ухилився від будь-яких ризиків щодо такої суттєвої умови як знецінення національної валюти України.

В судовому засіданні вставлено, що пропонуючи позичальнику підписати розроблені банком і односторонньо вигідні для себе умови Генерального договору, Індивідуальних та додаткових угод, банк жодним чином не допускав перегляду прописаних умов чи внесення до уже прописаного інших умов, доповнень чи змін, які бажав би внести позичальник. Приймались тільки ті умови, які встановлювались банком. У іншому випадку позичальнику просто не надавались кредитні послуги. Доказом цього слугують письмові звернення і заяви позичальника з пропозиціями перегляду окремих умов договорів та угод, коригування графіків платежів, які банк просто ігнорував або обмежувався відписками (копії заяв позичальника додаються до позову).

Фактично, за своєю формою та змістом спірний Генеральний договір про надання кредитних послуг №BL232 від 28.09.2007 р., Додаткова (індивідуальна) угода №BL232-К/1 від 28.09.2007 р., Додаткові угоди №1 від 22.04.2009 р., №2 від 25.12.2009 р., №3 і №4 від 26.02.2010 р. з додатками і доповненнями до них є договором приєднання в розумінні ч.1 ст 634 Цивільного Кодексу України.

Доказом цього слугує також Генеральний договір про надання кредитних послуг №B3640 від 08.05.2008 р. та Індивідуальні угоди №BL3640/BL3640-К і №BL3640/BL3664-К від 08.05.2008 р., які за своєю формою та змістом практично повністю відтворюють спірний Генеральний договір про надання кредитних послуг №BL232 від 28.09.2007 р. і Додаткову (індивідуальну) угоду №BL232-К/1 від 28.09.2007 р.

Відповідно до ч.2. ст. 634 ЦК України – Договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які звичайно мала, а також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язання або містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору.

Відповідно до ст. 215 Цивільного Кодексу України, підставою недійсності правочину (договору) є недодержання в момент вчинення правочину сторонами або однією із сторін, зокрема, вимоги про те, що зміст правочину не може суперечити ЦКУ, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Крім цього, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ч. 12. ст. 10 Закону „ Про захист прав споживачів ”, « якщо після укладення договору стане очевидним, що послуги, зважаючи на їх ціну (вартість) та характеристики або інші обставини, явно не задовольнятимуть інтереси або вимоги споживача, виконавець зобов'язаний негайно повідомити про це споживача.

Виконавець зобов'язаний таким же чином повідомити споживача, якщо вартість робіт (послуг) може істотно зрости, ніж можна було очікувати під час укладення договору.»

Цього позивачем зроблено не було.

Відповідно до ст. 15 Закону "Про захист прав споживачів”, у разі коли надання недоступної, недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію та про виробника (виконавця, продавця) спричинило придбання продукції, яка не має потрібних споживачеві властивостей, - споживач має право визнати договір недійсним і вимагати відшкодування завданих йому збитків.

Відповідачу з боку банку не надано жодної інформації про можливість різкого і значного подорожчання кредиту через зміну курсу долара США до гривні, не надано інформацію про вірогідність і наслідки такого подорожчання, що спричинило придбання позивачем продукції (кредиту), яка не має потрібних властивостей, а саме стійкої вартості оплати за кредит.

Відповідно до ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

При вирішенні даного спору суд покладається на рішення Конституційний Суд України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 де вказано наступне:

Регулювання договірних цивільних відносин здійснюється як самостійно їх сторонами, так і за участю держави відповідно до положень Цивільного кодексу України (далі –Кодекс).

Одним із фундаментальних принципів приватноправових відносин є принцип свободи договору, закріплений у пункті 3 статті 3 Кодексу. Разом з тим зазначена свобода є обмеженою –межі дії цього принципу визначаються критеріями справедливості, добросовісності, пропорційності, розумності.

Конституційний Суд України вважає, що держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків (пункт 1 частини другої статті 92 Конституції України), має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг.

Конституційний Суд України виходить також з того, що держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри в суспільстві. Разом з тим споживачу, як правило, об’єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (частина перша статті 634 Кодексу). Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб’єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Тим самим держава одночасно убезпечує добросовісного продавця товарів (робіт, послуг) від можливих зловживань з боку споживачів.

