Постановление БП-ВС о прекращении поручительства с Укрсиббанком в связи с досрочным требованием о возврате всей суммы задолженности


Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

5 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      5
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      5
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Постанова
Іменем України

22 серпня 2018 року

м. Київ

Справа N 2-1169/11

Провадження N 14-265 цс 18

ВеликаПалата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача - Гудими Д.А.,

суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства (далі також - ПАТ) "Дельта Банк" (далі також - позивач) до ОСОБА_3, фізичної особи-підприємця (далі також - ФОП) ОСОБА_4, ФОП ОСОБА_5 (далі разом - відповідачі) про стягнення заборгованості

за касаційною скаргою ФОП ОСОБА_5 на рішення Апеляційного суду Рівненської області від 31 жовтня 2013 року, ухвалене колегією суддів у складі Оніпко О.В., Хилевича С.В. і Рожина Ю.М.

Учасники справи:

- позивач: ПАТ "Дельта Банк",

- відповідачі: ОСОБА_3, ФОП ОСОБА_4, ФОП ОСОБА_5

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. 18 червня 2010 року ПАТ "УкрСиббанк" звернулося до суду з позовом, в якому просило стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за договором про надання споживчого кредиту від 21 липня 2008 року N 11374131000 (далі - кредитний договір), договорами поруки від 21 липня 2008 року N 218541 і N 218542 (далі - договори поруки) у розмірі 55 991,11 доларів США, що станом на 4 червня 2010 року за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) становило 443 746,34 грн. неустойку у розмірі 500 грн. пеню - 3 242,16 грн.

2. ПАТ "УкрСиббанк" мотивувало позов такими обставинами:

2.1. 21 липня 2008 року ПАТ "УкрСиббанк" уклало з ОСОБА_3 (далі також - позичальник) кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у сумі 52 500, 00 дол. США зі сплатою 14,35 % річних.

2.2. Цей кредит позичальник мала повернути у повному обсязі згідно з графіком погашення кредиту, але не пізніше 20 липня 2023 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту, встановлений на підставі додаткової угоди сторін або згідно з умовами кредитного договору достроково, якщо ПАТ "УкрСиббанк" визнає (з моменту отримання позичальником відповідної письмової вимоги, але не пізніше 41 календарного дня з дати її відправлення) термін повернення кредиту таким, що настав, а кредит - обов'язковим до повернення.

2.3. 21 липня 2008 року з метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за цим договором ПАТ "УкрСиббанк" уклало з ФОП ОСОБА_4 і ФОП ОСОБА_5 (далі разом - поручителі) договори поруки, за якими поручителі у разі порушення позичальником зобов'язань за кредитним договором несуть з ним солідарну відповідальність.

2.4. Позичальник не дотримувалася графіку погашення як кредиту, так і процентів за кредитом, і разом з поручителями ухилялася від виконання договірних зобов'язань.

2.5. 17 липня 2009 року ПАТ "УкрСиббанк" відправило позичальникові та поручителям письмову вимогу, в якій вказало, що строк повернення кредиту вважається таким, що настав, і потрібно погасити заборгованість до 15 серпня 2009 року. Проте позичальник і поручителі цю вимогу так і не виконали.

Короткий зміст рішень суду першої інстанції

3. 26 грудня 2011 року Рівненський міський суд Рівненської області замінив позивача у справі з ПАТ "УкрСиббанк" на ПАТ "Дельта Банк", яке 8 грудня 2011 року придбало за договором купівлі-продажу права вимоги за кредитним договором.

4. 5 серпня 2013 року Рівненський міський суд Рівненської області ухвалив рішення, яким задовольнив позов частково:

4.1. Стягнув з позичальника на користь позивача заборгованість у розмірі 55 991,11 доларів США, що за офіційним курсом НБУ становить 443 746,34 грн. неустойку у розмірі 500 грн. пеню у розмірі 3 242,16 грн;

4.2. У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

5. Мотивував задоволення позовних вимог тим, що позичальник, яка підтвердила, що 21 липня 2009 року поштою та 22 липня 2009 року особисто у відділенні ПАТ "УкрСиббанк" отримала вимогу про погашення заборгованості до 15 серпня 2009 року, цей обов'язок не виконала.

6. Відмовляючи у задоволенні позову до поручителів, суд першої інстанції вважав, що порука припинилася на підставі частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, оскільки позивач не надав суду доказів відправлення поручителям вимог від 17 липня 2009 року, а до суду звернувся лише 18 червня 2010 року, тобто, пропустив шестимісячний строк звернення до поручителів з дня настання строку виконання основного зобов'язання.

Короткий зміст рішень суду апеляційної інстанції

7. 31 жовтня 2013 року Апеляційний суд Рівненської області ухвалив рішення за апеляційною скаргою позивача, яким скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове про часткове задоволення позовних вимог:

7.1. Стягнув з позичальника та ОСОБА_4 солідарно на користь позивача заборгованість у розмірі 55 991,11 доларів США, що відповідно до офіційного курсу НБУ становило 443 746,34 грн. неустойку в розмірі 500 грн. пеню у розмірі 3 242,16 грн;

7.2. Стягнув з позичальника та ОСОБА_5 солідарно на користь позивача заборгованість у розмірі 55 991,11 доларів США, що відповідно до офіційного курсу НБУ становить 443 746,34 грн. неустойку в розмірі 500 грн. пеню в розмірі 3 242,16 грн.

8. Мотивував рішення такими обставинами:

8.1. Позичальник зобов'язання за кредитним договором не виконала.

8.2. Днем настання строку виконання основного зобов'язання за цим договором, з якого починається відлік шестимісячного строку для пред'явлення вимог до поручителів, є 20 липня 2023 року або визначений вказаним договором день його одностороннього розірвання банком, або одностороннього внесення до цього договору змін.

8.3. Днем припинення поруки є 20 липня 2023 року або день після спливу шести місяців з дня одностороннього розірвання банком кредитного договору, або з дня внесення до нього змін. Тому відсутні передбачені частиною четвертою статті 559 ЦК України підстави вважати договори поруки припиненими.

9. Дійшовши у мотивувальній частині рішення висновку про необхідність задоволення позову у повному обсязі, у резолютивній частині рішення суд апеляційної інстанції вказав про часткове задоволення позову.

10. 26 грудня 2016 року Апеляційний суд Рівненської області ухвалами відмовив у відкритті апеляційного провадження за апеляційними скаргами поручителів, поданими 2 листопада 2016 року, оскільки визнав причини пропуску строку на апеляційне оскарження неповажними.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

11. 24 березня 2017 року ФОП ОСОБА_5 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою. Просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та направити справу на новий розгляд до цього ж суду. Скаржиться на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції

12. 13 червня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ поновив ФОП ОСОБА_5 строк на касаційне оскарження рішення суду апеляційної інстанції та відкрив касаційне провадження у справі.

13. 7 червня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу тим, що відповідач оскаржує рішення Апеляційного суду Рівненської області від 31 жовтня 2013 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

14. ФОП ОСОБА_5 вважає, що строк повернення кредиту за кредитним договором настав 15 серпня 2009 року. Протягом шести місяців з цього дня позивач вимогу про виконання обов'язку за кредитним договором замість позичальника до ФОП ОСОБА_5 не пред'явив. З огляду на це вважає, що його порука за кредитним договором припинилася 16 лютого 2010 року, тобто до звернення з позовом у цій справі, поданим 18 червня 2010 року.

15. Стверджує, що суди помилково прийняли до розгляду позовні вимоги до поручителів за правилами цивільного судочинства, оскільки такі вимоги, адресовані фізичним особам-підприємцям мають розглядатися за правилами господарського судочинства.

(2) Позиції інших учасників справи

16. 14 серпня 2018 року до суду надійшли письмові пояснення позичальника, в яких вона вказала на те, що позивач не долучив до позовної заяви доказів (платіжних доручень, меморіальних ордерів, чеків тощо) надання їй кредитних коштів. На підтвердження доводів звертається до приписів частин першої та другої статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність", Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління НБУ N 254 від 18 червня 2003 року, й Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої Постановою НБУ від 21 січня 2004 року N 22. Просить скасувати рішення Апеляційного суду Рівненської області від 31 жовтня 2013 року, а справу направити на новий розгляд до цього суду.

17. Позивач і відповідач-ФОП ОСОБА_4 позицію щодо касаційної скарги не висловили.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

(1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій

(1.1) Щодо юрисдикції суду

18. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають з цивільних та інших првовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).

19. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).

20. Отже, за правилами цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

21. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12).

22. ГПК України у редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року, передбачає, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають, зокрема, при виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці (пункт 1 частини першої статті 20).

23. Тобто, з 15 грудня 2017 року господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду: спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами такого основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи. Така юрисдикція визначається, враховуючи склад сторін основного зобов'язання.

24. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позов до відповідачів з вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором був поданий дофізичної особи-позичальника, яка допустила неналежне виконання зобов'язань за цим договором, а також до поручителів, які є ФОП, і кожен з яких за умовами договорів поруки погодився розділити відповідальність із позичальником за наслідки невиконання останнім зобов'язання за кредитним договором.

25. У касаційній скарзі ФОП ОСОБА_5 звертається до приписів статті 16 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, і вказує на те, що позовні вимоги до поручителів мали розглядатися за правилами господарського, а не цивільного судочинства.

26. Стаття 16 ЦПК України у зазначеній редакції передбачала, що не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів.

27. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з позичальника та поручителів могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони.

28. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій.

29. Стаття 1 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору, укладеного між юридичною особою-кредитором, фізичною особою-боржником за основним зобов'язанням і поручителями, які є суб'єктами господарювання.

30. Натомість, ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, не встановлював обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу.

31. Крім того, вирішення такого спору за правилами цивільного судочинства в частині позовних вимог до боржника за основним зобов'язанням, який є фізичною особою, а за правилами господарського судочинства - в частині позовних вимог до поручителів, які є суб'єктами господарювання та несуть солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 160 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, оскільки дослідження одного і того ж предмета та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій.

32. Позовні вимоги до кількох відповідачів мали розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, зокрема, нерозривно пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежало вирішення інших. Такий розгляд не допускався, коли була відсутня спільність предмета позову.

33. Стаття 554 ЦК України встановлює, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

34. Норми права, що регулюють інститут поруки, не передбачають солідарної відповідальності поручителів між собою за різними договорами поруки, якщо цими договорами не передбачено іншого.

35. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач уклав з поручителями окремі договори поруки. Ці договори не передбачають солідарної відповідальності поручителів між собою. Відповідальність кожного з поручителів перед позивачем є солідарною з позичальником як боржником за основним зобов'язанням.

36. Відповідно до частини першої статті 543 ЦК України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.

37. Відтак, з огляду на солідарний обов'язок перед кредитором боржника за основним зобов'язанням з поручителями, кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо.

38. У цій справі заявлені однакові позовні вимоги до кожного з відповідачів щодо стягнення заборгованості за одним кредитним договором солідарно з позичальника та поручителів.

39. Право особи заявити однорідні позовні вимоги до кількох відповідачів передбачена у процесуальному законі незалежно від того, чи існує між цими відповідачами солідарне зобов'язання. Спільний розгляд позовних вимог кредитора до боржника за основним зобов'язанням і кількох поручителів не створює солідарного обов'язку для останніх між собою.

40. Позовні вимоги у цій справі є однорідними та нерозривно пов'язані з обов'язком належного виконання основного зобов'язання за кредитним договором. Тому ефективний судовий захист прав та інтересів позивача буде можливим за умови розгляду цього спору в межах однієї справи одним судом. Такий розгляд вплине, зокрема, і на ефективність виконання рішення суду із забезпеченням прав усіх учасників відповідних правовідносин.

41. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що цей спір, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, має розглядатися за правилами цивільного судочинства.

42. Близьких за змістом висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у постановах, зокрема, від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц (відступивши від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 1 березня 2017 року у справі N 6-923цс16), від 21 березня 2018 року у справі N 2-1390/11 (відступивши від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 1 липня 2015 року у справі N 6-745цс15) і від 30 травня 2018 року у справі N 569/2749/15-ц.

43. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими мотивовані, зокрема, висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 1 липня 2015 року у справі N 6-745цс15, доводи касаційної скарги про необхідність закриття провадження у справі в частині позовних вимог до поручителів, які є фізичними особами-підприємцями.

(1.2) Щодо інших доводів касаційної скарги

44. Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів.

45. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).

46. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 21 липня 2008 року ПАТ "УкрСиббанк" уклало з позичальником кредитний договір, за яким позичальник отримала кредит у сумі 52 500, 00 дол. США зі сплатою 14,35 % річних.

47. За статтею 526 ЦК Українизобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

48. Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України).

49. Одним із видів забезпечення виконання зобов'язання є порука (частина перша статті 546 ЦК України).

50. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).

51. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частини перша статті 554 ЦК України).

52. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частина друга статті 554 ЦК України).

53. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 21 липня 2008 року ПАТ "УкрСиббанк" уклало з поручителями договори поруки, згідно з умовами яких поручителі зобов'язалися перед ПАТ "УкрСиббанк" як кредитором за виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, а у випадку їх невиконання кредитор мав право звернутися з письмовою вимогою про виконання зобов'язань за кредитним договором до позичальника та кожного з поручителів.

54. Припинення поруки пов'язане, зокрема, із закінченням строку її чинності.

55. Відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

56. Отже, порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлено договором чи законом строк її дії, його сплив припиняє відповідне право кредитора.

57. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що відповідно до пункту 2.2 договорів поруки у випадку невиконання боржником зобов'язань за основним договором кредитор має право пред'явити вимоги безпосередньо до поручителя, які останній зобов'язаний виконати протягом десяти робочих днів з дати відправлення йому такої вимоги (рекомендованим листом) шляхом переказу/перерахування коштів на вказані кредитором рахунки у розмірі, визначеному пунктом 1.3 договору поруки.

58. Суд апеляційної інстанції вказав, що згідно з пунктом 3.1 договорів поруки вони набрали чинності з моменту їх підписання обома сторонами та діють до повного припинення всіх зобов'язань боржника за основним договором або до виконання поручителем зобов'язань боржника за основним договором, тобто до настання першої з цих подій.

59. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Натомість, календарна дата або вказівка на подію, яка має неминуче настати, є терміном (частина друга статті 252 ЦК України).

60. Отже, умови договорів поруки про їхню дію до повного припинення всіх зобов'язань боржника за основним договором або до виконання поручителем зобов'язань боржника за основним договором, тобто до настання першої з цих подій, не встановлюють строк припинення поруки у розумінні статті 251 ЦК України. Тому у цьому випадку має застосовуватися припис частини четвертої статті 559 цього кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постановах від 24?вересня 2014?року у справі N 6-106цс14, від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15, від 22 червня 2016 року у справі N 6-368цс16, від 29 червня 2016 року у справі N 6-272цс16, від 29 березня 2017 року у справі N 6-3087цс16, від 14 червня 2017 року у справі N 644/6558/15-ц).

61. Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові в позові у разі звернення до суду. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Суд зобов'язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений вказаним приписом, на відміну від позовної давності, яка застосовується судом за заявою сторін. Якщо поручитель поза межами строку помилково виконає уже фактично неіснуючий обов'язок, він може за своїм вибором вимагати повернення виконаного як безпідставно набутого кредитором (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постанові від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15).

62. З огляду на преклюзивний характер строку поруки та зумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію забезпеченого порукою зобов'язання застосоване у другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення "пред'явлення вимоги" до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред'явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Це твердження не позбавляє кредитора можливості пред'явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постанові від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15).

63. Отже, досліджені судами умови договорів поруки про можливість ПАТ "УкрСиббанк" звернутися з письмовою вимогою про виконання зобов'язань за кредитним договором до кожного з поручителів (суд першої інстанції встановив, що позивач не надав суду доказів відправлення поручителям вимог від 17 липня 2009 року) не звільняє ПАТ "УкрСиббанк" від обов'язку виконати припис частини четвертої статті 559 ЦК України щодо подання позову до поручителів у межах шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання.

64. Такий позов слід пред'явити протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов'язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем) (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постанові від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15).

65. Під виконанням сторонами зобов'язання слід розуміти реалізацію ними прав і обов'язків, що випливають із зобов'язання, передбаченого договором.

66. У пункті 1.3.4 кредитного договору, як встановили суди першої й апеляційної інстанцій, сторони погодили, що позичальник зобов'язується сплачувати проценти з 1 по 10 число (включно) кожного місяця, наступним за тим, за яким були нараховані банком такі проценти.

67. Апеляційний суд вказав, що у пункті 1.2.2 кредитного договору передбачено обов'язок позичальника повернути кредит у повному обсязі в терміни та розмірах, що встановлені графіком погашення кредиту згідно з додатком N 1 до договору (якщо сторони визначили такий графік погашення й уклали додаток N 1 до договору), але в будь-якому випадку не пізніше 20 липня 2023 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту відповідно до умов цього договору (пункту 1.2.2 і розділу 6) та/або умов відповідної угоди сторін.

68. Згідно з додатком N 1 до кредитного договору, дослідженим судами першої й апеляційної інстанцій, позичальник зобов'язується повернути банку кредит у таких розмірах, щоби станом на вказану нижче дату сума заборгованості за кредитом не перевищувала такий розмір: 21 липня 2008 року - 52 500,00 доларів США; 10 вересня 2008 року - 52 208,00 доларів США і так далі.

69. Отже, сторони кредитного договору встановили, зокрема, строк виконання позичальником окремих зобов'язань з внесення щомісячних платежів, що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору.

70. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов'язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку.

71. Якщо умовами кредитного договору передбачені окремі зобов'язання боржника щодо повернення боргу щомісяця частинами та встановлена самостійна відповідальність боржника за невиконання таких обов'язків, то у разі неналежного виконання позичальником цих зобов'язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованості повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

72. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то з урахуванням змісту частини четвертої статті 559 цього кодексу зазначені вище правила мають застосовуватися і до поручителя (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постановах від 29 червня 2016 року у справі N 6-272цс16, від 14 червня 2017 року у справі N 644/6558/15-ц).

73. Отже, у разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Якщо банк пред'явить вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання, то згідно з частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення коштів поза межами цього строку (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постановах від 27 січня 2016 року у справі N 6-990цс15, від 29 червня 2016 року у справі N 6-272цс16, від 29 березня 2017 року у справі N 6-3087цс16, від 14 червня 2017 року у справі N 644/6558/15-ц).

74. Проте, суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що внаслідок неналежного виконання позичальником умов кредитного договору, а саме недодержання нею графіку погашення як тіла кредиту, так і процентів за користування кредитними коштами, 17 липня 2009 року позивач направив позичальникові вимогу, в якій повідомив про те, що строк повернення кредиту вважається таким, що настав, а кредитну заборгованість потрібно погасити до 15 серпня 2009 року.

75. Вказану вимогу позичальник отримала 21 липня 2009 року у відділенні "Укрпошти" за місцем проживання та повторно - 22 липня 2009 року - у приміщенні ПАТ "УкрСиббанк".

76. Згідно з частиною другою статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 "Позика" Глави71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено параграфом 2 "Кредит" і не випливає із суті кредитного договору.

77. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України).

78. Оскільки ПАТ "УкрСиббанк" відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України пред'явив 17 липня 2009 року позичальникові вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором і вказав у вимозі, що ця заборгованість має бути погашена до 15 серпня 2009 року, кредитор змінив строк виконання основного зобов'язання, яке згідно з цим договором мало виконуватися за графіком погашення кредиту.

79. Тому помилковим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що днем настання строку виконання основного зобов'язання за цим договором, з якого починається відлік шестимісячного строку для пред'явлення вимог до поручителів, є 20 липня 2023 року або визначений вказаним договором день його одностороннього розірвання банком, або одностороннього внесення до цього договору змін.

80. За умови пред'явлення банком до боржника та поручителя вимог про дострокове виконання зобов'язання повернути кредит змінюється в односторонньому порядку строк виконання основного зобов'язання, і порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить вимоги до поручителя протягом шести місяців від зміненої дати виконання основного зобов'язання (див. також висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постановах від 21 січня 2015 року у справі N 6-190цс14, від 27 січня 2016 року у справі N 6-990цс15, від 22 червня 2016 року у справі N 6-368цс16, від 24?вересня 2014?року у справі N 6-106цс14).

81. З огляду на це, беручи до уваги встановлені судами факти направлення позивачем 17 липня 2009 року позичальникові вимоги з вказівками на те, що строк повернення кредиту вважається таким, що настав, а кредитну заборгованість потрібно погасити до 15 серпня 2009 року, позивач мав звернутися до поручителів з позовом у межах шести місяців від цієї дати, а звернувся лише 18 червня 2010 року.

82. Відтак, помилковими є висновки апеляційного суду про те, що днем настання строку виконання основного зобов'язання, з якого починається відлік шестимісячного строку для пред'явлення кредитором вимоги до поручителів, буде 20 липня 2023 року або визначений договором день одностороннього розірвання банком цього договору, або одностороннього внесення змін до договору, а припинення поруки відповідно до вимог частини четвертої статті 559 ЦК України та пункту 1.2 договору поруки - 20 липня 2023 року або день після спливу шести місяців після дня одностороннього розірвання банком договору, чи внесення змін до нього.

83. Встановивши, що ПАТ "УкрСиббанк" відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінило строк виконання основного зобов'язання та звернулося з позовними вимогами 18 червня 2010 року, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителів.

84. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами касаційної скарги та висновками суду першої інстанції про те, що позивач пропустив строк для звернення до суду з вимогою до поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором.

85. Згідно зі статтею 611 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

86. Враховуючи те, що позичальник, як встановили суди першої й апеляційної інстанцій, належно не виконала її обов'язок з погашення заборгованості за кредитним договором, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову до цього відповідача.

87. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

88. Доводи позичальника, наведені у письмових поясненнях, поданих 10 серпня 2018 року стосуються встановлення фактичних обставин справи, які не були встановлені судами першої й апеляційної інстанцій. Крім того, позичальник рішення суду апеляційної інстанції у касаційному порядку не оскаржила. А тому з огляду на припис частини першої статті 400 ЦПК України вказані доводи не можуть бути досліджені судом касаційної інстанції.

(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

(2.1) Щодо суті касаційної скарги

89. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

90. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

91. Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, а саме: скасувати рішення Апеляційного суду Рівненської області від 31 жовтня 2013 року та залишити в силі рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 5 серпня 2013 року.

