sirota88

Ухвала ВССУ про скасування рішень апеляційної інстанції: банк має довести факт отримання коштів

Recommended Posts

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

10 лютого 2016 року                                                                                   м. Київ  

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду

цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого       Луспеника Д.Д.,

суддів:                 Гулька Б.І.,         Закропивного О.В.,

                            Хопти С.Ф.,        ШтеликС.П.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_5, на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 8 вересня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 2 листопада 2015 року

в с т а н о в и л а:

У листопаді 2010 року публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк»     (далі - ПАТ УкрСиббанк») звернулося до суду з указаним вище позовом, посилаючись на неналежне виконання ОСОБА_3 взятих на себе зобов'язань за кредитним договором від 27 грудня 2007 року, згідно з умовами якого вона отримала кредит у сумі 265 тис. доларів США строком до 26 грудня 2014 року зі сплатою 12,9 % річних, унаслідок чого станом на 2 липня 2010 року утворилася заборгованість у розмірі 2 404 880 грн 97 коп., що підлягає стягненню в солідарному порядку з ОСОБА_3 та ОСОБА_4, який згідно з договором поруки від 27 грудня 2007 року зобов'язався відповідати за виконання позичальником усіх його зобов'язань перед банком у повному обсязі.

12 грудня 2011 року між товариством з обмеженою відповідальністю     «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект») та ПАТ УкрСиббанк» укладено договір факторингу за зобов'язаннями, які виникли у ОСОБА_3, у зв'язку з чим до ТОВ «Кей-Колект» перейшли всі права нового кредитора, яке у судовому засіданні після заміни позивача у справі у порядку процесуального правонаступництва, підтримало позов у повному обсязі.

Справа судами розглядалася неодноразово.

Останнім рішенням Вінницького міського суду Вінницької області             від 8 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 2 листопада 2015 року, позов ТОВ «Кей-Колект» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ТОВ «Кей-Колект» заборгованість за кредитним договором від 27 грудня 2007 року станом на 2 липня 2010 року у розмірі 2 404 880 грн 97 коп., з яких: кредитна заборгованість                у розмірі 257 637 доларів 37 центів США, що еквівалентно 2 037 576 грн 67 коп., заборгованість по процентах у розмірі 41 764 доларів 36 центів США, що еквівалентно 330 301 грн 79 коп., пеня у розмірі 36 502 грн 51 коп. і 500 грн.          У задоволенні позову до ОСОБА_4 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення в частині вимог до ОСОБА_3 скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ТОВ «Кей-Колект» відмовити.

Отже, судові рішення в частині відмови в задоволенні позову до     ОСОБА_4 не оскаржуються, тому в касаційному порядку не переглядаються (ст. 335 ЦПК України).    

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.  

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи частково позов ТОВ «Кей-Колект» до ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачка порушила умови кредитного договору, допустила кредитну заборгованість.

Апеляційний суд погодився з такими висновками суду першої інстанції, зазначивши також про те, що ОСОБА_3 не довела, що кредит не отримувала, оскільки згідно з висновком судово-почеркознавчої експертизи саме нею підписано договір про надання споживчого кредиту, отже, договір є укладеним з цієї дати, а не з моменту передачі грошей, у зв'язку з чим цей же висновок експертизи про те, що вона не підписувала додаткову угоду до кредитного договору та заявку на видачу готівки у графі «отримувач коштів» значення немає, оскільки вона як позичальник частково виконувала умови договору.

Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна.  

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що 27 грудня 2007 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав відповідачу споживчий кредит у сумі 265 тис. доларів США зі сплатою 12,9 % річних із кінцевим терміном повернення - 26 грудня 2014 року. Того ж дня на забезпечення належного виконання зобов'язань за вказаним договором між банком та ОСОБА_4 було укладено договір поруки, згідно з яким він поручився за належне виконання позичальником усіх зобов'язань за кредитним договором перед банком у повному обсязі.

12 грудня 2011 року між ТОВ «Кей-Колект» та ПАТ УкрСиббанк» укладено договір факторингу за зобов'язаннями, які виникли у ОСОБА_3, у зв'язку з чим до ТОВ «Кей-Колект» перейшли всі права нового кредитора (ст. 512 ЦК України), яке у судовому засіданні після заміни позивача у справі у порядку процесуального правонаступництва, підтримало позов у повному обсязі.

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених кредитним договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до положень ст. ст. 526527530 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону.

Апеляційний суд не врахував, що згідно з ч. 4 ст. 338 ЦПК України висновки і мотиви, з яких скасовані рішення є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи. Скасовуючи попередні судові рішення, суд касаційної інстанції в ухвалі від 13 серпня 2014 року зазначив про необхідність перевірки фактичних обставин, які стосуються як укладення кредитного договору, так і отримання грошових коштів.При цьому також вказував на необхідність встановити дійсний розмір кредитної заборгованості з урахуванням заперечень відповідача, дослідити первинну бухгалтерську документацію.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_3 зазначала, що кредит вона мала намір взяти для розвитку бізнесу її батька, уклала договір, проте її батько помер, тому в подальшому кредитні кошти фактично не отримувала й підписи у заявках про їх отримання та квитанціях їй не належать, кредит не погашала.

Відповідно до ч. 1 ст. 10, ч. 1 ст. 11, ч. 1 ст. 60 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 ЦПК України.

Згідно з ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 143 ЦПК України для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі.

Згідно з висновком судово-почеркознавчої експертизи від 4 червня 2015 року, призначеної після скасування попередніх судових рішень судом касаційної інстанції, експертами встановлено, що підписи від імені       ОСОБА_3 у договорі про надання споживчого кредиту від 27 грудня      2007 року виконані самою ОСОБА_3, а підписи від її імені в додатковій угоді до кредитного договору від 10 березня 2009 року та в заявках на видачу готівки і графах «підпис отримувача» виконані не ОСОБА_3, а іншою особою.

Згідно з вимогами ч. 6 ст. 147 ЦПК України висновок експерта для суду не є обов'язковим і оцінюється судом за правилами, встановленими ст. 212 цього Кодексу; висновок експерта не має переваг перед іншими засобами доказування, також підлягає дослідженню і перевірці.

У порушення вимог ст. ст. 105760212-214 ЦПК України суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив доводів та заперечень сторін, не дав правової оцінки висновку проведеної у справі експертизи, не оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, взявши за основу висновок експертизи лише в частині підписання кредитного договору, проте правових висновків в іншій частині висновку експертизи належним чином не зробив, унаслідок чого дійшов суперечливих висновків та основаних на припущеннях, що заборонено ч. 4 ст. 60 ЦПК України.

На порушення вимог ст. ст. 101160212-214315 ЦПК України апеляційний суд не сприяв всебічному й повному з'ясуванню дійсних обставин справи, що мають юридичне значення для її вирішенні, допустив неповноту у з'ясуванні таких обставин, не встановив дійсній розмір кредитної заборгованості, якщо дійшов висновку про укладеність договору, і з урахуванням заперечень відповідачки не дослідив первинну бухгалтерську документацію на підтвердження видачі готівки позичальнику, а також погашення кредиту; не вказав, які докази підтверджують часткове виконання нею умов договору.  

Також апеляційний суд не дав належної правової оцінки твердженням представника ТОВ «Кей-Колект» про втрату первинної бухгалтерської документації, оскільки відсутні підтвердження цих доводів, а, крім того, факт видачі кредиту та розмір кредитної заборгованості згідно з вимогами ст. ст. 1060 ЦПК України має довести саме позивач.

Встановлення зазначених обставин має важливе юридичне значення, оскільки саме цими обставинами, докази чого на їх підтвердження позивач не надав, він та суд обґрунтували те, що відповідач частково виконувала умови кредитного договору, що вона заперечувала.

Посилання апеляційного суду на правову позицію Верховного Суду України, викладену в постанові № 6-63 цс 12 від 11 липня 2012 року, безпідставне, оскільки у зазначеній постанові відмовлено в задоволенні заяви про перегляд ухвали суду касаційної інстанції з підстав відсутності неоднакового застосування судами норм права, а тому вона не може бути покладена в основу судових рішень як правова позиція, яка обов'язкова до застосування (ст. 360-7 ЦПК України). Крім того, у вказаній справі, яка була предметом перегляду Верховним Судом України, встановлено, що позичальник кошти отримала шляхом перерахування банком готівки на її позичковий рахунок, які вона у той же день зняла з рахунку. У цій справі фактичні обставини зовсім інші, на що апеляційний суд уваги не звернув.    

Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не встановлені, судове рішення апеляційного суду в частині вимог до ОСОБА_3 не може вважатись законним й обґрунтованим, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану  представником - ОСОБА_5, задовольнити частково.  

Ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 2 листопада 2015 року в частині позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий                                                               Д.Д. Луспеник

Судді:                                                                          Б.І. Гулько

                                                                                    О.В.Закропивний

                                                                                    С.Ф.Хопта

                                                                                    С.П.Штелик

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/55795311

 

  • Like 7

Share this post


Link to post
Share on other sites

Если бы все так судили, то представляю, как Приватбанк стал бы проигрывать по карточным кредитам

  • Like 1
  • Haha 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
3 часа назад, Лев сказал:

Если бы все так судили, то представляю, как Приватбанк стал бы проигрывать по карточным кредитам

Луспеник вообще странный человек, он бывает приятно удивляет... Заметил последнее время...

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites
В 28.06.2017 в 10:18, sirota88 сказал:

Ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 2 листопада 2015 року в частині позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Вот решение апелляции после нового рассмотрения... Справедливость восторжествовала...

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/61365962

 

Державний герб України

 

Справа № 212/2-431/11 Провадження № 22-ц/772/1553/2016Головуючий в суді першої інстанції Венгрин О. О.Категорія 27 Доповідач Сало Т. Б.

 

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2016 рокум. Вінниця

    Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Вінницької області в складі: головуючого Сала Т.Б., суддів: Жданкіна В.В., Якименко М.М., секретар - Агеєва Г.В., за участі: представника позивача - ОСОБА_2 та представника відповідача - ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 08 вересня 2015 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором, -

встановила:

ПАТ "УкрСиббанк" звернулось із до суду із вищевказаним позовом, в якому просило стягнути з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 заборгованість за кредитним договором №11279859000 від 27.12.2007 року в сумі 2 404 880,97 грн.

