Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

3 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА 

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

20 квітня 2016 року

 

м. Київ

 

Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі:

 

 

головуючого Яреми А.Г.,

суддів: Берднік І.С., Колесника П.І., 

Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М.,

Ємця А.А., Охрімчук Л.І., Шицького І.Б.,

Жайворонок Т.Є., Потильчака О.І., 

 

розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом Акціонерного комерційного інноваційного банку «УкрСиббанк» до ОСОБА_1, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Автосервіс-Т», товариство з обмеженою відповідальністю «Інтер-Авто», товариство з обмеженою відповідальністю «Авто-Холдінг», товариство з обмеженою відповідальністю «Кременчуцький автоскладальний завод», приватне підприємство «Імпульс-В», про стягнення заборгованості за кредитними договорами та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про визнання кредитних договорів недійсними та поруки припиненою й позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Автосервіс-Т», товариство з обмеженою відповідальністю «Інтер-Авто», товариство з обмеженою відповідальністю «Авто-Холдінг», товариство з обмеженою відповідальністю «Кременчуцький автоскладальний завод», про визнання кредитних договорів недійсними та поруки припиненою за заявами публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2014 року,

 

встановили :

 

У вересні 2009 року Акціонерний комерційний інноваційний банк «УкрСиббанк» (далі – АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі – ПАТ «УкрСиббанк»), звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитними договорами та визнання договору купівлі-продажу квартири й договору про передачу (відступлення) шляхом продажу корпоративних прав недійсними.

 

Позивач зазначав, що 3 травня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» і товариством з обмеженою відповідальністю «Автосервіс-Т» (далі – ТОВ «Автосервіс-Т»), товариством з обмеженою відповідальністю «Інтер-Авто» (далі – ТОВ «Інтер-Авто»), товариством з обмеженою відповідальністю «Авто-Холдінг» (далі – ТОВ «Авто-Холдінг») та товариством з обмеженою відповідальністю «Кременчуцький автоскладальний завод» (далі – ТОВ «КрАСЗ») було укладено кредитні договори, за якими банк надав позичальникам кредити у формі поновлюваної кредитної лінії з лімітом кредитної лінії, установленим у базовій валюті, а позичальники зобов’язалися у строк та на умовах, визначених цими кредитними договорами, повернути кредити і сплатити проценти. 

 

За умовами пунктів 1.1, 1.1.1, 1.1.2 вказаних кредитних договорів кредитування здійснювалося шляхом надання окремих частин кредитних коштів (траншів) у будь-якій валюті, передбаченій цими договорами, на строк не більше ніж шість (у договорі з ТОВ «Автосервіс-Т» – три) місяців з моменту надання такого кредиту (траншу). 

 

Позичальники в будь-якому разі були зобов’язані повернути кредити в повному обсязі не пізніше ніж 30 квітня 2009 року. 

 

З метою забезпечення виконання ТОВ «Автосервіс-Т», ТОВ «Інтер-Авто», ТОВ «Авто-Холдінг» і ТОВ «КрАСЗ» зобов’язань за кредитними договорами 29 травня 2007 року банк уклав договори поруки з ОСОБА_1 та ОСОБА_2, за умовами яких поручителі відповідали перед банком за порушення зобов’язань боржниками за основними договорами.

 

Пунктом 3.1 договорів поруки встановлено, що ці договори діють до повного припинення всіх зобов’язань боржників за основними договорами.

 

У зв’язку з невиконанням позичальниками зобов’язань за кредитними договорами та виникненням заборгованості за кредитами кредитор використав передбачене частиною другою статті 1050 Цивільного кодексу України (далі –ЦК України) та пунктом 11.1 кредитних договорів право на односторонню зміну умов цих договорів, установивши новий строк виконання основного зобов’язання – 15 квітня 2009 року.

 

У процесі розгляду справи уточнивши позовні вимоги, ПАТ «УкрСиббанк» просило: стягнути з ОСОБА_1 75 млн 331 тис. 486 доларів США 95 центів та 87 млн 120 тис. 753 грн 95 коп. заборгованості за кредитом і процентами за вказаними кредитними договорами, 39 млн 235 тис. 811 грн 44 коп. пені, 2 млн 442 тис. 636 грн 35 коп. інфляційних збитків та 23 млн 803 тис. 263 грн 4 коп. – 3 % річних; позовні вимоги в частині стягнення заборгованості з ОСОБА_4, визнання недійсними договору купівлі-продажу квартири, укладеного 8 грудня 2008 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_3, та договору про передачу (відступлення) шляхом продажу корпоративних прав щодо приватного підприємства «Імпульс-В» (далі – ПП «Імпульс-В»), укладеного 1 грудня 2008 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_3, залишити без розгляду.

 

У вересні та жовтні 2010 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 відповідно звернулися до суду з позовами до ПАТ «УкрСиббанк» про визнання кредитних договорів та договору поруки недійсними, посилаючись на те, що спірні кредитні договори були укладені з порушенням статті 99 Конституції України, статті 524 ЦК України, статей 189, 198 Господарського кодексу України (далі – ГК України), статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», статті 35 Закону України «Про Національний банк України», крім того, договори поруки, укладені 29 травня 2007 року між позивачами і банком, не відповідають вимогам частини першої статті 513, частини першої статті 516, частини першої статті 553, статті 558 ЦК України. 

 

Суди розглядали справу неодноразово.

 

Печерський районний суд м. Києва ухвалою від 30 травня 2012 року позовні вимоги ПАТ «УкрСиббанк» у частині стягнення з ОСОБА_4 заборгованості за кредитними договорами та визнання договору купівлі-продажу квартири й договору про передачу (відступлення) шляхом продажу корпоративних прав щодо ПП «Імпульс-В» недійсними залишив без розгляду. 

 

Ухвалою від 7 жовтня 2013 року Печерський районний суд м. Києва позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в частині визнання договорів поруки недійсними залишив без розгляду. 

 

У вересні 2013 року ОСОБА_2 і ОСОБА_1 звернулися до суду з позовами до ПАТ «УкрСиббанк» про визнання поруки за договорами поруки, укладеними 29 травня 2007 року між ними та ПАТ «УкрСиббанк», припиненою на підставі:

 

1) частини першої статті 559 ЦК України:

 

– у зв’язку з установленням додатковими угодами до кредитних договорів, укладеними без їхньої згоди як поручителів, нових платежів – комісій за пролонгацію договорів та за внесення змін до кредитних договорів, унаслідок чого збільшився обсяг відповідальності поручителів;

 

– у зв’язку з установленням без їхньої згоди як поручителів нових термінів повернення кредитів, що призвело до збільшення їх відповідальності унаслідок збільшення періоду, упродовж якого можна застосувати збільшений розмір процентної ставки за користування кредитами понад установлений термін та застосовувати штрафні санкції;

 

2) частини четвертої статті 559 ЦК України – у зв’язку з пропуском банком передбаченого цією нормою шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителів про стягнення заборгованості за кредитними договорами, оскільки договорами поруки не встановлено строку її припинення.

 

Печерський районний суд м. Києва рішенням від 19 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 6 січня 2014 року та ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2014 року, у задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» відмовив; позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: визнав припиненою поруку на підставі частини першої статті 559 ЦК України за договором поруки від 29 травня 2007 року, укладеним між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_1, у задоволенні решти позовних вимог відмовив; стягнув з ПАТ «УкрСиббанк» на користь ОСОБА_1 114 грн 70 коп. судових витрат; позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнив частково: визнав припиненою поруку на підставі частин першої, четвертої статті 559 цього Кодексу за договором поруки від 29 травня 2007 року, укладеним між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2, у задоволенні решти позовних вимог відмовив; стягнув з ПАТ «УкрСиббанк» на користь ОСОБА_2 114 грн 70 коп. судових витрат. 

 

Верховний Суд України постановою від 10 вересня 2014 року у задоволенні заяви ПАТ «УкрСиббанк» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2014 року з передбаченої частиною першою статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України; зі змінами, внесеними згідно із Законом № 1876-VI від 11 лютого 2010 року, в редакції Закону № 2453-VI від 7 липня 2010 року) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 16, частин першої та четвертої статті 559 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, відмовив. 

 

У заявах про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2014 року ПАТ «УкрСиббанк» порушує питання про скасування зазначеної ухвали та направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції частин першої та четвертої статті 559 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

 

На обґрунтування заяв ПАТ «УкрСиббанк» надало ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня, 5 листопада, 12 листопада (справи № 6-33557св14, № 6-32218св14), 3 грудня 2014 року та постанови Вищого господарського суду України від 17 та 26 листопада 2014 року, 21 січня 2015 року та 21 січня 2015 року (справа № 910/9381/14).

 

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 26 жовтня 2015 року цивільну справу за позовом АКІБ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1, треті особи: ТОВ «Автосервіс-Т», ТОВ «Інтер-Авто», ТОВ «Авто-Холдінг», ТОВ «КрАСЗ», ПП «Імпульс-В», про стягнення заборгованості за кредитними договорами та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ПАТ «УкрСиббанк» про визнання кредитних договорів недійсними й поруки припиненою та позовом ОСОБА_2 до ПАТ «УкрСиббанк», треті особи: ТОВ «Автосервіс-Т», ТОВ «Інтер-Авто», ТОВ «Авто-Холдінг», ТОВ «КрАСЗ», про визнання кредитних договорів недійсними та поруки припиненою допустила до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V ЦПК України (зі змінами, внесеними згідно із Законом № 1876-VI від 11 лютого 2010 року, в редакції Закону № 2453-VI від 7 липня 2010 року). 

 

За змістом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі – Закон № 192-VIII) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. 

 

Ураховуючи викладене, заяви ПАТ «УкрСиббанк», які надійшли до суду касаційної інстанції для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності Законом № 192-VIII, підлягають розгляду Верховним Судом України в порядку, передбаченому главою 3 розділу V ЦПК України зі змінами, внесеними згідно із Законом № 1876-VI від 11 лютого 2010 року, в редакції Закону № 2453-VI від 7 липня 2010 року.

 

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заявах ПАТ «УкрСиббанк» доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заяви не підлягають задоволенню з огляду на таке.

 

Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

 

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 3 травня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» і ТОВ «Автосервіс-Т», ТОВ «Інтер-Авто», ТОВ «Авто-Холдінг» та ТОВ «КрАСЗ» було укладено кредитні договори, за якими банк надав позичальникам кредити у формі поновлюваної кредитної лінії з лімітом кредитної лінії, установленим у базовій валюті, а позичальники зобов’язалися у строк та на умовах, визначених цими кредитними договорами, повернути кредити і сплатити проценти. 

 

Позичальники в будь-якому разі були зобов’язані повернути кредити в повному обсязі не пізніше ніж 30 квітня 2009 року. 

 

Відповідно до пункту 1.1 укладених сторонами кредитних договорів кредитування позичальників здійснювалося шляхом надання окремих частин кредитних коштів (траншів).

 

За пунктом 11.1 кредитних договорів, яким визначався порядок дострокового повернення кредиту, відповідно до статей 525, 611 ЦК України сторони погодились, що в разі застосування будь-якого з пунктів 2.5, 4.9, 5.3, 5.5, 5.6, 5.9, 5.10, 5.11, 7.3, 7.4, 9.2 цих договорів та (або) настання обставин, передбачених указаними пунктами, банк має право самостійно: відмовити у видачі траншу, зменшити ліміт кредитування або змінити терміни повернення кредиту та плати за кредит у бік зменшення згідно з пунктом 1.2.2 цих договорів. При цьому відмова у видачі траншу, зменшення ліміту кредитування та термін повернення кредиту вважаються такими, що настали, а кредит – обов’язковим до повернення з моменту отримання позичальником відповідної письмової вимоги (заяви) банку. У разі встановлення термінів повернення кредиту та плати за кредит такими, що настали, позичальник зобов’язується достроково повернути отриманий кредит і плату за кредит у встановлений заново термін у повному обсязі.

 

Додатковими угодами про надання траншу, що укладались без згоди поручителів, установлювались конкретні строки надання кредитних коштів і строк їх повернення, які неодноразово переносились та змінювались у бік збільшення.

 

У подальшому сторони укладали додаткові угоди до кредитних договорів, якими передбачали збільшення процентних ставок за кредитами, у тому числі й за користування кредитними коштами (траншами) понад установлений термін; збільшення ліміту кредитних ліній; встановлення оплати додаткових комісій, зокрема комісій за пролонгацію договорів та за внесення змін до них. 