Конституційний Суд України бере до уваги також положення актів міжнародного права.

Так, у пунктах 1, 2 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН „Керівні принципи для захисту інтересів споживачів“ від 9 квітня 1985 року № 39/248 зазначено такі цілі: сприяти країнам у встановленні або подальшому забезпеченні належного захисту свого населення як споживачів; сприяти створенню структур виробництва і розподілу, здатних задовольняти потреби і запити споживачів; заохочувати високий рівень етичних норм поведінки тих, хто пов’язаний з виробництвом і розподілом товарів та послуг для споживачів; сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою всіх підприємств на національному і міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах; заохочувати створення ринкових умов, що надають споживачам більший вибір при нижчих цінах. При цьому уряди повинні розробляти, укріплювати та продовжувати активну політику захисту інтересів споживачів.

Хартією захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної Асамблеї Ради Європи від 17 травня 1973 року № 543, зокрема, передбачається, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача.

У Директиві 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11 травня 2005 року щодо несправедливих видів торговельної практики зазначається, що фінансові послуги через їхню складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи позитивні зобов’язання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і, таким чином, ефективного вибору. Для підтримання впевненості споживачів загальна заборона несправедливих видів торговельної практики однаковою мірою повинна застосовуватися до тих із них, що виникають як за межами контрактних відносин між торговцем та споживачем, так і під час виконання укладеного контракту (пункти 9, 13, 14 преамбули зазначеної Директиви).

За змістом Директиви 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23 квітня 2008 року про кредитні угоди для споживачів важливим для забезпечення довіри споживачів є пропонування ринком достатнього ступеня їх захисту. При цьому в зазначеній Директиві відповідні права споживачів регламентуються на доконтрактній стадії, а також на стадії виконання кредитної угоди.

Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу; способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Згідно ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

В Постанові Пленуму ВСУ від 06.11.2009 р. № 9 зазначено, що відповідно до ст. 4, 10, 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити ЦК та іншим правовим актам… котрі приймаються в відповідності до Конституції інших правових актів, згоду на які дала Верховна Рада України, в випадках та в межах Конституції України та Законів, а також моральним засадам суспільства.

Під недійсним правочином розуміють дії фізичних і юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам законодавства. Тобто недійсний правочин не в змозі викликати правові наслідки, наступу яких бажають сторони, однак може викликати наслідки, наступу яких сторони не передбачали і не бажали (наприклад повернення отриманого майна, виникнення обов'язку відшкодовувати збитки, моральну шкоду).

Загальною підставою визнання правочину недійсним є (ст. 215 ЦК України) недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог закону щодо умов його дійсності, встановлених частинами 1 - 3, 5 - 6 ст. 203 ЦК України.

Вказана норма ЦК України визначає лише загальні умови недійсності правочину, але при наявності спеціальних норм закону умови недійсності правочину визначаються цими спеціальними нормами. Слід зазначити, що недійсним може бути визнаний лише вчинений правочин, однак визнання його недійсним не потребує реального виконання сторонами, оскільки воно не має значення для визнання правочину недійсним. Це викликано тим, що за загальним правилом правочин вважається недійсним з моменту його вчинення, а у випадку якщо права та обов’язки за таким правочином передбачалися на майбутнє, припиняється можливість їх настання у майбутньому, оскільки неможливо повернути усе одержане за ними (наприклад, уже здійснене користування за договором майнового найму, зберігання за договором схову тощо).

Крім вищезазначеної підстави, ст. 215 Цивільного Кодексу України передбачає недійсність правочину у наступних двох випадках:

ч.2. Якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину судом недійсним не вимагається.

У випадках, встановлених ЦК України, нікчемний правочин є недійсний з моменту його підписання, але якщо почав виконуватись тільки судом визнається його недійсність.