Позов мотивовано тим, що між АТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_4 укладено договір про надання споживчого кредиту, згідно з умовами якого їй був наданий кредит до 26 грудня 2014 року в розмірі 265000,00 доларів США з відсотковою ставкою за користування кредитом 12,9% річних.

В забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_4 по кредитному договору, між АТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_6 було укладено договір поруки .

ОСОБА_4, в порушення умов кредитного договору, своїх зобов'язань належним чином не виконувала, у зв'язку з чим у неї утворилась вказана заборгованість.

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 17.05.2013 року замінено первісного позивача ПАТ «УкрСиббанк» його правонаступником - ТОВ «Кей-Колект».

Останнім рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 08 вересня 2015 року позов ТОВ «Кей-Колект» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ТОВ «Кей-Колект» заборгованість за кредитним договором №11279859000 від 27.12.2007 року в сумі 2 404 880,97 грн. В задоволенні позову до ОСОБА_5 відмовлено.

Не погодившись із вказаним судовим рішенням ОСОБА_4 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 08.09.2015 року в частині стягнення з ОСОБА_4 заборгованості по кредиту і в цій частині ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог, в решті рішення залишити без змін.

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції є незаконним, оскільки суд не дослідив та не оцінив належним чином докази по справі, зокрема судом не враховано, що відповідач не підписувала жодних заяв на отримання коштів та розрахунково-кредитних документів; судом не взято до уваги те, що відповідно до почеркознавчих експертиз ряд касових документів підписано іншою особою, а не відповідачкою, також позивач не довів отримання відповідачкою кредитних коштів та здійснення нею погашення по кредиту.

Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 02.11.2015 року апеляційну скаргу відхилено, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 08.09.2015 року залишено без змін.

На вказані ухвалу апеляційного суду та рішення суду першої інстанції ОСОБА_4 подала касаційну скаргу, якою просила скасувати вищевказані судові рішення, та відмовити у задоволенні позову ТОВ «Кей-Колект».

Вищий спеціалізований суд України ухвалою від 10.02.2016 року скасував ухвалу Апеляційного суду Вінницької області в частині позовних вимог ТОВ «Кей-Колект» до ОСОБА_4, і справу в цій частині передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених в суді першої інстанції дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вимог до поручителя набрало законної сили, а від так рішення суду переглядається в частині вимог до основного боржника - ОСОБА_4.

Ухвалою суду касаційної інстанції вказано про необхідність перевірки фактичних обставин, які стосуються як укладення кредитного договору, так і отримання грошових коштів; про необхідність встановити дійсний розмір кредитної заборгованості з врахуванням заперечень відповідача, дослідити первинну бухгалтерську документацію; суд не вказав, які докази підтверджують часткове виконання позичальником умов договору; суд не надав правової оцінки висновку проведеної у справі експертизи; суд, взявши до уваги висновок експертизи в частині підписання кредитного договору відповідачем, не надав правових висновків іншій частині даної експертизи; апеляційний суд не дав належної правової оцінки твердженням представника позивача про втрату первинної бухгалтерської документації, оскільки відсутні підтвердження цих доводів; посилання апеляційного суду на правову позицію ВСУ, викладену у постанові № 6-63 цс 12 від 11 липня 2012 року є безпідставним.

Відповідно до ч. 4 ст. 338 ЦПК України, висновки і мотиви, з яких скасовані рішення є обов'язковими для суду першої інстанції чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи.

При новому розгляді справи, колегією суддів встановлено, що 27 грудня 2007 року між ОСОБА_4 та ПАТ «УкрСиббанк» укладено договір про надання споживчого кредиту №11279859000 на суму 265 000,00 доларів США до 26 грудня 2014 року зі сплатою відсотків за користування кредитом 12,9% річних.

У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_4 умов кредитного договору №11279859000 від 27.12.2007 р. відповідачам направлялись вимоги від 13.05.2009 р., 11.08.2009 р., 17.12.2009 р. про необхідність погашення заборгованості, які виконані не були.

Станом на 02.07.2010 р. заборгованість позичальника ОСОБА_4 за кредитним договором становить 2404880,97 грн., з яких: 257637,37 дол. США (еквівалентно 2037576,67 грн.) - кредитна заборгованість; 41764,36 дол. США (еквівалентно 330301,79 грн.) - заборгованість по процентах; 36502,51 грн. і 500,00 грн. - пеня.

12.12.2011 р. між ПАТ «УкрСиббанк» і ТОВ "Кей-Колект" укладено договір факторингу №1 за зобов'язаннями, які виникли у ОСОБА_4 на підставі договору про надання споживчого кредиту №11279859000 від 27.12.2007 р., за яким замінено кредитора у зобов'язаннях.  

Колегія суддів, встановивши обставини у справі, проаналізувавши всі докази не погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення на користь позивача заборгованості, вказаної у позові.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

В даній справі, на обґрунтування своїх вимог позивач надав оригінал та копію кредитного договору укладеного між банком та ОСОБА_4, графік погашення кредиту підписану сторонами, копії додаткових угод.

Договором є домовленість двох сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст.626 ЦК України).

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України)

За кредитним договором банк зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до п. 1.1 кредитного договору банк зобов'язується надати Позичальнику кредит в іноземній валюті в сумі 265000 дол. США, а позичальник зобов'язується прийняти, належним чином використовувати і повернути банку кредитні кошти

Позичальник має право отримати кредитні кошти у вигляді одного або декількох траншів, загальна сума яких не може перевищувати розмір суми кредиту.

Сторони домовились, що банк надає позичальнику кредит у формі кредитної лінії.

Як вказано в Договорі, у цьому договорі термін «кредитна лінія» вживається в такому значенні - це форма надання кредиту, яке передбачає надання кредиту Позичальнику в майбутньому одним траншем, декількома траншами, але в будь-якому випадку в межах встановленого ліміту кредитної лінії.

Відповідно до Графіку погашення кредиту, який є невід'ємною частиною кредитного договору, позичальник зобов'язується повернути банку кредит у таких розмірах, щоб станом на нижче вказану дату сума заборгованості за кредитом не перевищувала розміри, які вказані у Графіку.

Представник відповідача, визнавши факт підписання договору кредиту та графік погашення кредиту, заперечував в повній мірі, проти факту отримання ОСОБА_4 коштів від банку.

Досліджуючи дані твердження, колегія суддів прийшла до висновку, що вони обґрунтовані, виходячи з наступного.

Відповідно до абзацу другого п. 1.1. Договору кредиту позичальник має право отримати кредитні кошти у вигляді одного або декількох траншів, для чого надає до банку письмову заяву (за формою згідно вимог банку), в якій зазначає бажану суму траншу та бажану дату його отримання. Така заява позичальника, укладена та надана згідно умов цього Договору, є підставою для видачі банком траншу позичальнику. Суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що обставини надання відповідачу кредиту повинен довести позивач.

В ході розгляду справи представник позивач на вимоги суду не надав жодної заяви ОСОБА_4 на отримання траншу по кредитному договору.

ОСОБА_4 вказувала в своїх запереченнях, що після підписання договору кредиту вона відмовилась від отримання коштів, оскільки були невигідні умови, в т.ч. відсоткова ставка.

Заперечуючи проти твердження відповідача, банк надав як доказ отримання коштів за кредитним договором «Розпорядження на видачу кредиту» ( Т.2 а.с. 191-204) за підписом посадових осіб банку, в яких вказується, дата видачі чергового траншу, сума траншу, відсоткова ставка.

Колегія суддів не бере до уваги дані розпорядження, як доказ надання ОСОБА_4 кредитних коштів, оскільки в жодному з них не вказана єдина і необхідна підстава для видачі кредитних коштів - заява ОСОБА_4 на отримання кредитних коштів.

Також на підтвердження надання кредиту ОСОБА_4, представником банку було надано виписку за кредитним договором за період з 27.12.2007 року по 23.11.2010 року. Дану розписку позивач отримав на свій запит від АТ «Укрсиббанк».

Відповідно до п. 1.5. Договору банк надає позичальнику кредит шляхом зарахування кредитних коштів на поточний рахунок позичальника № НОМЕР_1.

В даній виписці відображається, що з № рах.2203800000 (Дт) на рах. НОМЕР_2 (Кт) перераховувались кошти. Операція - «надання кредиту згідно угоди 11279859000 від 27.12.2007 року, клієнт - ОСОБА_4.

Відповідно до Інструкції про застосування плану рахунків бухгалтерського обліку банків України, постанови НБУ№280 із змінами Видача кредитних коштів здійснювалась з рах. Дт 2203- довгострокові кредити на поточні потреби що надані фізичним особам, по дебету рахунку проводиться сума наданого кредиту з кореспондуючим рах. Кт 2620 - кошти на вимогу фізичним особам, поточний рахунок, за кредитом рахунку проводяться суми що надходять на рахунок клієнта.

Однак, дану виписку колегія суддів не бере до уваги, оскільки виписка по рахунку робиться автоматизовано, без участі позичальника та не на підставі первинних документів. Представник позивача фактично не зміг підтвердити жодними доказами первинного характеру (заявки на отримання кредитних коштів із відображеннях в них бажаної суми; первинну бухгалтерську документацію тощо), кожну операцію, відображену у наданій виписці.

Даною випискою підтверджується лише факт зарахування коштів на поточний рахунок ОСОБА_4 - НОМЕР_1.

Також на підтвердження отримання коштів ОСОБА_4 банком надавались заявки від імені ОСОБА_4 на видачу готівки (Т.1 а.с. 152-233).

Всі заявки на видачу готівки, які містяться в матеріалах справи, були предметом дослідження експертами при проведенні судової почеркознавчої експертизи.

Згідно висновку експерта №417-П від 07.02.2014 р. (експертиза проведена експертами НДЕКЦ при УМВС України у Вінницькій області) в частині заяв на видачу готівки у графах "Підпис отримувача" виконані не ОСОБА_4, а іншою особою, в частині - вирішити питання, чи ОСОБА_4 виконані підписи, чи іншою особою, не є можливим. (а.с. 37-46 т. 3) На дослідження експертами КНДІСЕ заяви на видачу готівки судом не надавались, оскільки представник позивача ТОВ "Кей-Колект" повідомила суд про втрату зазначених документів.