 

З метою забезпечення виконання ТОВ «Автосервіс-Т», ТОВ «Інтер-Авто», ТОВ «Авто-Холдінг» і ТОВ «КрАСЗ» зобов’язань за кредитними договорами 29 травня 2007 року банк уклав договори поруки з ОСОБА_1 та ОСОБА_2, за умовами яких поручителі відповідали перед банком за порушення зобов’язань боржниками за основними договорами.

 

Пунктом 3.1 договорів поруки встановлено, що ці договори діють до повного припинення всіх зобов’язань боржників за основними договорами.

 

У зв’язку з невиконанням позичальниками зобов’язань за кредитними договорами та виникненням заборгованості за кредитами кредитор використав передбачене частиною другою статті 1050 ЦК України та пунктом 11.1 кредитних договорів право на односторонню зміну умов цих договорів, установивши новий строк виконання основного зобов’язання – 15 квітня 2009 року.

 

Позовні вимоги про стягнення заборгованості за кредитними договорами до поручителя ОСОБА_1 банк заявив 18 вересня 2009 року, до поручителя ОСОБА_2 – 5 березня 2012 року.

 

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог банку та задоволення позовних вимог ОСОБА_1 і ОСОБА_2 в частині визнання поруки припиненою, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що умови додаткових угод, якими встановлено оплату додаткових комісій, укладених між банком і позичальниками, та умови угод про надання траншів щодо визначення строків повернення боржниками чергових траншів раніше, ніж у терміни, передбачені умовами кредитних договорів, а також продовження строків повернення кредитних коштів за угодами про надання траншів, що надає право кредитору застосувати в разі порушення позичальниками зобов’язань збільшену процентну ставку за користування кредитами понад визначений термін і нарахувати пеню, призводять до збільшення обсягу відповідальності поручителів за основними зобов’язаннями без їхньої згоди, та дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання поруки ОСОБА_1 і ОСОБА_2 припиненою в порядку частини першої статті 559 ЦК України. 

 

Крім того, суди дійшли висновку про те, що порука ОСОБА_2 є припиненою з підстав, передбачених частиною четвертою статті 559 ЦК України, оскільки строк дії договору поруки, укладеного між банком і ОСОБА_2, не встановлений (умови договору про те, що він діє до повного припинення зобов’язань боржників за основними договорами, не вважається встановленням строку дії договору поруки), а вимогу до поручителя ОСОБА_2 банк пред’явив після спливу визначеного цією нормою строку, тобто 5 березня 2012 року. 

 

В ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки:

 

- в ухвалі від 12 листопада 2014 року (справа № 6-32218св14) касаційний суд погодився з висновком апеляційного суду про відмову в задоволенні позову про визнання поруки припиненою, оскільки додатковою угодою до кредитного договору фактично здійснено реструктуризацію заборгованості за кредитним договором без збільшення її розміру; при цьому обсяг відповідальності поручителів не збільшився;

 

- в ухвалі від 5 листопада 2014 року касаційний суд погодився з висновком апеляційного суду про те, що немає правових підстав для застосування частини першої статті 559 ЦК України, оскільки не збільшився обсяг відповідальності поручителя. При цьому поручитель зазначав, що банк без його згоди змінив умови основного зобов’язання, підвищивши з 15 липня 2008 року базову процентну ставку з 12,45 % до 13,45 %, а підвищену процентну ставку визначив як 40,35 % річних, чим збільшив обсяг відповідальності поручителя;

 

- в ухвалі від 23 жовтня 2014 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що порука не припинилася, оскільки внесення змін та доповнень до зобов’язання, забезпеченого порукою, було здійснено після пред’явлення банком позову. Позивач своїх позовних вимог не змінив, а розмір заборгованості нарахований без урахування змін до основного договору та в межах домовленості сторін за договором поруки;

 

- в ухвалі від 12 листопада 2014 року (справа № 6-33557св14) касаційний суд погодився з висновком апеляційного суду про те, що порука не припинилася, оскільки додатковими угодами до кредитного договору, предметом яких є відстрочення частини платежу щодо погашення кредиту та/або процентів, сторони погоджували лише відстрочення сплати чергових ануїтетних платежів, а не збільшення строку погашення кредитної заборгованості чи збільшення розміру таких платежів; при цьому за договорами поруки поручителі відповідали за виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором і додатковими угодами до нього, що укладені та можуть бути укладені в майбутньому. 

 

У постанові Вищого господарського суду України від 21 січня 2015 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що можливість збільшення відповідальності на майбутнє в разі невиконання позичальником певних умов не є підставою для застосування частини першої статті 559 ЦК України до договору поруки, оскільки фактичного збільшення відповідальності не відбулося.

 

Наведені судові рішення не свідчать про неоднакове застосування судами касаційної інстанції частин першої та четвертої статті 559 ЦК України у подібних правовідносинах. Порівняння цих рішень з оскаржуваним судовим рішенням не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.

 

Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України від 3 грудня 2014 року, наданій заявником для порівняння, суд касаційної інстанції вважав, що додатковими угодами до кредитного договору не було збільшено обсягу відповідальності поручителя, оскільки однією з указаних угод зменшено розмір процентних ставок за кредитним договором у гривні та змінено метод нарахування процентів, тоді як боржнику кредитні кошти в національній валюті не видавалися; другою угодою було встановлено комісію за внесення змін до кредитного договору, яка нараховується в день підписання додаткової угоди в національній валюті та оплачується боржником у день нарахування, тобто в день її підписання.

 

У постановах Вищого господарського суду України, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки:

 

- згода поручителя на зміни до кредитного договору, зокрема щодо строку користування кредитом, строку повернення кредиту, збільшення ліміту кредитування, висловлена шляхом підписання додаткових угод до договору поруки, не потребує додаткового погодження на збільшення відповідальності та не суперечить частині першій статті 559 ЦК України; при цьому умова договору поруки щодо поручительства перед банком за виконання позичальником зобов’язань, які виникли на підставі кредитного договору або можуть виникнути на підставі нього в майбутньому, свідчить про те, що поручитель поручився як за існуючі на момент укладення договору зобов’язання позичальника перед банком, так і за ті, що можуть виникнути в майбутньому (постанова від 26 листопада 2014 року); 

 

- у поручителя існує обов’язок погашення заборгованості позичальника за кредитом, оскільки кредитним договором установлено строк повернення кредиту до 22 січня 2010 року, додатковими угодами до цього договору змінено умови сплати процентів, переоформлено кредитну лінію у кредит, збільшено ліміт кредиту та змінено строк повернення кредиту до 10 грудня 2010 року, а 5 січня 2011 року банк направив вимогу поручителю про погашення ним цієї заборгованості до 31 січня 2011 року (постанова від 17 листопада 2014 року); 

 

- банк дотримався приписів частини четвертої статті 559 ЦК України щодо шестимісячного строку пред’явлення вимоги до поручителя, який помилково ототожнює поняття «звернення з вимогою» та «звернення з позовом», які в цивільному законодавстві мають різне значення та правові наслідки з огляду на те, що положеннями цієї норми передбачено припинення поруки, якщо кредитор не пред’явив протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання саме вимоги до поручителя, а не позову, як помилково вважає позивач (постанова від 21 січня 2015 року у справі № 910/9381/14). 

 

Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частин першої, четвертої статті 559 ЦК України.

 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.

 

Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. 

 

У статті 559 ЦК України передбачені спеціальні підстави та умови припинення поруки.

 

Так, відповідно до частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється, зокрема, у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

 

Аналіз змісту цієї норми дає підстави вважати, що вона не встановлює ні змісту та обсягу такого збільшення відповідальності поручителя, ні реальності чи невідворотності його настання.

 

Таке збільшення відповідальності може відбутися внаслідок змін забезпеченого порукою зобов’язання, які безпосередньо спрямовані на підвищення суми кредиту, процентної ставки за користування кредитом, пені тощо або на включення опосередковано обтяжливих умов відповідальності поручителя, зокрема, шляхом скорочення термінів повернення кредитів.

 

У справі, яка переглядається, суди встановили, що додатковими угодами до кредитних договорів внесено без згоди поручителів зміни, які призвели до збільшення обсягу відповідальності поручителів, що було встановлено під час судового розгляду і не спростовано кредитором.

 

Зокрема, цими додатковими угодами було скорочено термін повернення кредитних коштів, що призвело до збільшення періоду нарахування підвищеної кредитної ставки, а отже, й до збільшення обсягу відповідальності поручителів.

 

Таким чином, аналіз норми частини першої статті 559 ЦК України свідчить про те, що порука припиняється за наявності факту зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

 

Підставою застосування цієї норми достатнім є встановлення таких змін в основному зобов’язанні. Тому обставини щодо подальшого фактичного виконання зобов’язання, в тому числі фактичний строк його виконання, відмова кредитора від вимоги щодо виконання зобов’язання в зміненому обсязі, не свідчать про збереження дії поруки, оскільки відбулися після настання правоприпиняючого факту (збільшення розміру основного зобов’язання).

 

Верховний Суд України щодо цього питання сформулював правовий висновок у постановах від 21 травня 2012 року (№ 6-18цс11, № 6-69цс11), у яких зазначив, що за положеннями частини першої статті 559 ЦК України припинення поруки в разі зміни основного зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності, презюмується, а тому в цьому випадку не обов’язково звертатися до суду з позовом про визнання договору поруки припиненим, проте такі вимоги підлягають розгляду судом за наявності відповідного спору. Тобто порука має вважатися припиненою незалежно від реального настання чи ненастання збільшеного внаслідок змін кредитних договорів обсягу відповідальності поручителя.

 

Крім того, обов’язковою умовою припинення поруки за нормою частини першої статті 559 ЦК України має бути відсутність згоди поручителя на внесення змін до забезпеченого порукою зобов’язання, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. За своєю правовою природою надання поручителем згоди на внесення до основного зобов’язання таких змін є одностороннім правочином, який за змістом і формою має відповідати вимогам ЦК України та відображати волевиявлення особи (у даному випадку – поручителя).

 

Так, у постанові Верховного Суду України від 5 червня 2013 року (№ 6-43цс13) зазначено, що згода поручителя на збільшення обсягу своєї відповідальності має бути очевидною і наданою у спосіб, передбачений договором поруки. 

 

Тобто випадкова поінформованість поручителя про внесення змін до основного зобов’язання і навіть відсутність з його боку заперечень про збільшення обсягу його відповідальності не може розглядатись як надання ним згоди на такі зміни.

 

Таким чином, у справі, яка переглядається, порука припинилася, оскільки в додаткових угодах до кредитних договорів, укладених без згоди поручителя, закладені умови, що всупереч положенням частини першої статті 559 ЦК України збільшують обсяг відповідальності поручителя.

 

Отже, суди, установивши, що додатковими угодами, укладеними без згоди поручителів, були визначені конкретні строки надання та повернення кредитних коштів, відмінні від строків, передбачених кредитними договорами, що надало право кредитору застосувати збільшену процентну ставку за користування кредитом понад установлені терміни та нарахувати пеню, внаслідок чого збільшилась відповідальність поручителів за основним зобов’язанням, зробили правильний висновок щодо припинення поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України.

 

Разом з тим суди вважали, що порука за спірними договорами поруки також припинилась на підставі цієї норми у зв’язку з установленням укладеними без згоди поручителів додатковими угодами до кредитних договорів обов’язку позичальників сплатити додаткові платежі – комісії за пролонгацію кредитних договорів та внесення змін до них, унаслідок чого збільшився обсяг відповідальності поручителів. 

 

Однак такий висновок судів є помилковим, адже комісійна винагорода не вважається борговою сумою, оскільки була сплачена позичальником уже під час підписання відповідних додаткових угод, а тому установлення додатковими угодами до кредитних договорів умов щодо сплати таких комісій не призводить до збільшення відповідальності поручителів. 

 

Саме з такого розуміння зазначеної норми матеріального права виходив і суд касаційної інстанції в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України від 3 грудня 2014 року, наданій заявником для порівняння.

 

Отже, висновок суду у справі, яка переглядається, щодо припинення поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України у зв’язку з укладенням додаткових угод про сплату комісійних винагород є помилковим, проте він не зумовлює скасування цього судового рішення в частині припинення вказаної поруки з огляду на те, що вона припинилася на підставі зазначеної норми у зв’язку з установленням додатковими угодами, укладеними без згоди поручителів, конкретних строків надання та повернення кредитних коштів, відмінних від строків, передбачених кредитними договорами, а також на підставі частини четвертої цієї статті.