ч.3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом (оспорюванний), але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин визнається судом недійсним.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу; а згідно ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Згідно ч. 2 ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Відповідно до статті 236 Цивільного кодексу України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Суд вважає, що умови Генерального договору про надання кредитних послуг №BL232 від 28.09.2007 р., Додаткової (індивідуальної) угоди №BL232-К/1 від 28.09.2007 р., Додаткових угод №1 від 22.04.2009 р., №2 від 25.12.2009 р., №3 і №4 від 26.02.2010 р., №5 від 28.10.2010 р. з додатками і доповненнями є несправедливими, а отже підлягають визнанню недійсними.

Враховуючи те, що визнання недійсними зазначених вище умов Генерального договору про надання кредитних послуг №BL232 від 28.09.2007 р., Додаткової (індивідуальної) угоди №BL232-К/1 від 28.09.2007 р., Додаткових угод №1 від 22.04.2009 р., №2 від 25.12.2009 р., №3 і №4 від 26.02.2010 р., №5 від 28.10.2010 р. з додатками і доповненнями зумовлює зміну інших положень договору, виникає необхідність визнання Генерального договору про надання кредитних послуг №BL232 від 28.09.2007 р., Додаткової (індивідуальної) угоди №BL232-К/1 від 28.09.2007 р., Додаткових угод №1 від 22.04.2009 р., №2 від 25.12.2009 р., №3 і №4 від 26.02.2010 р., №5 від 28.10.2010 р. з додатками і доповненнями недійсними в цілому.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу; а згідно ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Згідно ч. 2 ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Відповідно до статті 236 Цивільного кодексу України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Окрім вищевикладеного, відповідно до приписів ч. 2 статті 548 ЦК недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов’язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину, щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Відповідно до ст. 559 ЦК порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання.

Отже, зобов'язання, які виникли у відповідача-2 (Поручителя) –ОСОБА_2 за умовами Договору поруки №BL232-П1 від 28.09.2007 р. (із змінами та доповненнями згідно Додаткових угод №1 від 22.04.2009 р., №2 від 26.02.2010 р.) також припиняються у зв’язку з недійсністю Генерального договору про надання кредитних послуг №BL232 від 28.09.2007 р., Додаткової (індивідуальної) угоди №BL232-К/1 від 28.09.2007 р., Додаткових угод №1 від 22.04.2009 р., №2 від 25.12.2009 р., №3 і №4 від 26.02.2010 р., №5 від 28.10.2010 р. з додатками і доповненнями.

Згідно п. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов’язання спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення.

Згідно п. 253 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України №20/5 від 03.03.2004 року та зареєстрованої Міністерством юстиції України 03.03.2004 року за №283/8882, нотаріус знімає заборону щодо відчуження нерухомого майна (майнових прав на нерухоме майно) і транспортних засобів, що підлягають державній реєстрації, за заявою, зокрема, заставодавця (іпотекодавця) у разі визнання рішенням суду договору застави (іпотеки) недійсним.

Виходячи з наведеного, суд приходить до висновку, що Договір іпотеки був укладений 28.09.2007 р. між сторонами, та який був посвідчений 28.09.2007 р. приватним нотаріусом Тисменицького районного нотаріального округу ОСОБА_3 за реєстровим №Д-1220, а також Додатковий договір №1від 22.04.2009 р. до Договору іпотеки від 26.09.2007 р. слід визнати недійсним у зв’язку з недійсністю основного зобов’язання.

Таким чином, за умов визнання недійсним Генерального договору про надання кредитних послуг №BL232 від 28.09.2007 р., Додаткової (індивідуальної) угоди №BL232-К/1 від 28.09.2007 р., Додаткових угод №1 від 22.04.2009 р., №2 від 25.12.2009 р., №3 і №4 від 26.02.2010 р., №5 від 28.10.2010 р. з додатками і доповненнями, договори укладені на їх забезпечення судом визнаються недійсними.

У відповідності до законодавства у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у разі неможливості такого повернення –відшкодувати вартість того, що одержано.

У п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»вказується, що вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину та у разі наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Така вимога може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так й іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Банком (позивачем) на виконання Генерального договору про надання кредитних послуг №BL232 від 28.09.2007 р. і Додаткової (індивідуальної) угоди №BL232-К/1 від 28.09.2007 р. фактично видано позичальнику 3 307 750,00 гривень (еквівалентно 655 000 доларам США), що підтверджується банківськими виписками.