Отже, проаналізувавши вищезазначені докази, колегія суддів прийшла до висновку, що в матеріалах справи відсутні належні та необхідні докази, на підтвердження того, що ОСОБА_4 надавались транші відповідно до умов договору, та отримання особисто ОСОБА_4 чи через представника коштів, які були перераховані на її рахунок.

Представник ОСОБА_4 також категорично заперечував факт погашення ОСОБА_4 кредиту, тобто внесення нею через касу банку чи на рахунок банку будь яких коштів на виконання вимог договору кредиту, який вона підписала.

Пояснення представника банку, в частині тих, що ОСОБА_4 погашала кредит, і даний факт підтверджується згаданою випискою по рахунку, колегія суддів не бере до уваги з підстав недоведеності цього факт первинними бухгалтерськими документами.

Крім того, відповідно до п. 3.4.1. Договору позичальник зобов'язується повернути суму кредиту, і сплатити плату за кредит й інші грошові платежі на рахунок банку в порядку та на умовах, передбачених цим Договором, а саме на рахунок № НОМЕР_3 в АКІБ «Укрсиббанк». Кредит вважається повернутим в момент зарахування грошової суми в повному обсязі на зазначений у цьому пункті рахунок банку.

Як вбачається з наданої виписки по рахунку, в графах «погашення кредиту» погашення відбувалось не на рахунок вказаний у договорі, отже, знову мало місце невідповідність умов договору до обставин, викладених в позові, що підтверджує заперечення ОСОБА_4.

Проаналізувавши вищезазначені докази в їх сукупності та обставини, встановленні під час розгляду справи, колегія суддів прийшла до висновку, що доказів, які надані банком, недостатньо, щоб стверджувати те, що ОСОБА_4, уклавши кредитний договір з банком, отримала транш, написавши відповідну заяву для цього та отримавши їх у банку.

Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу.

Факт отримання ОСОБА_4 повідомлення - вимоги від банку про наявність заборгованість жодним чином не підтверджує факт отримання нею коштів.

Колегія суддів, приймаючи до уваги висновки касаційної інстанції, встановивши обставини справи, проаналізувавши надані суду докази, прийшла до висновку про відсутність підстав для стягнення з ОСОБА_4 коштів (заборгованість), які просить стягнути позивач, а від так і відсутні підстави для встановлення та дослідження загального розміру заборгованості.

Суд першої інстанції не в повній мірі дослідив умови договору та не співставив їх з фактичними обставинами справи, що призвело до невідповідності висновків суду обставинами справи.

Враховуючи вищевикладене, керуючись ст. 303, 307, 309, 316, 319 ЦПК України, колегія суддів,

вирішила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 - задовольнити.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 08 вересня 2015 року в частині стягнення з ОСОБА_4 заборгованості по кредитному договору - скасувати.

Ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог щодо стягнення з ОСОБА_4 заборгованості по кредитному договору.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» на користь ОСОБА_4 1870 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий:        

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Да и кстати, изначально по этому делу не было однозначности и единогласия между судьями апелляционного суда ещё с самого начала, при предыдущем рассмотрении, о чём свидетельствует окрема думка одного судьи коллегии...

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/53213961

 

Державний герб України

                                                                                                         Справа №212/431/11

                                                                                                                                Провадження №22-ц /772/2932/2015

ОКРЕМА ДУМКА

02 листопада 2015 року

судді Апеляційного суду Вінницької області Іващука В.А. відносно ухвали апеляційного суду Вінницької області від 2 листопада 2015 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Кей - Колект» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Відповідно до частин 2 та 3 статті 19 ЦПК України при прийнятті рішення з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання рішення чи ухвали. Суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Цей документ не оголошується в судовому засіданні, приєднується до справи і є відкритим для ознайомлення.

     Вважаю за необхідне скористатись вказаною нормою процесуального права та викласти окрему думку стосовно постановленої ухвали Апеляційного суду Вінницької області від 2 листопада 2015 року у цій справі.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 8 вересня 2015 року позов ТОВ «Кей-Колект» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Кей-Колект» заборгованість за кредитним договором №11279859000 від 27 грудня 2007 року станом на 02 липня 2010 року в розмірі 2404880 грн. 97 коп., з яких:

- 257637,37 дол. США, що еквівалентно 2037576,67 грн. - кредитна заборгованість,

- 41764,36 дол. США, що еквівалентно 330301,79 грн. - заборгованість по процентах,

- 36502,51 грн. і 500,00 грн. - пеня, а також стягнуто 1700,00 грн. судового збору і 120,00 грн. витрат на ІТЗ розгляду справ.

У задоволенні позову до ОСОБА_2 відмовлено.

ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу на це рішення У скарзі просила скасувати рішення в частині стягнення з неї заборгованості по кредиту та ухвалити нове рішення в цій частині про відмову задоволенні позову до неї. В іншій частині оскаржуване рішення просила залишити без змін.

Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 2 листопада 2015 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 8 вересня 2015 року суду залишено без змін.

З ухвалою апеляційного суду як і з рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позову до ОСОБА_1 я погодитись не можу через наступне.

Безспірними обставинами у справі є те, що ОСОБА_1 підписала з ПАТ «УкрСиббанк» договір № 11279859000 від 27 грудня 2007 року про надання їй споживчого кредиту на суму 265 000,00 доларів США до 26 грудня 2014 року.

Разом із тим, ОСОБА_1 заперечується, що вона підписувала Додаткову угоду №1 від 10.03.2009 року (а.с.40 том 4). Цей факт підтверджується висновком експертів (а.с.85 том 4).

ОСОБА_1 заперечує той факт, що вона за підписаним нею договором насправді отримувала кредитні кошти, а тому вказує на відсутність правових підстав для стягнення цих коштів з неї.

Доказуючи ці обставини вона заявляла клопотання про проведення почеркознавчої експертизи у документах на отримання кредитних коштів (заяви про отримання готівки). Висновок експертизи підтвердив факт, що ОСОБА_1 заяв про видачу готівки банку не писала, що відповідно є доказом того, що вона не отримувала готівку (а.с.37-57 том 3).

Вважаю, що апеляційному суду слід було погодитись із доводами апеляційної скарги про те, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів, що борг за кредитним договором дійсно частково сплачено і зокрема сплачено саме відповідачем ОСОБА_1 Слід погодитись із доводами апеляційної скарги про те, що належними доказами у підтвердження вказаних обставин є не довідка - розрахунок боргу, а первинні бухгалтерські документи яких позивач суду не надав.  

Отже, доводи представника позивача про те, що ОСОБА_1 отримала кредитні кошти, оскільки могла їх отримати без встановленого порядку видачі коштів згідно з поданими заявами про видачу готівки, є лише припущенням на відміну від наявних доказів наданих суду ОСОБА_1

Згідно з положенням частини 4 статті 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а тому наведені представником позивача припущення щодо отримання ОСОБА_1 кредитних коштів не підтверджують цього факту.    

Доводи представника позивача про те, що оскільки згідно з наявними у банку доказами ОСОБА_1 частково оплатила борг, що є доказом отримання нею кредитних коштів, то в цій частині  слід  застосовувати належні докази у справі, яких на підтвердження цього факту позивачем суду не надано.

Не можу погодитись також з висновком колегії суддів апеляційного суду у більшості її складу щодо застосування положень закону про укладення договору (загальних положень, стаття 638 ЦК України), момент укладення договору (стаття 640 ЦК України) до встановлених обставин, оскільки за змістом заперечень відповідача ОСОБА_1 остання не оспорює дійсність укладеного нею кредитного договору, факт його підписання. Спірне питання витікає із виконання укладеного кредитного договору, оскільки вона заперечує факт отримання кредитних коштів за цим договором. Виходячи із цього, застосування правової позиції Верховного Суду України у справі №6-63цс12 від 11 липня 2012 року, на яку колегія суддів посилається, як на таку, що підлягає застосуванню до встановлених обставин, за якою, зокрема слід вирішувати справу, не можна визнати обґрунтованим, оскільки у даній справі йдеться про спірні відносини з приводу виконання договору, підстав для виконання й відповідальності, а не про відносини щодо недійсності укладеного кредитного договору.      

Той факт, що ОСОБА_1 не зверталась з позовом про визнання  кредитного договору чи окремих його положень недійсним не має правового значення для вирішення цієї справи, а тому таке посилання колегії суддів у обгрунтування законності ухваленого рішення  є безпідставним.            

Виходячи із вказаного вище, є всі підстави для висновку про недоведеність заявлених вимог до ОСОБА_1, через що у задоволенні позову до неї слід було відмовити у зв'язку з безпідставністю заявлених вимог.  

Отже, підписуючи вказану ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 2 листопада 2015 року я не погоджуюсь з нею, вважаю її такою, що не ґрунтується на належних та допустимих доказах, незаконною, а рішення суду у цій справі вважаю мало бути ухвалено протилежним за змістом, а саме у задоволенні позову до ОСОБА_1 слід було відмовити через недоведеність заявлених до неї матеріально - правових вимог.    

 

Суддя Апеляційного суду

Вінницької області                          /підпис/                             В.А. Іващук

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Вот предыдущие решения по этому делу... Скасованные...

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30491710

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/50372934#

Share this post


Link to post
Share on other sites
19 hours ago, Bolt said:

Луспеник вообще странный человек, он бывает приятно удивляет... Заметил последнее время...

Никак, всплеск творческого вдохновения ботаника...

Share this post


Link to post
Share on other sites
3 часа назад, Лев сказал:

Никак, всплеск творческого вдохновения ботаника...

От него вообще не знаешь чего ожидать... ))

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
В 01.07.2017 в 09:53, Лев сказал:

Если бы все так судили, то представляю, как Приватбанк стал бы проигрывать по карточным кредитам

И не только Приват...))

Share this post


Link to post
Share on other sites
7 hours ago, Bolt said:

И не только Приват...))

Остальные борзые "картежники" в большинстве своем уже в коме...

Share this post


Link to post
Share on other sites
3 минуты назад, Лев сказал:

Это точно. Нам отказал, не читая кассационной жалобы

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/66809703

Я с ним тоже пересекался неоднократно и до сих пор не его не понял... Было такое, что он удовлетворял кассацию банка видя явные описки в деле...

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
1 минуту назад, Лев сказал:

Остальные борзые "картежники" в большинстве своем уже в коме...