 

Крім того, суди дійшли висновку про припинення поруки ОСОБА_2 у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 559 ЦК України, та про відсутність підстав для припинення поруки на основі цієї норми за договором поруки, укладеним між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_1, оскільки банк пред’явив позов до поручителя ОСОБА_1 у межах установленого цією нормою шестимісячного строку.

 

Так, згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

 

Отже, зобов’язання поручителя виконати договір поруки має строковий характер. Поручителя слід вважати зобов’язаним виконати договір поруки виключно в межах строків, установлених у частині четвертій статті 559 ЦК України.

 

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

 

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).

 

Разом з тим з настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов’язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина друга статті 251 та частина друга статті 252 ЦК України).

 

Умови договору поруки про його дію до повного припинення всіх зобов’язань боржника не свідчать про те, що договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. 

 

Строк, передбачений нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, є преклюзивним (припиняючим), тобто його закінчення є підставою для припинення поруки. У разі пропуску кредитором строку заявлення вимог до поручителя цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Суд зобов’язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений цією нормою, на відміну від позовної давності, яка застосовується судом за заявою сторін. Якщо поручитель поза межами строку помилково виконає уже фактично неіснуючий обов’язок, він може за своїм вибором вимагати повернення виконаного як безпідставно набутого кредитором.

 

Сплив строку, передбаченого нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, зумовлює припинення зобов’язань поручителя, а отже, і відмову кредиторові в позові в разі звернення до суду.

 

У справі, яка переглядається, з договору поруки вбачається, що в ньому не встановлено строку, після якого порука припиняється, а умова договору поруки про його дію до повного припинення усіх зобов’язань боржників за основними договорами не вважається встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

 

З огляду на преклюзивний характер строку поруки й зумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію забезпеченого порукою зобов’язання застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення «пред’явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред’явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя.

 

Це твердження не позбавляє кредитора можливості пред’явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання. 

 

Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, договором чи законом установлено строк її дії, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора. 

 

Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі й застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. 

 

Отже, вимогу до поручителя про виконання ним зобов’язання за договором поруки слід пред’явити в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем).

 

У справі, яка переглядається, з урахуванням зазначених норм матеріального права суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для припинення поруки в порядку частини четвертої статті 559 ЦК України за договором поруки, укладеним між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_1, оскільки банк пред’явив вимогу до поручителя ОСОБА_1 в межах установленого цією нормою шестимісячного строку. Крім того, суди дійшли обґрунтованого висновку про припинення поруки на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України за договором поруки, укладеним між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2, оскільки вимогу до поручителя ОСОБА_2 про повернення боргових сум кредитор пред’явив більш ніж через шість місяців після настання строку виконання основного зобов’язання, а саме 5 березня 2012 року. 

 

Аналогічний правовий висновок щодо припинення поруки ОСОБА_2 на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України висловлений в постанові Верховного Суду України від 10 вересня 2014 року (справи № 6-28цс14).

 

З огляду на зазначене підстав для скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2014 року немає.

 

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України 

 

п о с т а н о в и л и :

 

У задоволенні заяв публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2014 року відмовити.

 

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції Закону № 192-VIII). 

 

Головуючий А.Г. Ярема 

Судді:

І.С. Берднік 

В.І. Гуменюк

А.А. Ємець

Т.Є. Жайворонок

П.І. Колесник

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

О.І. Потильчак

Я.М. Романюк

І.Б. Шицький 

 

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК

у справі № 6-2662цс15

 

Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється, зокрема, у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

 

Таке збільшення відповідальності може відбутися внаслідок змін забезпеченого порукою зобов’язання, які безпосередньо спрямовані на підвищення суми кредиту, процентної ставки за користування кредитом, пені тощо або на включення опосередковано обтяжливих умов відповідальності поручителя, зокрема, шляхом скорочення термінів повернення кредитів.

 

У справі, яка переглядається, суди встановили, що додатковими угодами до кредитних договорів внесено без згоди поручителів зміни, які призвели до збільшення обсягу відповідальності поручителів, що було встановлено під час судового розгляду і не спростовано кредитором.

 

Зокрема, цими додатковими угодами було скорочено термін повернення кредитних коштів, що призвело до збільшення періоду нарахування підвищеної кредитної ставки, а отже, й до збільшення обсягу відповідальності поручителів.

 

Таким чином, у справі, яка переглядається, є підстави вважати поруку припиненою, оскільки в додаткових угодах до кредитних договорів, укладених без згоди поручителя, закладені умови, що всупереч положенням частини першої статті 559 ЦК України збільшують обсяг відповідальності поручителя.

 

Разом з тим установлення без згоди поручителів додатковими угодами до кредитних договорів умов щодо сплати додаткових платежів – комісій за пролонгацію кредитних договорів та внесення змін до них, не є підставою для припинення поруки в порядку цієї норми, з огляду на те, що комісійна винагорода не вважається борговою сумою, оскільки була сплачена позичальником уже під час підписання відповідних додаткових угод, а тому не призводить до збільшення відповідальності поручителів. 

 

Згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

 

Умови договору поруки про його дію до повного припинення всіх зобов’язань боржника не свідчать про те, що договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. 

 

Строк, передбачений нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, є преклюзивним (припиняючим), тобто його закінчення є підставою для припинення поруки. У разі пропуску кредитором строку заявлення вимог до поручителя цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Суд зобов’язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений цією нормою, на відміну від позовної давності, яка застосовується судом за заявою сторін. Якщо поручитель поза межами строку помилково виконає уже фактично неіснуючий обов’язок, він може за своїм вибором вимагати повернення виконаного як безпідставно набутого кредитором.

 

Сплив строку, передбаченого нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, зумовлює припинення зобов’язань поручителя, а отже, і відмову кредиторові в позові в разі звернення до суду.

 

З огляду на преклюзивний характер строку поруки й зумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію забезпеченого порукою зобов’язання застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення «пред’явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред’явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя.

 

Це твердження не позбавляє кредитора можливості пред’явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання. 

 

Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі й застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. 

 

Отже, вимогу до поручителя про виконання ним зобов’язання за договором поруки слід пред’явити в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем).

 

Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук

 

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/17F3EF732796E11EC2257FA400315ACA

  • Like 1
Link to comment
Share on other sites

ВСУ указала на основания прекращения поручительства по ч.1 и ч.4 ст. 559 ГК Украины. Таким образом уменьшение срока возврата кредита и соответственно установление повышенной процентной ставки приводит к увеличению ответственности поручителя на которую необходимо его согласие. Ну и конечно не обращение с иском в шестимесячный срок с момента установления нового срока возврата кредита влечет прекращение поручительства.

 

Однако установление комиссий за пролонгацию договоров уплаченных при их заключении не является долговой суммой и не увеличивает ответственность поручителя.

Link to comment
Share on other sites

Появилась робкая новая фраза

 

Отже, вимогу до поручителя про виконання ним зобов’язання за договором поруки слід пред’явити в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами),

  • Like 2
Link to comment
Share on other sites

Появилась робкая новая фраза

 

Отже, вимогу до поручителя про виконання ним зобов’язання за договором поруки слід пред’явити в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами),

  Ну от накінець і до ВСУ частково дійшло.  Не пройшло і 10-ти років.

  • Like 2
Link to comment
Share on other sites

сегодня был суд где судя отклонил ходатайство поручителя (которое было подано через канцелярию суда) относительно пропуска банком 6 месячного  строка исковой давности к поручителю мотивируя тем что нужно было подать раньше и вынес решения стянуть солидарно всю сумму долга . Объясните почему .Ведь согласно   ПРАВОВому ВИСНОВКу у справі № 6-2662цс15 "Строк, передбачений нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, є преклюзивним (припиняючим), тобто його закінчення є підставою для припинення поруки. У разі пропуску кредитором строку заявлення вимог до поручителя цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Суд зобов’язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений цією нормою, на відміну від позовної давності, яка застосовується судом за заявою сторін. Якщо поручитель поза межами строку помилково виконає уже фактично неіснуючий обов’язок, він може за своїм вибором вимагати повернення виконаного як безпідставно набутого кредитором."

Link to comment
Share on other sites

мотивируя тем что нужно было подать раньше

бред, заявление д.б. подано до вынесения решения, через канцелярию подали, а второй экземпляр с отметкой о подаче через канцелярию есть или нет, касательно исковой давности, то в данном случае банк пропустил не срок исковой давности, а срок обращения с иском к поручителю, котолрый согласно ст.559 имеет высшее право. Судью видимо подогрели.

Получайте полный тест решения, пишите апелляцию, боритесь до конца.

Молжете подать отдельный иск о признании обязательств поручительства прекращенными и просить приостановить рассмотрение первого дела до рассмотрения вашего иска.

Если письменное ходотайство не удовлетворять подавайте опять письменное заявление об обеспечении иска с уплатой судебного сбора.

И на будущее заявления в канцелярию старайтесь подавать хотя за день до заседания.

Link to comment
Share on other sites

Заявление подали за 3 дня до суда.А как приостановится рассмотрение первого дела если судья  уже вынес решение? А я правильно понимаю что :" Суд зобов’язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений цією нормою, на відміну від позовної давності, яка застосовується судом за заявою сторін" Тоесть судья сам должен был применить эту норму к поручителю ? или это мне так хочется?

Link to comment
Share on other sites

В даній постанові суд накінець погоджується, що строк починається від моменту несплати чергового платежу. А от ця сама несплата чергового платежу має бути повністю, чи часткова несплата? Наприклад: за графіком сума погашення щомісяця має бути 500 у.е., а позичальник оплачує тільки по 300 у.е.. Відлік пішов чи ні? 

Link to comment
Share on other sites

2 минуты назад, Vladimir AB сказал:

В даній постанові суд накінець погоджується, що строк починається від моменту несплати чергового платежу. А от ця сама несплата чергового платежу має бути повністю, чи часткова несплата? Наприклад: за графіком сума погашення щомісяця має бути 500 у.е., а позичальник оплачує тільки по 300 у.е.. Відлік пішов чи ні

Считаю, что нет. Если бы он вообще НИЧЕГО не заплатил, вот тогда да, срок начинает свой отсчет.

Ведь неполное исполнение обязательства, это все равно исполнение (хоть и частичное).

Link to comment
Share on other sites

22 минуты назад, Хомя4ок сказал:

Считаю, что нет. Если бы он вообще НИЧЕГО не заплатил, вот тогда да, срок начинает свой отсчет.

Ведь неполное исполнение обязательства, это все равно исполнение (хоть и частичное).

Але можна і по-іншому сказати- сума не повна, зобов'язання не виконано належним чином, право банку порушене.

Link to comment
Share on other sites

1 час назад, Vladimir AB сказал:

В даній постанові суд накінець погоджується, що строк починається від моменту несплати чергового платежу.

Вы думаете погоджуеться... Я вот не уверен... Слишком было бы хорошо... Слишком много постанов противоположных...

  • Like 1
Link to comment
Share on other sites

4 минуты назад, Bolt сказал:

Вы думаете погоджуеться... Я вот не уверен... Слишком было бы хорошо... Слишком много постанов противоположных...

Так Вы за правых ( Если бы он вообще НИЧЕГО не заплатил, вот тогда да, срок начинает свой отсчет. )

Или за левых ( сума не повна, зобов'язання не виконано належним чином, право банку порушен)

Ваше мнение??

Link to comment
Share on other sites

8 часов назад, Хомя4ок сказал:

Так Вы за правых ( Если бы он вообще НИЧЕГО не заплатил, вот тогда да, срок начинает свой отсчет. )

Или за левых ( сума не повна, зобов'язання не виконано належним чином, право банку порушен)

Ваше мнение??

Я вважаю, виникла заборгованість - право порушене, і у банку виникає право на звернення за захистом. Звідси пішов відлік.

  • Like 2
Link to comment
Share on other sites

1 hour ago, Vladimir AB said:

Я вважаю, виникла заборгованість - право порушене, і у банку виникає право на звернення за захистом. Звідси пішов відлік.

Ще нема відповіді ВСУ на одне питання: про часткове чи повне припинення порукию

Порука припиняється через 6 місяців після прострочення першого чергового платежу тільки в частині цього чергового платежу, чи в цілому по всіх грошових зобовязаннях поручителя?  