Згідно п. 3.3. Індивідуальної угоди від 28.09.2007 р. позичальник сплачує банку винагороду за надання кредиту у розмірі 1575 доларів США, що становило 7 953,75 грн., виходячи з валютного курсу еквіваленту валюти вказаної в Генеральному договорі та Індивідуальній угоді.

Впродовж дії Генерального договору про надання кредитних послуг №BL232 від 28.09.2007 р. і Додаткової (індивідуальної) угоди №BL232-К/1 від 28.09.2007 р., додаткових угод, додатків, змін та доповнень позичальником було внесено в порядку погашення кредиту та відсотків за Індивідуальними угодами на рахунок позивача кошти в сумі 95 418,15 доларів США, що в перерахунку на гривню по курсу НБУ на дату зарахування коштів складає 1 188 829,85 грн. Внесення коштів підтверджується банківськими виписками.

Отже, виходячи з вказаних вище наслідків визнання правочину недійсним, відповідач-1 має повернути позивачу фактично одержані 3 307 750,00 гривень, а позивач в свою чергу має повернути відповідачу -1 одержані від нього за час виконання договору 1 188 829,85 гривень.

Оцінивши наведені сторонами докази у їх сукупності, враховуючи характер спірних правовідносин, які стосуються виконання договірних зобов’язань, суд приходить до висновку, що в межах даного спору позивачем безпідставно заявлені вимоги до відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2, як солідарних боржників, оскільки підстав для притягнення їх до цивільно-правової відповідальності за неналежне виконання договірних відносин позивачем не наведено.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що позов Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк»до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором є необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню в повному обсязі.

На підставі ст. 41, 99 Конституції України, ст.ст. 3, 27, 38, 44, 123, 192, 214, 215, 216, 217, ЦПК України, ст.ст. 230, 524, 533, 627, 628, 638 ЦКУ, ст.ст. 1, 11, 15, 16, 18, ч.6 ст. 19, ч. 3 ст. 22, ст. 24 Закону України "Про захист прав споживачів", п. 8 ч. 1 статті 6, ст. 49 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", ч. 3.3 статті 3 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", ст. 3 п.п. "в" та "г" ч. 4 ст. 5, Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", глави 2 Постанови правління Національного банку України від 26.03.1998 № 119, Постанови Правління Національного НБУ від 07.05.2007 р. №168, пп. 6.1, 6.2, 6.3 глави 6 Постанови правління НБУ від 30.05.2007р. № 200, ст. 49 "Про банки та банківську діяльність", п. 4 ч. 8 ст. 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011, ст.ст. 10, 11, 60, 88, 209, 212-215, 218, 223 ЦПК України, суд -

в и р і ш и в :

В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк»до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду до апеляційного суду Івано-Франківської області може бути подана протягом десяти днів з дня його проголошення через Тисменицький районний суд.

Головуючий В.Б. Гургула

Рішення в повному обсязі виготовлене 03 січня 2012 року.

http://reyestr.court.gov.ua/Review/21011783

Link to comment
Share on other sites

Да, хочется верить что это добросовестное решение судьи ( а не простимулированное). Ну и решение Конституционного суда уже как-то сложно игнорировать.

Дай БОГ что таких решений будет больше. Готовлюсь и я к очередному иску....

Link to comment
Share on other sites

Это не просто решение, это готовый иск! :) Эдакая подсказка заёмщику. Но боюсь что в апелляции оно не устоит.

Если и там "Простимулировать" судей ,то устоит.Решение хорошее ,но по-моему это решение писал ни судья и не банк... я так думаю.
Link to comment
Share on other sites

Если и там "Простимулировать" судей ,то устоит.Решение хорошее ,но по-моему это решение писал ни судья и не банк... я так думаю.

Тоже сложилось такое впечатление, как будто взяли и скопировали из возражений ответчика. :))

Link to comment
Share on other sites

Интересно, а почему же в итоговой части ничего не сказано о применении реституции?

Link to comment
Share on other sites

а что сделка признавалась недействительной?