(2.2) Щодо судових витрат

92. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати у сумі 1020 грн. понесені ФОП ОСОБА_5 у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача.

З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 4 частини першої статті 409, статтями 413, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргуфізичної особи-підприємця ОСОБА_5 задовольнити частково.

2. Скасувати рішення Апеляційного суду Рівненської області від 31 жовтня 2013 року та залишити в силі рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 5 серпня 2013 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко

  • Like 2
Link to post
Share on other sites

Большая палата со ссылкой на целый ряд постановлений Верховного суда Украины указала, что после предъявления банком к должнику и поручителю требований о досрочном исполнении обязательства вернуть кредит, меняется в одностороннем порядке срок исполнения основного обязательства, и поручительство прекращается, если кредитор не предъявит требования к поручителю в течение шести месяцев с измененной даты исполнения основного обязательства (см. также вывод Верховного Суда Украины, изложенный, в частности, в постановлениях от 21 января 2015 по делу N 6-190цс14, от 27 января 2016 года в деле N 6-990цс15, от 22 июня 2016 по делу N 6-368цс16, от 24? сентября я 2014? года по делу N 6-106цс14).

  • Like 4
Link to post
Share on other sites

Хорошее постановление, но что же теперь будет с подобными исками после вступления в силу закона...., вот вопрос.

  • Like 1
Link to post
Share on other sites
  • 1 month later...
В 16.02.2019 в 22:29, ANTIRAID сказал:

Большая палата со ссылкой на целый ряд постановлений Верховного суда Украины указала, что после предъявления банком к должнику и поручителю требований о досрочном исполнении обязательства вернуть кредит, меняется в одностороннем порядке срок исполнения основного обязательства, и поручительство прекращается, если кредитор не предъявит требования к поручителю в течение шести месяцев с измененной даты исполнения основного обязательства (см. также вывод Верховного Суда Украины, изложенный, в частности, в постановлениях от 21 января 2015 по делу N 6-190цс14, от 27 января 2016 года в деле N 6-990цс15, от 22 июня 2016 по делу N 6-368цс16, от 24? сентября я 2014? года по делу N 6-106цс14).

У меня Касация 29 февр. отменила решение первой и апеляшки и отказала в иске о прекращении поручительства.
при том. что банк просил в касации передать в апеляшку на повторный, касация вынесла окончательное решение...

По-моему, дело вообще не читали...

Цитаты:

Вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов'язання за договором може бути пред'явлено в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку виконання основного зобов'язання або сплати щомісячних чергових платежів. У разі пред'явлення банком вимоги до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку виконання основного зобов'язання, в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин,порука припиняється.
 

Вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій неправильно визначили характер спірних правовідносин та норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, не врахували, що позовна заява банку про стягнення кредитної заборгованості з боржника та поручителів, подана банком до суду у вересні 2009 року, ухвалою Першотравневого районного суду Донецької області від 25 травня 2012 року була залишена без розгляду, що у розумінні частини другої статті 1050 ЦК України не є вимогою про дострокове повернення кредитних коштів. За таких обставин суди дійшли передчасного висновку про те, що банк у вересні 2009 року скористався своїм правом на дострокове повернення кредитних коштів, у зв'язку із чим безпідставно визнали поруку припиненою.
 

Хотя до иска банка, оставленного без рассмотрения, были еще письменные требования. Они есть в деле. И первая инстанция дату прекращения поручительства отсчитывала как раз от первого требования...
И как так, банк знает про свое нарушенное право и ждет 5 лет, чтоб обратиться в суд второй раз. А поручитель все еще поручитель, потому что КС так решил...

 

http://reyestr.court.gov.ua/Review/80363812

Link to post
Share on other sites
16 часов назад, IVANOVA сказал:

По-моему, дело вообще не читали...

Здравствуйте! Вы, на мой взгляд, ошибаетесь в том, что коллегия судей Первой судебной палаты Кассационного цивильного суда материалов дела (Вами приведенного) не читала, просто, именно для этой палаты, Большая Палата Верховного Суда авторитетной не является - у них свое (само-) мнение и свои амбиции. ИМХО 

  • Like 2
Link to post
Share on other sites
В 10.04.2019 в 02:01, Marina-NET сказал:

Здравствуйте! Вы, на мой взгляд, ошибаетесь в том, что коллегия судей Первой судебной палаты Кассационного цивильного суда материалов дела (Вами приведенного) не читала, просто, именно для этой палаты, Большая Палата Верховного Суда авторитетной не является - у них свое (само-) мнение и свои амбиции. ИМХО 

Абсолютно верно... Причём никогда невозможно предугадать их мнение... Никогда неизвестно в какую сторону в очередной раз именно эта палата повернёт дело...

  • Like 2
Link to post
Share on other sites
8 часов назад, Bolt сказал:

Абсолютно верно... Причём никогда невозможно предугадать их мнение... Никогда неизвестно в какую сторону в очередной раз именно эта палата повернёт дело...

да уж... Луспеник ...
а сейчас апелляшка эту чудо-постанову  возьмет за основу решения по взысканию ...

  • Like 1
Link to post
Share on other sites
2 часа назад, IVANOVA сказал:

да уж... Луспеник ...
а сейчас апелляшка эту чудо-постанову  возьмет за основу решения по взысканию ...

Не паникуйте раньше времени - нет в Вашей Постанове рекомендаций "по взысканию", и намека. В ней "большие дяди & свита" выразили свое личное мнение, что само обращение кредитора в суд не подтверждает что он действительно требовал досрочного возврата всей суммы с процентами и прочим. У Вас эта Постанова не может быть преюдицией так как Вам просто отказали прекратить договор поручительства с определенной даты - эти ... высокоморальные ... считают что должник не имеет "морального" права быть инициатором прекращения своих обязательств - не приятно, но не смертельно. Необходимо плотно общаться с основным должником, настаивать чтобы он во-время заявил применение исковой давности к требованиям кредитора при его очередном обращении о взыскании долга и возражал против начисления % и пени после 30 дней с момента получения должником претензии (все как в Постановах БП-ВС), при необходимости участвовать в судебном процессе третьей особой, чтобы контролировать его. ИМХО

Link to post
Share on other sites
9 часов назад, Marina-NET сказал:

Не паникуйте раньше времени - 

Спасибо огромное! Да, уже перечитала, обдумала все. В суд по взысканию хожу. Первая инстанция отказала банку. Но в Донецкую апелляшку у меня  веры мало))
На выходных буду форум перечитывать.

  • Like 1
Link to post
Share on other sites
8 часов назад, IVANOVA сказал:

Спасибо огромное! Да, уже перечитала, обдумала все. В суд по взысканию хожу. Первая инстанция отказала банку. Но в Донецкую апелляшку у меня  веры мало))
На выходных буду форум перечитывать.

Вера тут дело десятое... и о ней лучше вообще не думать... В апелляцию надо идти какая есть и бороться... Закон на первом месте...

  • Like 3
Link to post
Share on other sites
  • 1 month later...
В 12.04.2019 в 17:28, Bolt сказал:

В апелляцию надо идти какая есть и бороться... Закон на первом месте...

В общем, апелляция отменила решение первой инстанции, которым отказано банку во взыскании задолженности. 
И взыскали с заемщика и поручителя1 всю сумму и с заемщика и поручителя2 тоже всю сумму
касацию пишу. Но...
рассматриваю и вариант продать предмет ипотеки и погасить долг.
предмет ипотеки  под обтяженням предыдущего банка. они его снимать не будут, т.к. обязательство не исполнено.
С кем общаться в новом банке (ликвидируемый дельта) - неизвестно.
Дельта право требования по нашему кредиту продает уже пакетом. с другими.
Подскажите, как договариваться о продаже предмета ипотеки?
И стОит ли... 
С др. стороны исполнение решения через исполнительную меня тоже не устраивает.
 

Link to post
Share on other sites
13 минут назад, IVANOVA сказал:

В общем, апелляция отменила решение первой инстанции, которым отказано банку во взыскании задолженности. 
И взыскали с заемщика и поручителя1 всю сумму и с заемщика и поручителя2 тоже всю сумму
касацию пишу. Но...
рассматриваю и вариант продать предмет ипотеки и погасить долг.
предмет ипотеки  под обтяженням предыдущего банка. они его снимать не будут, т.к. обязательство не исполнено.
С кем общаться в новом банке (ликвидируемый дельта) - неизвестно.
Дельта право требования по нашему кредиту продает уже пакетом. с другими.
Подскажите, как договариваться о продаже предмета ипотеки?
И стОит ли... 
С др. стороны исполнение решения через исполнительную меня тоже не устраивает.
 

Подавайте кассацию и останавливайте действие решения апелляции до рассмотрения кассацией жалобы... И о другом пока не стоит думать...

  • Like 1
Link to post
Share on other sites
16 минут назад, Bolt сказал:

Подавайте кассацию и останавливайте действие решения апелляции до рассмотрения кассацией жалобы... И о другом пока не стоит думать...

спасибо за ответ! Это - да, делаю.  но хочу иметь варианты.  