 Питання комплексне. За змістом  ст.13 ЦК  кредитор фактично зловживає правом, якщо на шкоду контрагенту (поручителю) затягує з зверненням до суду за захистом. Це саме те, про що йдеться в темі 

 

  • Like 2
Link to comment
Share on other sites

В 30.04.2016 в 14:49, ANTIRAID сказал:

ВСУ указала на основания прекращения поручительства по ч.1 и ч.4 ст. 559 ГК Украины. Таким образом уменьшение срока возврата кредита и соответственно установление повышенной процентной ставки приводит к увеличению ответственности поручителя на которую необходимо его согласие. Ну и конечно не обращение с иском в шестимесячный срок с момента установления нового срока возврата кредита влечет прекращение поручительства.

 

Однако установление комиссий за пролонгацию договоров уплаченных при их заключении не является долговой суммой и не увеличивает ответственность поручителя.

ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2014 року

 

А не был ли второй раз пропущен срок обращения с заявлением в ВСУ?

В 30.04.2016 в 14:01, ANTIRAID сказал:

Зокрема, цими додатковими угодами було скорочено термін повернення кредитних коштів, що призвело до збільшення періоду нарахування підвищеної кредитної ставки, а отже, й до збільшення обсягу відповідальності поручителів.

 

Таким чином, у справі, яка переглядається, є підстави вважати поруку припиненою, оскільки в додаткових угодах до кредитних договорів, укладених без згоди поручителя, закладені умови, що всупереч положенням частини першої статті 559 ЦК України збільшують обсяг відповідальності поручителя.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що додатковими угодами до кредитних договорів внесено без згоди поручителів зміни, які призвели до збільшення обсягу відповідальності поручителів, що було встановлено під час судового розгляду і не спростовано кредитором.

 

Зокрема, цими додатковими угодами було скорочено термін повернення кредитних коштів, що призвело до збільшення періоду нарахування підвищеної кредитної ставки, а отже, й до збільшення обсягу відповідальності поручителів.

 

Как они посчитали по Укрсибовским договорам, что был увеличен период насчитывания повышенной кредитной ставки?

  • Like 1
Link to comment
Share on other sites

В 01.05.2016 в 10:24, getikalex сказал:

Появилась робкая новая фраза

 

Отже, вимогу до поручителя про виконання ним зобов’язання за договором поруки слід пред’явити в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами),

 

В 02.05.2016 в 23:07, yafet сказал:

  Ну от накінець і до ВСУ частково дійшло.  Не пройшло і 10-ти років.

Ребята, ВСУ все равно ВСУ так и не дал ответ, что поручительство прекращается в целом или в части, тоесть по конкретному платежу.

Такая же формулировка было еще в Постановлении ВСУ от 17.09.2014 (если не ошибаюсь с датой), но практика прекращения поручительства в целом в связи с тем, что кредитор не обратился с иском в суд к поручителя в течении полугода с момента последнего платежа так и не стала массовой.

Не думаю, что станет массовой и сейчас.

Когда ВСУ или ВССУ прямо об этом скажет: полностью удовлетворит требования поручителя о прекращении поручителя или откажет во взыскании задолженности, тогда и начнет появляться устоявшаяся практика.

А так вопрос пока, к сожалению, открыт.

  • Like 1
Link to comment
Share on other sites

В 04.05.2016 в 00:35, звезда сказал:

сегодня был суд где судя отклонил ходатайство поручителя (которое было подано через канцелярию суда) относительно пропуска банком 6 месячного  строка исковой давности к поручителю мотивируя тем что нужно было подать раньше и вынес решения стянуть солидарно всю сумму долга . Объясните почему .Ведь согласно   ПРАВОВому ВИСНОВКу у справі № 6-2662цс15 "Строк, передбачений нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, є преклюзивним (припиняючим), тобто його закінчення є підставою для припинення поруки. У разі пропуску кредитором строку заявлення вимог до поручителя цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Суд зобов’язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений цією нормою, на відміну від позовної давності, яка застосовується судом за заявою сторін. Якщо поручитель поза межами строку помилково виконає уже фактично неіснуючий обов’язок, він може за своїм вибором вимагати повернення виконаного як безпідставно набутого кредитором."

Обязательно готовьте мотивированную апелляцию.

Даже, если бы Вы не подали такое заявление суд самостоятельно был обязан установить факт пропуска обращения с иском к поручителю.

 

Все в Ваших руках.

Ничего просто так не бывает.

Link to comment
Share on other sites

В 04.05.2016 в 00:35, звезда сказал:

Суд зобов’язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений цією нормою, на відміну від позовної давності, яка застосовується судом за заявою сторін.

Вот видите, Вы сами правильно процитировали выводы Постановления ВСУ.

 

Link to comment
Share on other sites

В 05.05.2016 в 14:59, andrew2 сказал:

мотивируя тем что нужно было подать раньше

бред, заявление д.б. подано до вынесения решения, через канцелярию подали, а второй экземпляр с отметкой о подаче через канцелярию есть или нет, касательно исковой давности, то в данном случае банк пропустил не срок исковой давности, а срок обращения с иском к поручителю, котолрый согласно ст.559 имеет высшее право. Судью видимо подогрели.

1. Получайте полный тест решения, пишите апелляцию, боритесь до конца.

2. Молжете подать отдельный иск о признании обязательств поручительства прекращенными и просить приостановить рассмотрение первого дела до рассмотрения вашего иска.

3. Если письменное ходотайство не удовлетворять подавайте опять письменное заявление об обеспечении иска с уплатой судебного сбора.

4. И на будущее заявления в канцелярию старайтесь подавать хотя за день до заседания.

1. Апелляционную жалобу лучше подать в 10 дневный срок с момента провозглашения решения, если поручитель или его представитель принимали участие в заседании, где провозгласили решение.

2. В принципе да, но на данный момент целесообразность такого действия отсутствует. Если бы это все сделать до вынесения решения, выиграть дело по признанию поручительства прекращенным, что было бы основанием для отказа банку во взыскании задолженности.

а) апелляционную жалобу лучше подавать, что бы не было безосновательных притязаний с исполнительной, поэтому придется платить судебный сбор за подачу апелляционной жалобы.

б) в принципе можно не подавать апел жалобу, а подать отдельный иск, попробовать выиграть, в последующем по вновьвыявленным пересмотреть решение о взыскании или признать и.л. не подлежащим исполнению, но в таком случае есть риски.

3. Не понял, а зачем заявление об обеспечении?

4. Поддерживаю.

Link to comment
Share on other sites

В 05.05.2016 в 15:47, звезда сказал:

Заявление подали за 3 дня до суда.А как приостановится рассмотрение первого дела если судья  уже вынес решение? А я правильно понимаю что :" Суд зобов’язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений цією нормою, на відміну від позовної давності, яка застосовується судом за заявою сторін" Тоесть судья сам должен был применить эту норму к поручителю ? или это мне так хочется?

Да.

Смотрите мои сообщения выше.

Link to comment
Share on other sites

3 часа назад, yafet сказал:

Ще нема відповіді ВСУ на одне питання: про часткове чи повне припинення порукию

Порука припиняється через 6 місяців після прострочення першого чергового платежу тільки в частині цього чергового платежу, чи в цілому по всіх грошових зобовязаннях поручителя?  

 Питання комплексне. За змістом  ст.13 ЦК  кредитор фактично зловживає правом, якщо на шкоду контрагенту (поручителю) затягує з зверненням до суду за захистом. Це саме те, про що йдеться в темі 

 

Воно то зловживання, але як суди будуть на це дивитися?

Питання неоднозначне і поки що невідомо, в яку сторону воно хитнеться.

Link to comment
Share on other sites

15 часов назад, Хомя4ок сказал:

Считаю, что нет. Если бы он вообще НИЧЕГО не заплатил, вот тогда да, срок начинает свой отсчет.

Ведь неполное исполнение обязательства, это все равно исполнение (хоть и частичное).

Начинает свой отсчет для прекращения полностью или частично?

  • Like 1
Link to comment
Share on other sites

15 часов назад, Vladimir AB сказал:

Але можна і по-іншому сказати- сума не повна, зобов'язання не виконано належним чином, право банку порушене.

Для исковой давности возможно.

Вот для прекращения поручительства имеет значение наступил ли срок основного обязательства, если к.д. будет предусмотрено, что срок возвращения кредита наступает через месяц после ненадлежащего выполнения заемщиком, тогда можно говорить о том, что поручительство прекращено через 6 месяцев+30 дней с момента ненадлежащего выполнения обязательств.

Link to comment
Share on other sites

5 часов назад, Vladimir AB сказал:

Я вважаю, виникла заборгованість - право порушене, і у банку виникає право на звернення за захистом. Звідси пішов відлік.

Для позовної давності абсолютно правильна логіка.

А ось для припинення поруки строк є преклюзивним (припиняючим), для якого діють спеціальні правила.

Link to comment
Share on other sites

5 hours ago, y.voronizhskiy said:

Воно то зловживання, але як суди будуть на це дивитися?

Питання неоднозначне і поки що невідомо, в яку сторону воно хитнеться.

  Я про чисту юриспруденцію. І вважаю, що порука, як вагітність: або є , або-ні. Поживем-побачим. 