да вы правы - стороны не заявляли таких требований - суд не вышел за рамки

Link to comment
Share on other sites

По содержанию видно что суд по собственной инициативе установил факт недействительности . Истец об єтом не просил, поєтому и нет в результативной части решения недействительности. Но факт установлен.

Link to comment
Share on other sites

По содержанию видно что суд по собственной инициативе установил факт недействительности . Истец об єтом не просил, поєтому и нет в результативной части решения недействительности. Но факт установлен.

Незважаючи на те, що поручитель передав у іпотеку майно, заставної вартості якого було достатнью для забезпечення повернення виданого кредиту, банк, увівши в оману позичальника і поручителя і, нібито йдучи йому назустріч у реструктуризації кредиту, спонукав поручителя віддати банку все належне йому нерухоме майно, обтяження на яке могло бути знято лише за умови виконання зобов'язань за всіма вказаними вище кредитними договорами, а саме: Генеральним договором про надання кредитних послуг №BL 232 від «28»вересня 2007 року, КРЕДИТНИМ ДОГОВОРОМ № BL1443 від «18»січня 2008 року, Додатковою угодою №BL3640/BL3640-К від «08»травня 2008 року до Генерального договору №BL3640 від «08»травня 2008 року, Додатковою угодою №BL3640/BL3664-К від «08»травня 2008 року до Генерального договору №BL3640 від «08»травня 2008 року.

Тобто, якщо позичальник спромагався повністю сплатити достроково кредит за Генеральним договором про надання кредитних послуг №BL232 від 28.09.2007 р, то банк все рівно не знімав би заборони і обтяження на майно, що було передано в іпотеку в порядку забезпечення цього Генерального договору, оскільки це ж майно банк спонукав поручителя передати в забезпечення інших кредитних договорів (№BL3640 від 08.05.2008 р. і № BL1443 від 18.01.2008 р.).

Таким чином, увівши в оману позичальника і поручителя банк спромігся в порядку забезпечення зобов'язань позичальника одержати в іпотеку нерухомого майна на загальну суму 14 592 285 грн. що було еквівалентно 2 889 956,38 доларів США, тобто, вартість переданого в іпотеку майна майже у чотири з половиною рази перевищувала зобов’язання позичальника і поручителя.

Меня немного смущает данные утверждения.

какое отношение дополнительно-переданное в залог имущество может иметь к взысканию о задолженности?

Суд вважає, що умови Генерального договору про надання кредитних послуг №BL232 від 28.09.2007 р., Додаткової (індивідуальної) угоди №BL232-К/1 від 28.09.2007 р., Додаткових угод №1 від 22.04.2009 р., №2 від 25.12.2009 р., №3 і №4 від 26.02.2010 р., №5 від 28.10.2010 р. з додатками і доповненнями є несправедливими, а отже підлягають визнанню недійсними.

Установить мотивировочной части ничтожность можно.

Но разве суд имеет право давать оценку, что какой-то договор должен признаваться недействительным, если не одна сторона об этом не просила.

п.с. Сумма для Тисмениці така, що мало віриться у безпристрасність суду.

Link to comment
Share on other sites

Поражает таки упорство и трудолюбие представителя Фемиды: так расписать!!!! Неужели суд самостоятельно пришел к такому заключению.

Согласен, что странным выглядят выводы суда недействительности сделки при полном отсутствии таких требований.

Ну, ладно бы там иск встречный пробежал про тлумачення правочину тощо... А тут вдруг - раз, и в дамки! Просто не судья, а Кир Булычев))))

Ну не дожили мы до тех времен, когда такие решения будут устаивать. У меня вон несчастную поруку не захотели прекращать.

Думаю, апелляция повеселится и взыщет новым решение по сути исковых требований.

Link to comment
Share on other sites

Незважаючи на те, що поручитель передав у іпотеку майно, заставної вартості якого було достатнью для забезпечення повернення виданого кредиту, банк, увівши в оману позичальника і поручителя і, нібито йдучи йому назустріч у реструктуризації кредиту, спонукав поручителя віддати банку все належне йому нерухоме майно, обтяження на яке могло бути знято лише за умови виконання зобов'язань за всіма вказаними вище кредитними договорами, а саме: Генеральним договором про надання кредитних послуг №BL 232 від «28»вересня 2007 року, КРЕДИТНИМ ДОГОВОРОМ № BL1443 від «18»січня 2008 року, Додатковою угодою №BL3640/BL3640-К від «08»травня 2008 року до Генерального договору №BL3640 від «08»травня 2008 року, Додатковою угодою №BL3640/BL3664-К від «08»травня 2008 року до Генерального договору №BL3640 від «08»травня 2008 року.