Да и этот пока неизвестно чем кончит... Вот уже Шлапак бежит оттуда...

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
On 7/1/2017 at 2:45 PM, Bolt said:

Вот решение апелляции после нового рассмотрения... Справедливость восторжествовала...

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/61365962

 

Державний герб України

 

Справа № 212/2-431/11 Провадження № 22-ц/772/1553/2016Головуючий в суді першої інстанції Венгрин О. О.Категорія 27 Доповідач Сало Т. Б.

 

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2016 рокум. Вінниця

    Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Вінницької області в складі: головуючого Сала Т.Б., суддів: Жданкіна В.В., Якименко М.М., секретар - Агеєва Г.В., за участі: представника позивача - ОСОБА_2 та представника відповідача - ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 08 вересня 2015 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором, -

встановила:

ПАТ "УкрСиббанк" звернулось із до суду із вищевказаним позовом, в якому просило стягнути з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 заборгованість за кредитним договором №11279859000 від 27.12.2007 року в сумі 2 404 880,97 грн.

Позов мотивовано тим, що між АТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_4 укладено договір про надання споживчого кредиту, згідно з умовами якого їй був наданий кредит до 26 грудня 2014 року в розмірі 265000,00 доларів США з відсотковою ставкою за користування кредитом 12,9% річних.

В забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_4 по кредитному договору, між АТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_6 було укладено договір поруки .

ОСОБА_4, в порушення умов кредитного договору, своїх зобов'язань належним чином не виконувала, у зв'язку з чим у неї утворилась вказана заборгованість.

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 17.05.2013 року замінено первісного позивача ПАТ «УкрСиббанк» його правонаступником - ТОВ «Кей-Колект».

Останнім рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 08 вересня 2015 року позов ТОВ «Кей-Колект» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ТОВ «Кей-Колект» заборгованість за кредитним договором №11279859000 від 27.12.2007 року в сумі 2 404 880,97 грн. В задоволенні позову до ОСОБА_5 відмовлено.

Не погодившись із вказаним судовим рішенням ОСОБА_4 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 08.09.2015 року в частині стягнення з ОСОБА_4 заборгованості по кредиту і в цій частині ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог, в решті рішення залишити без змін.

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції є незаконним, оскільки суд не дослідив та не оцінив належним чином докази по справі, зокрема судом не враховано, що відповідач не підписувала жодних заяв на отримання коштів та розрахунково-кредитних документів; судом не взято до уваги те, що відповідно до почеркознавчих експертиз ряд касових документів підписано іншою особою, а не відповідачкою, також позивач не довів отримання відповідачкою кредитних коштів та здійснення нею погашення по кредиту.

Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 02.11.2015 року апеляційну скаргу відхилено, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 08.09.2015 року залишено без змін.

На вказані ухвалу апеляційного суду та рішення суду першої інстанції ОСОБА_4 подала касаційну скаргу, якою просила скасувати вищевказані судові рішення, та відмовити у задоволенні позову ТОВ «Кей-Колект».

Вищий спеціалізований суд України ухвалою від 10.02.2016 року скасував ухвалу Апеляційного суду Вінницької області в частині позовних вимог ТОВ «Кей-Колект» до ОСОБА_4, і справу в цій частині передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених в суді першої інстанції дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вимог до поручителя набрало законної сили, а від так рішення суду переглядається в частині вимог до основного боржника - ОСОБА_4.

Ухвалою суду касаційної інстанції вказано про необхідність перевірки фактичних обставин, які стосуються як укладення кредитного договору, так і отримання грошових коштів; про необхідність встановити дійсний розмір кредитної заборгованості з врахуванням заперечень відповідача, дослідити первинну бухгалтерську документацію; суд не вказав, які докази підтверджують часткове виконання позичальником умов договору; суд не надав правової оцінки висновку проведеної у справі експертизи; суд, взявши до уваги висновок експертизи в частині підписання кредитного договору відповідачем, не надав правових висновків іншій частині даної експертизи; апеляційний суд не дав належної правової оцінки твердженням представника позивача про втрату первинної бухгалтерської документації, оскільки відсутні підтвердження цих доводів; посилання апеляційного суду на правову позицію ВСУ, викладену у постанові № 6-63 цс 12 від 11 липня 2012 року є безпідставним.

Відповідно до ч. 4 ст. 338 ЦПК України, висновки і мотиви, з яких скасовані рішення є обов'язковими для суду першої інстанції чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи.

При новому розгляді справи, колегією суддів встановлено, що 27 грудня 2007 року між ОСОБА_4 та ПАТ «УкрСиббанк» укладено договір про надання споживчого кредиту №11279859000 на суму 265 000,00 доларів США до 26 грудня 2014 року зі сплатою відсотків за користування кредитом 12,9% річних.

У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_4 умов кредитного договору №11279859000 від 27.12.2007 р. відповідачам направлялись вимоги від 13.05.2009 р., 11.08.2009 р., 17.12.2009 р. про необхідність погашення заборгованості, які виконані не були.

Станом на 02.07.2010 р. заборгованість позичальника ОСОБА_4 за кредитним договором становить 2404880,97 грн., з яких: 257637,37 дол. США (еквівалентно 2037576,67 грн.) - кредитна заборгованість; 41764,36 дол. США (еквівалентно 330301,79 грн.) - заборгованість по процентах; 36502,51 грн. і 500,00 грн. - пеня.

12.12.2011 р. між ПАТ «УкрСиббанк» і ТОВ "Кей-Колект" укладено договір факторингу №1 за зобов'язаннями, які виникли у ОСОБА_4 на підставі договору про надання споживчого кредиту №11279859000 від 27.12.2007 р., за яким замінено кредитора у зобов'язаннях.  

Колегія суддів, встановивши обставини у справі, проаналізувавши всі докази не погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення на користь позивача заборгованості, вказаної у позові.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

В даній справі, на обґрунтування своїх вимог позивач надав оригінал та копію кредитного договору укладеного між банком та ОСОБА_4, графік погашення кредиту підписану сторонами, копії додаткових угод.

Договором є домовленість двох сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст.626 ЦК України).

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України)

За кредитним договором банк зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до п. 1.1 кредитного договору банк зобов'язується надати Позичальнику кредит в іноземній валюті в сумі 265000 дол. США, а позичальник зобов'язується прийняти, належним чином використовувати і повернути банку кредитні кошти

Позичальник має право отримати кредитні кошти у вигляді одного або декількох траншів, загальна сума яких не може перевищувати розмір суми кредиту.

Сторони домовились, що банк надає позичальнику кредит у формі кредитної лінії.

Як вказано в Договорі, у цьому договорі термін «кредитна лінія» вживається в такому значенні - це форма надання кредиту, яке передбачає надання кредиту Позичальнику в майбутньому одним траншем, декількома траншами, але в будь-якому випадку в межах встановленого ліміту кредитної лінії.

Відповідно до Графіку погашення кредиту, який є невід'ємною частиною кредитного договору, позичальник зобов'язується повернути банку кредит у таких розмірах, щоб станом на нижче вказану дату сума заборгованості за кредитом не перевищувала розміри, які вказані у Графіку.

Представник відповідача, визнавши факт підписання договору кредиту та графік погашення кредиту, заперечував в повній мірі, проти факту отримання ОСОБА_4 коштів від банку.

Досліджуючи дані твердження, колегія суддів прийшла до висновку, що вони обґрунтовані, виходячи з наступного.

Відповідно до абзацу другого п. 1.1. Договору кредиту позичальник має право отримати кредитні кошти у вигляді одного або декількох траншів, для чого надає до банку письмову заяву (за формою згідно вимог банку), в якій зазначає бажану суму траншу та бажану дату його отримання. Така заява позичальника, укладена та надана згідно умов цього Договору, є підставою для видачі банком траншу позичальнику. Суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що обставини надання відповідачу кредиту повинен довести позивач.

В ході розгляду справи представник позивач на вимоги суду не надав жодної заяви ОСОБА_4 на отримання траншу по кредитному договору.

ОСОБА_4 вказувала в своїх запереченнях, що після підписання договору кредиту вона відмовилась від отримання коштів, оскільки були невигідні умови, в т.ч. відсоткова ставка.

Заперечуючи проти твердження відповідача, банк надав як доказ отримання коштів за кредитним договором «Розпорядження на видачу кредиту» ( Т.2 а.с. 191-204) за підписом посадових осіб банку, в яких вказується, дата видачі чергового траншу, сума траншу, відсоткова ставка.

Колегія суддів не бере до уваги дані розпорядження, як доказ надання ОСОБА_4 кредитних коштів, оскільки в жодному з них не вказана єдина і необхідна підстава для видачі кредитних коштів - заява ОСОБА_4 на отримання кредитних коштів.

Також на підтвердження надання кредиту ОСОБА_4, представником банку було надано виписку за кредитним договором за період з 27.12.2007 року по 23.11.2010 року. Дану розписку позивач отримав на свій запит від АТ «Укрсиббанк».

Відповідно до п. 1.5. Договору банк надає позичальнику кредит шляхом зарахування кредитних коштів на поточний рахунок позичальника № НОМЕР_1.

В даній виписці відображається, що з № рах.2203800000 (Дт) на рах. НОМЕР_2 (Кт) перераховувались кошти. Операція - «надання кредиту згідно угоди 11279859000 від 27.12.2007 року, клієнт - ОСОБА_4.

Відповідно до Інструкції про застосування плану рахунків бухгалтерського обліку банків України, постанови НБУ№280 із змінами Видача кредитних коштів здійснювалась з рах. Дт 2203- довгострокові кредити на поточні потреби що надані фізичним особам, по дебету рахунку проводиться сума наданого кредиту з кореспондуючим рах. Кт 2620 - кошти на вимогу фізичним особам, поточний рахунок, за кредитом рахунку проводяться суми що надходять на рахунок клієнта.

Однак, дану виписку колегія суддів не бере до уваги, оскільки виписка по рахунку робиться автоматизовано, без участі позичальника та не на підставі первинних документів. Представник позивача фактично не зміг підтвердити жодними доказами первинного характеру (заявки на отримання кредитних коштів із відображеннях в них бажаної суми; первинну бухгалтерську документацію тощо), кожну операцію, відображену у наданій виписці.