  • Like 3
Link to comment
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      8 червня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 202/781/14-ц
      Провадження № 14-356цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді -доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» (далі - позивач) до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (далі разом - фізичні особи-поручителі), Товариства з обмеженою відповідальністю «Фактор» (далі - ТзОВ «Фактор»), Публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» (далі - ПАТ «Акцент-Банк») про стягнення заборгованості за кредитним договором
      за касаційною скаргою позивача на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 вересня 2015 року, ухвалене суддею Зосименко С. Г., й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі Пономарь З. М., Петешенкової М. Ю., Черненкової Л. А.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Вступ
      1. Банк звернувся з позовом до чотирьох поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором і за договором комісії. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову до фізичних осіб-поручителів, а у частині вимог до юридичних осіб-поручителів закрив провадження у справі. Апеляційний суд залишив це рішення без змін. Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи касаційну скаргу банку, має вирішити, за правилами якої юрисдикції слід розглядати заявлену до 15 грудня 2017 року вимогу кредитора про стягнення заборгованості за означеними договорами з поручителів, а також має перевірити наявність підстав для припинення поруки фізичних осіб-відповідачів.
      (2) Короткий зміст позовних вимог
      2. 17 січня 2014 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив:
      2.1. Стягнути солідарно з фізичних осіб-поручителів, ТзОВ «Фактор» і ПАТ «Акцент-Банк» (далі всі разом - поручителі) на користь позивача заборгованість за договором комісії № 0611/3589/impa від 27 грудня 2006 року (далі - договір комісії) у розмірі 550 961,39 євро, що за курсом Національного банку України станом на 3 січня 2014 року становить 6 083 456,72 грн, з яких: 163 663,72 євро - проценти, 387 298,02 євро - пеня.
      2.2. Стягнути солідарно з поручителів на користь позивача заборгованість за кредитним договором № 1/QY008Q від 16 серпня 2007 року (далі - кредитний договір) у розмірі 1 301 023,52 євро, що за курсом Національного банку України станом на 3 січня 2014 рокустановить 14 365 290,23 грн, з яких: 274 560 євро - заборгованість за кредитом, 352 202,34 євро - проценти, 674 261,18 євро - пеня.
      3. Позов мотивував такими обставинами:
      3.1. 27 грудня 2006 року Закрите акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк», правонаступником якого є позивач, і «M&Toys Limited» (далі - позичальник) уклали договір комісії про відкриття акредитиву в розмірі 264 000,00 євро.
      3.2. Позивач як комісіонер у повному обсязі виконав свої зобов`язання за договором комісії, відшкодувавши підтверджуючому банку оплату за поставлений позичальнику товар у розмірі 275 739,97 євро. Позичальник зобов`язання за цим договором не виконав, через що у нього виникла заборгованість перед позивачем у розмірі 987 923,06 євро.
      3.3. 16 серпня 2007 року Закрите акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» і позичальник уклали кредитний договір про надання кредиту у вигляді непоновлюваної кредитної лінії з лімітом 457 600,00 євро на строк до 15 лютого 2011 року для поповнення оборотних активів, спрямованих на проведення платежу за акредитивом № 1607/4040/impa, відкритим на підставі контракту № 10072007 від 10 липня 2007 року (далі - акредитив № 1607/4040/impa), й акредитивом № 1607/4039/impa, відкритим на підставі контракту № 2006/3994/69 від 20 квітня 2007 року (далі - акредитив № 1607/4039/impa).
      3.4. Позичальник не виконав зобов`язання за кредитним договором, через що у нього виникла заборгованість перед позивачем за кредитом, процентами та пенею у розмірі 1 533 125,63 євро.
      3.5. 16 серпня 2007 року на виконання зобов`язань за кредитним договором і договором комісії позивач уклав договори поруки з ТзОВ «Фактор», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 № 1-2, № 1-3 та № 1-4 відповідно.
      3.6. 20 березня 2013 року на виконання зобов`язань за кредитним договором і договором комісії позивач уклав договір поруки з ПАТ «Акцент-Банк».
      3.7. Згідно з договорами поруки поручителі відповідають перед позивачем за виконання зобов`язання у тому ж розмірі, що і позичальник.
      3.8. 19 листопада 2010 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення у справі № 2-10331/10 про стягнення з поручителів заборгованості за договором комісії та кредитним договором. Це рішення набрало законної сили, але поручителі його не виконали.
      3.9. Оскільки у вказаному рішенні суд уже стягнув з поручителів частину заборгованості за кредитним договором і за договором комісії, у цій справі з відповідачів необхідно стягнути решту, а саме: 550 961,39 євро боргу за договором комісії та 1 301 023,52 євро боргу за кредитним договором.
      (3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      4. 8 вересня 2015 року Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення, згідно з яким у задоволенні вимог до фізичних осіб-поручителів відмовив, а у частині вимог до юридичних осіб-поручителів закрив провадження у справі. Мотивував рішення так:
      4.1. Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є преклюзивним. Його закінчення є підставою для припинення поруки. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати з підстав, передбачених статтями 263, 264, частиною п`ятою статті 267 ЦК України. Враховуючи те, що строк поруки не є строком порушеного права, а строком існування зобов`язання поруки, права кредитора й обов`язок поручителів після закінчення такого строку припиняються; кредитор не має права на задоволення позову, заявленого за межами передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України строку, бо з його закінченням припиняється матеріальне право.
      4.2. Строк дії кредитного договору сплив 15 лютого 2011 року, а договору комісії - 31 грудня 2008 року. З позовом до суду позивач звернувся лише 17 січня 2014 року, а тому відсутні підстави для стягнення з фізичних осіб-поручителів заборгованості за кредитним договором і договором комісії.
      4.3. Провадження в частині позовних вимог до юридичних осіб-поручителів необхідно закрити, оскільки такі вимоги до юридичних осіб слід розглядати за правилами господарського судочинства.
      (4) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 23 травня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області постановив ухвалу, згідно з якою залишив рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 вересня 2015 року без змін. Мотивував ухвалу так:
      5.1. Спірні правовідносини виникли у позивача-юридичної особи з поручителями, серед яких є юридичні та фізичні особи. Тому суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що справу у частині вимог до поручителів-юридичних осіб не можна розглядати за правилами цивільного судочинства.
      5.2. Необґрунтованими є доводи апеляційної скарги про те, що поручителі-юридичні особи та поручителі-фізичні особи діяли у спірних правовідносинах як солідарні боржники. Позивач уклав з кожним із поручителів окремий договір поруки. Тому відсутні спільність прав та обов`язків поручителів і підстави для об`єднання позовних вимог до фізичних та юридичних осіб в одне провадження.
      5.3. Умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником взятих на себе зобов`язань не може розглядатися як умова, що встановлює строк дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам статті 252 ЦК України.
      5.4. Встановлені у справі обставини підтверджують припинення поруки фізичних осіб. Тому суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог до фізичних осіб-поручителів.
      5.5. Оскільки позов стосується стягнення заборгованості за новий період, необґрунтованими є доводи апеляційної скарги про те, що, подавши позов у 2010 році, позивач заявив передбачену частиною четвертою статті 559 ЦК України вимогу до поручителів.
      (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      6. 13 червня 2016 року позивач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою. Просив скасувати рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 вересня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.
      (6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      7. 17 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу тим, що позивач оскаржив рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 вересня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року, зокрема, з підстав порушення правил суб`єктної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      8. Позивач мотивував касаційну скаргу так:
      8.1. У рішенні від 19 листопада 2010 року у справі № 2-10331/10 Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська визнав чинними договори поруки, які позивач уклав з фізичними особами-поручителями та ТзОВ «Фактор».
      8.2. Позивач направив поручителям вимоги про повернення заборгованості за кредитним договором і за договором комісії ще 20 січня 2010 року, тобто до того, як 17 січня 2014 року він звернувся з позовом до Індустріального районного суду м. Дніпропетровська з вимогами стягнути іншу суму заборгованості за вказаними договорами.
      8.3. У договорах поруки сторони погодили, що порука припиняється з припиненням всіх зобов`язань боржника за кредитним договором і договором комісії, що виключає можливість застосування до спірних правовідносин шестимісячного строку, визначеного в частині четвертій статті 559 ЦК України у первинній редакції.
      8.4. Оскільки у спорах, що виникають з кредитних правовідносин, сторонами є як юридичні, так і фізичні особи, то з урахуванням вимог статей 15-16, частини другої статті 118 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, визначаючи юрисдикцію, суди мають вважати, що такі справи слід розглядати за правилами цивільного судочинства у разі, якщо однією зі сторін є фізична особа, а вимоги взаємопов`язані, і окремий їх розгляд неможливий.
      8.5. Поручителі у спірних правовідносинах «діють як солідарні боржники»; предметом спору є однорідні права й обов`язки; фізичні особи-поручителі є засновниками ТзОВ «Фактор». Тому необґрунтованими є висновки судів першої й апеляційної інстанцій щодо закриття провадження у справі у частині вимог до поручителів-юридичних осіб.
      (2) Позиції інших учасників справи
      9. 10 вересня 2016 року ТзОВ «Фактор» подало заперечення на касаційну скаргу. Просить відмовити в її задоволенні, а оскаржені рішення залишити без змін. Мотивувало заперечення так :
      9.1. Ні закон, ні договори поруки не встановлюють солідарну відповідальність поручителів. Тому відсутні підстави для солідарного стягнення з них на підставі частини четвертої статті 554 ЦК України «кредитної заборгованості».
      9.2. Вимоги до поручителів-юридичних осіб треба розглядати за правилами господарського судочинства з огляду на висновки Верховного Суду України, сформульовані у постановах від 11 березня 2015 року у справі № 6-35цс15 і від 1 липня 2015 року у справі № 6-745цс15.
      9.3. У рішенні від 19 листопада 2010 року у справі № 2-10331/10 Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська у повному обсязі стягнув заборгованість за кредитним договором і договором комісії, тоді як строк пред`явлення вимог до поручителів уже сплив.
      10. Інші учасники справи позицію щодо касаційної скарги не висловили.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду у частині вимог до юридичних осіб-поручителів
      11. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, 8 вересня 2015 року на підставі частин першої та другої статті 15 і статті 16 ЦПК України у чинній на той час редакції закрив провадження у справіу частині вимог до юридичних осіб-поручителів. Вважав, що ці вимоги треба розглядати за правилами господарського судочинства. Велика Палата Верховного Суду з такими висновками судів попередніх інстанцій погоджується.
      12. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      13. ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      14. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-який спір з цивільних правовідносин, в якому хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо його вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      15. ГПК України у редакції, чинній на час подання позову, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12).
      16. Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього кодексу. Позивачами є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є підприємства та організації, яким пред`явлено позовну вимогу (стаття 20 ГПК України у зазначеній редакції).
      17. Підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина перша статті 1 ГПК України у вказаній редакції).
      18. Для віднесення справи до господарської юрисдикції суду необхідно визначити, чи правовідносини та спір є господарськими. Зокрема, господарський спір підвідомчий господарському суду за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин і спору про право, що з цих відносин виникає; наявність у законі норми, що передбачала би вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що передбачала би вирішення такого спору судом іншої юрисдикції (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 1 жовтня 2019 року у справі № 911/2034/16 (пункт 35)).
      19. Стаття 16 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, не допускала об`єднання в одне провадження вимог, які слід розглядати за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належали до юрисдикції різних судів.
      20. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша та друга статті 554 ЦК України).Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки (частина третя статті 554 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
      21. Норми права, що регулювали інститут поруки на час виникнення спірних правовідносин, не передбачали солідарної відповідальності поручителів між собою за різними договорами поруки, якщо цими договорами не передбачено іншого.
      22. Суди першої й апеляційної інстанції встановили такі обставини:
      22.1. 27 грудня 2006 року позивач уклав з позичальником договір комісії №0611/3589/ІМРА про відкриття акредитиву. За умовами вказаного договору комітент (позичальник) доручив комісіонеру (Міжнародній банківській одиниці «ПриватБанк») інструктувати «ПриватБанк» (Дніпро, Україна), укласти за його рахунок акредитивну угоду з «ВОТО s.r.o.» (Словаччина) та доручити «Garantibank» (Амстердам, Нідерланди) надати безвідкличне підтвердження вказаному акредитиву.
      22.2. 16 серпня 2007 року позивач уклав з позичальником кредитний договір, за умовами якого банк за рахунок міжбанківського кредиту «Komercni Banka» зобов`язався надати позичальнику кредит у вигляді непоновлюваної кредитної лінії з лімітом у сумі 457 600 євро для поповнення оборотних активів, призначених для проведення платежу за акредитивами № 1607/4040/ІМРА і № 1607/4039/ІМРА.
      22.3. 16 серпня 2007 року на виконання зобов`язань за кредитним договором і договором комісії позивач уклав договори поруки з ТзОВ «Фактор», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 № 1-2, № 1-3 та № 1-4 відповідно.