Тобто, якщо позичальник спромагався повністю сплатити достроково кредит за Генеральним договором про надання кредитних послуг №BL232 від 28.09.2007 р, то банк все рівно не знімав би заборони і обтяження на майно, що було передано в іпотеку в порядку забезпечення цього Генерального договору, оскільки це ж майно банк спонукав поручителя передати в забезпечення інших кредитних договорів (№BL3640 від 08.05.2008 р. і № BL1443 від 18.01.2008 р.).

Таким чином, увівши в оману позичальника і поручителя банк спромігся в порядку забезпечення зобов'язань позичальника одержати в іпотеку нерухомого майна на загальну суму 14 592 285 грн. що було еквівалентно 2 889 956,38 доларів США, тобто, вартість переданого в іпотеку майна майже у чотири з половиною рази перевищувала зобов’язання позичальника і поручителя.

Меня немного смущает данные утверждения.

какое отношение дополнительно-переданное в залог имущество может иметь к взысканию о задолженности?

Суд вважає, що умови Генерального договору про надання кредитних послуг №BL232 від 28.09.2007 р., Додаткової (індивідуальної) угоди №BL232-К/1 від 28.09.2007 р., Додаткових угод №1 від 22.04.2009 р., №2 від 25.12.2009 р., №3 і №4 від 26.02.2010 р., №5 від 28.10.2010 р. з додатками і доповненнями є несправедливими, а отже підлягають визнанню недійсними.

Установить мотивировочной части ничтожность можно.

Но разве суд имеет право давать оценку, что какой-то договор должен признаваться недействительным, если не одна сторона об этом не просила.

п.с. Сумма для Тисмениці така, що мало віриться у безпристрасність суду.

ситуация .... есть иск в нем изложено НО ЄТО ФОРМАЛЬНОСТЬ ВЕДЬ В ХОДЕ РАСМОТРЕНИЯ В ЖИВУЮ устанавливается истина что очевидно и біло сделано в ходе расмотрения ...

сам иск єто повод ....

суд разделяется на процедуры дослидження дебаты и совещание .. вот очевидно что в самом расмотрении и были выставлены прошения и развернут вопрос ..надо ауд фиксацию анализировать ...

судья не пишет --- секретарь судья устанавливает суть и действуя по схеме и ставит галочки и поправки !! сам текст в развороте это работа секретарей !!!!! судья после просматривает и визирует

Link to comment
Share on other sites

  • 1 month later...

По содержанию видно что суд по собственной инициативе установил факт недействительности . Истец об єтом не просил, поєтому и нет в результативной части решения недействительности. Но факт установлен.

Суд правильно установил недействительность, по той причине что в каком то Пленуме ВС Украины сказано, что суд должен устновить правомерность правочина (ссылку выставлю позже)
Link to comment
Share on other sites

Решение написано хорошо, но слишком много текста. Пока прочтешь полностью, можно подзабыть суть вышеизложенного. Думаю, что лишним были повторные выдержки из договоров. Очень надеюсь, что благоразумие одержит верх над ленью и тугодумием... :rolleyes:

Link to comment
Share on other sites

В решении обсосали договор по пунктам, говорю как заемщик универсала. Огромное спасибо судье (или адвокату заемщика и заемщику).

Кое-что добавлю себе в касацию. А договора в универсале-стандартные, и кажется, что решение завалят вышестоящие, уберут его из реестра, т.к.-это реальный готовый иск по договорам от 2007 года, нарушения одинаковые .

Link to comment
Share on other sites

В решении обсосали договор по пунктам, говорю как заемщик универсала. Огромное спасибо судье (или адвокату заемщика и заемщику).

Кое-что добавлю себе в касацию. А договора в универсале-стандартные, и кажется, что решение завалят вышестоящие, уберут его из реестра, т.к.-это реальный готовый иск по договорам от 2007 года, нарушения одинаковые .