Даною випискою підтверджується лише факт зарахування коштів на поточний рахунок ОСОБА_4 - НОМЕР_1.

Також на підтвердження отримання коштів ОСОБА_4 банком надавались заявки від імені ОСОБА_4 на видачу готівки (Т.1 а.с. 152-233).

Всі заявки на видачу готівки, які містяться в матеріалах справи, були предметом дослідження експертами при проведенні судової почеркознавчої експертизи.

Згідно висновку експерта №417-П від 07.02.2014 р. (експертиза проведена експертами НДЕКЦ при УМВС України у Вінницькій області) в частині заяв на видачу готівки у графах "Підпис отримувача" виконані не ОСОБА_4, а іншою особою, в частині - вирішити питання, чи ОСОБА_4 виконані підписи, чи іншою особою, не є можливим. (а.с. 37-46 т. 3) На дослідження експертами КНДІСЕ заяви на видачу готівки судом не надавались, оскільки представник позивача ТОВ "Кей-Колект" повідомила суд про втрату зазначених документів.

Отже, проаналізувавши вищезазначені докази, колегія суддів прийшла до висновку, що в матеріалах справи відсутні належні та необхідні докази, на підтвердження того, що ОСОБА_4 надавались транші відповідно до умов договору, та отримання особисто ОСОБА_4 чи через представника коштів, які були перераховані на її рахунок.

Представник ОСОБА_4 також категорично заперечував факт погашення ОСОБА_4 кредиту, тобто внесення нею через касу банку чи на рахунок банку будь яких коштів на виконання вимог договору кредиту, який вона підписала.

Пояснення представника банку, в частині тих, що ОСОБА_4 погашала кредит, і даний факт підтверджується згаданою випискою по рахунку, колегія суддів не бере до уваги з підстав недоведеності цього факт первинними бухгалтерськими документами.

Крім того, відповідно до п. 3.4.1. Договору позичальник зобов'язується повернути суму кредиту, і сплатити плату за кредит й інші грошові платежі на рахунок банку в порядку та на умовах, передбачених цим Договором, а саме на рахунок № НОМЕР_3 в АКІБ «Укрсиббанк». Кредит вважається повернутим в момент зарахування грошової суми в повному обсязі на зазначений у цьому пункті рахунок банку.

Як вбачається з наданої виписки по рахунку, в графах «погашення кредиту» погашення відбувалось не на рахунок вказаний у договорі, отже, знову мало місце невідповідність умов договору до обставин, викладених в позові, що підтверджує заперечення ОСОБА_4.

Проаналізувавши вищезазначені докази в їх сукупності та обставини, встановленні під час розгляду справи, колегія суддів прийшла до висновку, що доказів, які надані банком, недостатньо, щоб стверджувати те, що ОСОБА_4, уклавши кредитний договір з банком, отримала транш, написавши відповідну заяву для цього та отримавши їх у банку.

Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу.

Факт отримання ОСОБА_4 повідомлення - вимоги від банку про наявність заборгованість жодним чином не підтверджує факт отримання нею коштів.

Колегія суддів, приймаючи до уваги висновки касаційної інстанції, встановивши обставини справи, проаналізувавши надані суду докази, прийшла до висновку про відсутність підстав для стягнення з ОСОБА_4 коштів (заборгованість), які просить стягнути позивач, а від так і відсутні підстави для встановлення та дослідження загального розміру заборгованості.

Суд першої інстанції не в повній мірі дослідив умови договору та не співставив їх з фактичними обставинами справи, що призвело до невідповідності висновків суду обставинами справи.

Враховуючи вищевикладене, керуючись ст. 303, 307, 309, 316, 319 ЦПК України, колегія суддів,

вирішила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 - задовольнити.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 08 вересня 2015 року в частині стягнення з ОСОБА_4 заборгованості по кредитному договору - скасувати.

Ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог щодо стягнення з ОСОБА_4 заборгованості по кредитному договору.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» на користь ОСОБА_4 1870 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий:        

И что же теперь с ипотекой, как ее снять?

Share this post


Link to post
Share on other sites
11 минут назад, economix_a сказал:

И что же теперь с ипотекой, как ее снять?

Судом...

Share this post


Link to post
Share on other sites
23 minutes ago, Bolt said:

Судом...

Как я понял договор остался в силе, просто не доказали свои аппетиты, могут и подать повторно, так что с ипотекой по КД думаю не так все просто.

Share this post


Link to post
Share on other sites
3 минуты назад, economix_a сказал:

Как я понял договор остался в силе, просто не доказали свои аппетиты, могут и подать повторно, так что с ипотекой по КД думаю не так все просто.

Да вообще-то уже нет, не могут больше обращаться в суд, им ведь отказали...

Share this post


Link to post
Share on other sites
30 minutes ago, Bolt said:

Да вообще-то уже нет, не могут больше обращаться в суд, им ведь отказали...

У меня два решения суда по одному КД, одно в котором несмотря на экспертизу и не мои подписи а  также поддельные первичные документы мне отказали в розірванні  кредитного договора  и возврату безосновательно банком полученных средств, суд уводил в ксерокопии доказательство что я эти деньги получил, а второе решении суда по тому же КД, где отказали банку во взыскании, потому что эти же первичные документы которые устроили первый суд, оказались фальшивками о чем указала экономическая экспертиза, и банк не довів свої вимоги на думку суду, вот тепер вопрос, что делать с ипотекой как ее снять.

Share this post


Link to post
Share on other sites
19 минут назад, economix_a сказал:

У меня два решения суда по одному КД, одно в котором несмотря на экспертизу и не мои подписи а  также поддельные первичные документы мне отказали в розірванні  кредитного договора  и возврату безосновательно банком полученных средств, суд уводил в ксерокопии доказательство что я эти деньги получил, а второе решении суда по тому же КД, где отказали банку во взыскании, потому что эти же первичные документы которые устроили первый суд, оказались фальшивками о чем указала экономическая экспертиза, и банк не довів свої вимоги на думку суду, вот тепер вопрос, что делать с ипотекой как ее снять.

Это совершенно разные дела с разными основаниями... и разным предметом иска... разными требованиями...

Share this post


Link to post
Share on other sites
10 hours ago, Bolt said:

Это совершенно разные дела с разными основаниями... и разным предметом иска... разными требованиями...

Но КД один и тот же, один суда увидел что я эти деньги взял, а второй, отказал банку во взыскании, и как теперь поступить с ипотекой не знаю.

Share this post


Link to post
Share on other sites
6 часов назад, economix_a сказал:

Но КД один и тот же, один суда увидел что я эти деньги взял, а второй, отказал банку во взыскании, и как теперь поступить с ипотекой не знаю.

КД то один, а основания иска и предмет разные...

Share this post


Link to post
Share on other sites
6 часов назад, economix_a сказал:

и как теперь поступить с ипотекой не знаю.

Я ведь написал...

18 часов назад, Bolt сказал:

Судом...

 

Share this post


Link to post
Share on other sites
19 часов назад, economix_a сказал:

И это реально?

Всё реально... Надо пробовать...

Share this post


Link to post
Share on other sites
5 hours ago, Bolt said:

Всё реально... Надо пробовать...

Подавать на  розірвання договору іпотеки?

Share this post


Link to post
Share on other sites

Create an account or sign in to comment

You need to be a member in order to leave a comment

Create an account

Sign up for a new account in our community. It's easy!

Register a new account

Sign in

Already have an account? Sign in here.