  • Like 1
Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      13 січня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 0306/7567/12
      Провадження № 13-73кс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Лобойка Л. М.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю
      секретаря судового засідання Косіциної Н. М.,
      прокурора Шевченко О. О.
      розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника прокурора Волинської області на ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 28 березня 2018 року про закриття кримінального провадження щодо
      ОСОБА _1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Хлівчани Сокальського району Львівської області, який проживає за адресою: АДРЕСА_1 , котрий обвинувачувався за статтею 375 Кримінальногокодексу України (далі - КК), і
      ВСТАНОВИЛА :
      Зміст оскаржених судових рішень і обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій
      1. За вироком Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 25 травня 2015 року ОСОБА_1 засуджено:
      - за частиною третьою статті 368 КК (у редакції закону від 07 квітня 2011 року) - до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років із позбавленням права обіймати посади, пов`язані з відправленням правосуддя, на строк 3 роки та з позбавленням на підставі статті 54 цього Кодексу 2-го кваліфікаційного класу судді;
      за частиною другою статті 375 КК (у редакції закону від 05 квітня 2001 року) - до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.
      На підставі статті 70 КК за сукупністю злочинів ОСОБА_1 визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років із позбавленням права обіймати посади, пов`язані з відправленням правосуддя, на строк 3 роки та з позбавленням на підставі статті 54 КК 2-го кваліфікаційного класу судді.
      На підставі статті 75 КК ОСОБА_1 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки та покладено обов`язки, передбачені пунктами 2-4 частини першої статті 76 зазначеного Кодексу.
      Цим же вироком ОСОБА_1 виправдано за частиною другою статті 369-2 КК.
      2. ОСОБА_1 , обіймаючи посаду судді Червоноградського міського суду Львівської області, маючи статус представника судової влади та службової особи, яка займає відповідальне становище, грубо порушуючи вимоги статей 2, 54 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та присягу судді, впродовж 04-31 травня 2012 року вимагав та одержав хабара і постановив завідомо неправосудне рішення за обставин, детально викладених у вироку.
      3. Як установив суд, 28 квітня 2012 року суддя ОСОБА_1 отримав для розгляду справу № 1327/2275/2012 щодо ОСОБА_2 за статтею 162 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі-КУпАП) (порушення правил про валютні операції). Надалі 04 травня 2012 року в приміщенні згаданого суду він висловив ОСОБА_2 вимогу передати 900 дол. США за прийняття в зазначеній справі рішення про накладення мінімального за розміром стягнення у виді штрафу, конфіскацію в дохід держави лише частини коштів, що були предметом правопорушення, у сумі 100 дол. США та 800 грн і повернення решти вилучених грошей - 1470 дол. США та 5130 грн.
      Виконуючи протиправну вимогу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 08 травня 2012 року приблизно о 10 год у приміщенні суду передав, а засуджений одержав хабара у зазначеному розмірі.
      10 травня 2012 року о 13 год ОСОБА_1 висловив ОСОБА_2 вимогу додатково передати 300 дол. США за прийняття раніше обумовленого рішення. 11 травня 2012 року о 17.31 год в приміщенні суду ОСОБА_2 передав кошти ОСОБА_1.
      На виконання протиправної домовленості з ОСОБА_2 за отриману винагороду ОСОБА_1 із корисливих мотивів виніс завідомо неправосудну постанову, датовану 04 травня 2012 року, про притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності за статтею 162 КУпАП і вручив йому копію рішення 17 травня 2012 року.
      Приймаючи згадану постанову, ОСОБА_1 умисно грубо порушив вимоги статей 245, 249, 268, 277, 279, 280, 283, 285 КУпАП, оскільки судового засідання не проводив, відкритого розгляду справи не здійснював, доказів не досліджував, а рішення постановив за відсутності ОСОБА_2 . Цим самим ОСОБА_1 позбавив останнього права на справедливий, публічний та об`єктивний розгляд справи незалежним та неупередженим судом упродовж встановленого законом строку, зокрема права знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, надавати докази, заявляти клопотання, користуватися юридичною допомогою, оскаржити прийняте рішення. За змістом винесена засудженим постанова ґрунтувалася на умисному очевидно неправильному застосуванні норм матеріального права, оскільки всупереч прямим безальтернативним приписам статті 162 КУпАП про конфіскацію всіх валютних цінностей, що виступали предметом правопорушення, передбачала конфіскацію у ОСОБА_2 лише частини вилучених у нього коштів - 100 дол. США і 800 грн та повернення решти у сумі 1470 дол. США і 5130 грн.
      4. Апеляційний суд Волинської області 22 січня 2016 року скасував вирок місцевого суду в частині застосування заходу примусу і постановив у цій частині свій вирок, яким призначив ОСОБА_1 покарання: за частиною третьою статті 368 КК і на підставі статті 70 цього Кодексу за сукупністю злочинів - аналогічне призначеному місцевим судом, а за частиною другою статті 375 КК із застосуванням статті 69 цього Кодексу - у виді позбавлення волі на строк 4 роки 6 місяців.
      На підставі статті 75 КК суд апеляційної інстанції звільнив засудженого від відбування основного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки і поклав на нього виконання обов`язків, передбачених пунктами 2-4 частини першої статті 76 цього Кодексу.
      Апеляційний суд також виключив з мотивувальної частини вироку суду першої інстанції посилання на кваліфікуючу ознаку злочину, передбаченого частиною третьою статті 368 КК, - вимагання хабара.
      У решті вирок місцевого суду залишено без зміни.
      5. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) від 05 липня 2016 року вирок Апеляційного суду Волинської області від 22 січня 2016 року в частині засудження ОСОБА_1 за частиною другою статті 375 КК скасовано і направлено справу в цій частині на новий апеляційний розгляд. В іншій частині вирок змінено шляхом виключення рішення про визначення ОСОБА_1 остаточного покарання на підставі статті 70 цього Кодексу за сукупністю злочинів та ухвалено вважати його засудженим за частиною третьою статті 368 КК.
      6. За результатами нового апеляційного розгляду Апеляційний суд Волинської області ухвалою від 28 березня 2018 року скасував вирок Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 25 травня 2015 року в частині засудження ОСОБА_1 за частиною другою статті 375 КК і закрив кримінальну справу на підставі пункту 2 частини першої статті 6 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК 1960 року) за відсутністю в його діях складу злочину.
      Суд апеляційної інстанції виходив з того, що постанова ОСОБА_1 про притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності не переглядалася судом вищого рівня, не скасована та є чинною. За викладеними в ухвалі висновками суду, оцінка за результатами розгляду кримінальної справи як неправосудного судового рішення, прийнятого в межах іншого провадження, означатиме перевірку його законності й обґрунтованості в позапроцесуальний спосіб, що є несумісним з гарантованою статтею 124 Конституції України презумпцією законної сили нескасованого судового рішення і становитиме неправомірне втручання у незалежність судової влади.
      Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
      7. У касаційній скарзі прокурор ставить питання про скасування ухвали апеляційного суду від 28 березня 2018 року і направлення справи на новий апеляційний розгляд з підстав істотного порушення вимог кримінально-процесуального закону та неправильного застосування кримінального закону. Обґрунтовуючи свої вимоги, сторона обвинувачення зазначає, що скасування судового рішення судом вищого рівня не завжди має визнаватися умовою притягнення судді до кримінальної відповідальності за статтею 375 КК. На переконання прокурора, у разі очевидного грубого порушення визначеної законом процедури судового розгляду, явно неправильного застосування норм матеріального права, у сукупності з фактами особистої заінтересованості судді в результатах справи й одержанням хабара, нескасування рішення в установленому процесуальним законом порядку не повинно перешкоджати кримінально-правовому визнанню його завідомо неправосудним.
      8. У судовому засіданні прокурор не підтримав касаційну скаргу.
      Підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      9. За викладеними в ухвалі від 03 жовтня 2019 рокувисновками Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний кримінальний суд) підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) є виключна правова проблема, розв`язання якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      Касаційний кримінальний суд як виключну правову проблему окреслив необхідність вирішення питання: чи може і за яких умов бути визнане неправосудним у розумінні статті 375 КК судове рішення, що не було скасоване в порядку, встановленому процесуальним законом.
      Мотиви рішення Великої Палати
      10. Виходячи зі змісту частини п`ятої статті 4341 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) Велика Палата в разі передачі кримінального провадження на її розгляд вирішує правові питання, які стали підставами для такої передачі.
      11. Однак Рішенням Конституційного Суду України від 11 червня 2020 року № 7-р/2020 статтю 375 КК визнано неконституційною, оскільки вона суперечить частині першій статті 8, частинам першій, другій статті 126, частині першій, пункту 9 частини другої статті 129 Конституції України.
      12. Мотивуючи прийняте Рішення, орган конституційної юрисдикції наголосив на тому, що зазначена норма кримінального права не встановлює об`єктивних критеріїв визнання судового акта неправосудним, а також не розкриває змісту такої суб`єктивної ознаки злочину, як вчинення суддею відповідних дій завідомо. Зазначене, на переконання Конституційного Суду, уможливлює неоднозначне розуміння змісту складу злочину, що є несумісним з вимогами ясності, передбачуваності закону та юридичної визначеності як елемента принципу верховенства права. Нечіткість диспозиції статті 375 КК створює ризик зловживань з боку правоохоронних органів у виді протиправного впливу на суддів шляхом їх кримінального переслідування за реалізацію своїх повноважень щодо здійснення правосуддя, що нівелює конституційний принцип незалежності судової влади.
      У контексті презумпції законної сили нескасованих судових актів, засади їх обов`язковості і заборони перегляду за межами встановлених законом апеляційної та касаційної процедур Конституційний Суд України висловився про неприпустимість оцінювання рішень суду органами досудового розслідування і прокуратури під час вчинення ними дій, наслідком яких може стати притягнення суддів до кримінальної відповідальності.
      13. Орган конституційної юрисдикції відтермінував на шість місяців втрату чинності цією статтею для приведення законодавцем установленого нею нормативного регулювання у відповідність з Основним Законом України, чого Верховною Радою України зроблено не було.
      14. Таким чином, прийняття рішення за результатами перегляду кримінальної справи щодо ОСОБА_1 у касаційному порядку потребує розв`язання питання про чинність у часі кримінального закону, який зазнав змін на підставі рішення Конституційного Суду України.
      15. За загальним правилом, закріпленим у частині другій статті 4 КК, злочинність, караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час його вчинення. Припинення законної сили кримінально-правової норми тягне неможливість її застосування до діянь, що передбачені чи передбачалися у КК раніше як злочини і скоєні після втрати цією нормою чинності.
      16. Водночас у випадках, коли новий закон про кримінальну відповідальність покращує юридичне становище особи, він поширюється і на діяння, вчинені до набрання ним чинності, тобто застосовується принцип ретроактивності.
      17. Зазначений підхід закріплено у частині першій статті 58 Конституції України, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти, що пом`якшують або скасовують відповідальність, мають зворотну дію в часі.
      Зміст цієї конституційно-правової норми деталізовано у статті 5 КК. Згідно із частиною першою цієї статті закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом`якшує відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили діяння до набрання законом чинності.
      18. На відміну від статті 284 чинного КПК, стаття 6 КПК 1960 року, за правилами якого здійснюється провадження щодо ОСОБА_1 , не передбачає скасування злочинності діяння як самостійну підставу для закриття кримінальної справи.
      19. Разом з тим втрата чинності нормою Особливої частини КК означає, що передбачені нею дії або бездіяльність вже не містять ознак діяння, за яке цим Кодексом встановлювалася кримінальна відповідальність. Викладене свідчить про відсутність у діянні складу злочину, що тягне закриття кримінальної справи відповідно до пункту 2 частини першої статті 6 КПК 1960 року.
      20. Юридичних наслідків визнання Конституційним Судом України кримінально-правової норми неконституційною, які би були підставою для прийняття процесуальних рішень під час розгляду справи судами першої, апеляційної чи касаційної інстанцій, ні КПК, ні КПК 1960 року окремо не регламентують.
      21. Водночас діяння, що є злочинами, та відповідальність за них, як унормовано пунктом 22 частини першої статті 92 Конституції України, визначаються виключно законами України.
      22. Підставою кримінальної відповідальності згідно із частиною першою статті 2 КК є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом.
      23. За визначенням, закріпленим у частині першій статті 11 КК, злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб`єктом злочину.
      24. Таким чином, особу може бути піддано кримінальному переслідуванню виключно за діяння, яке визнано злочином за нормами КК.
      25. Визнання Конституційним Судом України неконституційними законів, інших актів або їх окремих положень відповідно до частини другої статті 152 Конституції України, статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» тягне втрату цими нормативними актами чинності з дня ухвалення рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
      26. Офіційна констатація невідповідності правової норми Конституції України анулює її юридичну силу, що за змістом є рівнозначним виключенню такої норми на законодавчому рівні.
      Відтак дія чи бездіяльність перестають вважатися злочином як на підставі закону про скасування кримінальної відповідальності, так і у зв`язку з прийняттям Конституційним Судом України рішення про неконституційність норми КК, що встановлювала цю відповідальність.
      27. На користь висновку про ретроспективну дію рішень Конституційного Суду України, якими констатовано невідповідність Основному Закону положень КК щодо криміналізації певних дій або бездіяльності, свідчить і зміст пункту 1 частини третьої статті 459 КПК. Згідно з цією нормою процесуального права встановлення неконституційності закону, застосованого судом при вирішенні справи, визнається виключною обставиною і підставою для перегляду судових рішень, що набрали законної сили, в порядку екстраординарного провадження. На цій підставі може бути перевірено і скасовано обвинувальний вирок про засудження особи за діяння, скоєні в період чинності зазначеного вище закону, а також ухвалу, постанову судів апеляційної та касаційної інстанцій, винесені до прийняття Конституційним Судом України відповідного рішення.
      28. З огляду на викладене в означеному випадку положення пункту 2 частини першої статті 6 КПК 1960 року підлягають застосуванню за аналогією із ситуацією, коли б діяння, поставлене особі за провину, було декриміналізоване законодавцем.
      29. У зв`язку з втратою чинності статтею 375 КК відпали необхідність і доцільність вирішення питання про наявність чи відсутність у діях ОСОБА_1 на час скоєння інкримінованого йому діяння складу злочину, передбаченого цією статтею, а також формування правових висновків щодо її застосування. З урахуванням зазначеного Велика Палата не розглядала поставленої перед нею виключної правової проблеми і не перевіряла по суті доводів касаційної скарги, зміст яких зводився до існування підстав для застосування цієї кримінально-правової норми на час винесення оскаржуваної ухвали.
      30. Велика Палата погоджується з рішенням апеляційного суду про закриття кримінальної справи щодо ОСОБА_1 на підставі пункту 2 частини першої статті 6 КПК 1960 року, оскільки висновок про відсутність у його діях складу злочину, з огляду на ретроспективність юридичних наслідків декриміналізації, відповідає засаді законності.
      31. На підставі викладеного Велика Палата вважає, що касаційну скаргу прокурора Волинської області необхідно залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу апеляційного суду - без змін.
      Керуючись статтями 6, 395-398 КПК 1960 року, пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 28 березня 2018 рокущодо ОСОБА_1 залишити без змін.
      Касаційну скаргу заступника прокурора Волинської області залишити без задоволення.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач
      В. С. Князєв Л. М. Лобойко
      Т. О. Анцупова В. В. Британчук
      В. В. Пророк К. М. Пільков
      Ю. Л. Власов І. В. Григор`єва В. І. Данішевська Ж. М. Єленіна
      О. Б. Прокопенко Л. І. Рогач О. М. Ситнік В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков Л. Є. Катеринчук
      І. В. Ткач С. М. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 94264631
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      29 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 757/13243/17
      Провадження № 14-711цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Пророка В. В.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Ратіо інвест» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Каунт-про» про визнання договорів недійсними та витребування майна
      за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 13 березня 2018 року, ухвалене суддею Москаленко К. О., та постанову Київського апеляційного суду від 08 листопада 2018 року, прийняту у складі колегії суддів Матвієнко Ю. О., Іванової І. В., Мельника Я. С.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Ратіо інвест»(далі - ТОВ «ФК «Ратіо інвест») (нова назва - Товариство з обмеженою відповідальністю «Юридична компанія «Юнівест») та Товариства з обмеженою відповідальністю «Каунт-про» (далі - ТОВ «Каунт-про») про визнання договорів недійсними та витребування майна.
      2. Позов мотивує тим, що право власності на належне позивачеві нерухоме майно, а саме: земельну ділянку площею 0,0534 га, призначену для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:82:296:0034; земельну ділянку площею 0,0481 га, призначену для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:82:296:0033; житловий будинок загальною площею 848,60 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , перейшло до ТОВ «Каунт-про» на підставі договорів купівлі- продажу, укладених між ТОВ «ФК «Ратіо інвест» і ТОВ «Каунт-про», відповідно до статті 38 Закону України «Про іпотеку».
      3. Вказане майно є предметом договору іпотеки від 20 серпня 2008 року, укладеного між позивачем та Публічним акціонерним товариством «Банк Форум» (далі - ПАТ «Банк Форум»), для забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_2 перед ПАТ «Банк Форум» за кредитним договором № 0435/08/01-CLNv від 20 серпня 2008 року. Право вимоги за вказаними кредитним договором та договором іпотеки від 29 липня 2016 року було відступлено ПАТ «Банк Форум» до ТОВ «ФК «Ратіо інвест».
      4. Позивач зазначив, що ТОВ «ФК «Ратіо інвест» не мало права здійснювати продаж майна ТОВ «Каунт-про», оскільки: 1) спірне майно не може бути предметом звернення стягнення як таке, що є приміщенням дипломатичного представництва - Посольства Грецької Республіки в Україні; 2) ТОВ «ФК «Ратіо інвест», як іпотекодержатель не могло від свого імені укладати договір купівлі-продажу предмета іпотеки з будь-якою особою згідно зі статтею 38 Закону України «Про іпотеку», адже в договорі іпотеки немає відповідного застереження, а посилання в договорі іпотеки на статтю 38 Закону України «Про іпотеку» не містить усіх умов переходу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя та не свідчить про наявність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки; 3) позивач не отримував повідомлення від ТОВ «ФК «Ратіо інвест» про продаж предмета іпотеки від свого імені будь-якій іншій особі; 4) щодо спірного майна на момент укладення договорів купівлі-продажу між відповідачами існували обтяження, накладені в порядку забезпечення позову: заборона ОСОБА_1 відчужувати нерухоме майно, накладена ухвалою Ленінського районного суду міста Харкова від 19 липня 2016 року у справі № 642/4027/16, та арешт шляхом заборони вчинення будь-яких реєстраційних дій стосовно спірного майна, накладений ухвалою Київського районного суду міста Харкова від 28 вересня 2016 року у справі № 640/13335/16-ц; 5) договори купівлі-продажу майна були посвідчені приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Павловською Г. О. тільки після винесення рішення Бабушкінським районним судом міста Дніпропетровська від 09 грудня 2016 року у справі № 200/20250/16-ц про скасування постанови цього нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії та зобов`язання її здійснити таке посвідчення. Втім указане рішення скасоване ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 липня 2017 року у справі № 200/20250/16-ц; 6) у житловому будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на момент продажу майна були зареєстровані малолітні діти, але дозволу органу опіки та піклування на відчуження вказаного будинку відповідачі не отримували.
      5. ОСОБА_1 просить визнати недійсним договір купівлі-продажу від 20 січня 2017 року земельної ділянки площею 0,0534 га, призначеної для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:82:296:0034, який був посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Павловською Г. О. та зареєстрований у реєстрі за № 11; визнати недійсним договір купівлі-продажу від 20 січня 2017 року земельної ділянки площею 0,0481 га, призначеної для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:82:296:0033, який був посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Павловською Г. О. та зареєстрований у реєстрі за № 14; визнати недійсним договір купівлі-продажу від 20 січня 2017 року житлового будинку загальною площею 848,60 кв. м, житловою площею 431,20 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який був посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Павловською Г. О. та зареєстрований у реєстрі за № 8; витребувати в ТОВ «Каунт-про» на користь ОСОБА_1 : 1) земельну ділянку площею 0,0534 га, призначену для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:82:296:0034; 2) земельну ділянку площею 0,0481 га, призначену для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:82:296:0033; 3) житловий будинок загальною площею 848,60 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
      Позивач також просить стягнути з ТОВ «ФК «Ратіо інвест» і ТОВ «Каунт-про» судові витрати.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      6. Рішенням від 13 березня 2018 року Печерський районний суд міста Києва відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 . Київський апеляційний суд залишив рішення без змін постановою від 08 листопада 2018 року.
      7. Рішення суд першої інстанції мотивує тим, що імунітет приміщень дипломатичних представництв від обшуку, виїмки, реквізиції, арешту та виконавчих дій не обмежує перехід права власності на приміщення, який не пов`язаний з проникненням до приміщення та з вчиненням виконавчих дій. А доводи позивача про відсутність окремого договору про позасудове задоволення вимог іпотекодержателя шляхом продажу предмета іпотеки від власного імені не обґрунтовані, адже договір іпотеки містить розділ 6 під назвою «Застереження про позасудове задоволення вимог іпотекодержателя», яким передбачено наявність цього застереження. Посилаючись на частину четверту статті 82 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), суд першої інстанції зазначив, що ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року у справі № 826/2537/17 було досліджено наявність обтяжень на спірне майно та встановлено, що заборона, передбачена ухвалою Ленінського районного суду міста Харкова від 19 липня 2016 року у справі № 642/4027/16, на ТОВ «ФК «Ратіо інвест» не поширювалась та не забороняла останньому звертати стягнення на предмет іпотеки. Щодо ухвали Київського районного суду міста Харкова від 28 вересня 2016 року у справі № 640/13335/16-ц, якою був накладений арешт шляхом заборони вчинення будь-яких реєстраційних дій щодо майна, Київським апеляційним адміністративним судом установлено, що ця ухвала не була зареєстрована в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно і станом на 20 січня 2017 року в реєстрі не було жодних відомостей щодо обтяження об`єктів нерухомості на підставі вказаної ухвали. Крім цього, вказаною ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду, на думку суду першої інстанції, встановлено факт дотримання іпотекодержателем позасудового порядку звернення стягнення на спірне майно, передбаченого частиною першою статті 38 Закону України «Про іпотеку». Застосувавши висновок Верховного Суду України, зроблений у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2940цс15, Печерський районний суд міста Києва в рішенні від 13 березня 2018 року вказав, що оспорюваними договорами купівлі-продажу майна не порушуються законні права та інтереси малолітніх дітей.
      8. Постанову суд апеляційної інстанції мотивує тим, що договір іпотеки від 20 серпня 2008 року містить застереження, яке надавало іпотекодержателю право задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки у спосіб, установлений у статті 38 Закону України «Про іпотеку». Оскільки оспорювані договори купівлі-продажу були укладені відповідачами в порядку, визначеному цивільним законодавством та Законом України «Про іпотеку», на підставі застереження, що міститься в іпотечному договорі, законним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про відсутність підстав до визнання цих договорів недійсними. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про те, що права малолітніх дітей укладенням спірних договорів не порушуються, та, посилаючись на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року у справі № 826/2537/17, відхилив доводи позивача щодо наявності обтяжень спірного майна.
      9. При відхиленні доводів апеляційної скарги про те, що іпотекодавцем не було отримано повідомлення про порушення умов основного зобов`язання та/або іпотечного договору і повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки, апеляційний суд указав, що 05 серпня 2016 року ТОВ «ФК «Ратіо інвест» надіслало ОСОБА_2 і ОСОБА_1 вимоги-попередження в порядку статей 35, 38 Закону України «Про іпотеку» про звернення стягнення на предмет іпотеки, що підтверджується описами вкладення до цінного листа. При цьому у вимогах-попередженнях відповідно до вимог частини першої статті 38 Закону України «Про іпотеку» міститься повідомлення про намір укласти від свого імені договір купівлі-продажу предмета іпотеки з будь-якою особою-покупцем. До вимог були додані розрахунки заборгованості за кредитним договором та повідомлення про банківські реквізити для погашення заборгованості. Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року у справі № 826/2537/17 установлено, що у зв`язку з невиконанням умов кредитного договору на адресу боржника та іпотекодавця 05 серпня 2016 року були надіслані вимоги, які містять усі необхідні відомості, передбачені статтями 35, 38 Закону України «Про іпотеку», зокрема повідомлення про намір укласти від свого імені договір купівлі-продажу предмета іпотеки з будь-якою особою - покупцем. До вимог були додані розрахунки заборгованості за кредитним договором та повідомлення про банківські реквізити для погашення заборгованості. Факт надіслання таких вимог підтверджується поштовими квитанціями та описами вкладення до цінного листа, копії яких було долучено до матеріалів справи.
      10. Отже, покладений на іпотекодержателя іпотечним застереженням та статтею 38 Закону України «Про іпотеку» обов`язок щодо письмового повідомлення за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір ТОВ «ФК «Ратіо інвест» виконало. Наслідком же недодержання іпотекодержателем процедури, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку», законодавець визначив відшкодування іпотекодержателем збитків, а не визнання недійсним договору.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      11. У грудні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить оскаржувані рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким позов про визнання договорів недійсними та витребування майна задовольнити повністю.
      12. Касаційну скаргу, крім іншого, мотивує тим, що нотаріальне посвідчення оспорюваних договорів купівлі-продажу було здійснено приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Павловською Г. О. тільки на підставі рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 09 грудня 2016 року у справі № 200/20250/16-ц про скасування постанови цього нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії та зобов`язання її здійснити таке посвідчення. Вказане рішення було скасоване ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 липня 2017 року у справі № 200/20250/16-ц, що свідчить про законність постанови приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Павловської Г. О. про відмову у вчиненні нотаріальної дії з підстав наявності обтяжень нерухомого майна та проживання в спірному майні малолітніх дітей. Не врахувавши факту скасування рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 09 грудня 2016 року у справі № 200/20250/16-ц, суди порушили статті 263, 264, 265, 367, 382 ЦПК України. Суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки наявності обтяження та арешту спірного майна, а також неправильно застосували статті 35, 36, 38 Закону України «Про іпотеку» та статті 49, 50 Закону України «Про нотаріат», положення Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України та статті 203, 220, 657 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Попередні інстанції не врахували, що позивач не отримував повідомлення ТОВ «ФК «Ратіо інвест» про продаж предмета іпотеки від свого імені будь-якій іншій особі, і це є підставою для недійсності оспорюваних договорів купівлі-продажу. У житловому будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на момент продажу майна були зареєстровані малолітні діти, що не враховано при винесенні оскаржуваних рішень. Позивач стверджував, що суди врахували правову позицію Верховного Суду України у справі № 6-2940ц15, яка суттєво відрізняється від фактичних обставин справи, що розглядається.