Это решение переписанное с другого решения, взятого с реестра, практически 1 к 1

Link to comment
Share on other sites

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 березня 2012 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючої Пнівчук О.В.

суддів: Соколовського В.М., Шишка А.І.

секретаря Шемрай Н.Б.

з участю представника апелянта ОСОБА_1

представника відповідачів ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» на рішення Тисменицького районного суду від 30 грудня 2011 року,-

в с т а н о в и л а :

Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» звернулося з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позивач свої вимоги мотивував тим, що відповідачі всупереч умов Генерального договору та Індивідуальних угод належним чином не виконували взяті на себе зобов»язання, допустили порушення термінів погашення кредитних зобов»язань, у зв»язку з чим просив стягнути з відповідачів в солідарному порядку суму заборгованості по генеральному договору про надання кредитних послуг станом на 17 серпня 2011 року в сумі 691864,34 доларів США, що становить 5514850, 64 грн.

Рішенням Тисменицького районного суду від 30 грудня 2011 року в задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором ______________________________________________________________________________

Справа №2/0915/535/2011р. Головуючий у 1 інстанції Гургула В.Б.

Провадження №22ц/0990/303/2012 р.

Категорія 27 Доповідач Пнівчук О.В.

відмовлено.

На дане рішення Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» подало апеляційну скаргу, в якій посилається на незаконність та необгрунтованість висновків суду першої інстанції та порушення норм матеріального та процесуального права.

Апелянт зазначив, що в порушення вимог ст. 185 ЦПК України, суд першої інстанції витребувавши банківські виписки про рух коштів на рахунках відповідача, які були відкриті

для обслуговування кредиту належним чином не дослідив та не надав цим доказам належної оцінки.

Суд посилався в рішенні на те, що відповідач не отримав графік повернення кредиту по додатковій угоді від 28.09.2007 року до генерального договору про надання кредитних послуг, однак таке твердження суду помилкове, оскільки графік повернення є додатком №1 до додаткової угоди та є її невід»ємною частиною.

Всі додаткові угоди укладалися обома сторонами кредитного договору за взаємною згодою, а не одноособово банком, як про це зазначено в рішенні суду.

Висновки суду першої інстанції про дисбаланс прав та обов»язків за кредитним договором не відповідає характеру договірних відносин та чинному законодавству України.

Необгрунтованими вважає апелянт, посилання суду на те, що позивач не довів до відповідача інформацію про умови кредитування, орієнтовну сукупну вартість кредиту, оскільки в п.7.4 укладеного кредитного договору зазначено, що до його підписання позичальник ознайомлений з інформацією про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту.

Не відповідає дійсності твердження суду про те, що банк в односторонньому порядку змінював відсоткову ставку, оскільки зміни відсоткової ставки відбувалися шляхом укладення сторонами додаткових угод.

Суд прийшов до хибного висновку про несправедливість положень п.п. 6.1 та 7.1 які передбачають дострокове повернення всієї суми кредиту за порушення умов кредитного договору, оскільки ч. 2 ст. 1050 ЦК України передбачено, що в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася та сплати процентів.

Необгрунтованим є висновок суду про те, що відповідач хоч і діяв при укладенні договору добровільно однак не мав реальної змоги надати дійсну оцінку положенням кредитного договору через свою необізнаність, а також те, що банк зобов»язав відповідача в обов»язковому порядку погодитись на збільшення базової процентної ставки та ввів відповідача в оману стосовно надання кредиту в іноземній валюті.

Апелянт зазначив також, що укладений кредитний договір за своєю суттю не є договором приєднання, оскільки укладений на умовах, погоджених обома сторонами – банком та позичальником.

Суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог: визнав кредитний договір, договір іпотеки недійсними та договір поруки припиненим.

Посилаючись на зазначені обставини апелянт просив рішення суду скасувати та постановити нове рішення про задоволення позову.

В судовому засіданні апеляційного суду представник апелянта ОСОБА_1 підтримав доводи апеляційної скарги.

Представник відповідачів ОСОБА_2 заперечив доводи апеляційної скарги.