Sign In Now

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By Alex555
      В г. Киеве действует нотариус-оборотень - Левашов Александр Геннадьевич. Этот«черный» нотариус, предварительно вступает в сговор со стороной сделки, фальсифицирует договор таким образом, что вторая сторона сделки остаётся без денег. Помогает отбирать квартиры у одиноких людей. Также, оформляет фиктивные доверенности, которые затем используются при рейдерских захватах. Регулярно меняет рабочий офис, за последнее время поменял три офиса, таким образом заметает следы. Имеет родственницу - Гончаренко Светлану Юрьевну, которая также является киевским нотариусом (её номер телефона +380 50 014 6722), она тоже может быть причастна к мошенническим схемам. Нотариус Левашов действует в составе организованной группы, куда входят кредиторы, посредники и другие нотариусы. 
      Список людей, засвеченных в мошеннических схемах: 1) Шандра Сергей Владимирович,05.03.86 г.р., паспорт НЕ 296301, зарегистрирован: Черкасская обл., СМТ Чернобай, улица Черкасская, 23-4, засветился как кредитор, предположительно является представителем кредитной организации "Каштан"; 2) посредница - Наталья, тел. 0666938239, 0963860510; 3) киевский нотариус Дячук Елена Борисовна, тел. 0672884727 (её офис там же, где и офис Левашова); 4) киевский нотариус Бурменко Наталья; 
      Более подробная информация на сайте www.levashovag.at.ua 
      Выведем мошенников на чистую воду.
      Специализируется:  Квартирные аферы, кредитные аферы Номера телефонов мошенника:  0672095958 0442272729 0443321920 Адрес мошенника:  Киев, улица Предславинская, 34б
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      31 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 725/5630/15-ц
      Провадження N 14-341цс18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      відповідачі: Виконавчий комітет Чернівецької міської ради (далі - виконком Чернівецької міськради), ОСОБА_4,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 19 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 19 жовтня 2016 року у складі колегії суддів Половінкіної Н.Ю., Кулянди М.І., Перепелюк Л.М.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до виконкому Чернівецької міськради, ОСОБА_4 про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування, містобудівних умов і обмежень забудови земельної ділянки, визнання будівництва самочинним, усунення перешкод у користуванні власністю,
      УСТАНОВИЛА:
      У жовтні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, у якому просила: визнати незаконними та скасувати рішення виконкому Чернівецької міськради від 27 листопада 2012 року N 753/23 "Про надання містобудівних умов та обмежень для завершення будівництва житлового будинку", від 14 жовтня 2014 року N 518/17 "Про внесення змін до рішення виконавчого комітету міської ради від 27 листопада 2012 року N 753/23", містобудівні умови та обмеження від 10 квітня 2015 року N 990/15 на завершення будівництва індивідуального житлового АДРЕСА_2 визнати незавершений будівництвом індивідуальний житловий будинок за вказаною адресою самочинним будівництвом; усунути перешкоди у користуванні АДРЕСА_1 шляхом знесення ОСОБА_4 самочинного будівництва - указаного житлового будинку.
      Позов мотивовано тим, що ОСОБА_3 є власником АДРЕСА_1 ОСОБА_4 є власником земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 відповідно до державного акта на право приватної власності на землю, виданого на підставі рішення виконкому Чернівецької міськради від 05 жовтня 1999 року. Рішеннями виконкому Чернівецької міськради від 27 листопада 2012 року N 753/23 "Про надання містобудівних умов та обмежень для завершення будівництва житлового будинку", від 14 жовтня 2014 року N 518/17 "Про внесення змін до рішення виконавчого комітету міської ради від 27 листопада 2012 року N 7853/23" ОСОБА_4 надано містобудівні умови та обмеження будівництва АДРЕСА_2 Посилаючись на те, що будівництво здійснюється з істотним порушенням будівельних норм і правил, та на порушення її права власності, ОСОБА_3 просила позов задовольнити.
      Представники відповідача ОСОБА_4 у судовому засіданні позову не визнали, посилаючись на те, що підстав для знесення самочинного будівництва немає, оскільки будівництво здійснювалося відповідно до рішень та дозволів виконкому Чернівецької міськради.
      Представник відповідача виконкому Чернівецької міськради позову не визнав, вказуючи на те, що оскаржувані рішення стосуються попередніх дій відповідача, тому не можуть бути предметом спору.
      Ухвалою суду від 03 березня 2016 року за клопотанням представника позивача у справі призначено судову будівельно-технічну експертизу.
      Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 23 червня 2016 року (суддя Стоцька Л.А.) позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення виконкому Чернівецької міськради від 27 листопада 2012 року N 753/23 "Про надання містобудівних умов та обмежень для завершення будівництва житлового будинку". Визнано незаконним та скасовано рішення виконкому Чернівецької міськради від 14 жовтня 2014 року N 518/17 "Про внесення змін до рішення виконавчого комітету міської ради від 27 листопада 2012 року N 753/23". Визнано незаконними та скасовано містобудівні умови та обмеження від 10 квітня 2015 року N 990/15 на завершення будівництва індивідуального житлового АДРЕСА_2. Визнано незавершений будівництвом індивідуальний житловий АДРЕСА_2 об'єктом самочинного будівництва. Усунуто ОСОБА_3 перешкоди у користуванні АДРЕСА_1 шляхом знесення ОСОБА_4 самочинного будівництва - незавершеного індивідуального житлового АДРЕСА_2.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що незавершений будівництвом двоповерховий цегляний житловий АДРЕСА_2 не відповідає вимогам Державних будівельних норм України (далі - ДБН) та Правил використання та забудови територій м. Чернівці, чим порушуються права ОСОБА_3 як власника АДРЕСА_1 Отже, оскаржувані акти органу місцевого самоврядування і містобудівні умови та обмеження від 10 квітня 2015 року N 990/15 не відповідають вимогам чинного законодавства.
      Додатковим рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 30 червня 2016 року стягнуто з ОСОБА_4, виконкому Чернівецької міськради на користь ОСОБА_3 понесені судові витрати а саме: судовий збір у розмірі 487,20 грн та витрати за проведення судової експертизи у розмірі 3 435 грн. Стягнуто з ОСОБА_4, виконкому Чернівецької міськради в дохід держави судовий збір у розмірі 974,40 грн.
      Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 19 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 23 червня 2016 року скасовано у частині визнання незаконними та скасування рішень виконкому Чернівецької міськради: від 27 листопада 2012 року N 753/23 "Про надання містобудівних умов та обмежень для завершення будівництва житлового будинку"; від 14 жовтня 2014 року N 518/17 "Про внесення змін до рішення виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 27 листопада 2012 року N 753/23". Провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до виконкому Чернівецької міськради про визнання незаконними та скасування указаних рішень органу місцевого самоврядування закрито.
      Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що відповідно до статті 16 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на момент постановлення ухвали) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Оскільки предметом спору є законність рішень органу місцевого самоврядування, тому вказаний позов з урахуванням вимог статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на момент постановлення ухвали) підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, у зв'язку з чим провадження необхідно закрити на підставі пункту 1 частини першої статті 205, частини другої статті 206 ЦПК України (у редакції, чинній на момент постановлення ухвали).
      Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 19 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено. Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 23 червня 2016 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_3 до виконкому Чернівецької міськради, ОСОБА_4 про визнання містобудівнихумов і обмежень забудовиземельної ділянкинезаконними, їх скасування, визнання будівництвасамочинним, усуненняперешкод у користуванні власністювідмовлено.
      Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що вирішення вимог щодо знесення спірного незавершеного будівництвом індивідуального житлового будинку є неналежним способом захисту порушеного права позивача відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Крім того, висновки суду першої інстанції про невідповідність вимогам закону, містобудівним умовами та обмеженням на завершення будівництва індивідуального житлового будинку від 10 квітня 2015 року N 990/15 не відповідають обставинам справи.
      У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення та ухвалу апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд встановив, що вимоги ОСОБА_3 пов'язані із здійсненням органом місцевого самоврядування владних управлінських функцій щодо здійснення контролю у сфері містобудування у зв'язку з порушенням забудовником вимог законодавства з питань будівництва та містобудування, однак такий висновок апеляційного суду суперечить статті 393 ЦК України. Крім того, спір позивачки не є публічно-правовим, а стосується захисту порушених прав позивачки унаслідок проведення будівельних робіт. Зазначені позовні вимоги є спільними, оскільки містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки видані ОСОБА_4 на підставі рішень виконкому Чернівецької міськради, тобто позовні вимоги нерозривно пов'язані між собою, оскільки від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таким чином, вирішення вказаних позовних вимог належить до судів цивільної юрисдикції.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 22 лютого 2017 року справу призначено до судового розгляду.
      У грудні 2016 року ОСОБА_4 подав відзив на касаційну скаргу, вказуючи, що при винесенні оскаржуваних рішень орган місцевого самоврядування діяв як суб'єкт владних повноважень, спір є публічно-правовим, а тому підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Крім того, знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності. На підставі наведеного ОСОБА_4 просив касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилити, а судові рішення апеляційного суду залишити без змін.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У лютому 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Суди встановили, що однокімнатна АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 Зазначена квартира загальною площею 49,3 кв. м є єдиним та постійним місцем проживання позивачки, розташована на першому поверсі будинку. Згідно з технічним паспортом на вказану квартиру вікно її житлової кімнати виходить до земельної ділянки, на якій здійснено будівництво АДРЕСА_2 Будинок, в якому знаходиться ця квартира, розташований на межі земельних АДРЕСА_3 та АДРЕСА_2
      Власником земельної ділянки по АДРЕСА_2 площею 0,0213 га, є ОСОБА_4 На зазначеній земельній ділянці ОСОБА_4 здійснює будівництво.
      Також установлено, що у травні 2011 року ОСОБА_3 уже зверталася до суду з позовом про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, яким надано ОСОБА_4 дозвіл на будівництво індивідуального житлового АДРЕСА_2 Постановою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 05 квітня 2012 року позов ОСОБА_3 задоволено з тих підстав, що оскаржуваним рішенням порушуються її права як власника суміжного будинковолодіння, містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки по АДРЕСА_2 надані з порушенням будівельних норм, оскаржуване рішення прийняте без згоди позивачки, а будівництво житлового АДРЕСА_2 здійснюється впритул до АДРЕСА_3.
      У подальшому рішенням виконкому Чернівецької міськради від 27 листопада 2012 року N 753/23 дозволено Департаменту містобудівного комплексу та земельних відносин Чернівецької міськради надати містобудівні умови та обмеження на завершення будівництва індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_2 за умови отримання згоди ОСОБА_3 - співвласниці АДРЕСА_1
      10 грудня 2013 року рішенням виконкому Чернівецької міськради N 667/21 внесено зміни до зазначеного рішення від 27 листопада 2012 року N 753/23 та пункт 1 викладено у наступній редакції: "Дозволити Департаменту містобудівного комплексу та земельних відносин Чернівецької міської ради надати містобудівні умови та обмеження на завершення будівництва індивідуального житлового АДРЕСА_2 за умовою дотримання розриву між будинками не менше 1 метра та рекомендувати отримати згоду сусіда".
      14 жовтня 2014 року повторно внесено зміни до рішення від 27 листопада 2012 року N 753/23 та пункт 1 викладено у остаточній редакції: "Дозволити Департаменту містобудівного комплексу та земельних відносин Чернівецької міської ради надати ОСОБА_4 містобудівні умови та обмеження на завершення будівництва індивідуального житлового АДРЕСА_2".
      Таким чином, в остаточній редакції оскаржуваного рішення дозволено відповідачу завершити будівництво будинку без отримання згоди ОСОБА_3 та дотримання розриву між будинками не менше 1 метра.
      На підставі вказаних рішень органу місцевого самоврядування 10 квітня 2015 року ОСОБА_4 складені та надані містобудівні умови та обмеження N 990/15.
      Відповідно до оглянутих судом у судовому засіданні містобудівних умов та обмежень N 990/15, у них зазначено площу земельної ділянки по АДРЕСА_2 - 0,02213 га та 0,0175 га, що не відповідає державному акту на землю від 06 лютого 2001 року, відповідно до якого у приватній власності відповідача перебуває земельна ділянка площею 0,0213 га.
      Згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи від 09 червня 2016 року N 315 пункт 5 розділу "загальні дані" містобудівних умов та обмежень від 10 квітня 2015 року N 990/15 не відповідає державному акту на право приватної власності на земельну ділянку від 06 лютого 2001 року НОМЕР_1. Фактична площа земельної ділянки 0,0213 га, на якій проводиться будівництво незавершеного індивідуального житлового АДРЕСА_2 згідно з цим державним актом не відповідає пункту 6 містобудівних умов та обмежень від 10 квітня 2015 року N 990/15. Робочий проект на будівництво індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_2 не відповідає вимогам будівельних норм і правил, правилам ДБН, а розташування за цим проектом нового незавершеного будівництвом двоповерхового цегляного житлового будинку, який будується впритул до житлового двоповерхового дерев'яного житлового АДРЕСА_3, призведе до порушення експлуатації останнього та АДРЕСА_1, яка в ньому розташована. Будівництво здійснено без дотримання протипожежних вимог, не забезпечено безпечної експлуатації житлового АДРЕСА_3, порушено норми інсоляції, забезпечення належним природним освітленням АДРЕСА_1, які не відповідають нормам. Стіна збудованого незавершеного двоповерхового житлового АДРЕСА_2 фактично збудована по межі суміжної АДРЕСА_3 таким чином, що стікання атмосферних опадів з покрівлі та карнизу АДРЕСА_2 буде на територію земельної АДРЕСА_3. При будівництві та проектуванні індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_2 мають місце порушення будівельних норм і правил, які не відповідають вимогам ДБН.
      У поданому позові ОСОБА_3 вказує, що здійснене ОСОБА_4 незавершене будівництво житлового будинку порушує її права як власника квартири у будинку, що розташований на суміжній земельній ділянці.
      ОСОБА_3 заявила такі позовні вимоги: визнати незаконними та скасувати рішення виконкому Чернівецької міськради від 27 листопада 2012 року N 753/23 "Про надання містобудівних умов та обмежень для завершення будівництва житлового будинку", від 14 жовтня 2014 року N 518/17 "Про внесення змін до рішення виконавчого комітету міської ради від 27 листопада 2012 року N 753/23", містобудівні умови та обмеження від 10 квітня 2015 року N 990/15 на завершення будівництва індивідуального житлового АДРЕСА_2; визнати незавершений будівництвом індивідуальний житловий будинок за вказаною адресою самочинним будівництвом; усунути перешкоди у користуванні АДРЕСА_1 шляхом знесення ОСОБА_4 самочинного будівництва - указаного житлового будинку. Відповідачами вказала виконком Чернівецької міськради та ОСОБА_4