      22.4. 20 березня 2013 року на виконання зобов`язань за кредитним договором і договором комісії позивач уклав договір поруки з ПАТ «Акцент-Банк».
      23. Оскільки позивач уклав з кожним із чотирьох поручителів окремий договір поруки, у якому не передбачена солідарна відповідальність поручителів між собою, Велика Палата Верховного Суду не погоджується з доводами касаційної скарги про те, що спір в цілому треба розглядати за правилами цивільного судочинства. Солідарною є відповідальність поручителів перед позивачем разом із позичальником як з боржником,що передбачає пункт 2 кожного договору поруки, якідослідили суди першої й апеляційної інстанцій. А відповідальність поручителів між собою перед позивачем солідарною не є.
      24. З огляду на вказане, а також враховуючи суб`єктний склад учасників спору, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі в частині вимог до юридичних осіб-поручителів, заявлених за правилами ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року. На такі вимоги поширювалася юрисдикція господарських судів.
      (1.2) Щодо застосування норм матеріального права за вимогами до поручителів-фізичних осіб про стягнення заборгованості за кредитним договором
      25. Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зазначив, що відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України порука фізичних осіб-поручителів за кредитним договором припинилася, що є підставою для відмови у позові до цих відповідачів. У касаційній скарзі позивач стверджує про неможливість застосування до спірних правовідносин приписів зазначеної статті, оскільки у договорах поруки встановлено, що вони діють до повного виконання зобов`язань за кредитним договором, а такі зобов`язання невиконані. Велика Палата Верховного Суду з цими аргументами позивача не погоджується.
      26. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки (речення перше частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
      27. Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення (частина перша статті 251 ЦК України). Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Натомість, календарна дата або вказівка на подію, яка має неминуче настати, є терміном (частина друга статті 252 ЦК України).
      28. Отже, умова договорів поруки про їхню дію до повного виконання зобов`язань за кредитним договором та договором комісії, не є строком, встановленим у договорі поруки, оскільки останній визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. З огляду на цей висновок слід застосувати припис, викладений у реченні другому частини четвертої статті 559 ЦК України про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 60), від 10 квітня 2019 року у справі № 604/156/14-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 71), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 58), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 35)).
      29. Зазначений шестимісячний строк є преклюзивним, тобто його сплив є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові у позові до поручителя. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. З огляду на вказане, враховуючи зумовлене цим припинення права кредитора вимагати у поручителя виконання забезпеченого порукою зобов`язання, застосоване у другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення «пред`явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Це твердження не позбавляє кредитора можливості пред`явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника. Однак і в такому разі кредитор може звернутися із зазначеною вимогою до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 61)). Тому аргумент касаційної скарги про те, що позивач пред`явив вимогу до поручителів про виконання зобов`язань за кредитним договором ще 20 січня 2010 року, тобто до того, як звернувся з позовом у справі № 2-10331/10, є неприйнятним.
      30. З наведених міркувань Велика Палата Верховного Суду також не може погодитися і з доводами ТзОВ «Фактор» про те, що позивач мав направити поручителям окрему вимогу про прострочення сплати заборгованості у частині, яку не стягнув Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська згідно з рішенням від 19 листопада 2010 року у справі № 2-10331/10.
      31. З відповідним позовом про стягнення кредитної заборгованості з поручителів кредитор може звернутися протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов`язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем) (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 64) та від 27 березня 2019 року у справі № 200/15135/14-ц).
      32. Суд апеляційної інстанції встановив, що згідно з графіком погашення кредиту, наведеним у додатку № 1 до кредитного договору погашати кредит треба було з 30 травня 2008 року до 30 листопада 2012 року включно десятьма платежами по 45 760,00 євро, кожен з яких мав бути внесений не пізніше дати, визначеної для нього цим графіком. У додатковій угоді позивача з позичальником сторони погодили інший графік повернення кредиту, що відповідає змісту пункту 5.2 кредитного договору, згідно з яким погашення заборгованості за кредитом здійснюється з 15 серпня 2008 року до 15 лютого 2011 року включно шістьма платежами не пізніше дати, визначеної для них новим графіком, з яких перші п`ять - по 45 760,00 євро, а останній - 228 800,00 євро. Отже, сторони кредитного договору встановили порядок виконання позичальником окремих зобов`язань з внесення періодичних платежів, що входять до змісту зобов`язання за цим договором.
      33. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, порука за кожним із зобов`язань, визначених періодичними платежами, припиняється після шести місяців з моменту спливу строку погашення кожного чергового платежу. Пред`явлення кредитором вимоги до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку виконання частини основного зобов`язання, визначеної періодичним платежем, є підставою для відмови у задоволенні такої вимоги у зв`язку з припиненням поруки за відповідною частиною основного зобов`язання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12, від 20 червня 2018 року у справі № 758/6863/14-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 84), від 27 березня 2019 року у справі № 200/15135/14-ц).
      34. Тобто встановлений у частині четвертій статті 559 ЦК України у відповідній редакції шестимісячний строк слід обчислювати за кожним таким черговим платежем з моменту його прострочення, що є датою виконання основного зобов`язання. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок судів першої й апеляційної інстанцій про те, що початок перебігу зазначеного шестимісячного строку слід визначати за датою сплати останнього платежу за кредитним договором.
      35. Згідно з дослідженим судами першої й апеляційної інстанцій графіком погашення кредиту, наведеним у додатку № 1 до кредитного договору, позичальник мав внести черговий платіж до 15 серпня 2010 року, а останній платіж - до 15 лютого 2011 року. Отже, з вимогою до поручителів позивач міг звернутися впродовж шести місяців з дати, визначеної для погашення кожного чергового платежу, однак із позовом у справі № 202/781/14-ц звернувся лише 17 січня 2014 року. Тому Велика Палата Верховного Суду в цілому погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про припинення поруки фізичних осіб-поручителів за кредитним договором.
      36. У запереченні на касаційну скаргу ТзОВ «Фактор» вказало, що весь розмір заборгованості стягнув Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська згідно з рішенням від 19 листопада 2010 року у справі № 2-10331/10. Це, на думку вказаного поручителя, унеможливлює стягнення тієї ж суми заборгованості у справі № 202/781/14-ц. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з тим, що у справі № 2-10331/10 суд з поручителів стягнув всю заборгованість за кредитним договором.
      37. Як встановили суди попередніх інстанцій у справі № 202/781/14-ц, з поручителів - ТзОВ «Фактор Тойс», ТзОВ «Фактор», ТзОВ «Українське фінансове агентство «ВЕРУС», а також з фізичних осіб-поручителів - згідно з означеним судовим рішенням Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська стягнув не всю суму заборгованості за кредитним договором і договором комісії, а поточну заборгованість станом на 11 березня 2010 року (утворилася через несплату другого-четвертого періодичних платежів, передбачених графіком). Велика Палата Верховного Суду зауважує, що стягнення з поручителів на підставі рішення суду поточної заборгованості не впливає на можливість звернення позивача з позовом про стягнення тієї частини заборгованості, що залишилася.
      38. Наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості означає, що суд вважав строк виконання зобов`язання таким, що настав, причому саме за тією вимогою, яку цей суд задовольнив, і встановив наявність обов`язку відповідача (відповідачів) сплатити заборгованість. Рішення суду про стягнення заборгованості, зокрема з поручителя, не змінює змісту відповідного правовідношення (характер та обсяг прав і обов`язків сторін залишаються незмінними), додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання зобов`язання. До моменту здійснення такого виконання або до припинення зобов`язання після ухвалення судового рішення з інших підстав (наприклад, унаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідне зобов`язання продовжує існувати. Набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункти 50-52)).
      39. У касаційній скарзі позивач зазначив, що позовна давність за вимогами щодо виконання кредитного договору становить п`ять років. У запереченнях на касаційну скаргу ТзОВ «Фактор» стверджувало, що давність заявлення вимог до поручителя сплинула.
      40. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що якщо до вимог, заявлених до боржника, застосовується позовна давність, то до вимог, заявлених до поручителя, вказаний строк обмежується строком поруки відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 200/15135/14-ц). Тому наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї доводи про застосування позовної давності не мають значення з огляду на висновок суду про припинення поруки фізичних осіб-поручителів за кредитним договором.
      (1.3) Щодо застосування норм матеріального права за вимогами до поручителів-фізичних осіб про стягнення заборгованості за договором комісії
      41. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали, що порука припинилася також за зобов`язаннями, що виникли на підставі договору комісії. З огляду на обставини, які встановили суди, та матеріали справи такі висновки Велика Палата Верховного Суду вважає передчасними.
      42. У справах про стягнення заборгованості з поручителів, у яких вони спростовують чинність поруки, важливо перевірити наявність обставин, з якими закон пов`язує припинення поруки. На підставі зібраних доказів суди першої й апеляційної інстанцій не вирішили питання відповідальності фізичних осіб-поручителів перед позивачем за виконання прострочених частин основного зобов`язання за договором комісії, не визначили, чи сплив шестимісячний строк, встановлений частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, щодо відповідної частини таких платежів за цим договором. Суди не дослідили договір комісії (т. 1, а. с. 60-66) на предмет того, чи встановлений у ньому строк виконання основного зобов`язання, чи є у цьому договорі обов`язок комітента сплачувати на користь позивача як комісіонера періодичні платежі, чи обмежений строк нарахування комісії (пункти 2.2.2 і 2.2.3 договору комісії). Зазначене унеможливило встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      43. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      44. Оскільки позивач подав касаційну скаргу у червні 2016 року, Велика Палата Верховного Суду переглянула оскаржені рішення судів першої й апеляційної інстанцій на підставі приписів ЦПК України у редакції, що була до набрання чинності Законом № 460-IX.
      45. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду (пункт 2); скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3) (частина перша статті 409 ЦПК України).
      46. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України у редакції, що була до набрання чинності Законом № 460-IX).
      47. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 вересня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року слід скасувати в частині вирішення вимог про стягнення з фізичних осіб-поручителів заборгованості за договором комісії, а справу в цій частині направити до суду першої інстанції на новий розгляд.
      48. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша та четверта статті 412 ЦПК України у редакції, що була до набрання чинності Законом №460-IX).
      49. Ураховуючи наведені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що мотивувальну частину рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 вересня 2015 року й ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року у частині позовних вимог про стягнення з фізичних осіб-поручителів заборгованості за кредитним договором і в частині вимог, заявлених до юридичних осіб-поручителів, слід змінити, виклавши її в редакції цієї постанови.
      (2.2) Щодо судових витрат
      50. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
      51. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
      52. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду щодо вимоги про стягнення заборгованості за кредитним договором, у задоволенні якої суди першої й апеляційної інстанцій відмовили, судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом цієї вимоги, покладаються на позивача. А судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи у частині вимоги про стягнення заборгованості за договором комісії, слід розподілити за результатами розгляду спору.
      Керуючись частиною четвертою статті 258, частиною першою статті 400, пунктами 2 і 3 частини першої статті 409, пунктом 1 частини третьої статті 411, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, що була до набрання чинності Законом №460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      п о с т а н о в и л а :
      1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» задовольнити частково.
      2. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 вересня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року:
      2.1. Змінити у мотивувальній частині, виклавши її у редакції цієї постанови, щодо вимоги Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_1 й ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, а також щодо вимоги Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фактор» і Публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості за кредитним договором та договором комісії.
      2.2. Скасувати у частині відмови у задоволенні вимоги Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_1 й ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором комісії, а справу у цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      2.3. В іншій частині залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      В. В. Британчук
      Г. Р. Крет
      Ю. Л. Власов
      Л. М. Лобойко
      І. В. Григор`єва
      К. М. Пільков
      М. І. Гриців
      О. Б. Прокопенко
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      О. М. Ситнік
      Л. Й. Катеринчук
      В. М. Сімоненко
      В. С. Князєв
      І. В. Ткач
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 98524307
       