Вислухавши доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав.

Постановляючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ «Універсал Банк» про стягнення з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в солідарному порядку заборгованості за кредитним договором, суд першої інстанції виходив із того, що укладений Генеральний договір про надання кредитних послуг та додаткові угоди до нього являються недійсними, а тому не має підстав для стягнення заборгованості за даним кредитним договором.

Однак із таким висновком суду погодитись не можна.

Із матеріалів справи вбачається, що між ОСОБА_3 та ПАТ «Універсал Банк» 28.09.2007 року укладено генеральний договір про надання кредитних послуг із змінами та доповненнями від 22.04.2009 року, 26.02.2010 року, 26.02.2010 року, згідно якого банк зобов»язався надати відповідачу кредитні послуги відповідно до умов договору в рамках ліміту, що дорівнює 655000 доларів США.

В рамках генерального договору 28.09.2007 року було укладено додаткову угоду до генерального договору про надання кредитних послуг, згідно якого ОСОБА_3 надано кредит в розмірі 655000 доларів США з відсотковою ставкою 11,50 % річних з датою погашення 01.09.2017 року.

Станом на час пред»явлення позову відсоткова ставка за кредитним договором відповідно до змін та доповнень до Генерального договору становила 13,50 % річних.

Відповідач ОСОБА_3 зобов»язувався повернути кредит в терміни та в розмірах визначених графіком погашення кредиту, який є невід»ємною частиною індивідуальної угоди.

З метою забезпечення виконання ОСОБА_3 своїх кредитних зобов»язань по кредитному договору було укладено 28.09.2007 року договір поруки з ОСОБА_4, за умовами якого вона несе солідарну відповідальність перед банком та відповідає по всіх зобов»язаннях ОСОБА_3 в повному обсязі.

Відповідно до вимог ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель згідно ст. 554 ЦК України відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Внаслідок неналежного виконання кредитних зобов»язань (порушення графіку погашення кредиту) заборгованість за кредитним договором ОСОБА_3 станом на 17 серпня 2011 року становила - 691864,34 доларів США, що по курсу НБУ станом на дату розрахунку становить 5514850, 64 грн. (а.с. 96, 97 т.1).

Відповідно до ст.ст. 526,1049,1050,1054 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцю позику в строк та в порядку, встановленому договором, а також проценти та неустойку.

Звернення до суду з вимогою про дострокове повернення всіх сум за кредитним договором у зв’язку з порушенням умов договору не означає односторонньої відмови від договору, а є наслідком невиконання чи неналежного виконання боржником своїх договірних зобов’язань.

Відповідно до поданих банком розрахунків, позичальник прострочив сплату кредиту та нарахованих відсотків, а отже, позивач на підставі п. 6.1 Договору, вправі був ставити питання про дострокове повернення всієї суми несплаченого кредиту та процентів.

Як Генеральний договір так і додаткові угоди підписані обома сторонами в добровільному порядку, відповідач ОСОБА_3 не звертався із вимогами про визнання зазначених угод недійсними.

Доводи позивача про порушення кредитних зобов»язань та наявність заборгованості за кредитними договорами відповідачами не спростовані.

За наведених обставин, вимоги позивача про стягнення з відповідачів у солідарному порядку суми заборгованості за кредитним договором є обґрунтованими та підлягають до задоволення.

У зв»язку з наведеним, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог позивача в повному обсязі.

Питання судових витрат суд вирішує у відповідності до вимог ст. 88 ЦПК України.

На підставі ст.ст. 526, 530, 553, 554, 610-612, 622-625, 1050, 1054 ЦК України,

Керуючись ст. ст. 307, 309, 313-314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів, -

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» задовольнити.

Рішення Тисменицького районного суду від 30 грудня 2011 року скасувати.

Постановити нове рішення.

Позов Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» задовольнити .

Стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 солідарно в користь Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» 691864,34 доларів США, що становить 5514850,64 грн. та понесені судові витрати в сумі 1820 грн.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з часу набрання законної сили.

Головуюча Пнівчук О.В.

Судді Соколовський В.М.

Шишко А.І.

Вот и ответ на хорошее решение...

Link to comment
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

    No members to show