      Суд першої інстанції розглянув справу за правилами цивільного судочинства, однак суд апеляційної інстанції зазначив, що позовні вимоги у частині визнання незаконними та скасування оспорюваних рішень виконкому Чернівецької міськради підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.
      Стосовно посилання заявника у касаційній скарзі на порушення судами правил предметної юрисдикції, у зв'язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити наступне.
      У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе у тому числі таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, що покликаний розмежувати як компетенцію різних ланок судової системи так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      Згідно з частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
      За змістом статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) під цивільною юрисдикцією розуміють компетенцію загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом.
      За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.
      Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, і це правило є загальним.
      Завданням адміністративного судочинства відповідно до статті 2 КАС України є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Визначальною рисою адміністративних правовідносин є владне підпорядкування однієї сторони цих відносин іншій стороні.
      За логікою законодавця, адміністративне судочинство за своєю сутністю покликане надавати можливість фізичній чи юридичній особі ефективно захищати свої права чи інтереси, з урахуванням того, що протилежна сторона є суб'єктом владних повноважень, який апріорі має у своєму розпорядженні значно більше ресурсів як для утвердження своєї позиції у правовідносинах, так і щодо представництва та відстоювання власних інтересів у судовому розгляді.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
      З огляду на положення статей 3, 17 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення оскарженого судового рішення) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цього суб'єкта, відповідно, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.
      Таким чином, до адміністративної юрисдикції відносяться ті справи, які виникають зі спорів в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один із його учасників - суб'єкт владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.
      Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади.
      Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
      Публічно-правовий спір має свою особливість суб'єктного складу - участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сам по собі цей факт не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити до справи адміністративної юрисдикції будь-який спір за участю суб'єкта владних повноважень.
      Визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило майнового) певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень.
      Згідно з частинами першою, четвертою статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.
      Згідно з пунктом 10 частини другої статті 16 ЦК України цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
      У даній справі орган місцевого самоврядування надавав містобудівні умови та обмеження, які містять дані, що не відповідають фактичним обставинам, проектна документація складена з порушенням вимог ДБН (А.22.-3-2014), а будинок зведено таким чином, що порушуються права одного із власників квартири на нормальні умови проживання, а саме інсоляцію.
      Тобто, як рішення органу місцевого самоврядування, так і дії власника земельної ділянки, який зводить житловий будинок, взаємопов'язані і, на думку позивачки, порушують її цивільні права. Розгляд єдиного спору у судах двох юрисдикцій створює перешкоди для захисту прав позивачки і ускладнює судові розгляди.
      Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      Частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      Оскільки у справі, що розглядається, апеляційний суд постановив незаконну ухвалу про закриття провадження у справі у частині позовних вимог про визнання незаконними та скасування оскаржуваних рішень виконкому Чернівецької міськради, то ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне її скасувати та направити справу в цій частині до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
      Стосовно оскаржуваного рішення апеляційного суду Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
      Визнаючи незаконними та скасовуючи містобудівні умови та обмеження від 10 квітня 2015 року N 990/15 на завершення будівництва індивідуального житлового АДРЕСА_2; визнаючи незавершений будівництвом індивідуальний житловий АДРЕСА_2 об'єктом самочинного будівництва; усуваючи ОСОБА_3 перешкоди у користуванні АДРЕСА_1 шляхом знесення ОСОБА_4 самочинного будівництва - незавершеного індивідуального житлового АДРЕСА_2, місцевий суд керувався тим, що права позивача як власника нерухомого майна порушені й підлягають відновленню в зазначений нею спосіб.
      У частині позовних вимог щодо знесення самочинного будівництва суд вважав, що навіть ймовірна наявність згоди ОСОБА_4 на проведення перебудови не свідчить про можливість іншого способу усунення порушення прав позивача, крім знесення самочинного будівництва. При цьому суд урахував роз'яснення експерта про неможливість приведення будівництва по вул. Боярка, 16 у м. Чернівці у відповідність до норм ДБН, оскільки у даному випадку необхідне капітальне руйнування частин приміщень, що призведе до повної руйнації приміщень.
      Однак з такими висновками не погодився апеляційний суд, вказуючи, зокрема, на те, що позовні вимоги у частині визнання незавершеного будівництвом індивідуального житлового АДРЕСА_2 об'єктом самочинного будівництва не є захистом порушеного права, не усуває порушення права власності ОСОБА_3 на АДРЕСА_1
      Однак рішення апеляційного суду щодо вказаних позовних вимог ОСОБА_3 не оскаржується, касаційна скарга не містить таких доводів, тому згідно з частною першою статті 400 ЦПК України оскаржуване рішення не переглядається судом касаційної інстанції у цій частині.
      Крім того, суд зазначив, що у справі відсутні будь-які докази того, що містобудівними умовами та обмеженнями від 10 квітня 2015 року N 990/15 на завершення будівництва індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_2 порушується право власності ОСОБА_3 на АДРЕСА_1 та ДБН. При цьому апеляційний суд вважав, що саме по собі зазначення площі земельної ділянки у загальних даних містобудівних умов та обмежень від 10 квітня 2015 року N 990/15 на завершення будівництва індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_2 не встановлює та не змінює прав чи інтересів ОСОБА_3, які пов'язані з правом власності на АДРЕСА_1 Також суд установив, що наявні у справі містобудівні умови та обмеження від 10 квітня 2015 року N 990/15 на завершення будівництва індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_2 містять лише посилання на дотримання вимог ДБН. Крім того, висновки судової будівельно-технічної експертизи від 29 квітня 2016 року N 315 не містять відомостей про невідповідність вимогам ДБН вказаних містобудівних умов та обмежень.
      Посилаючись на викладене, апеляційний суд вважав такими, що не підтверджуються обставинами справи, висновки місцевого суду про невідповідність вимогам закону містобудівних умов та обмежень від 10 квітня 2015 року N 990/15 на завершення будівництва індивідуального житлового АДРЕСА_2
      Крім того, дійшовши висновку щодо необхідності знесення самочинного будівництва, місцевий суд, на переконання апеляційного суду, не встановив передбачених диспозицією частини сьомої статті 376 ЦК України обставин про те, чи є можливість проведення перебудови спірного об'єкта та чи відмовляється ОСОБА_4 від її проведення, оскільки знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.
      Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
      Згідно зі статтею 4 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
      Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
      Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
      Згідно із статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
      У рішенні у справі "Рисовський проти України" (N 29979/04) від 20 жовтня 2011 року Європейський суд з прав людини підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування", який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик їх помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Також зазначено, що державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен накладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
      Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відновлення становища, яке існувало до порушення, що передбачено пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.
      Зокрема, відповідно до частин четвертої, п'ятої, шостої, сьомої статті 376 ЦК України, якщо власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб. Особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене. У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.
      Юридичними фактами, які складають правову підставу знесення самочинного будівництва, є: істотне відхилення від проекту та/або істотне порушення будівельних норм і правил, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб; неможливість проведення перебудови або відмова особи, яка здійснила (здійснює) будівництво, від її проведення.
      При вирішенні питання про те, чи є відхилення від проекту істотним і таким, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, необхідно з'ясовувати, зокрема, як впливає допущене порушення з урахуванням місцевих правил забудови, громадських і приватних інтересів на планування, забудову, благоустрій вулиці, на зручність утримання суміжних ділянок тощо.
      Під істотним порушенням будівельних норм і правил з огляду на положення Законів України "Про основи містобудування"; "Про архітектурну діяльність"; "Про регулювання містобудівної діяльності"; постанови Кабінету Міністрів України "Деякі питання виконання підготовчих і будівельних робіт" від 13 квітня 2011 року N 466 необхідно розуміти, зокрема, недодержання архітектурних, санітарних, екологічних, протипожежних та інших вимог і правил, а також зміну окремих конструктивних елементів житлового будинку, будівлі, споруди, що впливає на їх міцність і безпечність та загрожує життю й здоров'ю людини, тощо.
      Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Аналогічне положення міститься у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно з частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
      Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; нині - стаття 5 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року).
      Частиною 4 статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) установлено, що суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.
      Загальні вимоги процесуального права, закріплені у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), визначають обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову.
      Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
      Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
      Згідно зі статтею 179 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.
      Згідно з частиною першою статті 143 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі.
      Якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам) (стаття 150 ЦПК України).
      Відмовивши у задоволенні позовних вимог про знесення самочинного будівництва з тих підстав, що знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності, а місцевий суд не встановив чи є можливість проведення перебудови спірного об'єкта та чи відмовляється ОСОБА_4 від її проведення, апеляційний суд порушив тим самим норми процесуального права, адже в силу вимог ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) апеляційний суд міг встановлювати обставини справи, досліджувати нові докази у справі, у тому числі й вирішувати питання щодо призначення у справі повторної або додаткової експертизи.
      Невстановлення обставини щодо можливості проведення перебудови об'єкта самочинного будівництва не може бути підставою для відмови у захисті порушених прав позивачки, за захистом яких вона звернулася до суду з цим позовом, зважаючи на указані вище принципи і завдання цивільного судочинства.
      Крім того, завстановлених судом обставин справи щодо неодноразового внесення змін до рішення виконкому Чернівецької міськради, внаслідок чого остаточною редакцією оскаржуваного рішення дозволено відповідачу завершити будівництво будинку без отримання згоди ОСОБА_3 та дотримання розриву між будинками не менше 1 м, на підставі чого 10 квітня 2015 року ОСОБА_4 складені та надані містобудівні умови та обмеження N 990/15, які згідно з матеріалами справи є додатком до рішення виконкому Чернівецької міськради, не є безспірним висновок апеляційного суду про відмову в задоволенні позовних вимог у частині визнання незаконними та скасування вказаних містобудівних умов та обмежень N 990/15.
      Отже, апеляційний суд не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи та не встановив достатньо повно фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
      За приписами частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      Оскільки апеляційний суд порушив норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, то касаційна скарга підлягає задоволенню частково, оскаржуване рішення апеляційного суду у частині позовних вимог про визнання незаконними та скасування містобудівних умов та обмежень, усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом знесення самочинного будівництва - скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
      Ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 19 жовтня 2016 року скасувати, рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 19 жовтня 2016 року у частині позовних вимог про визнання незаконними та скасування містобудівних умов та обмежень, усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом знесення самочинного будівництва скасувати, справу направити на розгляд до апеляційного суду.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.
    • By Mercato®
      В теме Михайловского, который в ликвидации с 2016 года, и переуступке в пользу ООО " ФК "Плеяда", а потом в пользу ООО "ФК "Фагор", разбираюсь давно. Ситуация там мутная и запутанная. Фонд гарантирования судится с новымии кредиторами еще с 2016, и просвета не видно. Однозначного решения нет, а деньги по кредитам требует и Михайловский (в лице ликвидатора) и ООО "Фагор". Ну как у нас все делается. Но, собсна, я не об этом. Это в качестве вступления.
      Начал изучать сам процесс оформления и выдачи кредитов Михайловским. Основной документ, который подписал заемщик, - Заявка-офферта. По сути, это предложение в понимании ст.ст.638-646 ГКУ. Данная Заявка банком даже не подписана. Есть только подпись некого работника в том, что он проверил данные заявителя. Т.е. Банк должен еще рассмотреть данную Заявку-офферту и принять решение - выдавать кредит (установить кредитный лимит) или нет. Другими словами Банк для выдачи кредита должен данную Заявку акцептировать.
      Вот тут начинается самое интересное. Акцептированием Заявки о заключении договора являются "действия Банка по открытию заемщику Счета Карты". Номер счета указан в Заявке-офферте, но по ее условиям банк может даже не уведомлять заемщика об акцептировании. Т.е. открыли счет - и все тут, типа договор подписан.
      Но согласно ст.ст.1066-1076 ГКУ банк обязан заключить договор банковского счета. А таковой, по сути, отсутствует. Как и подпись клиента на нем.
      Возникает вопрос: "Является ли в данном случае открытие счета клиенту/заемщику (без оформления договора банковского счета) акцептом предложения и заключением кредитного договора?"
      Если ответ "Да", то возникает парадоксальная ситуация - банк не подставил ни одной подписи и печати, но успешно заключил кредитный договор.
    • By Mercato®
      Для тех, кто утверждает, что кредитные долги нужно возвращать. Свежий сюжет из "Фактов недели" от 02.09.2018 на ICTV.
      Похоже, проблема займов в МФО, особенно онлайн, приобретает национальный масштаб.
      Считаете, что без вашего ведома невозможно оформить на вас кредит? Смотрите сюжет.
      Об онлайн займах, договорах с МФО, простоте получения по чужим данным, бездеятельности полиции и другом.
       