    • By ANTIRAID
      Номер провадження 2/754/180/21
      Справа №754/12757/18
      РІШЕННЯ
      Іменем України
      (повне рішення суду виготовлено 08.04.2021)
      08 квітня 2021 року м. Київ, Деснянський районний суд м. Києва, суддя: Грегуль О.В., секретар судового засідання: Дорошенко В.В., справа № 754/12757/18
      Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» - позивач за первісним позовом і відповідач за зустрічним позовом
      ОСОБА_1 - відповідач 1 за первісним позовом і третя особа за зустрічним позовом
      ОСОБА_2 - відповідач 2 за первісним позовом і позивач за зустрічним позовом
      Вимоги позивача за первісним позовом: стягнення заборгованості за кредитним договором
      Вимоги позивача за зустрічним позовом: припинення поруки
      Демчук О.В. - адвокат ПАТ «УкрСиббанк»
      Бабенко Я.В. - адвокат ОСОБА_1. і ОСОБА_2.
      ВСТАНОВИВ:
      Пред `явивши первісний позов, позивач за цим позовом посилаюсь на неналежне виконання відповідачами за цим позовом кредитних зобов`язань за договором про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007, просить стягнути з відповідачів солідарно визначену станом на 12.09.2018 заборгованість у сумі: 881207,60 грн. за кредитом, процентам і пенею, визначеною за період з 12.01.2018 по 12.09.2018, а також судовий збір у сумі: 13218,11 грн..
      Пред`явивши зустрічний позов, позивач за зустрічним позовом просить визнати припиненим з 11.07.2018 договір поруки № 101738 від 16.03.2007, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2 посилаючись на пропуск банком шестимісячного строку для пред`явлення вимоги до поручителя.
      У судовому засіданні адвокат Демчук О.В. первісний позов підтримав, а зустрічний позов не визнав.
      ОСОБА_1 у судовому засіданні первісний позов не визнала, а зустрічний позов вважає обґрунтованим.
      Адвокат Бабенко Я.В. первісний позов не визнав, а зустрічний позов підтримав.
      Вислухавши ОСОБА_1 та адвокатів, дослідивши матеріали справи, суд у судовому засіданні встановив наступне.
      16.03.2007 між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту № 11128323000/1, 13.01.2009 додаткову угоду № 1 до договору про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007, 26.01.2009 додаткову угоду № 2 до договору про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007, 22.01.2010 додаткову угоду № 3 до договору про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007, 10.06.2011 додаткову угоду № 4 до договору про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007 та за умовами яких ОСОБА_1 надано кредит у сумі: 131705 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно: 665120 грн. і який разом з процентами мав погашатись щомісячними платежами і бути повернутий не пізніше 16.03.2028.
      16.03.2007 між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2 укладено договір поруки № 101738, 22.01.2010 додаткову угода № 3 до договору поруки № 101738 від 16.03.2007, 10.06.2011 додаткову угода № 4 до договору поруки № 101738 від 16.03.2007 та за умовами яких ОСОБА_2 зобов`язався нести солідарну з ОСОБА_1 відповідальність у разі невиконання останньою своїх зобов`язань за договором про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007.
      Як вказує позивач за первісним позовом, ОСОБА_1 не виконала належним чином взяті на себе перед банком зобов`язання щодо своєчасного погашення кредиту і процентів щомісячними платежами.
      Відповідно до умов кредитного договору кредитор має право за порушення умов договору щодо своєчасного повернення кредиту і процентів щомісячними платежами, достроково стягнути загальну заборгованість за кредитом, процентам і пенею.
      Визначена позивачем за первісним позовом станом на 12.09.2018 сума боргу за договором про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007 за кредитом, процентам і пенею становить: 881207,60 грн..
      Саме станом на 12.09.2018 зазначену заборгованість позивач за первісним позовом просить стягнути з відповідачів за первісним позовом.
      Згідно ст. ст. 514, 541, 553, 554, 625, 1050 ч. 2, 1054 ЦК України, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов`язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
      Згідно п. 11.1. договору про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007, відповідно до ст. ст. 525, 611 ЦК України сторони погодили, що у випадку настання обставин визначених у п. п. 2.3., 4.9., 5.3., 5.5., 5.6., 5.8., 5.10., 7.4., 9.2., 9.14. цього договору та направлення банком на адресу позичальника повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту і не усунення позичальником порушень умов за цим договором протягом 31 календарного дня з дати одержання вищевказаного повідомлення (вимоги) від банку, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 32 календарний день з дати одержання позичальником повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку, при цьому у випадку неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) в результаті зміни позичальником адреси, без попереднього про це письмового повідомлення банку чи у разі неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) банку з інших підстав протягом 40 календарних днів з дати направлення повідомлення (вимоги) банком, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 41 календарний день з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку.
      Відповідно до наданої банком виписки і кредитних документів по рахунку, останній платіж по погашенню кредитної заборгованості здійснено 10.11.2017.
      18.07.2018 позичальнику і поручителю, кожному окремо банком направлено вимоги про повернення кредиту з процентами, які були направлені рекомендованими листами, що підтверджується списком згрупованих поштових відправлень рекомендованих листів, фіскальним чеком від 28.07.2018 про оплату поштових відправлень, зворотними поштовими повідомленнями та відповідно до яких вимога банку ОСОБА_1 не вручена і повернута за закінченням терміну зберігання, а ОСОБА_2 вимога банку вручена 30.07.2018.
      Відповідно до позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 26.05.2020 у справі № 638/13683/15-ц, звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений Законом України "Про захист прав споживачів" порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 цього Закону у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором.
      Враховуючи положення п. 11.1. договору про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007 суд вважає, що банк набув право вимоги на дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту, а в позичальника виник обов`язок достроково повернути кошти за договором.
      Згідно з ч. 4 ст. 559 ЦК України (в редакції на час укладення договору поруки), 4. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.
      Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 20.04.2016 у справі № 6-2662цс15, згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Умови договору поруки про його дію до повного припинення всіх зобов`язань боржника не свідчать про те, що договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Строк, передбачений нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, є преклюзивним (припиняючим), тобто його закінчення є підставою для припинення поруки. У разі пропуску кредитором строку заявлення вимог до поручителя цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Суд зобов`язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений цією нормою, на відміну від позовної давності, яка застосовується судом за заявою сторін. Якщо поручитель поза межами строку помилково виконає уже фактично неіснуючий обов`язок, він може за своїм вибором вимагати повернення виконаного як безпідставно набутого кредитором. Сплив строку, передбаченого нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, зумовлює припинення зобов`язань поручителя, а отже, і відмову кредиторові в позові в разі звернення до суду. З огляду на преклюзивний характер строку поруки й зумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію забезпеченого порукою зобов`язання застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення «пред`явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Це твердження не позбавляє кредитора можливості пред`явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання. Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов`язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов`язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі й застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Отже, вимогу до поручителя про виконання ним зобов`язання за договором поруки слід пред`явити в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов`язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем).
      Як зазначалось вище, останній платіж у погашення кредитної заборгованості здійснено 10.11.2017, а первісний позов підписано 13.09.2018 і цей позов надійшов до суду 18.09.2018, тобто, вимоги до поручителя пред`явлено з пропуском шестимісячного строку, що в свою чергу дає правові підстави для висновку про обґрунтованість позовних вимог за зустрічним позовом.
      Доводи банку про те, що до спірних правовідносин за договором поруки має застосовуватись остання редакція ч. 4 ст. 559 ЦК України, а не попередня, є безпідставними, оскільки Закон зворотної сили не має.
      Будь-яких конкретних правових доказів, які б повністю або частково спростовували позовні вимоги за первісним позовом в частині стягнення з ОСОБА_1 заборгованості в сумі: 881207,60 грн. за кредитом, процентам і пенею, визначеною за період з 12.01.2018 по 12.09.2018, ОСОБА_1 та її адвокат суду не надали і судом таких доказів не здобуто.
      Посилання адвоката Бабенко Я.В. на те, що банком не надано достовірних доказів про направлення позичальнику вимоги про дострокове повернення кредитної заборгованості, зокрема, доказів про відправлення вимоги з описом відправлення, а з наданих банком письмових доказів щодо поштових відправлень неможливо встановити, що баком направлено саме вимогу про дострокове повернення кредитної заборгованості суд вважає безпідставними, оскільки самим же адвокатом Бабенко Я.В. не надано суду беззаперечних доказів, що банком 18.07.2018 позичальнику і поручителю було направлено будь-який інший документ, а не вимога про дострокове повернення кредитної заборгованості. Крім того, п. 11.1. договору про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007 не передбачено направлення повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту саме з описом поштового відправлення.
      За таких обставин, первісний позов задовольняється частково, а зустрічний позов задовольняється повністю.
      Згідно з ч. 1 і ч. 2 ст. 141 ЦПК України, 1. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 2. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      Керуючись ст. ст. 263-265 ЦПК України,
      ВИРІШИВ:
      Первісний позов задовольнити частково.
      Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) на користь публічного акціонерного товариства «УктСиббанк» (місцезнаходження: м. Київ, вул. Андріївська, 2/12, ЄДРПОУ: 09807750, адреси листування: м. Київ, вул. Мечнікова, 11 та м. Київ, вул. Ф. Пушиної, 21, каб. 313) за договором про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007 року: 881207,60 грн. - заборгованості за кредитом, процента, пені та 13218,11 грн. - судового збору.
      У задоволенні іншої частини позовних вимог за первісним позовом відмовити.
      Зустрічний позов задовольнити.
      Визнати припиненим з 11.07.2018 року договір поруки № 101738 від 16.03.2007 року, укладений між акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (місцезнаходження: м. Київ, вул. Андріївська, 2/12, ЄДРПОУ: 09807750) і ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 ).
      Стягнути з публічного акціонерного товариства «УктСиббанк» (місцезнаходження: м. Київ, вул. Андріївська, 2/12, ЄДРПОУ: 09807750, адреси листування: м. Київ, вул. Мечнікова, 11 та м. Київ, вул. Ф. Пушиної, 21, каб. 313) на користь ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) 768,40 грн. - судового збору.
      Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
      СУДДЯ:
      Джерело: ЄДРСР 96132735
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      26 січня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 522/1528/15-ц
      Провадження № 14-67цс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Пророка В. В.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ситнік О. М., Ткача І. В., Штелик С. П. -
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про визнання договору поруки припиненим та про визнання договору поруки частково недійсним
      за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 03 березня 2016 року, ухвалене суддею Сальниковою Н. М., та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 27 липня 2016 року, постановлену у складі колегії суддів Барановської Л. В., Панченка М. М., Побірченко Т. І., та
      УСТАНОВИЛА
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У січні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк», банк) про визнання договору поруки припиненим та про визнання договору поруки частково недійсним.
      2. Позов мотивовано тим, що 01 грудня 2007 року між банком та Приватним малим підприємством «Виробничо-комерційна фірма «Влад» (далі - ПМП «ВКФ «Влад») був укладений договір банківського рахунку № 693/Ю01.-83, а 05 грудня 2007 року - додаткова угода № 1 про надання овердрафту в сумі 243 140,00 грн з кінцевим терміном погашення заборгованості до 04 грудня 2008 року (далі - кредитний договір).
      3. 11 листопада 2008 року з метою забезпечення своїх зобов`язань між банком, ПМП «ВКФ «Влад» та ОСОБА_1 укладено договір поруки № 06-09/2383 (далі - договір поруки), відповідно до якого поручитель зобов`язується перед банком у повному обсязі солідарно відповідати за виконання ПМП «ВКФ «Влад» зобов`язань щодо повернення овердрафту, сплати відсотків за користування овердрафтом та інших платежів у розмірі та у випадках, передбачених кредитним договором.
      4. Позивачка вважала, що оскільки банк звертався до суду з позовом до позичальника та поручителів про повернення простроченої заборгованості 30 жовтня 2009 року, тоді як кінцевий термін, до якого мала бути повністю погашена заборгованість за овердрафтом, відповідно до умов кредитного договору визначено 04 грудня 2008 року, то порука була припинена у зв`язку з недотриманням банком строку звернення до суду з вимогами до поручителя.
      5. ОСОБА_1 просила визнати припиненим договір поруки та визнати його недійсним у частині укладення третейської угоди у формі третейського застереження, яке викладено в пункті 5.2 договору поруки.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційноїінстанцій
      6. Голосіївський районний суд міста Києва рішенням від 03 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 27 липня 2016 року, позов ОСОБА_1 задовольнив частково.
      7. Визнано припиненою поруку за договором поруки; у задоволенні позовних вимог про визнання договору поруки недійсним у частині укладення третейської угоди у формі третейського застереження, яке викладено в пункті 5.2 договору поруки, відмовлено.
      8. Суди попередніх інстанцій, задовольняючи позов частково, керувалися тим, що строк повернення заборгованості встановлено до 04 грудня 2008 року або в інший термін погашення у випадках, передбачених кредитним договором. Проте сторонами договору інший термін погашення заборгованості не узгоджено, порука має акцесорний характер та припинилася після припинення забезпеченого нею зобов`язання. Третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду, а є одним із способів реалізації права на захист своїх прав. Тому немає підстав для задоволення позовних вимог про визнання договору поруки недійсним у частині укладення третейської угоди у формі третейського застереження, яке викладено в пункті 5.2 договору поруки, адже на час виникнення спірних правовідносин закон не містив заборони на укладення третейської угоди.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      9. У серпні 2016 року ПАТ «Укрсоцбанк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просило оскаржені судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення - про відмову в задоволенні позову.
      Касаційна скарга, крім іншого, мотивована тим, що рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 24 березня 2013 року встановлено дійсність оспорюваного договору поруки, на підставі якого було стягнуто заборгованість із позивачки. Крім того, заборгованість не погашена, а порука припиняється із припиненням забезпеченого нею зобов`язання. ПАТ «Укрсоцбанк» також звертає увагу, що чинне законодавство не містить такого способу захисту, як визнання правочину припиненим.
      10. Судові рішення оскаржуються в частині визнання поруки припиненою, тому в іншій частині судові рішення в касаційному порядку не переглядаються.
      11. Відзив іншим учасником справи на касаційну скаргу не подано.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      12. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 12 вересня 2016 року відкрив касаційне провадження в цій справі.
      13. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані й розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією ЦПК України, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією ЦПК України.
      14. Згідно із частиною першою статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      15. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 10 жовтня 2019 року справу призначив до судового розгляду.
      16. 08 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів, передбачених частинами четвертою та п`ятою статті 403 ЦПК України.