      Короткий зміст заперечень, наведених у відзиві на касаційну скаргу
      13. У березні 2019 року ТОВ «ФК «Ратіо інвест» подало відзив на касаційну скаргу, у якому просило залишити її без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін.
      14. Відзив мотивує тим, що посилання позивача на скасування рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 09 грудня 2016 року у справі 200/20250/16-ц шляхом подання заяви від 14 липня 2017 року здійснено з порушенням порядку, встановленого ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання заяви), не повинне враховуватися судами та не може бути підставою для визнання спірних договорів купівлі-продажу недійсними; ТОВ «ФК «Ратіо інвест» 05 серпня 2016 року направило повідомлення ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку, визначеному в статті 38 Закону України «Про іпотеку»; суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що ТОВ «ФК «Ратіо інвест» мало право на продаж майна, незважаючи на наявність ухвал про накладення арешту на нерухоме майно та заборону відчуження нерухомого майна позивача; суди зробили правильний висновок про відсутність порушення прав малолітніх дітей при укладенні спірних договорів купівлі-продажу; посилання позивача на можливість вчинення реєстраційних дій тільки за місцезнаходженням майна є безпідставними; договір іпотеки містить належним чином оформлене застереження про позасудове задоволення вимог іпотекодержателя.
      Додаткові пояснення учасників справи
      15. Протягом розгляду справи в суді касаційної інстанції учасники справи неодноразово подавали до суду касаційної інстанції різні додаткові пояснення, доповнення, вимоги та заперечення, щодо яких Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке.
      16. Відповідно до частини першої статті 174 ЦПК України при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. За змістом статей 392 - 395 ЦПК України, заявами по суті справи в суді касаційної інстанції є саме касаційна скарга та відзив на касаційну скаргу.
      17. У цій справі суд касаційної інстанції не вважав за необхідне та не надавав учасникам справи дозволу на подання додаткових пояснень щодо окремих питань, які б виникли при розгляді справи в суді касаційної інстанції, у зв`язку з чим Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для надання детальної відповіді на інші аргументи учасників справи по суті спору, які не наведені у касаційній скарзі та відзиві на неї.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      18. Ухвалою Верховного Суду від 07 лютого 2019 року відкрите касаційне провадження у справі.
      19. 13 листопада 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів, передбачених частиною п`ятою статті 403 ЦПК України, оскільки суд дійшов висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики щодо умов застування способів задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання (зокрема, щодо правових наслідків невиконання або неналежного виконання іпотекодержателем обов`язку письмово повідомити іпотекодавця, оцінки предмета іпотеки).
      20. Також колегія суддів вбачає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22 березня 2018 року у справі № 910/22788/15, оскільки вважає, що правовим наслідком невиконання або неналежного виконання іпотекодержателем обов`язку за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір є відшкодування збитків таким особам, а не недійсність договору купівлі-продажу, укладеного іпотекодержателем про продаж предмета іпотеки.
      21. 13 лютого 2020 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Щодо відступу від висновку Верховного Суду
      22. У справі № 910/22788/15 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вирішував питання можливості іпотекодержателя згідно із частиною другою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звертати стягнення на предмет іпотеки поза процедурою банкрутства боржника - власника іпотеки.
      23. Верховний Суд дійшов висновку про те, що задоволення вимог кредиторів, у тому числі забезпечених заставою майна боржника, може відбуватися тільки на стадії ліквідаційної процедури в порядку та у спосіб, передбачені Законом про банкрутство. Під час порушення справи про банкрутство іпотекодавця заставні кредитори такого боржника (іпотекодержателі) мають право на задоволення своїх грошових вимог, які забезпечені заставою майна боржника, лише на стадії ліквідаційної процедури в разі визнання іпотекодавця банкрутом.
      24. Оскільки фактичні обставини справи № 910/22788/15 та вказані в ній підстави визнання недійсним договору купівлі-продажу іпотечного майна відрізняються від зазначених у справі № 757/13243/17, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від наведеного вище висновку.
      25. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що судам при вирішенні аналогічних спорів слід враховувати, що у випадку, якщо в законі і договорі по-різному врегульовано питання звернення стягнення на предмет іпотеки, то застосовуються вимоги договору, якщо такі не суперечать закону чи не заборонені законом.
      26. Так, у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 306/2053/16-ц (провадження № 14-22цс19), на яку також у касаційній скарзі посилається ОСОБА_1 , Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про залишення без змін рішень, якими було скасовано реєстрацію речового права, права власності на об`єкт житлової нерухомості та земельну ділянку, а до того ж зазначила, що з метою звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом перереєстрації права власності іпотекодержатель повинен направити позичальнику та іпотекодавцю вимогу про порушення вимог кредитного договору та договору іпотеки. Самому реєстратору кредитор подає докази спливу тридцятиденного строку вручення такої вимоги. Якщо в іпотекодержателя відсутні докази отримання повідомлень та в разі спливу зазначеного строку, реєстратор не має права здійснити реєстрацію права власності за кредитором.
      27. Такого висновку Велика Палата дійшла, враховуючи саме умови договору іпотеки, зокрема, що сторони узгодили, що в позасудовому порядку право власності на предмет іпотеки набувається за наявності таких обставин (пункти 6.2, 6.4.1 договору іпотеки):
      - надіслання іпотекодержателем іпотекодавцю письмового повідомлення про порушення обов`язків; вимоги про виконання порушеного зобов`язання в тридцятиденний строк; попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки;
      - сплив тридцятиденного строку;
      - залишення іпотекодавцем протягом цього строку зобов`язань, передбачених у повідомленні, невиконаними;
      - іпотекодержатель направив вимогу про передачу предмета іпотеки іпотекодавцю;
      - іпотекодавець передає іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки.
      Тобто передача іпотекодавцем права власності на предмет іпотеки є умовою звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку.
      28. Так, у наведеному випадку однією з умов переходу предмета іпотеки у власність іпотекодержателю була саме добровільна передача іпотекодавцем предмета іпотеки.
      29. Більш того, фактичні обставини справи № 306/2053/16-ц стосувалися передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, у той час як фактичні обставини цієї справи стосуються порядку реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки.
      30. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду також погоджується з висновком, викладеним у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 306/2053/16-ц (провадження № 14-22цс19), та не вбачає підстав для відступу від нього.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду щодо суті спору
      31. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких міркувань.
      32. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      33. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 20 серпня 2008 року між ПАТ «Банк Форум» як кредитором та ОСОБА_2 як позичальником був укладений кредитний договір № 0435/08/01-CLNv (далі також - кредитний договір).
      34. Для забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов`язань за вказаним кредитним договором 20 серпня 2008 року між ОСОБА_1 як іпотекодавцем та ПАТ «Банк Форум» як іпотекодержателем був укладений договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чернокур О. М. та зареєстрований у реєстрі за № 3885 (далі також - договір іпотеки), предметами іпотеки за яким є:
      - земельна ділянка площею 0,0534 га, призначена для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:82:296:0034;
      - земельна ділянка площею 0,0481 га, призначена для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:82:296:0033;
      - житловий будинок загальною площею 848,60 кв. м, житловою площею 431,20 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.
      У розділі 6 договору іпотеки від 20 серпня 2008 року передбачено, що:
      - сторони цього договору дійшли згоди вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі застереження, що міститься в цьому договорі (пункт 6.1);
      - визначений цим розділом спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші, встановлені чинним законодавством України, способи звернення стягнення на предмет іпотеки (пункт 6.2);
      - сторони дійшли згоди, що задоволення вимог іпотекодержателя може здійснюватися шляхом: передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов`язань за кредитним договором у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; продажу іпотекодержателем від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону (пункт 6.3);
      - у випадку прийняття рішення іпотекодержателем про задоволення своїх вимог шляхом реалізації свого права на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві іпотекодержатель зобов`язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця про свій намір укласти цей договір (пункт 6.5).
      35. ТОВ «ФК «Ратіо інвест» стало переможцем аукціону з продажу права вимоги за кредитним договором відповідно до протоколу № 210645 організатора аукціону Товариства з обмеженою відповідальністю «Електронні торги України» від 25 липня 2016 року
      36. 29 липня 2016 року між ПАТ «Банк Форум» та ТОВ «ФК «Ратіо інвест» був укладений договір про відступлення прав вимоги № 159-Ф, за яким ПАТ «Банк Форум» відступило ТОВ «ФК «Ратіо інвест» права вимоги до ОСОБА_3 , що належать ПАТ «Банк Форум» на підставі кредитного договору та у зв`язку з ним, а ТОВ «ФК «Ратіо інвест» прийняло ці права вимоги.
      37. 29 липня 2016 року між ПАТ «Банк Форум» та ТОВ «ФК «Ратіо інвест» був укладений договір про відступлення прав за договором іпотеки, за умовами пункту 1.2 якого новий іпотекодержатель набув усіх прав замість первісного іпотекодержателя.
      38. ОСОБА_2 неналежним чином виконував свої зобов`язання згідно з умовами укладеного між ним та ПАТ «Банк Форум» 20 серпня 2008 року кредитного договору. Оскільки боржник ОСОБА_2 неналежним чином виконував свої обов`язки за основним зобов`язанням, ТОВ «ФК «Ратіо інвест» як особа, яка набула 29 липня 2016 року на підставі договору про відступлення права вимоги за договором іпотеки від 20 серпня 2008 року права іпотекодержателя, отримало також право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
      39. 20 січня 2017 року між ТОВ «ФК «Ратіо інвест»(продавець) та ТОВ «Каунт-про» (покупець) були укладені:
      - договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,0534 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:82:296:0034;
      - договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,0481 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:82:296:0033;
      - договір купівлі-продажу житлового будинку загальною площею 848,60 кв. м, житловою площею 431,20 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
      40. Право власності на житловий будинок зареєстровано за ТОВ «Каунт-про» у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в розділі об`єкта нерухомого майна з індексним номером 888430280000, про що внесений запис № 18648955 від 20 січня 2017 року.
      41. 20 січня 2017 року для забезпечення виконання укладених договорів купівлі-продажу між ТОВ «Каунт-про» та ТОВ «ФК «Ратіо інвест» укладений договір іпотеки, предметом якого є: земельна ділянка площею 0,0534 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:82:296:0034; земельна ділянка площею 0,0481 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:82:296:0033; житловий будинок загальною площею 848,60 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
      42. Суди при відмові в позові, зокрема, вважали, що хоча в матеріалах справи відсутні відомості про отримання іпотекодавцем письмової вимоги від іпотекодержателя, проте покладений на іпотекодержателя іпотечним застереженням та статтею 38 Закону України «Про іпотеку» обов`язок щодо письмового повідомлення за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір ТОВ «ФК «Ратіо інвест» виконало, що підтверджується наявними у справі копіями повідомлень від 04 серпня 2016 року, адресованих боржнику ОСОБА_2 й іпотекодавцю ОСОБА_1 (том 1, а. с. 176-180), та квитанціями про відправлення цих повідомлень вищевказаним особам (том 1, а. с. 181-183).
      43. У разі порушення іпотекодавцем обов`язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 12 Закону України «Про іпотеку»).
      44. Згідно із частиною першою статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
      45. Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий - на підставі рішення суду; позасудовий - на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону України «Про іпотеку»).
      46. Відповідно до принципу свободи договору саме сторони договору вправі визначати процедуру та порядок направлення та вручення відповідних повідомлень та виконання інших вимог, встановлених Законом України «Про іпотеку», і за відсутності в договорі відповідних умов слід виходити з такого.
      Щодо письмової вимоги про усунення порушення основного зобов`язання
      47. Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Отже, за загальним правилом право розпоряджатися майном належить власнику, а особа, яка не є власником, таким правом не наділена.
      48. Особа, яка не є власником майна, вправі розпоряджатися цим майном лише у випадках, встановлених законом.
      49. Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
      50. Згідно із частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону).
      51. Отже, за змістом частини першої статті 33 та частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов`язання. І лише якщо останнє не виконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України «Про іпотеку».
      52. Вимоги частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» не перешкоджають іпотекодержателю здійснювати права, визначені цим Законом та/або іпотечним договором, без попереднього повідомлення іпотекодавця тільки тоді, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя зазначеної статті).
      53. Умови договору іпотеки та вимоги частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» пов`язують можливість задоволення вимог кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки з дотриманням іпотекодержателем процедури належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання.
      54. Належним слід вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. Якщо такий порядок договором не визначений, відповідно до звичаїв ділового обороту належне направлення вимоги може здійснюватися засобами поштового зв`язку чи кур`єрської служби, які дозволяють встановити зміст відправлення та підтвердити його вручення, наприклад, цінним листом з описом вкладеного відповідно до Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270.
      55. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовно усунення порушення також слід вважати також таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання.
      56. Направлення такої вимоги іпотекодавцю про усунення порушень основного зобов`язання обґрунтовується саме тим, що іпотекодавець має право замість боржника усунути порушення основного зобов`язання і тим самим убезпечити себе від звернення стягнення на належний йому предмет іпотеки.
      57. В разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов`язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов`язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку.
      58. За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання.
      59. Таким чином, недотримання вимог частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» щодо належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання унеможливлює застосовування позасудового способу задоволення вимог іпотекодержателя.
      60. При цьому метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання.
      61. В іншому випадку іпотекодержатель не набуває права звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, зокрема не вправі відчужувати предмет іпотеки іншій особі. За таких умов предмет іпотеки, придбаний іншою особою за договором з іпотекодержателем, є майном, придбаним в особи, яка не мала права його відчужувати. При цьому добросовісна особа, яка придбаває майно в особи, яка не є його власником, має пересвідчитися у наявності в останньої права розпоряджатися чужим майном.
      Щодо обраного способу задоволення вимог іпотекодержателя
      62. Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 36 Закону України «Про іпотеку»).
      63. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до Закону України «Про іпотеку». Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 цього Закону), а саме на підставі рішення суду або виконавчого напису нотаріуса.
      64. Згідно із частиною третьою зазначеної статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати такі способи задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору іпотеки :
      - передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього ж Закону;
      - право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього ж Закону.
      65. Згідно із частиною п`ятою статті 38 Закону України «Про іпотеку» дії щодо продажу предмета іпотеки та укладення договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця.
      66. Положеннями пункту 5.5 договору іпотеки визначено, що в разі порушення умов кредитного договору та/або умов цього договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про усунення порушення не пізніше тридцятиденного строку та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом установленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього договору та Закону України «Про іпотеку».
      67. Пунктом 6.5 договору іпотеки передбачено, що у випадку прийняття рішення іпотекодержателем про задоволення своїх вимог шляхом реалізації свого права на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, іпотекодержатель зобов`язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця про свій намір укласти цей договір.
      68. Суди попередніх інстанцій встановили, що сторони досягли домовленості про позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу іпотекодержателем від власного імені предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку» (пункт 6.3); у випадку прийняття рішення іпотекодержателем про задоволення своїх вимог шляхом реалізації свого права на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, іпотекодержатель зобов`язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця про свій намір укласти цей договір.
      69. Відповідно до частини першої статті 38 Закону України «Про іпотеку» якщо рішення суду або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, іпотекодержатель зобов`язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих збитків.
      70. Таким чином, у разі дотримання іпотекодержателем вимог частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» щодо належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання невиконання вимог частини першої статті 38 Закону України «Про іпотеку» щодо повідомлення іпотекодавця про конкретний спосіб задоволення вимог іпотекодаржателя шляхом укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві не має наслідком настання нікчемності такого правочину та не є підставою, за умови дотримання інших вимог закону щодо такого виду правочину, для визнання такого договору недійсним, однак може бути підставою для відшкодування іпотекодавцю завданих збитків.
      Щодо застосування наведених висновків у цій справі
      71. У разі направлення іпотекодержателем іпотекодавцю вимоги про усунення порушення основного зобов`язання відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» з одночасним повідомленням про обраний спосіб задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до частини першої статті 38 Закону України «Про іпотеку» (одним документом) слід виходити з пріоритету дотримання саме частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку».
      72. Відповідно до обставин цієї справи суди першої та апеляційної інстанцій установили, що у матеріалах справи відсутні докази отримання іпотекодавцем повідомлення про намір іпотекодержателя продати предмет іпотеки відповідно до частини першої статті 38 Закону України «Про іпотеку».
      73. Велика Палата Верховного Суду погоджується з позицією судів першої та апеляційної інстанцій про те, що неналежне повідомлення іпотекодавців про намір укласти договори купівлі-продажу предмета іпотеки не є підставою для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки правовим наслідком невиконання передбаченого статтею 38 Закону України «Про іпотеку» обов`язку іпотекодержателя повідомити іпотекодавців про намір відчужити предмет іпотеки визначено відшкодування іпотекодержателем збитків.
      74. Суди попередніх інстанцій зробили висновок про дотримання іпотекодержателем вимог частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку», оскільки вважали доведеним, що ТОВ «ФК «Ратіо інвест» направило позичальнику та іпотекодавцю повідомлення про намір укласти від свого імені договір купівлі-продажу предмета іпотеки з будь-якою особою-покупцем, оскільки цю обставину встановлено судовим рішенням в іншій справі.
      75. Водночас в ухвалі Київського апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року у справі № 826/2537/17, на яку посилаються суди попередніх інстанцій, зазначено, що вимоги, надіслані 05 серпня 2016 року на адресу боржника та іпотекодавця, містять усі необхідні відомості, передбачені статтями 35, 38 Закону України «Про іпотеку». Суди попередніх інстанцій не зауважили, що висновок про те, що вимоги містять усі необхідні відомості, передбачені статтями 35, 38 Закону України «Про іпотеку», є правовою оцінкою суду, а не встановленням обставин.
      76. Разом з тим постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 липня 2017 року у справі № 826/2537/17, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року та постановою Верховного Суду від 19 грудня 2018 року, встановлені такі обставини.
      76.1. У зв`язку з невиконанням умов кредитного договору на адресу боржника ( ОСОБА_2 ) та іпотекодавця ( ОСОБА_1 ) 05 серпня 2016 року була надіслана вимога-попередження від 02 серпня 2016 року за вих. № 04/08-2016-1 про стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 20 серпня 2008 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чернокур О. М. 20 серпня 2008 року та зареєстрованим в реєстрі за № 3885.
      76.2. Вимоги містять, зокрема, повідомлення іпотекодержателя про намір укласти від свого імені договір купівлі-продажу предмета іпотеки з будь-якою особою-покупцем та повідомлення про банківські реквізити для погашення заборгованості.
      76.3. До вимог були додані копії інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, копія розрахунку заборгованості за кредитним договором № 0435/08/01-CLNv від 20 серпня 2008 року, надані первісним кредитором - ПАТ «Банк Форум».
      76.4. Факт надіслання таких вимог підтверджується поштовими квитанціями та описами вкладення до цінного листа, копії яких було долучено до матеріалів справи ТОВ «ФК «Ратіо Інвест».
      77. Позивач стверджує, що він не тільки не отримував повідомлення, а й що його не було надіслано. Звертає увагу на те, що вимога-попередження начебто на ім`я та адресу ОСОБА_1 від 04 серпня 2016 року (т. 1, а. с. 176-180) складена на 5 аркушах, проте у фотокопії опису вкладення вказано, що вимога-попередження від 02 серпня 2016 року адресована фізичній особі - підприємцю ОСОБА_4 , а не ОСОБА_1 , і що зміст цієї вимоги-попередження не містить попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки. Доказів надіслання ОСОБА_1 саме вимоги від 04 серпня 2016 року матеріали справи не містять.
      78. На думку позивача, суди попередніх інстанцій також не взяли до уваги посилання ОСОБА_1 на те, що оскільки він не є боржником за кредитним договором, а лише майновим поручителем за договором іпотеки, то саме з письмової вимоги про усунення порушень, яку іпотекодержатель у будь-якому випадку зобов`язаний надіслати майновому поручителю, позивач міг дізнатися про порушення боржником основного зобов`язання та мав передбачене законом право протягом не менше 30 днів виконати (задовольнити) вимогу іпотекодержателя.
      79. Велика Палата Верховного Суду вважає, що наведені доводи позивача суперечать переліченим матеріалам справи та не спростовують висновків попередніх судів щодо надіслання іпотекодавцю вимоги про усунення порушень відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку».
      80. Разом з тим суди першої та апеляційної інстанцій не досліджували питання отримання іпотекодавцем вимоги-попередження.
      81. Натомість за змістом статті 38 Закону України «Про іпотеку» неповідомлення всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти договір купівлі-продажу предмета іпотеки є підставою для відповідальності іпотекодержателя перед такими особами за відшкодування завданих збитків.
      82. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду погоджується з позицією судів першої та апеляційної інстанцій про те, що неналежне повідомлення іпотекодавців про звернення стягнення на предмет іпотеки не є підставою для визнання оспорюваних правочинів недійсними чи витребування майна, оскільки правовим наслідком невиконання передбаченого статтею 38 Закону України «Про іпотеку» обов`язку іпотекодержателя повідомити іпотекодавців про намір відчужити предмет іпотеки визначено відшкодування іпотекодержателем збитків.
      83. Схожі висновки викладені в постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 643/8134/16-ц (провадження № 61-224св17) та від 20 листопада 2019 року у справі № 345/2217/17 (провадження № 61-9606св19).
      84. Отже, неналежне повідомлення іпотекодавця про намір іпотекодержателя вчинити правочин щодо предмета іпотеки, за умови направлення вимоги згідно із частиною першої статті 35 Закону України «Про іпотеку», не є підставою для визнання недійсними договорів купівлі-продажу від 20 січня 2017 року, укладених між ТОВ «Каунт-про» і ТОВ «ФК «Ратіо інвест».
      Щодо інших доводів касаційної скарги
      85. Посилання позивача на невідповідність реальної вартості реалізованого майна вартості його відчуження не становить підставу недійсності вказаних правочинів, оскільки за змістом частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб`єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього.
      86. Необґрунтованими є також посилання ОСОБА_1 про необхідність визнання недійсними оспорюваних правочинів з підстав скасування в апеляційному порядку судового рішення, яке стало підставою для їх укладення, оскільки оспорювані договори були укладені сторонами за вільним волевиявленням обох сторін в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки, а не на підставі судового рішення, у зв`язку із чим скасування зазначеного рішення суду не може бути підставою для визнання оспорюваних позивачем договорів недійсними.
      87. Доводи заявника про те, що підставою для визнання правочинів недійсними є те, що на момент укладення правочинів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відносно всього майна ОСОБА_1 було зареєстровано обтяження на підставі ухвал суду, також є необґрунтованими, оскільки іпотекодержатель ТОВ «ФК «Ратіо інвест» має вищий пріоритет переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Вказаний пріоритет відносно зареєстрованих прав та вимог інших осіб виник з моменту державної реєстрації іпотеки, а саме з 20 серпня 2008 року. Питання правомірності дій нотаріуса як державного реєстратора, який зареєстрував за ТОВ «Каунт-про» право власності на спірне майно за наявності обтяження на нього, було предметом дослідження Київського апеляційного адміністративного суду, який дійшов висновку про те, що заборона, передбачена ухвалою Ленінського районного суду м. Харкова від 19 липня 2016 року у справі № 642/4027/16, на ТОВ «ФК «Ратіо інвест» не поширювалась та не забороняла останньому звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення договорів купівлі-продажу з ТОВ «Каунт-про» (ухвала від 07 листопада 2017 року у справі № 826/2537/17). Щодо ухвали Київського районного суду м. Харкова від 28 вересня 2016 року у справі № 640/13335/16-ц, якою був накладений арешт шляхом заборони вчинення будь-яких реєстраційних дій щодо земельних ділянок та будинку, суди попередніх інстанцій встановили, що ця ухвала не була зареєстрована в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Станом на 20 січня 2017 року (укладення договорів купівлі-продажу та іпотеки) у реєстрі були відсутні будь-які відомості щодо обтяження об`єктів нерухомості на підставі вказаної ухвали.