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      27 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 815/6945/16
      Провадження N 11-439апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Саприкіної І.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2016 року (суддя Андрухів В.В.) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 березня 2017 року (у складі колегії суддів Градовського Ю.М., Кравченка К.В., Лук'янук О. В.) у справі за позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Одеського нотаріального округу КовальськоїВікторії Валентинівни (далі - приватний нотаріус Ковальська В.В.), треті особи: Одеська міська рада, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, про скасування рішень,
      УСТАНОВИЛА:
      У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до приватного нотаріуса Ковальської В.В., треті особи: Одеська міська рада, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, у якому просила скасувати рішення відповідача від 25 листопада 2013 року про реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на квартири, що розташовані в м. Одесі за адресами: АДРЕСА_1
      Позов обґрунтовано тим, що приватний нотаріус, яка виконувала функції державного реєстратора, прийняла оскаржувані рішення, не встановивши відповідності заявлених прав і поданих документів вимогам Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV).
      Одеський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 01 березня 2017 року залишив без змін ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2016 року, якою відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 190 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки справа підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.
      У березні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій просила скасувати ухвали Одеського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2016 рокута Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 березня 2017 року, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ОСОБА_3 зазначає, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки виник щодо оскарження рішень відповідача, як суб'єкта владних повноважень, на підставі невиконання ним вимог Закону України N 1952-IV.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції.
      Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 11 квітня 2018 року згадану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судові рішення першої та апеляційної інстанцій з підстави порушення правил предметної юрисдикції.
      Згідно із ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду встановила наступне.
      Судами встановлено, що 25 листопада 2013 року приватний нотаріус Ковальська В.В. зареєструвала за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу N 01/1232 від 03 грудня 2001 року та прийняла рішення про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу N 00/0112 від 21 січня 2000 року
      Того ж дня, цей же нотаріус посвідчила договори купівлі-продажу, на підставі яких ОСОБА_3 продала квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_6, а квартиру АДРЕСА_1 -ОСОБА_7
      За позицією позивачки жодних договорів стосовно придбання чи продажу вказаних квартир вона не укладала й до відповідача для вчинення реєстраційних дій не зверталася. Перехід права власності на згадані квартири здійснено по підроблених документах, що встановлюється в кримінальному провадженні N 12014160470004682 від 29 травня 2016 року (до цього часу рішення не прийнято).
      Вважаючи дії приватного нотаріуса протиправними й такими, що вчинені без належної перевірки документів, наданих для реєстрації права власності, ОСОБА_3 звернулася до суду із цим адміністративним позовом.
      Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України, в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом).
      Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Справою адміністративної юрисдикції в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України).
      Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких була перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.
      Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії.
      Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
      Порушуючи питання про скасування рішень приватного нотаріуса від 25 листопада 2013 року, ОСОБА_3 обґрунтовує свої вимоги тим, що оскаржувані рішення про реєстрацію за нею права власності на квартири прийняті на підставі договорів купівлі-продажу нерухомого майна, які позивачка з третіми особами в справі не укладала та в подальшому нерухоме майно не відчужувала.
      Вищезазначені договори купівлі-продажу, на думку ОСОБА_3, є незаконними і потягли за собою низку цивільних позовів, пред'явленихдо неї третіми особами, а тому порушують її права.
      Однак, визнання незаконними дій приватного нотаріуса щодо реєстрації за позивачкою права власності на квартири і подальшого їх відчуження можуть бути визнані судом такими у випадку, якщо буде встановлено незаконність їх укладення і відповідно участь ОСОБА_3 в цих діях, оскільки оцінка дій приватного нотаріуса напряму залежить від рішення суду щодо дійсності укладення договорів купівлі-продажу квартир, а отже ці правовідносини є похідними.
      При цьому, на противагу своєї правової позиції про належність спору до адміністративної юрисдикції ОСОБА_3 в порядку цивільного судочинства звернулась до Малиновського районного суду м. Одеси з позовом до приватного нотаріуса Ковальської В.В. про скасування рішень від 25 листопада 2013 року щодо реєстрації права власності на нерухоме майно (справа N 521/533/17).
      Малиновський районний суд м. Одеси рішенням від 20 червня 2018 року відмовив ОСОБА_3 у задоволенні цього позову.
      Також з матеріалів справи та відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень убачається, що в січні 2018 року ОСОБА_3 подала до Малиновського районного суду м. Одеси цивільний позов до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 треті особи: Одеська універсальна біржа, Одеська міська рада, приватний нотаріус Ковальська В.В., ОСОБА_9, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна (справа N 521/209990/16-ц).
      Тобто у цій справі спірні правовідносини пов'язані із реєстрацією майнових прав, що виникли на підставі договірних відносин і впливають на цивільні права позивачки та третіх осіб у справі.
      Однією з підстав виникнення цивільних прав і обов'язків є правочини (договори). Цивільний кодекс України (далі - ЦК України) визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
      Отже, шляхом укладання правочинів суб'єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб'єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.
      Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою для його недійсності (ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України).
      Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу, зокрема, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
      За нормами ч. 3 цієї статті якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
      Частиною 1 ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
      Відповідно до ст. 1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
      Згідно зі ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
      За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
      Відповідно до ст. 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (п. 10 ч. 2 зазначеної статті).
      Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала;у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість заінтересованої особи законно реалізувати свої права.
      З огляду на те, що реєстраційні дії, які оскаржує позивачка, вчинені на підставі правочинів, а саме договорів купівлі-продажу, які вона вважає недійсними та прийнятими з ознаками шахрайських дій невідомими їй особами, спір у цій справі не є публічно-правовим і має вирішуватися за правилами Цивільного процесуального кодексу України, з метою встановлення відповідності вказаних договорів вимогам ЦК України.
      Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.
      Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні цього Суду у справі "Занд проти Австрії" висловлено думку, що термін "судом, встановленим законом" у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів".
      Зважаючи на наведене й ураховуючи суть та суб'єктний склад спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження у справі є
      обґрунтованими, оскільки ця справа має вирішуватися в порядку цивільного судочинства.
      Відповідно до.1 ч. 1 ст. 349, ст. 350 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій.
      Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
      Ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 березня 2017 року залишити без змін.
      Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.Р. Кібенко Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.