      17. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначав, що між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБ СР «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ПМП «ВКФ «Влад» був укладений кредитний договір з кінцевим терміном погашення заборгованості до 04 грудня 2008 року.
      18. 30 жовтня 2009 року АКБ СР «Укрсоцбанк» звернувся до суду з позовними вимогами про стягнення заборгованості до ПМП «ВКФ «Влад» та поручителів ОСОБА_2 і ОСОБА_1 .
      19. Суворовський районний суд м. Одеси від 24 березня 2011 року заочним рішенням у справі № 2-262/11, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 13 листопада 2013 року, позов ПАТ «Укрсоцбанк» задовольнив частково. З ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» стягнуто солідарно заборгованість за кредитним договором у сумі 375 224,15 грн.
      20. Відповідно до ухвали Апеляційного суду Одеської області від 13 листопада 2013 року у справі № 2-262/11 заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 24 березня 2011 року оскаржив ОСОБА_2 , а ОСОБА_1 це судове рішення не оскаржувала. Зі змісту зазначеного судового рішення відомо, що питання щодо припинення поруки відповідно до частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договорами поруки з ОСОБА_2 і ОСОБА_1 суд апеляційної інстанції вирішував та відповідні доводи відхилив.
      21. Частина четверта статті 559 ЦК України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) передбачала, що порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.
      22. Відповідно до правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), враховуючи встановлену правову природу поручительства як додаткового (акцесорного) зобов`язання до основного договору та пряму залежність від його умов, Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 26 листопада 2014 року у справі № 307/2855/13 (провадження № 6-75цс14), від 03 лютого 2016 року у справі № 712/8206/14-ц (провадження № 6-2017цс15) та від 06 липня 2016 року у справі № 127/4794/15-ц (провадження № 6-1199цс16), про презумпцію чинності поруки та неможливість її припинення з огляду на наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості, оскільки таке рішення саме по собі свідчить про закінчення строку дії договору. А тому на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, порука не поширюється, якщо інше не встановлено договором поруки.
      23. За змістом постанов Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 640/3422/16-ц (провадження № 61-21548св18), Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 646/5111/16-ц (провадження № 61-29904св18) та від 27 грудня 2019 року у справі № 752/5010/17 (провадження № 61-22429св18), із врахуванням правового висновку, який викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), зроблено висновки, що позов щодо припинення поруки задоволенню не підлягає, якщо зазначені позивачем підстави такого припинення виникли до ухвалення судового рішення про стягнення кредитної заборгованості з поручителя.
      24. Аналогічний висновок щодо відсутності підстав для застосування положень статті 559 ЦК України в разі наявності рішення суду, яке набрало законної сили та яким задоволено вимоги кредитора до поручителя, міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 23 листопада 2018 року у справі № 922/5787/15.
      25. Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 25 листопада 2015 року у справі № 445/2564/13 (провадження № 6-172цс15), згідно з яким положення статті 559 ЦК України стосовно припинення поруки з припиненням забезпеченого нею зобов`язання не може застосовуватися до правовідносин, у яких обов`язок поручителя щодо виконання зобов`язання за основним договором виник з рішення суду, а не лише з договору поруки.
      26. Аналогічні по суті висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 26 листопада 2014 року у справі № 307/2855/13 (провадження № 6 - 75цс14), від 03 лютого 2016 року у справі № 712/8206/14-ц (провадження № 6-2017цс15) та від 06 липня 2016 року у справі № 127/4794/15-ц (провадження № 6-1199цс16), від яких відступила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18).
      27. Водночас викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18) висновок про те, що порука не поширюється на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, не повною мірою узгоджується з наведеним відступом, що призводить до його різного розуміння та тлумачення судами, у тому числі Верховним Судом у складі різних колегій Касаційного цивільного суду.
      28. Зокрема, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 372/3/16-ц (провадження № 61-9064св18), Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 липня 2019 року у справі № 757/306/17-ц (провадження № 61 -32050св18), також з урахуванням правового висновку, який викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), зроблено інший висновок: наявність судового рішення про стягнення кредитної заборгованості з позичальника та поручителя не може бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог щодо припинення поруки, якщо в судових рішеннях про стягнення заборгованості питання щодо припинення поруки не вирішувалося.
      29. А за змістом постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/1361/15-ц (провадження № 61-6978св18), яку ухвалено за тих самих, як і в справі № 522/1528/15-ц обставин, - щодо поручителя ОСОБА_2 , із врахуванням висновку, який викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), колегія суддів зробила протилежний висновок - про те, що положення статті 559 ЦК України стосовно припинення поруки може застосовуватись і у разі наявності рішення суду про стягнення кредитної заборгованості з поручителя, з підстав, що виникли до його ухвалення. При цьому, як уже зазначено, у справі про стягнення заборгованості між тими самими сторонами питання щодо припинення поруки судом вирішувалося.
      30. Так, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що необхідно відступити від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), шляхом його уточнення та визначення, що в разі ухвалення рішення суду у справі про стягнення, у тому числі з поручителя, кредитної заборгованості, суд не може розглядати питання про визнання поруки припиненою повторно в іншій справі з тих самих підстав, правовідносин та зобов`язань, що виникли до ухвалення такого рішення, виходячи з принципу правової визначеності.
      31. Такий підхід має застосовуватись незалежно від того, чи вирішувалося судом питання чинності поруки під час ухвалення рішення у справі про стягнення, у тому числі з поручителя, кредитної заборгованості, враховуючи, що це питання входить до предмета доказування у таких справах незалежно від доводів сторін.
      32. 22 квітня 2020 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Щодо відступу від правової позиції Великої Палати Верховного Суду
      33. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. ТНЕ UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, рішення ЄСПЛ від 22 листопада 1995 року).
      34. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року).
      35. У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom»), заява № 27238/95, ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
      36. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.
      37. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід має очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання (див. окремі думки суддів Великої Палати Верховного Суду щодо постанови від 12 червня 2018 року у справі № 823/378/16).
      38. Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Велика Палата Верховного Суду може або повністю відмовитися від свого висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок.
      39. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень зазначається, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
      40. Водночас існує різний підхід до розуміння та тлумачення норм права під час розгляду аналогічних справ з урахуванням правового висновку Великої Палати Верховного Суду, сформульованого у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18).
      41. Вирішуючи питання про відступлення від висновку, сформульованого у зазначеній постанові, Велика Палата Верховного Суду виходить із таких міркувань.
      42. Згідно із частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      43. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
      44. Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит і сплатити проценти.
      45. За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
      46. Виконання зобов`язання може забезпечуватися порукою (частина перша статті 546 ЦК України).
      47. Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.
      48. Частиною четвертою статті 559 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя.
      49. Закон не пов`язує припинення поруки з прийняттям судом рішення про стягнення з боржника або поручителя боргу за зобов`язанням, забезпеченим порукою.
      50. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, сформульованого в постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), згідно з яким наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості саме по собі свідчить про закінчення строку дії договору; на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, порука не поширюється, якщо інше не встановлене договором поруки. Велика Палата Верховного Суду вважає, що наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості свідчить, що суд дійшов висновку про те, що строк виконання зобов`язання настав, причому саме за тією вимогою, яку задоволено судом, та встановив наявність обов`язку відповідача (відповідачів) сплатити заборгованість.
      51. Рішення суду про стягнення заборгованості, у тому числі з поручителя, не змінює змісту у відповідного правовідношення - характер та обсяг прав і обов`язків сторін залишаються незмінними, додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання. До моменту здійснення такого виконання або до припинення зобов`язання після ухвалення судового рішення з інших підстав (наприклад, унаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідне зобов`язання продовжує існувати.
      52. Отже, саме по собі набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення.
      Щодо способу захисту в спірних правовідносинах
      53. ПАТ «Укрсоцбанк» у касаційній скарзі посилається, серед іншого, на те, що чинне законодавство не містить такого способу захисту, як визнання правочину припиненим.
      54. За висновками Верховного Суду України, сформульованими в постанові від 21 листопада 2012 року у справі 6-134цс12, згідно з пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права, що в рівній мірі означає як наявність права, так і його відсутність.
      55. Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими висновками.
      56. При цьому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що визнання права як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов`язку) є способом захисту інтересу позивача у правовій визначеності.
      57. Для належного захисту інтересу від юридичної невизначеності у певних правовідносинах особа може на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України заявити вимогу про визнання відсутності як права вимоги в іншої особи, що вважає себе кредитором, так і свого кореспондуючого обов`язку, зокрема у таких випадках:
      кредитор у таких правовідносинах без звернення до суду з відповідним позовом може звернути стягнення на майно особи, яку він вважає боржником, інших осіб або інакше одержати виконання поза волею цієї особи-боржника в позасудовому порядку;
      особа не вважає себе боржником у відповідних правовідносинах і не може захистити її право у межах судового розгляду, зокрема, про стягнення з неї коштів на виконання зобов`язання, оскільки такий судовий розгляд кредитор не ініціював (наприклад, кредитор надсилає претензії, виставляє рахунки на оплату тощо особі, яку він вважає боржником).
      58. Водночас Велика Палата Верховного Суду знову звертає увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, може застосовуватися лише в разі недоступності позивачу можливості захисту його права.
      59. Задоволення позову про визнання відсутності права вимоги в особи, що вважає себе кредитором, і відсутності кореспондуючого обов`язку особи-боржника у відповідних правовідносинах є спрямованим на усунення правової невизначеності. Тобто, відповідне судове рішення має забезпечити, щоби обидві сторони правовідносин могли у майбутньому знати про права одна одної та діяти, не порушуючи їх. А тому такий спосіб захисту є виключно превентивним.
      60. Якщо кредитор, який діяв в умовах правової невизначеності, у минулому порушив права особи, яку він вважає боржником, то для останнього ефективним способом захисту буде той, який спрямований на захист порушеного права, а не на превентивний захист інтересу. Тобто звернення з позовом для усунення правової невизначеності, яка існувала у минулому, в означеній ситуації не є ефективним способом захисту.
      61. Зокрема, якщо суд розглядає справу про стягнення з боржника коштів, то останній має захищати свої права саме в цьому провадженні, заперечуючи проти позову та доводячи відсутність боргу, зокрема відсутність підстав для його нарахування, бо вирішення цього спору призведе до правової визначеності у правовідносинах сторін зобов`язання.
      62. Наявність відповідного боргу чи його відсутність, як і відсутність підстав для нарахування боргу, є предметом доказування у спорі про стягнення з відповідача коштів незалежно від того, чи подав останній зустрічний позов про визнання відсутності права кредитора, зокрема про визнання поруки припиненою. Тому для захисту права відповідача у ситуації, коли кредитор вже звернувся з вказаним позовом про стягнення коштів, не потрібно заявляти зустрічний позов, а останній не може бути задоволений.
      63. Аналогічно після звернення кредитора з позовом про стягнення коштів боржник не може заявляти окремий позов про визнання відсутності права вимоги в кредитора та кореспондуючого обов`язку боржника. Такий окремий позов теж не може бути задоволений, оскільки боржник має себе захищати у судовому процесі про стягнення з нього коштів, заперечуючи проти відповідного позову кредитора, наприклад, і з тих підстав, що порука припинилася.
      64. Застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрите.
      65. У разі, якщо кредитор уже ініціював судовий процес, спрямований на захист порушеного, на його думку, права, або такий спір суд уже вирішив, звернення боржника з позовом про визнання відсутності права вимоги у кредитора та кореспондуючого обов`язку боржника не є належним способом захисту.
      66. Отже, ухвалення судом рішення в справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості унеможливлює задоволення в іншій судовій справі позову про визнання поруки припиненою, якщо такий позов стосується тих самих правовідносин, тих самих прав вимоги, які вже були предметом дослідження у справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості.
      67. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що правова визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого й обов`язкового рішення тільки з метою проведення нового слухання та вирішення справи (рішення ЄСПЛ від 09 листопада 2004 року у справі «Світлана Науменко проти України» (Svetlana Naumenko v. Ukraine), заява № 41984/98, §53). Тому задоволення позову про визнання поруки припиненою в одній справі не є ані підставою перегляду судового рішення в іншій справі за нововиявленими обставинами (частина друга статті 423 ЦПК України), ані підставою визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню (частина друга статті 432 ЦПК України).
      68. Велика Палата Верховного Суду, дійшовши наведених вище висновків, звертає увагу, що правові висновки суду, у тому числі касаційної інстанції, формулюються виходячи з конкретних обставин справи. Тобто, на відміну від повноважень законодавчої гілки влади, до повноважень суду не належить формулювання абстрактних правил поведінки для всіх життєвих ситуацій, які підпадають під дію певних норм права. Тому ефективність позовної вимоги про визнання відсутності права чи про визнання права припиненим може не обмежуватися випадками, наведеними в пункті 57 цієї постанови.
      69. Так, відповідно до практики Великої Палати Верховного Суду відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), пункт 4.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18)).
      70. Отже, наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (Buchbesitz (нім.) - книжкове володіння). Якщо власник предмета іпотеки або інша зацікавлена особа вважає, що таке право іпотеки припинено або взагалі не існувало, то може звернутися з позовною вимогою про визнання права іпотеки припиненим чи про визнання відсутності права іпотеки, оскільки судове рішення про задоволення такої вимоги є підставою для державної реєстрації припинення права іпотеки (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
      71. Отже, ефективність позовної вимоги про визнання відсутності права чи про визнання права припиненим має оцінюватися, виходячи з обставин справи залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).
      Щодо суті спору
      72. 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      73. Оскільки ПАТ «Укрсоцбанк» подало касаційну скаргу в серпні 2016 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення судів першої й апеляційної інстанцій на підставі приписів ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      74. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 01 грудня 2007 року між АКБ СР «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ПМП «ВКФ «Влад» був укладений кредитний договір з кінцевим терміном погашення заборгованості до 04 грудня 2008 року.
      75. 30 жовтня 2009 року АКБ СР «Укрсоцбанк» звернувся до суду з позовними вимогами про стягнення заборгованості з ПМП «ВКФ «