      88. Велика Палала Верховного Суду також не вважає підставою недійсності спірних правочинів посилання позивача на начебто допущені при укладенні договорів порушення, які полягають в укладенні цих правочинів без попереднього дозволу органу опіки та піклування, зважаючи на факт реєстрації в житловому будинку двох малолітніх дітей, виходячи з такого.
      89. Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 504/294/14-ц (провадження № 6-2940ц15), правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.
      90. Судами попередніх інстанцій встановлено, що у житловому будинку, розташованому за адресою: АДРЕСА_1 , який є предметом іпотеки, зареєстровано двох малолітніх дітей, а саме ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , які є племінницями позивача. Крім того, у житловому будинку розміщується Посольство Грецької Республіки, про що зазначено представником позивача в суді. Цей факт підтверджується також договором оренди будинку від 04 червня 2013 року, укладеним між ОСОБА_1 та Посольством Грецької Республіки. Враховуючи те, що протягом тривалого часу в зазначеному житловому будинку знаходиться Посольство Грецької Республіки, що виключає можливість проживання у вказаному будинку малолітніх дітей, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що укладення оскаржуваних договорів не суперечить правам та інтересам малолітніх дітей, не звужує обсяг їх існуючих майнових прав та не порушує їх охоронювані законом майнові інтереси.
      91. Не спростовують обґрунтованості рішень судів попередніх інстанцій також доводи касаційної скарги про відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки ТОВ «Каунт-про» набуло право власності на спірне майно на підставі статті 38 Закону України «Про іпотеку» шляхом укладення іпотекодержателем договору купівлі-продажу предмета іпотеки з будь-якою особою-покупцем, норми якої не передбачають отримання додаткової згоди іпотекодавця на укладення такого договору. Позасудовий спосіб звернення стягнення передбачений іпотечним застереженням, яке міститься в розділі 6 договору іпотеки, укладеного 20 серпня 2008 року міжПАТ «Банк Форум» та іпотекодавцем ОСОБА_1 , який таким чином погодився на позасудовий спосіб врегулювання питання звернення стягнення на предмет іпотеки.
      92. Необґрунтованими є також доводи касаційної скарги щодо неможливості звернення стягнення на будинок, оскільки він є приміщенням дипломатичного представництва, враховуючи те, що відповідно до Віденської конвенції № 1138 про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року та Указу Президента України від 10 червня 1993 року № 198/93 дипломатичні представництва захищаються державою перебування від будь-якого проникнення; користуються імунітетом від обшуку, виїмки, реквізиції, арешту та виконавчих дій. Проте, як правильно вказав суд апеляційної інстанції, зазначений імунітет не обмежує перехід права власності на приміщення, який не пов`язаний з проникненням до приміщення та із вчиненням виконавчих дій. Зміна власника приміщення, у якому розміщено посольство Греції, не суперечитиме Віденській конвенції про дипломатичні зносини, оскільки не матиме наслідком ані вторгнення до приміщення, ані завдання йому шкоди, ані порушення спокою посольства.
      93. Доводи позивача про укладення спірних договорів та перереєстрації права власності на предмет іпотеки нотаріусом поза межами місця знаходження майна також не можуть бути підставою для скасування рішень, оскільки відповідно до частини п`ятої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться незалежно від місцезнаходження нерухомого майна в межах Автономної Республіки Крим, області, міст Києва та Севастополя. Крім того, пунктом 1 глави 1 розділу ІІ Порядку вчинення окремих видів нотаріальних дій Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, встановлено можливість посвідчення нотаріусом правочину за місцезнаходженням однієї із сторін, що і було здійснено нотаріусом, яка посвідчила правочин за місцезнаходженням покупця - ТОВ «Каунт-про», який на той час знаходився в м . Дніпрі Дніпропетровської області.
      94. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що необхідно відмовити в задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 , а рішення Печерського районного суду міста Києва від 13 березня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 листопада 2018 року залишити без змін.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      95. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 08 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      96. Оскільки касаційна скарга в цій справі подана в грудні 2018 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені судові рішення на підставі приписів ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      97. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      98. Виходячи з викладеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про залишення вказаної касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін.
      Щодо судових витрат
      99. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      100. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати,
      понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на ОСОБА_1 .
      Керуючись статтями 400, 402-404, 410, 416, 418, 419 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      постановила:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
      2. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 13 березня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 листопада 2018 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття,є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      В. В. Пророк
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. С. Ткачук
      В. І. Данішевська
      В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна
      О. Г. Яновська
      О. С. Золотніков
      Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанова оформлена суддею Князєвим В. С.
      Джерело: ЄДРСР 94071331
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      29 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 378/596/16-ц
      Провадження № 14-545цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Пророка В. В.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Журавлиське» (далі - ТОВ «Журавлиське») до Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерагроінвест»(далі - ТОВ «Інтерагроінвест»), ОСОБА_1 (спадкоємиця ОСОБА_2 ), ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , ОСОБА_30 , ОСОБА_31 , ОСОБА_32 , ОСОБА_33 , ОСОБА_34 , ОСОБА_35 , ОСОБА_36 , ОСОБА_37 , ОСОБА_38 , ОСОБА_39 , ОСОБА_40 , ОСОБА_41 , ОСОБА_42 , ОСОБА_43 , ОСОБА_44 , ОСОБА_45 , ОСОБА_46 , ОСОБА_47 , ОСОБА_48 , ОСОБА_49 , ОСОБА_50 , ОСОБА_51 , ОСОБА_52 , ОСОБА_53 , ОСОБА_54 , ОСОБА_55 , ОСОБА_56 , ОСОБА_57 , ОСОБА_58 , ОСОБА_59 , ОСОБА_60 , ОСОБА_61 , ОСОБА_62 , ОСОБА_63 , ОСОБА_64 (спадкоємець ОСОБА_65 ), ОСОБА_66 (спадкоємиця ОСОБА_65 ), ОСОБА_67 (спадкоємець ОСОБА_65 ), ОСОБА_68 , ОСОБА_69 , ОСОБА_70 , ОСОБА_71 , ОСОБА_72 , ОСОБА_73 , ОСОБА_74 , ОСОБА_75 , ОСОБА_76 про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок та визнання договорів оренди земельних ділянок поновленими за касаційною скаргою ТОВ «Інтерагроінвест» на рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 27 грудня 2017 року, ухвалене суддею Нечепоренком Л. М., та постанову Апеляційного суду Київської області від 13 червня 2018 року, прийняту в складі колегії суддів Приходька К. П., Кашперської Т. Ц., Таргоній Д. О.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У липні 2016 року ТОВ «Журавлиське» звернулося до Рокитнянського районного суду Київської області з позовом до ТОВ «Інтерагроінвест» та зазначених вище фізичних осіб (далі разом із залученими правонаступниками - відповідачі (фізичні особи)) про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок та визнання договорів оренди земельних ділянок поновленими.
      2. Позовна заява мотивована тим, що у 2006 та 2012 роках ТОВ «Журавлиське» та відповідачі (фізичні особи), а також особи, правонаступниками яких є відповідачі (фізичні особи), уклали договори оренди земельних ділянок переважно строком на 10 років (відповідний договір із ОСОБА_36 укладений на 5 років). Відповідачі (фізичні особи) або їх спадкодавці за цими договорами оренди передавали у користування позивачу свої певні земельні ділянки (цільове призначення - ведення товарного сільськогосподарського виробництва), розташовані на території Журавлиської сільської ради, які належали їм на праві власності.
      3. ТОВ «Журавлиське» з моменту укладення зазначених вище договорів оренди користується відповідними земельними ділянками на праві оренди та виплачує їх власникам орендну плату.
      4. У 2015 році ТОВ «Журавлиське» дізналось, що попри дію відповідних договорів оренди з відповідачами (фізичними особами), які розірвані чи визнані недійсними не були і строк дії яких не закінчився, на орендовані ним земельні ділянки було здійснено державну реєстрацію права оренди за ТОВ «Інтерагроінвест» на підставі договорів оренди відповідних земельних ділянок, укладених ТОВ «Інтерагроінвест» з відповідачами (фізичними особами).
      5. Позивач продовжує використовувати земельні ділянки, обробляє їх і претензій від орендодавців не має, сплачує земельний податок, інші види платежів, виплачує орендну плату, направляє орендодавцям повідомлення про нарахування орендної плати та можливість отримати її. Моментом передачі земельних ділянок є момент їх державної реєстрації,тобто під час дії попередніх договорів неможлива їх передача. У зв?язку із цим позивач просив суд визнати недійсними договори оренди відповідних земельних ділянок, укладені ТОВ «Інтерагроінвест» з відповідачами (фізичними особами), та визнати поновленими договори оренди, укладені ТОВ «Журавлиське» та відповідачами (фізичними особами).
      6. Також ТОВ «Журавлиське» просило суд визнати недійсними договори емфітевзису відповідних земельних ділянок, укладені ТОВ «Інтерагроінвест» щодо цих земельних ділянок.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      7. Рішенням Рокитнянського районного суду Київської області від 27 грудня 2017 року позовні вимоги ТОВ «Журавлиське» задоволено в повному обсязі, спірні договори за участю ТОВ «Інтерагроінвест» визнані недійсними, а договори оренди за участю ТОВ «Журавлиське» -поновленими, скасовано ухвалу Рокитнянського районного суду Київської області від 29 березня 2017 року про забезпечення позову, вирішено питання розподілу судових витрат.
      8. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що є підстави для задоволення позовних вимог, оскільки недотримання вимог Закону України «Про оренду землі»та цивільного законодавства при укладенні договорів оренди належних відповідачам земельних ділянок з відповідачем - ТОВ «Агроінвестпродукт», а також недодержання сторонами в момент укладення та реєстрації вказаних договорів оренди вимог статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) порушує права та інтереси позивача, його переважне право на користування земельними ділянками. До того жукладення орендодавцем (власником орендованої земельної ділянки) нового договору оренди земельної ділянки під час дії договору оренди цієї земельної ділянки з іншим орендарем порушує права та інтереси первинного орендаря, якщо він належно виконує свої обов`язки.
      9. Суд установив наявні порушення на підставі обставин справи, крім того, дійшов висновку, що позивач завчасно (за 2,5 місяця до закінчення визначеного законодавством строку) повідомив орендодавців за відповідними договорами оренди, укладеними з позивачем, про свій намір продовжити оренду зазначених земельних ділянок, направив додаткові угоди до цих договорів оренди. Від відповідачів (фізичних осіб) письмових заперечень про небажання продовжувати відповідні договори оренди з ТОВ «Журавлиське» не надходило, а наявні листи-повідомлення про відмову в продовженні терміну оренди, направлені відповідачами - власниками земельних ділянок позивачу - ТОВ «Журавлиське», суд до уваги не бере, оскільки вони були складені не відповідачами, а іншою особою.
      10. Постановою Апеляційного суду Київської області від 13 червня 2018 року апеляційну скаргу ТОВ «Інтерагроінвест» задоволено частково: рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 27 грудня 2017 року змінено у частині стягнення судового збору з відповідачів, в іншій частині рішення залишено без змін.
      11. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що укладення орендодавцями - власниками земельних ділянок договорів оренди під час дії договору оренди з іншим орендарем порушує права та інтереси первинного орендаря, який належно виконує свої обов`язки, і тому нові договори оренди є недійсними, адже відповідачами не доведено порушення умов виконання договорів оренди позивачем у частині сплати орендної плати, нецільового використання земельних ділянок та інше, що може слугувати підставою для розірвання договорів оренди та надання переваги іншому орендареві.
      12. Суд апеляційної інстанції вказав, що суд правильно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, правомірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову, оскільки позивач довів укладення додаткових угод ТОВ «Журавлиське» з відповідачами - власниками земельних ділянок, завчасно до закінчення визначеного законом строку повідомив орендодавців про намір продовжити договори оренди земельних ділянок, надіслав додаткову угоду і тому позивач має переважне право на продовження договорів оренди.Проте в частині стягнення в солідарному порядку з відповідачів на користь позивача судового збору рішення суду першої інстанції підлягає зміні, оскільки такий порядок стягнення судових витрат Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) не передбачає.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      13. У липні 2018 року ТОВ «Інтерагроінвест» подало до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 27 грудня 2017 року і постанову Апеляційного суду Київської області від 13 червня 2018 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило ці судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      14. Касаційна скарга мотивована, крім іншого, тим, що суди попередніх інстанцій неповно дослідили обставини справи, зокрема, не врахували, що ТОВ «Журавлиське», бажаючи продовжити дію зазначених договорів оренди з відповідачами (фізичними особами), направляло відповідні повідомлення їм без проектів додаткової угоди до цих договорів оренди в двох екземплярах, які б відповідали статті 15 (умови договору оренди) Закону України «Про оренду землі». Це вказує на те, що позивач як попередній орендар, який мав переважне право на поновлення відповідних договорів оренди, не дотримався порядку їх поновлення, узгодженого сторонами у договорах оренди та передбаченого чинним законодавством. Суди також безпідставно не взяли до уваги те, що відповідні договори оренди не були пролонговані відповідачами (фізичними особами) після направлення ними до ТОВ «Журавлиське» листів-повідомлень про їх небажання продовжувати дію цих договорів оренди на новий строк. Крім того, доводи про підробку підписів у цих листах-повідомленнях не були об`єктивно оцінені судом першої інстанції.
      15. Запропоновані ТОВ «Інтерагроінвест» відповідачам - фізичним особам умови користування спірними земельними ділянками на праві оренди та емфітевзису були значно кращими, ніж умови договорів оренди, укладених з позивачем, що нівелює переважне право позивача як попереднього орендаря на поновлення договорів оренди на новий строк.
      16. Суди попередніх інстанцій, приймаючи відповідні судові рішення, не врахували правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у її постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 594/376/17-ц, та висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладеного у його постанові від 21 лютого 2018 року у справі № 908/1164/17, щодо застосування частин першої - п`ятої та частини шостої статті 33 Закону України «Про оренду землі», механізми застосування яких різняться за правовою природою.
      Доводи інших учасників справи
      17. У відзиві-поясненні на касаційну скаргу ТОВ «Журавлиське» зазначило, що відповідачі (фізичні особи) не направляли повідомлення про небажання продовжувати строк дії договорів. Натомість ТОВ «Журавлиське» за 2,5 місяця відповідно до вимог Закону України «Про оренду землі» повідомило орендодавців про своє бажання скористатися переважним правом на поновлення договору оренди, додавши до листа проект додаткової угоди.
      18. Також у письмових поясненнях позивач висловив позицію про те, що після 1 січня 2013 року поновлення договору оренди землі слід розглядати як спосіб поновлення права оренди землі, тож позовна вимога про визнання договору оренди землі поновленим є належним способом захисту переважного права орендаря на поновлення договору оренди землі.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      19. Ухвалою Верховного Суду від 16 жовтня 2018 року було відкрито касаційне провадження у справі.
      20. 15 травня 2019 року ТОВ «Журавлиське» подало до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду письмові пояснення щодо касаційної скарги, в яких просило залишити без змін оскаржувані судові рішення, а касаційну скаргу - без задоволення через її необґрунтованість.
      21. 31 липня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини третьої статті 403 ЦПК України. Згідно із цією нормою суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.
      22. Так, у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19 березня 2019 року у справі № 908/2484/17 за позовом ПСП «Агрофірма «Росія» до Головного управління Держгеокадастру в Запорізькій області про визнання договору оренди земельної ділянки поновленим висловлено висновок про те, що належним способом захисту порушеного права в цьому випадку є позов про визнання укладеною додаткової угоди з викладенням її змісту, оскільки сама собою вимога про визнання договору оренди поновленим за своєю суттю є встановленим фактом, який має юридичне значення і не може забезпечити захисту порушеного права позивача в силу імперативного припису про обов`язковість оформлення поновлення договору оренди саме шляхом укладення додаткової угоди, що, власне, і може бути предметом розгляду в суді. Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин.
      23. Аналогічну правову позицію викладено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10 вересня 2018 року у справі № 920/739/17, від 15 січня 2019 року у справі № 922/1464/18.
      24. Отже, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у згаданих вище постановах дійшов правового висновку, згідно з яким позовна вимога про визнання договорів оренди землі поновленими є неналежним способом захисту порушеного права.
      25. Натомість колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього висновку, оскільки відповідно до статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту його прав та інтересів. Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника, та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а згідно зі статтею 13 Конвенції - право на ефективний спосіб захисту прав. Це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
      26. Тобто, належним способом захисту порушеного права орендаря є звернення до суду з позовними вимогами про визнання договорів оренди поновленими.
      27. 7 жовтня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      28. Заслухавши суддю-доповідача щодо необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного раніше Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Щодо позовних вимог про визнання недійсними договорів оренди та емфітевзису
      29. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (частини перша та друга статті 15 ЦК України).
      30. За змістом наведених приписів способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16). Іншими словами, це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (пункт 14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц).
      31. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.
      32. Згідно із частиною першою статті 202 ЦК Україниправочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочин вважається таким, що вчинено в письмовій формі, якщо він підписаний його сторонами (частина друга статті 207 ЦК України).
      33. Підставами для визнання недійсними правочину за змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України є недотримання в момент вчинення такого правочину сторонами вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 кодексу, зміст якого не може суперечити як кодексу, так і іншим актам цивільного законодавства.
      34. За приписами частини першої статті 16, частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, сторона або інша заінтересована особа може заперечити його дійсність на підставах, встановлених законом, у судовому порядку для захисту своїх прав чи інтересів.
      35. За частиною першою статті 14 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі укладається в письмовій формі, а статтею 18 цього Закону передбачено, що договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації.
      36. Також відповідно до частин першої-п`ятої статті 33 цього Закону по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов`язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі), повідомивши про намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, установлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі.
      37. У постанові від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 Велика Палата Верховного Суду відповідно до встановлених судами обставин справи, за якими позивач, звернувшись із позовом про недійсність договорів оренди з новим орендарем та скасування рішення про державну реєстрацію права оренди за новим орендарем за два тижні до закінчення строку дії первинних договорів оренди та при цьому не реалізувавши переважне право на продовження строку їх дії у передбачений ними строк, не міг забезпечити поновлення свого права користування відповідними земельними ділянками, конкретизувала висновок, висловлений у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 587/2135/16-ц стосовно права орендаря за первинним договором оренди на захист. Вказала, що якщо особа, якій належить право оренди земельної ділянки (первинний орендар) за законодавством, що було чинним до 1 січня 2013 року, після настання цієї дати не зареєструвала її право в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, то укладення наступного договору оренди того ж майна під час дії первинного договору оренди може порушити відповідне право первинного орендаря у разі, коли на підставі наступного договору оренди відповідна земельна ділянка передана у користування наступному орендареві, а право останнього - зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Така реєстрація унеможливлює внесення запису до вказаного реєстру про право оренди тієї ж ділянки первинним орендарем. У такому випадку суд може захистити право первинного орендаря, якщо на підставі відповідного судового рішення цей орендар зможе зареєструвати своє право оренди у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Проте означену можливість первинний орендар матиме тільки тоді, коли на момент набрання судовим рішенням про задоволення відповідного позову законної сили цей орендар матиме чинне право оренди, зокрема якщо не спливе строк оренди чи буде поновленим первинний договір оренди. В іншому випадку в позові слід відмовити (пункти 46.3, 46.4 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18).
      38. Як зазначалось вище, під час розгляду цієї справи суди попередніх інстанцій встановили, що на момент укладення та державної реєстрації права оренди, а саме договорів оренди за 2015 рік з новим орендодавцем (ТОВ «Інтерагроінвест»), були чинними договори, укладені позивачем та орендодавцями (фізичними особами) у 2006 році щодо тих самих земельних ділянок, строк їх дії не закінчився, і той факт, що ці договори в установленому договором чи законом порядку розірвані або визнані недійсними судом, не підтверджено.
      39. Позивач завчасно до закінчення визначеного законом строку повідомив орендодавців про намір продовжити договори оренди земельних ділянок, надіславши додаткову угоду, тобто скористався наданим йому правом та вчинив дії, спрямовані на реалізацію свого переважного права на продовження договорів оренди, забезпечення поновлення права користування відповідними земельними ділянками, як існуючого на час прийняття судового рішення.
      40. Тож суди правильно вказали, що за таких обставин укладення орендодавцем (власником орендованої земельної ділянки) нового договору оренди земельної ділянки під час дії договору оренди цієї земельної ділянки з іншим орендарем суперечить законодавству та порушує права та інтереси первинного орендаря щодо поновлення договору оренди.
      41. Отже, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для задоволення позову щодо визнання недійсними договорів оренди, укладених з ТОВ «Інтерагроінвест», та договорів емфітевзису є обґрунтованими й такими, що відповідають нормам матеріального права та обставинам, встановленим судами.
      Щодо позовних вимог про визнання поновленими договорів оренди
      42. За змістом частини першої статті 4, частини першої статті 5 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод або законних інтересів; здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
      43. Згідно зі статтею 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Цивільні права та обов`язки можуть виникати, зокрема, з договорів та інших правочинів, створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної (творчої) діяльності, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інших юридичних фактів (наприклад, створення речей), безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування, настання або ненастання певної події. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.
      44. Хоч стаття 11 ЦК України прямо вказує лише на підстави виникнення цивільних прав та обов`язків, однак зміст цього Кодексу свідчить про те, що за тих самих підстав цивільні права та обов`язки змінюються та припиняються.
      45. Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      46. Відповідно до положень частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема Земельним кодексом України (далі - ЗК України), Законом України «Про оренду землі». Тобто до спірних правовідносин підлягають застосуванню саме спеціальні норми ЗК України та Закону України «Про оренду землі».
      47. За змістом частини першої статті 93 ЗК України, статті 1 Закону України «Про оренду землі» право оренди земельної ділянки - це строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності, засноване на договорі.
      48. Статтею 13 Закону України «Про оренду землі» визначено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
      49. Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї з сторін може бути посвідчений нотаріально (частина перша статті 14 Закону України «Про оренду землі»).
      50. Отже, зміст прав та обов`язків, що виникають в орендодавця та орендаря земельної ділянки, порядок їх реалізації та виконання опосередковуються договором оренди землі. Зокрема, на підставі договору в орендодавця виникає обов`язок передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а в орендаря - обов`язок використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства та сплачувати орендну плату в порядку і розмірі, встановленому договором або законом.
      51. Істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату (частина перша статті 15 Закону України «Про оренду землі»).
      52. За змістом статті 19 Закону України «Про оренду землі» строк дії договору оренди землі як істотна умова договору визначається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років.
      53. Закінчення строку дії договору оренди землі спричиняє усталені та законодавчо визначені наслідки, зокрема припиняються права та обов`язки, що випливають із договору, за винятком тих, які продовжують існувати після закінчення договірних відносин. Власник земельної ділянки вправі користуватися та розпоряджатися земельною ділянкою після закінчення договору оренди за правилами статті 317 ЦК України, укладати договори оренди з іншими орендарями на власний розсуд.
      54. Випадки та умови, коли права і обов`язки сторін за договором оренди продовжують існувати після закінчення узгодженого строку дії цього договору незалежно від волевиявлення власника, обмежуючи останнього у його правомочностях щодо здійснення права власності, обумовлюються договором або законом.
      55. Законодавець передбачає різні способи продовження строку дії договору оренди на новий строк, які можуть полягати у визначенні для сторони договору необхідності вдатися до активних дій для отримання бажаного результату або, навпаки, у вказівці для досягнення бажаного результату утриматися від певних дій.
      56. Наприклад, стаття 764 ЦК України вказує на правові наслідки продовження користування майном після закінчення строку договору найму, зазначаючи, що якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.
      57. Також статтею 126-1 ЗК України (в чинній редакції) для договорів про встановлення земельного сервітуту, договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови, укладених або змінених після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», визначені умови поновлення відповідних договорів, за якими договором оренди землі, договором про встановлення земельного сервітуту, договорами про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови може встановлюватися умова щодо поновлення таких договорів. Якщо договір містить умову про його поновлення після закінчення строку, на який його укладено, цей договір поновлюється на такий самий строк і на таких самих умовах. Поновленням договору вважається поновлення договору без вчинення сторонами договору письмового правочину про його поновлення в разі відсутності заяви однієї із сторін про виключення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про поновлення договору. Вчинення інших дій сторонами договору для його поновлення не вимагається. Сторона договору, яка бажає скористатися правом відмови від поновлення договору, не пізніш як за місяць до дати закінчення дії такого договору подає до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно заяву про виключення з цього реєстру відомостей про поновлення договору. У разі відсутності заяви про виключення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про поновлення договору до дати закінчення дії такого договору після настання відповідної дати закінчення дії договору державна реєстрація речового права продовжується на той самий строк.
      58. Тож у статті 764 ЦК України та статті 126-1 ЗК України вказаної редакції законодавець вдався до такого правового регулювання, за яким для настання наслідків у вигляді поновлення договору оренди сторони мають утриматися від дій, які б спричиняли закінчення дії такого договору. Вчинення інших дій сторонами договору для його поновлення, зокрема укладення правочину про продовження договору, не вимагається.
      59. Що ж стосується правового регулювання поновлення договору оренди землі, то про обставини його поновлення у відповідний період ідеться у статті 33 Закону України «Про оренду землі» (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), яка має відповідну назву.
      60. Так, відповідно до частин першої-п`ятої статті 33 цього Закону по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов`язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов`язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, установлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди. При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення.
      61. Частиною шостою статті 33 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що у разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
      62. Водночас поновлення договору оренди згідно із частиною шостою статті 33 Закону України «Про оренду землі» здійснюється у встановленому законодавством порядку.
      63. Так, частинами восьмою та дев`ятою статті 33 Закону України «Про оренду землі» визначено, що додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов`язковому порядку. Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди можуть бути оскаржені в суді.
      64. Відповідно до частини першої статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (тут і надалі - в редакції станом на час вирішення спору судами) державній реєстрації прав підлягають речові права на нерухоме майно, похідні від права власності, зокрема право оренди земельної ділянки. Відповідно до частини четвертої статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону; згідно із частиною другою статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Отже, орендар набуває речове право оренди земельної ділянки з моменту державної реєстрації такого права.
      65. За визначеннями, наведеними у статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) є офіційне визнання і підтвердження державою фактів як набуття, так і зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; заявником у таких випадках є власник, інший правонабувач, сторона правочину, у яких виникло речове право, або уповноважені ними особи - у разі подання документів для проведення державної реєстрації набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав.
      66. Державний реєстр прав на нерухоме майно містить записи про зареєстровані речові права на нерухоме майно, об`єкти незавершеного будівництва, їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав, відомості та електронні копії документів, поданих у паперовій формі, або документи в електронній формі, на підставі яких проведено реєстраційні дії, а також документи, сформовані за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав на нерухоме майно у процесі проведення таких реєстраційних дій.
      67. Як уже вказувалось, частиною шостою статті 33 Закону України «Про оренду землі» визначено, що у разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. З цього випливає обов`язок орендодавця надати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на новий строк. Відповідно до частини восьмої статті 33 вказаного Закону оформлення відповідних правовідносин сторін здійснюється шляхом укладення сторонами додаткової угоди до договору оренди землі.
      68. Тож поновлення договору оренди землі в судовому порядку у передбачений статтею 33 Закону України «Про оренду землі» спосіб, вимагає укладення додаткової угоди між сторонами як єдиної підстави продовження орендних прав і обов`язків на новий строк.
      69. Правочин, на підставі якого здійснюється продовження орендних прав та обов`язків, у силу загальних приписів ЦК України щодо порядку укладення, зміни та розірвання договорів має бути вчинений у тій самій формі, що й первісний договір оренди.
      70. У випадку недосягнення сторонами згоди щодо укладення додаткової угоди спір про укладення такої угоди, зміни та розірвання первісного договору вирішується судом (статті 651, 652 ЦК України).
      71. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а частина друга статті 16 ЦК України передбачає, зокрема, такі способи захисту цивільних прав та інтересів судом, як визнання права, визнання правочину недійсним, зміна та припинення правовідношення.
      72. Укладення додаткової угоди про поновлення договору оренди землі кореспондує передбаченому пунктом 6 частини другої статті 16 ЦК України способу захисту порушеного права шляхом зміни правовідношення та відповідає підставам виникнення, припинення та зміни прав та обов`язків сторін за статтею 11 цього Кодексу.
      73. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 4 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).
      74. Тож статтею 33 Закону України «Про оренду землі» у відповідній редакції, чинній у спірний період, визначено як підстави поновлення договору оренди землі, так і порядок такого поновлення шляхом укладення відповідної додаткової угоди до договору оренди землі. Право сторони на оскарження в суді відмови або зволікання з укладенням додаткової угоди в контексті спірних правовідносин означають право сторони на звернення до суду для укладення додаткової угоди.
      75. Додаткова угода до договору оренди землі, зміст якої зафіксований у рішенні суду, відповідно до пункту 1 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є підставою для державної реєстрації права оренди на новий строк у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
      76. Висновків про належний спосіб захисту при вирішенні спірних правовідносин щодо поновлення договору оренди землі Велика Палата Верховного Суду дійшла також у справі № 908/299/18, вказавши у постанові від 26 травня 2020 року, що при вирішенні спірних правовідносин щодо поновлення договору оренди шляхом укладення додаткової угоди до договору оренди землі, обов`язковість укладення якої передбачена частиною восьмою статті 33 Закону України «Про оренду землі», належним способом захисту порушеного права є визнання укладеною додаткової угоди саме із викладенням її змісту.
      77. Отже,задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій вказаних приписів та висновків не врахували та помилково дійшли висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог у частині визнання договорів оренди поновленими, що фактично є констатацією судом обставин продовження орендних правовідносин, а не зміною правовідношення судом та поновленням договору в судовому порядку в розумінні статей 16 та 651 ЦК України. Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин.
      78. Отже, підстав для відступу від правової позиції Касаційного господарського суду у складі Верховного суду, викладеної у постанові від 19 березня 2019 року у справі № 908/2484/17, яка узгоджується з висновками, що викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18, не вбачається.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Щодо суті касаційної скарги
      79. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» зазначеного Закону передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності тим Законом.
      80. Оскільки ТОВ «Інтерагроінвест» подало касаційну скаргу в липні 2018 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржувані рішення судів першої й апеляційної інстанції на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      81. За статтею 400 ЦПК України (у відповідній редакції) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
      82. Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      83. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, щокасаційну скаргу ТОВ «Інтерагроінвест» слід задовольнити частково, скасувавши постанову та рішення судів попередніх інстанцій у частині задоволення вимог про визнання поновленими договорів оренди землі, та прийняти в цій частині нове рішення про відмову в позові, оскільки позивач обрав неналежний спосіб порушеного права.
      84. В іншій частині позовних вимог судові рішення слід залишити без змін, як законні та обґрунтовані.
      Щодо судових витрат
      85. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. За вимогами частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      86. У зв`язку із частковим скасуванням судових рішень судів попередніх інстанцій Велика Палата Верховного Суду здійснює новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, виходячи із часткового задоволення позовних вимог.
      87. За змістом статті 4 Закону України «Про судовий збір» (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) за подання до суду позовної заяви немайнового характеру юридичною особою або фізичною особою - підприємцем ставка судового збору була встановлена у розмірі 1 мінімальної заробітної плати (1378 грн).
      88. За результатом вирішення спору Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про часткове задоволення позовних вимог у частині визнання недійсними договорів оренди та емфітевзису, відповідно слід здійснити розподіл судового збору пропорційно до задоволених вимог.
      89. Відповідно, за розгляд справи судом першої інстанції з кожного з відповідачів на користь позивача за результатом вирішення спору слід стягнути по 1 561,74 грн.
      90. За розгляд справи до суду апеляційної інстанції відповідач - ТОВ «Інтерагроінвест» одноособово сплатив суму судового збору в розмірі 260 442,00 грн відповідно до платіжного доручення від 25 січня 2018 року № 1883.
      91. Отже, з позивача на користь ТОВ «Інтерагроінвест» за результатом вирішення спору слід стягнути суму судових витрат, пропорційну до задоволених вимог (111 618 грн), враховуючи вимоги закону, яким передбачено за подання до суду апеляційної скарги ставку судового збору 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги (підпункт 6 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір»).
      92. За змістом частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання касаційної скарги на рішення суду судовий збір справляється у розмірі 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги в розмірі оспорюваної суми.
      93. Відповідно до наявного у матеріалах справи платіжного доручення від 12 липня 2018 року № 1263, сума сплаченого ТОВ «Інтерагроінвест» судового збору за подання касаційної скарги складає 4 630,08 грн.
      94. Разом з тим сума судового збору, сплачена при поданні позовної заяви, має становити 191 542 грн, тож відповідно сума, яка підлягає сплаті за подання касаційної скарги (200%), з урахуванням вимог скаржника становить 383 084 грн.
      95. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги, та, враховуючи суму судового збору, сплачену скаржником за подання касаційної скарги, вищевказані приписи закону і процесуального кодексу, сума судового збору, недоплачена скаржником до бюджету за розгляд касаційної скарги, покладається на позивача та відповідача пропорційно задоволених вимог.
      96. Відповідно, з урахуванням вищевказаних обставин, з позивача до бюджету слід стягнути 148 824 грн, а зі скаржника- ТОВ «Інтерагроінвест» - 229 629,92 грн.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктами 3, 4 частини першої статті 409, статтями 412, 415 - 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерагроінвест» задовольнити частково.
      2. Рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 27 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 13 червня 2018 року у справі № 378/596/16-ц у частині вимог про визнання поновленими договорів оренди землі скасувати. Прийняти в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову.
      3. Рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 27 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 13 червня 2018 року у справі № 378/596/16-ц у частині стягнення суми судового збору скасувати, здійснити перерозподіл судового збору за розгляд справи в судах першої та апеляційної інстанцій.
      4. У частині вимог про визнання недійсними договорів оренди землі та договорів емфітевзису вказане рішення та постанову залишити без змін.
      5. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерагроінвест», ОСОБА_1 (спадкоємиця ОСОБА_2 ), ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , ОСОБА_30 , ОСОБА_31 , ОСОБА_32 , ОСОБА_33 , ОСОБА_34 , ОСОБА_35 , ОСОБА_36 , ОСОБА_37 , ОСОБА_38 , ОСОБА_39 , ОСОБА_40 , ОСОБА_41 , ОСОБА_42 , ОСОБА_43 , ОСОБА_44 , ОСОБА_45 , ОСОБА_46 , ОСОБА_47 , ОСОБА_48 , ОСОБА_49 , ОСОБА_50 , ОСОБА_51 , ОСОБА_52 , ОСОБА_53 , ОСОБА_54 , ОСОБА_55 , ОСОБА_56 , ОСОБА_57 , ОСОБА_58 , ОСОБА_59 , ОСОБА_60 , ОСОБА_61 , ОСОБА_62 , ОСОБА_63 , ОСОБА_64 (спадкоємець ОСОБА_65 ), ОСОБА_66 (спадкоємиця ОСОБА_65 ), ОСОБА_67 (спадкоємець ОСОБА_65 ), ОСОБА_68 , ОСОБА_69 , ОСОБА_70 , ОСОБА_71 , ОСОБА_72 , ОСОБА_73 , ОСОБА_74 , ОСОБА_75 , ОСОБА_76 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Журавлиське» по 1 561,74 (одній тисячі п`ятсот шістдесят одній гривні 74 коп.) витрат судового збору за розгляд справи у суді першої інстанції.
      6. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Журавлиське» (09432, Київська область, Ставищенський район, село Журавлиха, вул. 40-річчя Перемоги, буд. 9, код ЄДРПОУ 30831011) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерагроінвест» (09401, Київська область, Ставищенський район, смт Ставище, вул. Цимбала Сергія, 4, код ЄДРПОУ 32855584) 111 618,00 (сто одинадцять тисяч шістсот вісімнадцять) гривень витрат судового збору за розгляд апеляційної скарги.
      7. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Журавлиське» (09432, Київська область, Ставищенський район, село Журавлиха, вул. 40-річчя Перемоги, буд. 9, код ЄДРПОУ 30831011) на користь Державного бюджету України (отримувач платежу - УК у Печерському районі міста Києва, код класифікації доходів бюджету - 22030102, рахунок отримувача - UA288999980313151207000026007, код отримувача (код за ЄДРПОУ) - 38004897) судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 148 824,00 (сто сорок вісім тисяч вісімсот двадцять чотири) гривні.
      6. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерагроінвест» (09401, Київська область, Ставищенський район, смт Ставище, вул. Цимбала Сергія, 4, код ЄДРПОУ 32855584) на користь Державного бюджету України (отримувач платежу - УК у Печерському районі міста Києва, код класифікації доходів бюджету - 22030102, рахунок отримувача -UA288999980313151207000026007, код отримувача (код за ЄДРПОУ) - 38004897) судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 229 629,92 (двісті двадцять дев`ять тисяч шістсот двадцять дев`ять гривень 92 коп).
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      /підпис/
      В. В. Пророк
      Судді: /підпис/
      Н. О. Антонюк
      /підпис/
      О. С. Золотніков
      /підпис/
      Т. О. Анцупова
      /підпис/
      О. Р. Кібенко
      В. В. Британчук
      В. С. Князєв
      /підпис/
      Ю. Л. Власов
      Л. М. Лобойко
      /підпис/
      М. І. Гриців
      О. Б. Прокопенко
      /підпис/
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      /підпис/
      В. І. Данішевська
      О. С. Ткачук
      /підпис/
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      /підпис/
      О. Г. Яновська
      Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанова оформлена суддею Рогач Л. І.
      Джерело: ЄДРСР 93327297
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      24 листопада 2020 року
      м. Київ
      Справа № 908/137/18
      Провадження № 12-106гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Бакуліної С.В.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Сімоненко В. М., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Федорченка В. М.,
      скаржника - ОСОБА_1 (представник адвокат Бєлкін Л. М.)
      позивачів - ОСОБА_2 (особисто та його представники адвокати Черник Ю.Ф. та Бєлкін Л. М.), ОСОБА_3 (представник адвокат Кологойда О. В.),
      відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «ДТЕК ПАУЕР ТРЕЙД»(представник адвокат Перцев Д. П.)
      третіх осіб - ОСОБА_4 (особисто), Публічного акціонерного товариства «ДТЕК Дніпроенерго» (представник адвокат - Круть Є. Ю.), Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку (представники адвокати Козирицька В. О., Назарчук І. Р.),
      розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_8 , ОСОБА_1 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 19 грудня 2018 року (головуючий Дідиченко М. А., судді Пономаренко Є. Ю., Руденко М. А.)та рішення Господарського суду міста Києва від 18 липня 2018 року(суддя Пукшин Л. Г.) у справі № 908/137/18 за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_9 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДТЕК ПАУЕР ТРЕЙД» (далі - ТОВ «ДТЕК ПАУЕР ТРЕЙД»), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів - ОСОБА_4 , за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Публічного акціонерного товариства «ДТЕК Дніпроенерго» (далі - ПАТ «ДТЕК Дніпроенерго», Товариство), Публічного акціонерного товариства «Національний депозитарій України» (далі - ПАТ «Національний депозитарій України»), Публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» (далі - ПАТ «ПУМБ»), Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку (далі - Комісія), ДТЕК ХОЛДИНГЗ ЛІМІТЕД (DTEK HOLDINGS LIMІTED), ДТЕК ЕНЕРДЖІ Б.В. (DTEK ENERGY B.V.), ДЖІ. ПІ. ЕЛ. ІНДЖЕН ПАУЕР ЛІМІТЕД (GPL INGEN POWER LIMITED), ДТЕК ОЙЛ ЕНД ГАЗ Б.В. (DTEK OIL&GAS B.V.), Приватного акціонерного товариства «Українська акціонерна страхова компанія АСКА», Товариства з обмеженою відповідальністю «ДТЕК ЕНЕРГО», Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія АСКО-ДОНБАС ПІВНІЧНИЙ», Приватного акціонерного товариства «ДТЕК Павлоградвугілля», Приватного акціонерного товариства «ДТЕК Шахта Комсомолець Донбасу», про визнання правочину недійсним.
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У січні 2018 року ОСОБА_2 , ОСОБА_9 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 звернулися до господарського суду з позовом до ТОВ «ДТЕК Пауер трейд» про визнання недійсним правочину щодо зобов`язання акціонерів ПАТ «ДТЕК Дніпроенерго» продати прості акції на вимогу відповідача відповідно до публічної безвідкличної вимоги про придбання акцій у всіх власників акцій Товариства від 06 грудня 2017 року № 14.
      1.2. Позов мотивований тим, що правочин щодо обов`язкового викупу акцій Товариства, вчинений на підставі статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства», є неправомірним та здійснений на порушення норм Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), оскільки встановлений зазначеною нормою механізм примусового викупу акцій міноритарних акціонерів (далі - процедура сквіз-аут) є дискримінаційним відносно міноритарних акціонерів (особливо для працівників корпоратизованих підприємств, що набули акції у процесі їх приватизації) і не відповідає конституційним засадам, а саме щодо дії в Україні принципу верховенства права, відповідно до якого Конституція України має вищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Також позивачі зазначили, що спірний правочин був укладений з порушенням принципу вільного волевиявлення.
      1.3. Заперечення проти позову обґрунтовано тим, що положення статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» є чинними, неконституційними не визнавалися, а відтак регулюють відповідні суспільні відносини та підлягають застосуванню.
      2. Фактичні обставини справи, установлені судами
      2.1. У листі ТОВ «ДТЕК ПАУЕР ТРЕЙД» від 06 грудня 2017 року № 14, адресованому наглядовій раді Товариства, викладено публічну безвідкличну вимогу про придбання акцій в усіх власників акцій Товариства, код за ЄДРПОУ 00130872, місцезнаходження: м. Запоріжжя, вул. Добролюбова, 20.
      2.2. Вказана вимога разом з повідомленням для акціонерів щодо умов, строків, порядку проведення грошових виплат за акції була отримана позивачами у справі, які на час її вчинення володіли простими акціями Товариства, на підтвердження чого до справи надані копії виписок про операції з цінними паперами станом на 08 грудня 2017 року (обмежена виписка про стан рахунку в цінних паперах ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_10 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 ) та за 13 лютого 2018 року (дата переведення акцій з рахунків власників на рахунок заявника вимоги), сертифікат іменних акцій в кількості 30 штук, власником яких є ОСОБА_9 (у зв`язку з непереведенням його акцій у бездокументарну форму).
      2.3. Повідомлення про набуття права власності на значний контрольний та домінуючий контрольний пакет акцій Товариства та інші відомості для акціонерів розміщені на офіційному сайті Товариства, як це передбачено частиною третьою статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства».
      2.4. На виконання вимог частини четвертої статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» 06 грудня 2017 року відповідачем подано до Товариства публічну безвідкличну вимогу та копію договору рахунка умовного зберігання (ескроу) № 1119/2015-2, укладеного 16 листопада 2017 року між ТОВ «ДТЕК ПАУЕР ТРЕЙД» таПАТ «ПУМБ».
      3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3.1. Господарський суд міста Києва рішенням від 18 липня 2018 року в задоволенні позову відмовив.
      3.2. Не погодившись із вказаним рішенням, ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 подали апеляційну скаргу, у якій просили скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення - про задоволення позовних вимог. До апеляційної скарги приєднались ОСОБА_8 та ОСОБА_1
      3.3. Північний апеляційний господарський суд постановою від 19 грудня 2018 року залишив указану вище апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 18 липня 2018 року у справі № 908/137/18 - без змін.
      3.4. Судові рішення мотивовані тим, що підстави, порядок та умови примусового відчуження акцій визначені законом - статтею 652 Закону України «Про акціонерні товариства»; законом передбачений обов`язок попереднього та повного відшкодування вартості акцій, а тому процедура сквіз-аут не порушує право власності міноритарних акціонерів та принцип законності в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
      4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      4.1. Не погодившись з постановою Північного апеляційного господарського суду від 19 грудня 2018 року та рішенням Господарського суду міста Києва від 18 липня 2018 року, ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_8 та ОСОБА_1 звернулися з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якій просили скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове - про задоволення позову.
      4.2. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права, неправильно витлумачили Конституцію України, не застосували норми Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
      4.3. Скаржники вважають, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків щодо відповідності процедури сквіз-аут, установленої Законом України «Про акціонерні товариства», положенням статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції і помилково не застосували частину шосту статті 11 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
      4.4. Скаржники зазначають, що суди першої та апеляційної інстанцій взяли до уваги лише доводи відповідача і не надали належної оцінки майже всім аргументам позивачів, чим порушили принцип рівності сторін перед законом і судом, а також часину п`яту статті 236 ГПК України. Зокрема, в рішеннях відсутні мотивування або побіжно надані мотивування на аргументи позивачів щодо: принципу вільного волевиявлення, концепції припинення права власності тільки за рішенням суду, відсутності доказів у відповідача про наявність суспільного інтересу, обраного позивачем способу захисту, а також невходження до складу українського законодавства Директиви № 2004/25/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європейського Союзу від 21 квітня 2004 року про заявки та пропозиції ціни поглинання (далі - Директива про поглинання).
      4.5. Скаржники посилаються на нерелевантне цитування в судових рішеннях рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), унаслідок чого судами попередніх інстанцій не було виконано обов`язку провести на належному рівні оцінку всіх обставин і фактів у цій справі.
      4.6. Скаржники вважають, що суд апеляційної інстанції прийняв до розгляду відзиви відповідача та третіх осіб, не перевіривши дотримання прав усіх учасників процесу на отримання процесуальних документів (відзивів), що є порушенням статей 135, 262, 263 ГПК України.
      4.7. Крім того, скаржники вказують, що спірний правочин вчинений з порушенням вимог статті 8, частин п`ятої та сьомої статті 65 Закону України «Про акціонерні товариства» при визначенні ціни обов`язкового продажу акцій, а також зазначають про відсутність у відповідача права діяти від імені власників домінуючого контрольного пакета акцій.
      5. Доводи інших учасників справи
      5.1. ТОВ «ДТЕК Пауер трейд» надало відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін з мотивів дотримання судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.
      5.2. Комісія надала відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила, що положення статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» є чинними, неконституційними не визнавалися, а відтак регулюють відповідні суспільні відносини та підлягають застосуванню.
      5.3. Також надійшли пояснення щодо касаційної скарги від третьої особи - ОСОБА_4 , в яких останній зазначив, що при вирішенні спору має бути застосовано норму частини третьої статті 203 ЦК України, оскільки у спірних правовідносинах було порушено принцип вільного волевиявлення учасників правочину. Крім того наголошує, що відсутня юридична визначеність публічної безвідкличної вимоги, та у зв`язку із цим просить задовольнити касаційну скаргу.
      6. Рух касаційної скарги
      6.1. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 07 лютого 2019 року відкрила касаційне провадженнята ухвалою від 02 липня 2019 року на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки можливість поставити під сумнів конституційність Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення рівня корпоративного управління в акціонерних товариствах» стосовно запровадження статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства», прийнятого на виконання міжнародних зобов`язань України, є виключною правовою проблемою, вирішити яку необхідно для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      7. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      7.1. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.
      7.2. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
      7.3. Згідно зі статтею 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.
      7.4. Указані норми Конституції України, Конвенції та ЦК України визначають непорушність права власності (в тому числі приватної) та неможливість позбавлення особи своєї власності. При цьому зазначені норми припускають можливість винятку з цього загального правила за умови, коли позбавлення права власності перебачено законом, здійснюється в інтересах суспільства (з мотивів суспільної необхідності) та є пропорційним (зокрема передбачає компенсацію, відшкодування вартості майна).
      7.5. Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов`язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб`єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовчої діяльності. Обмеження позитивних зобов'язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити зазначеним нормам Конституції України та Конвенції.
      7.6. Згідно з частиною другою статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      7.7. Відповідно до частини другої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
      7.8. Зазначеними приписами саме на суд покладено виконання позитивних зобов`язань держави щодо вирішення спорів між учасниками юридичного конфлікту, які виникають між ними у відносинах власності при реалізації належних їм правомочностей.
      7.9. 14 червня 1994 року було укладено Угоду про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими співтовариствами та їх державами-членами. Угода передбачала процес зближення існуючого та майбутнього законодавства України із законодавством співтовариства. Україна зобов`язалася вживати заходи для забезпечення того, щоб її законодавство поступово було приведено у відповідність із законодавством співтовариства.
      7.10. 21 березня 2014 року підписано Угоду про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (далі - Угода). Ця Угода була ратифікована Законом України від 16 вересня 2014 року № 1678-VII і є невід`ємною частиною українського законодавства. Відповідно до статті 480 Угоди додатки і протоколи до цієї Угоди є її невід`ємною частиною.
      7.11. Додатком XXXIV до глави 13 «Законодавство про заснування та діяльність компаній, корпоративне управління, бухгалтерський облік та аудит» розділу V «Економічне і галузеве співробітництво» Угоди передбачено, що Україна зобов`язується поступово наблизити своє законодавство до законодавства Європейського Союзу про заснування та діяльність компаній, корпоративне управління, бухгалтерський облік та аудит у встановлені додатком терміни. У цьому додатку наведено й Директиву про поглинання. Відповідно до графіка, зазначеного у додатку, положення цієї Директиви повинні бути впроваджені протягом 4 років з дати набрання чинності цією Угодою. Таким чином, Україна відповідно до міжнародного договору взяла на себе зобов`язання з упровадження у своє законодавство положень Директиви про поглинання у строки, визначені в додатку XXXIV до Угоди.
      7.12. Згідно з частиною третьою статті 249 Договору про заснування Європейської Спільноти директива є обов`язковою для кожної держави-члена, якій вона адресована, стосовно визначеного в ній результату, однак залишає державам вибір форми та засобів його досягнення. Директива покладає на держави-члени обов`язок видавати правові акти для досягнення результату, зазначеного в директиві (імплементувати директиву у внутрішнє законодавство). Отже, директиви не є актами, які безпосередньо регулюють відповідні відносини у державах-членах , таке регулювання запроваджується внаслідок імплементації директив у внутрішні правопорядки. Проте обов`язок України з імплементації Директиви про поглинання випливає не з Договору про заснування Європейської Спільноти, не з членства України в Європейському Союзі, а з ратифікованої Законом України від 16 вересня 2014 року № 1678-VII Угоди, яка встановлює певні міжнародні зобов`язання України.
      7.13. Директива про поглинання регулює відносини за участю акціонерних товариств, усі або частина акцій яких знаходяться в обігу на регульованому ринку. Оскільки ця Директива встановлює лише мінімальні стандарти в цій сфері, то держави можуть поширити її дію і на інші товариства.
      7.14. Згідно з частиною другою статті 15 Директиви про поглинання держави-члени повинні забезпечити, щоб оферент був спроможний вимагати від усіх власників решти цінних паперів продати йому/їй ці папери за справедливою ціною. Держави-члени можуть запровадити таке право у наступних ситуаціях: (а) у разі, якщо оферент володіє акціями, що складають не менше, ніж 90 % капіталу, що дає право голосу та 90 % голосів у компанії-адресата оферти, або (b) у разі, якщо, після прийняття пропозиції, оферент придбав або остаточно зобов`язався придбати цінні папери, що представляють не менше 90 % капіталу адресата оферти, що забезпечує право голосу та 90 % голосів, що були предметом оферти. У випадку, передбаченому пунктом (а), держави-члени можуть встановити вищий поріг, котрий, однак, не може бути вищим, ніж 95 % капіталу, що дає право голосу.
      7.15. Україна виконуючи обов`язки з адаптації її корпоративного законодавства до законодавства Європейського Союзу, запровадила інститути витіснення та примусового продажу (squeeze-out і sell-out). Таке запровадження має більш широкий характер, аніж це передбачено мінімальними стандартами Директиви про поглинання: ці інститути були запроваджені щодо всіх акціонерних товариств, а не тільки тих, акції яких знаходяться в обігу на регульованому ринку; вони були запроваджені не лише у зв`язку із пропозицією про поглинання і після його завершення та стосувалися всіх акціонерних товариств, які на дату набрання чинності Законом України «Про акціонерні товариства» мали серед акціонерів власника домінуючого контрольного пакета акцій акціонерного товариства. Водночас Україна застосувала вищий відсоток володіння акціями (95 %), який надає акціонеру право на сквіз-аут, порівняно з мінімально дозволеним Директивою (90 %).
      7.16. Відповідно до положень статей 85, 91 Конституції України Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші правові акти. Вони є юридичною формою реалізації повноважень єдиного органу законодавчої влади в Україні.
      7.17. Виконуючи міжнародні зобов`язання України за Угодою, Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення рівня корпоративного управління в акціонерних товариствах», яким доповнено Закон України «Про акціонерні товариства» статтею 652.
      7.18. Відповідно до частини четвертої статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» протягом 90 днів з дня подання повідомлення відповідно до частини другої цієї статті та за умови виконання нею дій, передбачених статтею 65 або 651 цього Закону, особа, яка є власником домінуючого контрольного пакета акцій, або будь-яка її афілійована особа, або уповноважена особа має право надіслати до товариства публічну безвідкличну вимогу про придбання акцій в усіх власників акцій товариства. У разі подання до товариства публічної безвідкличної вимоги всі акціонери акціонерного товариства, крім осіб, що діють спільно із такою особою, та її афілійованих осіб, та саме товариство зобов`язані у безумовному порядку продати належні їм акції цього товариства заявнику вимоги.
      7.19. Відповідно до частини дев`ятої статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» заявник вимоги сплачує ціну акцій акціонерам шляхом перерахування грошових сум банківській установі, в якій заявником вимоги відкрито рахунок умовного зберігання (ескроу), бенефіціарами якого є акціонери, у яких придбаваються акції.
      7.20. Зазначеними нормамиЗакону України «Про акціонерні товариства» передбачено примусове відчуження міноритарними акціонерами належних їм акцій на вимогу власників домінуючого контрольного пакета акцій.
      7.21. Запровадження державою зазначеного законодавчого регулювання зумовлено наявністю інтересів суспільства у сталому функціонуванні та розвитку акціонерних товариств, що забезпечує робочі місяця та сплату податків у державі, зростанні інвестиційної привабливості акціонерних товариств, зменшенні корпоративних конфліктів, рейдерства тощо. Зазначене вимагає належного рівня корпоративного управління та мінімізації пов`язаних із цим витрат, необхідних, зокрема, для підтримання інфраструктури, пов`язаної зі скликанням загальних зборів акціонерного товариства або з реалізацією акціонерами своїх інших прав та повноважень.
      7.22. Отже, забезпечення можливості примусового викупу акцій може відповідати інтересам суспільства. Проте ця процедура, як і будь-який інший спосіб примусового відчуження об`єктів права власності, має застосовуватись у виключних випадках задля досягнення легітимної мети та з дотриманням балансу інтересів усіх акціонерів, у тому числі щодо виплати власником домінуючого контрольного пакета акцій компенсацій міноритарним акціонерам у розмірі справедливої вартості належних їм акцій.
      7.23. Власник домінуючого контрольного пакета акцій при прийнятті рішення про примусовий викуп акцій та надісланні відповідної вимоги про придбання акцій повинен мати легітимну мету позбавлення міноритарних акціонерів права власності на належні їм акції, яка підлягає перевірці судом у разі виникнення відповідного спору.
      7.24. Отже, у разі оскарження міноритарними акціонерами процедури примусового відчуження належних їм акцій суд має встановити: 1) чи проводилась ця процедура відповідно до норм закону; 2) чи здійснювалась вона з легітимною метою, а саме чи відповідали мотиви мажоритарних акціонерів суспільним інтересам у запровадженні цієї процедури; 3) чи є запропонована міноритарним акціонерам вартість викупу акцій справедливою, та відповідно, чи дотриманий критерій пропорційності втручання у права позивачів.
      7.25. Критерій пропорційності вимагає співрозмірного обмеження прав і свобод людини для досягнення публічних цілей. Дотримання вказаного критерію передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано розумного балансу між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Одним із важливих елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право на мирне володіння майном є надання справедливої та обґрунтованої компенсації.
      7.26. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ умови компенсації примусового відчуження активів, згідно з положеннями національного законодавства, є значущими для оцінки того, чи оскаржуваний захід зберігає необхідний справедливий баланс, та особливо для визначення того, чи покладає такий захід непропорційний тягар на особу (власника).
      7.27. У пункті 39 рішення від 21 лютого 1986 року в справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» Суд указав, що передання права власності від однієї особи до іншої без сплати суми, яка більш-менш відповідає вартості майна, звичайно становить непропорційне втручання, яке не можна вважати виправданим у контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
      7.28. З урахуванням викладеного вище, перевіряючи доводи позивачів щодо порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у спірних правовідносинах, суди першої та апеляційної інстанцій мали б установити, чи містить процедура обов`язкового продажу акцій, передбачена статтею 652 Закону України «Про акціонерні товариства», чіткий та прозорий порядок визначення ціни акцій, та чи містять положення Закону України «Про акціонерні товариства» запобіжники проти можливої недобросовісної поведінки власників товариств, які мають можливість занизити вартість акцій під час їх викупу, і, як наслідок, чи здатні встановлені у наведеній нормі умови компенсації, які не повинні створювати непропорційний тягар для міноритарних акціонерів, гарантувати повне відшкодування вартості майна (акцій). Наведене надасть можливість зробити висновок, чи може вважатися визначеною справедливо зазначена у публічній вимозі ціна акцій, за умови, що міноритарний акціонер законом не наділений правом впливати на визначення ціни викупу у нього акцій.
      7.29. Згідно з частиною п`ятою статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» ціною обов`язкового продажу акцій визначається найбільша з наступних: 1) найвища ціна акції, за якою заявник вимоги, його афілійовані особи або треті особи, що діють спільно з ним, придбавали акції цього товариства протягом 12 місяців, що передують даті набуття домінуючого контрольного пакета акцій включно з датою набуття; 2) найвища ціна, за якою заявник вимоги, його афілійовані особи або треті особи, що діють спільно з ним, опосередковано набули право власності на акції цього товариства протягом 12 місяців, що передують даті набуття такою особою домінуючого контрольного пакета акцій товариства включно з датою набуття, за умови що вартість акцій товариства, які прямо або опосередковано належать такій юридичній особі, за даними її останньої річної фінансової звітності, становить не менше 90 відсотків загальної вартості активів такої юридичної особи; 3) ринкова вартість акцій товариства, визначена суб`єктом оціночної діяльності відповідно до статті 8 цього Закону станом на останній робочий день, що передує дню набуття заявником вимоги домінуючого пакета акцій товариства.
      7.30. За обставинами справи, на підставі звіту ТОВ «Експерт-аналітик» від 4 жовтня 2017 року ринкова вартість однієї простої іменної бездокументарної акції Товариства в пакеті акцій, що складає не більше 10 % статутного капіталу Товариства, станом на 31 серпня 2017 року була визначена у розмірі 251,14 грн. Водночас ціна придбання акції Товариства компанією ORNEX LIMITED була визначена у розмірі 488,14 грн, і саме ця ціна була визначена наглядовою радою для придбання акцій в порядку статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства». Поряд із цим позивачі стверджують, що середній біржовий курс акцій ПАТ «ДТЕК Дніпроенерго» на ПАТ «Українська біржа» за період з 30 травня по 30 серпня 2017 року складав 773,70 грн.
      7.31. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що запровадження нормативного регулювання, при якому, залежно від обраного способу визначення ціни акцій, їх вартість може відрізнятися в рази, не може гарантувати отримання міноритарним акціонером в усіх випадках справедливої компенсації за обов`язковий продаж акцій, та відповідно, дотримання у таких відносинах критерію пропорційності втручання у право власності.
      7.32. Частиною дев`ятою статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» визначено, що заявник вимоги сплачує ціну акцій акціонерам шляхом перерахування грошових сум банківській установі, в якій заявником вимоги відкрито рахунок умовного зберігання (ескроу), бенефіціарами якого є акціонери, у яких придбаваються акції (їхні спадкоємці або правонаступники, або інші особи, які відповідно до законодавства мають право на отримання коштів). Перерахування всього обсягу грошових сум у порядку, встановленому частиною дев`ятою цієї статті, є належним виконанням заявником вимоги зобов`язання щодо оплати акцій, що придбаваються (абзац другий частини тринадцятої статті 652 цього Закону). Центральний депозитарій цінних паперів протягом трьох робочих днів з дня отримання від товариства інформації про перерахування в повному обсязі грошових сум за акції, що придбаваються заявником вимоги, в порядку, встановленому законодавством про депозитарну систему, здійснює зняття обмеження, встановленого відповідно до частини десятої цієї статті, та забезпечує переведення депозитарними установами прав на відповідні акції з рахунків їхніх власників на рахунок заявника вимоги (абзац перший частини чотирнадцятої статті 652 цього Закону).
      7.33. Тобто процедура примусового викупу акцій відповідно до статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» є таким правочином, в якому особа, яка володіє домінуючим контрольним пакетом акцій, може впливати на спосіб визначення ціни акцій та набуває право власності на них унаслідок виконання вимог, визначених зазначеною нормою, тоді як міноритарний акціонер втрачає право власності на акції за відсутності свого волевиявлення, без будь-якого впливу на визначення ціни, та за відсутності законодавчого механізму здійснення спеціального контролю з боку суду або Комісії.
      7.34. Велика Палата Верховного Суду вважає, що запровадження державою спеціальної процедури з примусового відчуження акцій на користь приватних осіб в будь-якому випадку має супроводжуватися встановленням гарантій захисту прав особи, яка позбавляється майна, і такі гарантії мають бути передбаченими саме у цій процедурі.
      7.35. Втім зазначених гарантій для міноритарного акціонера законодавче регулювання спірних правовідносин не містить, а можливість міноритарного акціонера захистити свої права в загальному порядку, визначеному нормами ЦК України, у спосіб пред`явлення вимоги про стягнення з особи, на користь якої відбулося примусове відчуження акцій, грошових коштів у розмірі різниці між визначеною ціною у публічній безвідкличній вимозі та справедливою ціною таких акцій або ж у спосіб визнання недійсним зазначеного правочину, не може вважатися достатньою гарантією захисту прав цього учасника, адже за таких обставин обов`язок доказування справедливої ціни викупу акцій буде здійснюватися вже після фактичної втрати слабшою, в цих відносинах, стороною права власності та супроводжуватись необхідністю понесення останньою значних витрат на проведення оцінки майна товариства, сплату судового збору, витрат на професійну правничу допомогу тощо.
      7.36. При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначає, що оскільки норма статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» не визначає спеціальних способів захисту прав міноритарних акціонерів права та інтереси яких були порушені примусовим викупом акцій за ціною меншою за їх ринкову вартість, то особи, які вважають, що їх права та інтереси на акції були порушені вчиненням такого правочину, можуть самостійно обирати між визначеними нормативними приписами способами їх захисту. Звідси, обраний позивачами у цій справі спосіб захисту прав є таким, що відповідає приписам статті 16 ЦК України, статті 20 Господарського кодексу України.
      7.37. За вказаних обставин, враховуючи, що при визначенні ціни акцій існує ймовірність недобросовісної поведінки особи, яка володіє домінуючим контрольним пакетом акцій, відсутність можливості впливу міноритарним акціонером на визначення ціни акцій при їх відчуженні без його волевиявлення та відсутність спеціального контролю з боку суду або Комісії за процедурою такого визначення до позбавлення міноритарного акціонера права власності на акції, свідчить про те, що у спірних правовідносинах попередні судові інстанції мали б надати оцінку тому, чи була ціна, визначена у безвідкличній вимозі, справедливою, та за наслідком цього встановити, чи було дотримано критерій пропорційності втручання у право власності, і залежно від вказаних обставин вирішити цей спір.
      7.38. Втім, вирішуючи спір у справі, ні суд першої, ні суд апеляційної інстанції не встановлювали зазначених вище обставини, а відтак не з`ясували наявності легітимної мети та справедливої ціни акцій, дотримання чи недотримання критерію пропорційності втручання у право власності у спірних правовідносинах, у зв`язку із чим Велика Палата Верховного Суду вважає передчасними висновки судів про відсутність порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції під час проведення процедури обов`язкового продажу акцій.
      8. Висновок Великої Палати Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
      8.1. Відповідно до частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
      8.2. Таким чином, перевіривши застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, на підставі обставин справи, у межах доводів касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування рішення та постанови у цій справі та про направлення справи на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
      8.3. Під час нового розгляду справи судам слід дослідити зібрані у справ докази та встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, щодо здійснення процедури примусового відчуження акцій з легітимною метою та дотримання чи недотримання критерію пропорційності при втручанні у майнові права позивачів, та відповідно, встановити, чи було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції під час проведення процедури обов`язкового продажу акцій.
      9. Щодо розподілу судових витрат
      9.1. За пунктом 2 частини першої статті 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      9.2. Ураховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду про часткове задоволення касаційної скарги та направлення справи на новий розгляд до місцевого господарського суду, розподіл коштів, сплачених за подання касаційної скарги, буде здійснено за результатами вирішення спору в цій справі.
      Керуючись статтями 306, 308, 310, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_8 , ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Рішення Господарського суду міста Києва від 18 липня 2018 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19 грудня 2018 року у справі № 908/137/18 скасувати, а справу направити на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      С. В. Бакуліна
      Судді: Н. О. Антонюк
      Ж. М. Єленіна
      Т. О. Анцупова
      О. С. Золотніков
      В. В. Британчук
      В. М. Сімоненко
      Ю. Л. Власов
      О. М. Ситнік
      М. І. Гриців
      О. С. Ткачук
      Д. А. Гудима
      В. Ю. Уркевич
      В. І. Данішевська
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 93336732
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      04 листопада 2020 року
      м . Київ
      Справа № 200/9195/19-а
      Провадження № 11-120заі20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Анцупової Т. О.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року (у складі колегії суддів Мартинюк Н. М., Дашутіна І. В., Єресько Л. О., Жука А. В., Мельник-Томенко Ж. М.) у зразковій справі № 200/9195/19-а за позовом ОСОБА_2 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області, третя особа - Головне управління Державної казначейської служби України в Донецькій області, про визнання дій протиправними і зобов`язання вчинити дії,
      УСТАНОВИЛА :
      Рух справи
      1. У липні 2019 року ОСОБА_2 звернулася до Донецького окружного адміністративного суду з позовом, у якому просила:
      - визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області (далі - ТУ ДСА України в Донецькій області) щодо нарахування та виплати судді Красноармійського міськрайонного суду Донецької області ОСОБА_2 за період з 04 грудня 2018 року по 30 червня 2019 року суддівської винагороди із застосуванням розміру посадового окладу - 15 прожиткових мінімумів;
      - зобов`язати ТУ ДСА України в Донецькій області провести нарахування та виплату суддівської винагороди судді Красноармійського міськрайонного суду Донецької області ОСОБА_2 на підставі Рішення Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 виходячи з 15 мінімальних заробітних плат з урахуванням раніше виплаченої суми.
      2. На обґрунтування позовних вимог позивачка зазначає, що Рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення частини третьої статті 133 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI) у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі - Закон № 192-VII). Згідно із цим Рішенням указане положення належить застосовувати в його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 01 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат».
      Позивачка вважає, що відповідно до зазначеного Рішення Конституційного Суду України кожен суддя, який не пройшов кваліфікаційного оцінювання, починаючи з 04 грудня 2018 року мав право на отримання суддівської винагороди на основі посадового окладу в розмірі 15 мінімальних заробітних плат. Разом з тим відповідач нараховує суддівську винагороду на підставі розміру прожиткового мінімуму, керуючись Законом України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 1774-VIII). ОСОБА_2 вважає такі дії ТУ ДСА України в Донецькій області дискримінаційними, оскільки і судді, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, і судді, які його не пройшли з незалежних від них причин, однаково здійснюють правосуддя та володіють однаковим обсягом прав та обов`язків судді, отримуючи водночас різні розміри суддівської винагороди.
      Окремо позивачка звертає увагу на те, що положення Закону № 1774-VIII не відповідають принципам правової визначеності та «якості закону».
      3. Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 26 липня 2019 року відкрито провадження в цій справі.
      4. 06 серпня 2019 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в порядку статті 290 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) надійшло подання судді Донецького окружного адміністративного суду про розгляд Верховним Судом цієї типової справи як зразкової.
      5. Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16 серпня 2019 року відкрито провадження у зразковій адміністративній справі № 200/9195/19-а.
      6. Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року відмовлено ОСОБА_2 у задоволенні позову.
      7. Не погодившись із таким рішенням, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 подали апеляційні скарги з тих підстав, що оскаржуване рішення прийняте Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. В апеляційних скаргах скаржники просять скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнити.
      Право на апеляційне оскарження рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року скаржники пояснюють тим, що цим рішенням суд вирішив питання про їхні права й обов`язки. Скаржники зауважують, що вони є суддями, які не пройшли кваліфікаційне оцінювання, на розгляді у судах перебувають їхні справи з аналогічних правовідносин, а рішенням від 11 березня 2020 року, постановленим у зразковій справі, Верховний Суд установив порядок застосування норм щодо виплати суддівської винагороди суддям, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання.
      8. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 02 квітня 2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року.
      9. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 квітня 2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року.
      10. Ухвалами Великої Палати Верховного Суду від 28 квітня 2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційними скаргами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року.
      11. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 04 травня 2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року.
      12. 25 травня 2020 року до Великої Палати Верховного Суду від ТУ ДСА України в Донецькій області надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , у якому відповідач просить залишити апеляційну скаргу ОСОБА_2 без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року - без змін.
      13. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року.
      14. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 18 червня 2020 року призначила справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження.
      15.Станом на час розгляду справи від ТУ ДСА України в Донецькій області до Великої Палати Верховного Суду надійшов лише відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , відзиви на інші апеляційні скарги не надходили.
      Висновки судів попередніх інстанцій
      Щодо ознак типових справ
      16. Проаналізувавши матеріали типових справ, які були долучені до подання судді Донецького окружного адміністративного суду про розгляд Верховним Судом цієї типової справи як зразкової, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду встановив, що типовими ознаками, які властиві зазначеним справам та зразковій справі, є:
      1) позивачами є судді, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання з метою визначення їх здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді;
      2) відповідачами є територіальні управління ДСА України;
      3) спір виник з аналогічних підстав у відносинах, що регулюються одними нормами права (виплата суддям, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді, суддівської винагороди відповідно до пункту 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), частини третьої статті 133 Закону № 2453-VI в його первинній редакції, пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення Закону № 1774-VIII, із застосуванням прожиткового мінімуму як розрахункової величини для обчислення посадового окладу судді після набрання чинності Рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018);
      4) позивачі заявили аналогічні позовні вимоги (визнати протиправними дії відповідачів щодо нарахування й виплати суддям суддівської винагороди із застосуванням розміру посадового окладу - 15 прожиткових мінімумів та зобов`язати здійснити нарахування й виплату такої винагороди виходячи з 15 мінімальних заробітних плат з 04 грудня 2018 року до 30 червня 2019 року. Деякі позивачі додатково заявили вимоги про нарахування і виплату суддівської винагороди з додаванням надбавки за вислугу років у відповідних розмірах від посадового окладу).
      Щодо вирішення справи по суті позовних вимог
      17. Відмовляючи ОСОБА_2 у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що, нараховуючи і виплачуючи ОСОБА_2 суддівську винагороду на основі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня відповідного календарного року в період з грудня 2018 року до червня 2019 року включно, ТУ ДСА України в Донецькій області діяло на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України. Водночас порушень принципів недискримінації, пропорційності, «якості закону» та правової визначеності Верховний Суд не встановив.
      18. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зауважив, що на час існування спірних правовідносин (з грудня 2018 року до червня 2019 року включно) пункт 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII щодо порядку визначення суддівської винагороди для суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, був чинним, а тому ТУ ДСА України в Донецькій області правомірно керувалося його положеннями. Натомість з огляду на викладене відповідач не мав правових підстав керуватися нормами законів України про Державний бюджет України на 2018, 2019 роки і застосовувати мінімальну заробітну плату як розрахункову величину.
      19. Надаючи правову оцінку доводам позивачки щодо розрахункової величини для визначення розміру посадового окладу суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, у тому числі з урахуванням висновків Конституційного Суду України, викладених у Рішенні від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зауважив, що цим Рішенням Конституційного Суду України не вирішувалось питання розрахункової величини, яку належить застосовувати при обчисленні посадового окладу суддів, а тому правові висновки, які містяться в цьому Рішенні, не впливають на конституційність норм Закону № 1774-VIII, зокрема пункту 3 його розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення.
      20. При цьому, за висновками суду першої інстанції, встановлені чинним на час існування спірних правовідносин законодавством відмінності у визначенні розміру суддівської винагороди тих суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, і тих, які його не проходили, не можна вважати дискримінаційними, оскільки ці відмінності були обумовлені легітимною й істотною метою, відповідали конституційним положенням, були об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. Недосконалість здійснення процедури кваліфікаційного оцінювання щодо його оперативності (швидкості) не може автоматично означати його дискримінаційний характер як такого.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених в апеляційних скаргах вимог (викладений у порядку надходження скарг до Великої Палати Верховного Суду)
      Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 .
      21. В апеляційній скарзі скаржник зазначає, що відповідно до частини другої статті 130 Конституції України розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
      22. ОСОБА_1 наголошує, що Законом № 2453-VI прямо встановлена безпосередня залежність розміру суддівської винагороди від мінімальної заробітної плати, а тому вона має братися за основу розрахунку посадового окладу судді.
      23.Натомість пункт 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII при визначенні розміру такого окладу зобов`язує брати за основу обчислення «розрахункову величину», що породжує правову колізію та, відповідно, неможливість використання цього припису.
      24.Враховуючи викладене, скаржник вважає, що суддівська винагорода має визначатися за первинною редакцією Закону № 2453-VI на підставі прямих норм Конституції України, оскільки установлення менш сприятливих умов надання гарантій матеріального та соціального забезпечення суддям на підставі вимог пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII за своїм значенням у системі правового регулювання практично означає зниження рівня незалежності суддів, що є недопустимим у силу положень частини третьої статті 22, частин першої, другої, сьомої статті 126 Конституції України та підтверджено практикою Конституційного Суду України.
      Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3
      25. ОСОБА_3 в апеляційній скарзі звертає увагу на помилковість висновків суду першої інстанції про те, що з прийняттям Закону № 1774-VIII змін зазнав не розмір суддівської винагороди, а розрахункова величина, оскільки, як вважає скаржниця, саме мінімальна заробітна плата є складовою формули визначення розміру посадового окладу і, як наслідок, суддівської винагороди.
      26. На переконання скаржниці, також помилковим є висновок суду першої інстанції про те, що Рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018, на яке посилалася позивачка, обґрунтовуючи свої вимоги, не вирішувалося питання щодо розрахункової величини, яку належить застосовувати при обчисленні посадового окладу суддів.
      27.Окремо Комшелюк Т. О. звертає увагу й на те, що Закон № 1774-VIII не може застосовуватися до спірних правовідносин, оскільки цим Законом жодні відповідні зміни до Закону № 2453-VI не вносилися. Закон № 1774-VIII не є ані спеціальним законом відносно «профільного закону», ані таким, що вносить до нього зміни, ані таким, що визначає порядок застосування останнього.
      Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 .
      28. ОСОБА_2 в апеляційній скарзі зазначає, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення залишив поза увагою, що запровадження нової розрахункової величини для суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання та які не здійснюють правосуддя через обставини, що не залежать від них особисто або не обумовлені їхньою поведінкою, звужує зміст та обсяг гарантій незалежності суддів.
      29.Також скаржниця наголошує, що аналіз положень Закону № 1774-VIII свідчить про те, що цей Закон не є спеціальним законом з питань судоустрою та статусу суддів, а тому не може застосовуватися до спірних правовідносин.
      30. З огляду на зазначене ОСОБА_2 вважає, що суд першої інстанції, надаючи перевагу Закону № 1774-VIII в обчисленні винагороди суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, беручи до уваги змінений підхід до визначення розмірів посадових окладів і заробітної плати, наводячи приклади для розрахунку розміру плати для надання адміністративних послуг у колективних договорах та угодах усіх рівнів, не врахував приписів частини першої статті 133 Закону № 2453-VI про те, що суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» та не може визначатися іншими нормативними актами.
      31.Окремо скаржниця звертає увагу на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, допущені під час розгляду цієї справи.
      32. Зокрема, ОСОБА_2 наголошує, що на порушення вимог статей 211, 246 КАС України в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції немає посилання на те, що ухвалою суду від 25 вересня 2019 року у справі було оголошено перерву у зв`язку з необхідністю звернення до фахівців Науково-консультативної ради при Верховному Суді для підготовки наукового висновку. У подальшому ця перерва була продовжена ухвалами суду від 04 грудня 2019 року та від 22 січня 2020 року до 11 березня 2020 року у зв`язку з ненадходженням до суду наукових висновків від більшості фахівців Науково-консультативної ради при Верховному Суді.
      Водночас в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції відсутні посилання як на те, що було зроблено відповідні запити для отримання висновків фахівців Науково-консультативної ради при Верховному Суді, так і на мотиви взяття чи невзяття цих висновків судом до уваги.
      33. Також ОСОБА_2 зазначає, що на порушення вимог частини другої статті 193 КАС України розгляд цієї справи в суді першої інстанції тривав близько 7 місяців.
      Доводи апеляційних скарг ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .
      34.Скаржники у своїх апеляційних скаргах (усі три скарги є ідентичними за формою та змістом) зазначають, що оскаржуване рішення суду першої інстанції постановлено з неправильним застосуванням норм матеріального права, що призвело до невідповідності висновків, викладених у цьому рішенні, обставинам справи. Зокрема, рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року містить помилковий висновок про те, що Рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018, на яке посилалася позивачка, не вирішувалося питання розрахункової величини, яку належить застосовувати при обчисленні посадового окладу суддів, а тому правові висновки, які містяться в цьому Рішенні, не впливають на конституційність Закону № 1774-VIII, зокрема пункту 3 його розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення».
      35.Скаржники наголошують, що і Конституція України, і чинне спеціальне законодавство, що регулює правовідносини щодо обчислення та виплати суддівської винагороди суддям, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, містять імперативний припис щодо вичерпного переліку джерел, які мають регулювати ці відносини. Закон № 1774-VIII не є законом про судоустрій, він не може регулювати відносини щодо визначення та розрахунку розміру суддівської винагороди.
      36. З огляду на це скаржники зауважують, що застосування до спірних правовідносин положень пункту 3 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII є порушенням їх гарантованого Конституцією та законами України права на належне матеріальне забезпечення, розмір якого прямо визначений Законом № 2453-VI.
      37. Скаржники наголошують, що очікуваний розмір суддівської винагороди, гарантований державою в первинній редакції Закону № 2453-VI, є правомірним «законним» очікуванням у розумінні статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року
      38. Окремо скаржники зазначають, що, відмовляючи позивачці в задоволенні позову, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду порушив її право на розгляд справи справедливим судом у дусі змагальності з дотриманням права на ефективний юридичний захист. Зазначене скаржники пояснюють тим, що в оскаржуваному судовому рішенні відсутні посилання на науково-консультативні висновки фахівців Науково-консультативної ради при Верховному Суді, які витребовував суд.
      Позиція відповідача щодо апеляційної скарги ОСОБА_2 .
      39. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 відповідач просить відмовити в її задоволенні. Зазначає, що відповідно до пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів і заробітної плати працівників та інших виплат, а Конституційний Суд України не приймав рішень про визнання вказаного Закону таким, що не відповідає Конституції України в частині застосування прожиткового мінімуму для працездатних осіб як розрахункової величини для визначення посадових окладів.
      40. Також ТУ ДСА в Донецькій області звертає увагу на те, що оскільки положення Закону № 1774-VIII є чинними, то ані в законах України про Державний бюджет України на 2018, 2019 роки, ані у відповідних кошторисах не передбачено призначень для обчислення суддівської винагороди на підставі розміру мінімальної заробітної плати.
      Обставини справи, установлені судом першої інстанції
      41. Указом Президента України від 31 липня 2012 року № 461/2012 «Про призначення суддів» ОСОБА_2 призначено строком на 5 років на посаду судді Будьоннівського районного суду міста Донецька.
      42. Указом Президента України від 14 лютого 2015 року № 83/2015 «Про переведення суддів» позивачку в межах п`ятирічного строку переведено на роботу на посаду судді до Красноармійського міськрайонного суду Донецької області.
      43. Наказом голови Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 24 лютого 2015 року ОСОБА_2 призначено на посаду судді цього суду за переведенням з Будьоннівського районного суду міста Донецька, зараховано до штату суду й установлено надбавку за вислугу років у розмірі 15 % посадового окладу (стаж роботи - 2 роки 6 місяців 23 дні).
      44. Наказом голови Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 28 серпня 2017 року № 04-к/г ОСОБА_2 з 27 серпня 2017 року встановлено щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 20 % посадового окладу (стаж роботи - 5 років).
      45. Наказом голови цього ж суду від 07 листопада 2018 року № 06-к/г ОСОБА_2 установлено щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 20 % посадового окладу починаючи з 05 серпня 2018 року (стаж роботи - 8 років 11 місяців 8 днів).
      46. Суддівська винагорода позивачці в грудні 2018 року виплачувалась із розрахунку посадового окладу в розмірі 26 430 грн (тобто 15 х 1762 грн), а із січня до червня 2019 року включно - у розмірі 28 815 грн (15 х 1921 грн), тобто виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня 2018, 2019 років відповідно.
      47. Не погодившись із таким розрахунком посадового окладу, а відтак і з розміром надбавки за вислугу років, що обчислюється у відсотковому відношенні від розміру посадового окладу, ОСОБА_2 звернулася до суду з адміністративним позовом.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування
      48. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      49. Згідно зі статтею 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
      50. Частинами другою та третьою статті 129 Закону № 2453-VI визначалось, що суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці.
      Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 01 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.
      51. Законом України від 19 грудня 2013 року № 716-VII «Про внесення зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» було виключено положення абзацу п`ятого частини третьої статті 129 Закону № 2453-VI (щодо запровадження посадового окладу з 01 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат).
      52. Законом № 192-VIІІ було викладено в новій редакції Закон № 2453-VI, частиною третьою статті 133 якого визначалось, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
      53. 30 вересня 2016 року набрав чинності Закон № 1402-VIII, частинами першою та другою статті 135 якого визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
      Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
      54. Частиною третьою статті 135 Закону № 1402-VIIІ було встановлено, що базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) 30 мінімальних заробітних плат - судді місцевого суду; 2) 50 мінімальних заробітних плат - судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду; 3) 75 мінімальних заробітних плат - судді Верховного Суду.
      55. Водночас Законом № 1774-VIII, який набрав чинності з 01 січня 2017 року, зокрема, частину третю статті 135 Закону № 1402-VIIІ було викладено в такій редакції: «Базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року».
      56. Відповідно до статей 7, 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи з 01 січня 2017 року становив 1600 грн, а розмір мінімальної заробітної плати - 3200 грн.
      57. Статтями 7, 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» установлено, що розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи з 01 січня 2017 року становив 1762 грн, а розмір мінімальної заробітної плати - 3723 грн.
      58. Пунктом 22 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII (положення якого діяли на час існування спірних правовідносин до моменту виключення цього пункту Законом України від 16 жовтня 2019 року № 193-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування») було передбачено, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом (тобто Законом № 1402-VIII), мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом. Судді, які на день набрання чинності цим Законом пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили свою здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді, до 01 січня 2017 року отримують суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 рік, № 41-45, сторінка 529; 2015 рік, № 18-20, сторінка 132 з наступними змінами).
      59. Пункт 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII передбачав, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 рік, № 41-45, сторінка 529; 2015 рік, № 18-20, сторінка 132 з наступними змінами).
      60. Згідно із частиною першою статті 133 Закону № 2453-VI (у редакції Закону № 192-VIII) суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України «Про Конституційний Суд України» та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
      61. Як уже зазначалося вище, частиною третьою статті 133 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIІІ було визначено, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
      62. 06 грудня 2016 року був прийнятий Закон № 1774-VIII, що набрав чинності 01 січня 2017 року.
      63. Пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів і заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня календарного року, починаючи з 01 січня 2017 року.
      64. Згідно з пунктом 9 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII до приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
      65. 04 грудня 2018 року Конституційний Суд України прийняв Рішення № 11-р/2018, яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII, якими було передбачено, що розмір посадового окладу судді місцевого суду складає 10 мінімальних заробітних плат. Конституційний Суд України зауважив, що це положення належить застосовувати в його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 01 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат».
      Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду, рішення якого переглядається
      66. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи, наведені в апеляційних скаргах й у відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для їх задоволення з таких мотивів.
      67. У цій справі спірним є питання правильності розрахунку ТУ ДСА України в Донецькій області суддівської винагороди позивачки, проведеного після набрання законної сили Рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018. На думку позивачки, винагорода судді повинна розраховуватися на основі мінімальних заробітних плат, а не виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня відповідного календарного року.
      68. Водночас, як свідчить зміст зазначеного Рішення Конституційного Суду України, визнаючи неконституційним положення частини третьої статті 133 Закону № 2453-VI, Конституційний Суд України зауважив, що законодавець неодноразово вносив зміни до вказаного Закону щодо розміру посадового окладу, унаслідок яких оклад судді місцевого суду було зменшено з 15 до 10 мінімальних заробітних плат. Такі зміни суд визнав посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому. У зв`язку із цим у Рішенні від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 Конституційний Суд України вказав на звуження змісту та обсягу гарантій незалежності суддів через зменшення гарантованого розміру винагороди судді у спеціальному законі, тобто у зв`язку зі зміною абсолютної величини такої винагороди.
      69. Тож унаслідок прийняття Конституційним Судом України Рішення від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 розмір суддівської винагороди для суддів, що не пройшли кваліфікаційного оцінювання, зріс із дня набрання цим Рішенням законної сили, оскільки величина посадового окладу змінилася з 10 на 15 мінімальних заробітних плат.
      70. Однак, як уже зазначалося, 06 грудня 2016 року був прийнятий Закон № 1774-VIII, який набрав чинності з 01 січня 2017 року та установив, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.
      71. Законом № 1402-VIIІ у редакції Закону № 1774-VIII (який був чинний та не визнаний неконституційним на момент виникнення спірних правовідносин) визначено базові розміри посадового окладу суддів судів різних інстанцій, розрахунковою величиною яких є прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.
      72. Як свідчить зміст Закону № 1774-VIII, цим Законом вносилися зміни до низки законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.
      73. Отже, таким приписом законодавець заборонив застосовувати розмір мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, у тому числі й суддів.
      74. Водночас пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII законодавець передбачив, що до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня відповідного календарного року.
      75. З прийняттям Закону № 1774-VIII в Україні було змінено підхід щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини не лише при визначенні посадових окладів, а й щодо розрахунку всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата.
      76. Аналіз такого правового регулювання дає підстави зробити висновок про те, що законодавець, по-перше, заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів розмір мінімальної заробітної плати; по-друге, чітко передбачив, що для визначення посадових окладів усіх суддів застосовується розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений на 01 січня відповідного календарного року.
      77. Положеннями частини першої статті 8 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, а також шляхом оподаткування доходів працівників.
      78. За наведеного правового регулювання спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що в межах здійснення державного регулювання оплати праці, передбаченого статтею 8 Закону України «Про оплату праці», прийнято Закон № 1774-VIIІ, яким установлено особливі умови визначення посадових окладів працівників, а саме шляхом застосування як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб замість мінімальної заробітної плати.
      79. Перехід на нову розрахункову величину - неоподатковуваний мінімум доходів громадян замість мінімальної заробітної плати фактично не погіршив рівня суддівської винагороди для суддів, що її отримували за Законом № 2453-VI. На момент набрання чинності Законом № 1774-VIIІ суддівська винагорода на підставі положень Закону № 1402-VIII ще не виплачувалася. Тому Велика Палата Верховного Суду констатує відсутність негативного впливу на рівень матеріального забезпечення суддів, який є складовою їхньої незалежності, від зміни розрахункової величини у цій ситуації.
      80. Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що зміна розрахункової величини, яка використовується для визначення розміру суддівської винагороди, яка б призвела до фактичного зменшення винагороди, що вже реально виплачується суддям у грошовому виразі, є недопустимою, оскільки безпосередньо впливає на гарантії незалежності суддів.
      81. Суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що розмір суддівської винагороди має обчислюватися із застосуванням як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб замість мінімальної заробітної плати, оскільки Закон № 1774-VIII, який передбачає такий порядок розрахунків, прийнятий у часі пізніше від Законів № 2453-VI та № 1402-VIII, і фактично такий перехід на іншу розрахункову величину не призвів до зменшення розміру суддівської винагороди у грошовому виразі.
      82. Надаючи оцінку доводам скаржників про те, що обмеження розміру суддівської винагороди суперечить принципу незалежності суддів, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке.
      83. Стаття 22 Конституції України гарантує, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
      84. Як було встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, упродовж 2018-2019 років суддівська винагорода позивачки обчислювалась виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого станом на 01 січня відповідного календарного року. З прийняттям Закону № 1774-VIII та змінами підходу обчислення виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата, у грошовому виразі розмір суддівської винагороди позивачки не зменшився (станом на 01 січня 2016 року він дорівнював 20 670 грн, а з 01 січня 2017 року 24 000 грн).
      85.Оскільки розмір посадового окладу судді, який не пройшов кваліфікаційного оцінювання, після зміни розрахункової величини Законом № 1774-VIII у грошовому виразі не зменшився, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність порушення гарантії позивачки щодо розміру її матеріального забезпечення внаслідок внесених цим Законом змін.
      86. Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що до 01 січня 2017 року закони № 2453-VI та № 1402-VIIІ визначали розмір посадового окладу судді в мінімальних заробітних платах, що дає можливість зробити висновок про те, що мінімальна заробітна плата застосовувалася законодавцем як розрахункова величина.
      87. Досліджуючи мету прийняття Закону № 1774-VIII, слід наголосити, що він був направлений на підвищення мінімальних стандартів, запроваджених в Україні, у тому числі і заробітної плати. Так, з огляду на положення Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» розмір заробітної плати зріс удвічі.
      88. Унаслідок уведених Законом № 1774-VIII змін була змінена розрахункова величина з мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум, яка стала застосовуватися для обчислення всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата, а також для обчислення інших платежів та санкцій.
      89. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду не бере до уваги доводи позивачки про те, що з набранням законної сили Рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 посадовий оклад судді повинен розраховуватися на основі мінімальної заробітної плати, натомість погоджується з доводами відповідача про необхідність застосування в такому випадку як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня відповідного календарного року.
      90. Застосовуючи розрахункову величину прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня відповідного календарного року, у грошовому вимірі оклад суддів першої інстанції складає:
      Дата
      оклад суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання (на основі прожиткового мінімуму)
      оклад суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання (на основі прожиткового мінімуму)
      з 01 січня 2017 року
      24 000 грн
      24 000 грн
      з 01 січня 2018 року
      26 430 грн
      35 240 грн
      з 01 січня 2019 року
      28 815 грн
      48 025 грн
      91. При цьому застосування іншого підходу, а саме обчислення розміру посадового окладу суддів першої інстанції, які не пройшли кваліфікаційне оцінювання, на основі мінімальної заробітної плати призвело б до ситуації, що його розмір значно перевищував би розмір посадового окладу суддів, які таке оцінювання пройшли.
      Дата
      оклад суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання (на основі мінімальної заробітної плати)
      оклад суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання (на основі прожиткового мінімуму)
      з 01 січня 2017 року
      48 000 грн
      24 000 грн
      з 01 січня 2018 року
      55 845 грн
      35 240 грн
      з 01 січня 2019 року
      62 595 грн
      48 025 грн
      Такі умови оплати праці із застосуванням різних розрахункових величин до обчислення посадових окладів суддів були б явно непропорційними та не відповідали б меті кваліфікаційного оцінювання суддів.
      92.Окрім того, на час існування спірних правовідносин пункт 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIIІ щодо порядку визначення суддівської винагороди для суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, був чинним, а тому відповідач правомірно керувався його положеннями.
      93. Разом з тим позивачка зазначає, що ані Законом № 1774-VIII, ані іншими законами не скасовано і не внесено змін до норм спеціальних законів, зокрема частини другої статті 135, пункту 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIIІ, частини першої статті 133 Закону № 2453-VI, а також статті 8 законів України про Державний бюджет України на 2017 і 2018 роки.
      94. У цьому контексті Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на раніше сформовані правові позиції Верховного Суду як суду касаційної інстанції щодо практики застосування наведених законодавчих норм при визначенні суддівської винагороди (постанови Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 804/2622/17, від 09 серпня 2019 року у справі № 826/9404/17, від 04 березня 2020 року у справі № 809/1684/17), а відтак відхиляє такі доводи позивачки.
      95. Водночас порушень принципів недискримінації, пропорційності, правової визначеності та «якості закону» Велика Палата Верховного Суду не встановила. Зміна розрахункової величини з мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум стосується не лише суддів, а поширюється на широку сферу суспільних відносин.
      96. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що, нараховуючи і виплачуючи ОСОБА_2 суддівську винагороду на основі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня відповідного календарного року в період з грудня 2018 року до червня 2019 року включно, ТУ ДСА України в Донецькій області діяло на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України.
      97. Велика Палата Верховного Суду відхиляє твердження ОСОБА_2 про те, що диференціація у визначенні розміру суддівської винагороди залежно від факту проходження суддею кваліфікаційного оцінювання має дискримінаційний характер з огляду на таке.
      98. Із запровадженням судової реформи та набранням чинності Законом № 1402-VIIІ для утвердження незалежності судової влади, зокрема, шляхом її деполітизації, для посилення відповідальності судової влади перед суспільством, а також для запровадження належних конституційних засад кадрового оновлення суддівського корпусу було запроваджено необхідність проходження суддями кваліфікаційного оцінювання. Запровадження кваліфікаційного оцінювання суддів було зумовлене істотною метою, що полягала у відновленні довіри до судової влади в Україні.
      99. Зміни, запроваджені в судовій системі України у зв`язку з її реформуванням, були схвалені світовою спільнотою, у тому числі Венеційською комісією.
      100. Водночас Законом № 1402-VIIІ у зв`язку із запровадженням підвищених вимог до суддів було підвищено рівень їх соціальних гарантій, зокрема збільшено розмір суддівської винагороди. При цьому необхідною умовою для отримання суддівської винагороди в підвищеному розмірі була необхідність проходження суддею кваліфікаційного оцінювання.
      101.Суддям, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, незалежно від причин його непроходження, суддівська винагорода виплачувалася в порядку та розмірах, які діяли до набрання чинності Законом № 1402-VIIІ.
      102. Тобто право на отримання суддівської винагороди в розмірі, визначеному Законом № 1402-VIIІ, мають судді, які пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді.
      103. Водночас перебування судді в процесі кваліфікаційного оцінювання (у випадку його незавершення) не наділяє останнього правом на отримання суддівської винагороди в розмірі, визначеному Законом № 1402-VIIІ, оскільки ще не свідчить про успішне проходження ним кваліфікаційного оцінювання.
      104. Отже, відмінності у визначенні розміру суддівської винагороди тих суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, і тих, які його не проходили, не можна вважати дискримінаційними, оскільки ці відмінності були обумовлені легітимною й істотною метою, відповідали конституційним положенням, були об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими.
      105. Щодо посилання скаржників в апеляційних скаргах на порушення Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду норм процесуального права під час розгляду цієї справи Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      106. Так, за нормами КАС України недотримання судом під час розгляду справи встановлених статтею 193 цього Кодексу строків її розгляду за умови, якщо суд по суті правильно вирішив справу, не може бути наслідком для скасування оскаржуваного рішення.
      107. Водночас відсутність в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції посилання на окремі процесуальні дії, вчиненні судом, не можуть свідчити про неповноту судового рішення (врахування всіх обставин справи), оскільки відповідні процесуальні ухвали щодо оголошення перерви у зв`язку з необхідністю звернення до фахівців Науково-консультативної ради при Верховному Суді стосовно підготовки наукового висновку наявні в матеріалах справи.
      108. Також Велика Палата Верховного Суду вважає недоречними зауваження скаржників щодо відсутності в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції мотивів прийняття чи неприйняття висновків фахівців Науково-консультативної ради при Верховному Суді, оскільки такі висновки мають консультативний характер з певних правових питань і КАС України не встановлює обов`язків суду щодо врахування таких висновків або ж наведення в судовому рішенні мотивів їх відхилення.
      Висновки за результатами розгляду апеляційних скарг
      109. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
      110.Згідно із частиною першою статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
      111. Отже, оскільки суд першої інстанції ухвалив судове рішення з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, а наведені в апеляційних скаргах доводи не спростовують викладених у судовому рішенні цього суду висновків, то апеляційні скарги задоволенню не підлягають.
      Висновки щодо розподілу судових витрат
      112.Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      113.Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 241-243, 290, 308, 311, 315, 316, 322, 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА :
      1. Апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 залишити без задоволення.
      2. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач Т. О. Анцупова
      Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко
      С. В. Бакуліна В. С. Князєв
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов В. В. Пророк
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима В. М. Сімоненко
      В. І. Данішевська О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 93302481