Определение ВССУ о законности уступки права требования по кредитному договору с КС в пользу физического лица

[у.zaporozhskiy]

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/39660129

Державний герб України
У Х В А ЛА

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

    02 липня 2014 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого  Луспеника Д.Д.,

суддів:     Лесько А.О.,            Червинської М.Є.,                                      

                Хоти С.Ф.,                Черненко В.А.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - кредитна спілка «Афіна», про стягнення боргу, за касаційною скаргою ОСОБА_5, який діє в інтересах ОСОБА_3, на рішення апеляційного суду Одеської області від 17 березня 2014 року,

в с т а н о в и л а:

У квітні 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вказаним позовом, посилаючись на те, що між КС «Афіна» та відповідачкою було укладено договір  № К20-05 від 26 грудня 2005 року, за яким остання отримала 7 тис. грн., на строк до 26 червня 2007 року, процентна ставка за яким складає 48% річних від розміру кредиту та пеня у разі порушення строку повернення - 0,2% від суми заборгованості за кожний прострочений день. Відповідачкою строк повернення заборгованості був порушений, у результаті чого, станом на 17 червня                     2008 року, без урахування пені, утворилася заборгованість у розмірі 12 008 грн. 34 коп., у тому числі: основна сума (тіло) кредиту - 3 831 грн. 19 коп., відсотки - 8 177 грн. 15 коп. Позивач також зазначав, що 10 квітня 2013 року між ОСОБА_3 та КС «Афіна» укладено угоду про відступлення права вимоги за кредитним договором № 20-05 від 26 грудня 2005 року, що був укладений між КС «Афіна» та відповідачкою. У зв'язку з цим позивач просив суд стягнути з відповідачки 12 008 грн. 34 коп. заборгованості.

Рішенням Ізмаїльського міськрайонного  суду  Одеської області від                    07 серпня 2013 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 суму боргу в розмірі 6 477 грн. 77 коп., яка складається з основної суми (тіло) кредиту - 3 831 грн. 19 коп. та плати за користування кредитом -  2 646 грн. 58 коп. Вирішено питання судового збору.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 17 березня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у позові.

У касаційній скарзі ОСОБА_5, який діє в інтересах ОСОБА_3, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції, виходив із того, що у зв'язку з неналежним виконанням відповідачкою зобов'язань за договором                      № К20-05 від 26 грудня 2005 року утворилася заборгованість, яка з урахуванням              п. 2.3 кредитного договору підлягає стягненню на користь позивача, який має право вимоги відповідно до угоди № 1 про відступлення право вимоги боргу від             10 квітня 2013 року.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у позові, суд апеляційної інстанції, виходив із того, що у матеріалах справи відсутні докази, що ОСОБА_3, якому КС «Афіна» відступила своє право вимоги по кредитному договору № К20-05 від 26 грудня 2005 року є особою, яка має право надавати фінансові послуги (кредити під проценти), тому угода про відступлення права вимоги від 10 квітня 2013 року між КС «Афіна» та                  ОСОБА_3 є нікчемною, а ОСОБА_3 є неналежним позивачем.

З такими висновками судів погодитись не можна, оскільки ці не ґрунтуються на матеріалах справи та суперечать нормам матеріального та процесуального права.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судом установлено, що 26 грудня 2005 року між КС «Афіна» та              ОСОБА_4 було укладено договір № К20-05, згідно якого спілка видає позичальнику кредит у сумі 7 тис. тис. грн. (сума кредиту) та встановлює розмір плати за користування кредитом 5 040 грн. (плата за користування кредитом), що загалом складає 12 040 грн., терміном на 18 місяців, тобто з 26 грудня                2005 року по 26 червня 2007 року, зі  сплатою неустойки у вигляді пені в разі порушення щомісячного платежу у розмірі 0,2% за кожен день прострочки від фактичної суми заборгованості (а. с. 2).

10 квітня 2013 року між КС «Афіна» та позивачем ОСОБА_3 укладено угоду про відступлення права вимоги, відповідно до якої КС «Афіна» на користь ОСОБА_3 відступила  право вимоги боргу, який складає сума непогашеного позики (кредиту), невиплачених процентів та неустойки, передбачених договором № К20-05 від 26 грудня 2005 року, укладеним з позичальником - ОСОБА_4 (а. с. 7).

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання повинно виконуватись належним чином згідно з умовами договору та вимогами ЦК України, інших актів цивільного законодавства.

Згідно з ч. 1 ст. 1054 ЦК України за  кредитним  договором  банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти   (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а

позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

У зв'язку з порушенням виконання умов кредитного договору, станом на              17 червня 2008 року у відповідачки утворилася заборгованість у сумі 12 008 грн.  34 коп., у тому числі основна сума (тіло) кредиту - 3 831 грн. 19 коп., відсотки - 8 177 грн. 15 коп. (а. с. 8).    

У відповідності до ст. 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Кредитор у зобов'язанні може бути замінений також в інших випадках, встановлених законом. Кредитор у зобов'язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом.

Таким чином, відступлення права вимоги є договірною передачею зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредиторові у випадках, встановлених законом.

Згідно з ст. 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Заміна осіб у зобов'язанні пов'язана з тим, що попередні учасники зобов'язань вибувають з цих відносин, а їх права та обов'язки переходять до суб'єктів, які їх замінюють.

Вимога, що передається іншій особі в порядку цесії, переходить до неї в тому обсязі, в якому вона раніше належала цедентові.

Таким чином, посилання суду апеляційної інстанції на положення Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», за якими право надавати фінансові кредити за рахунок залучених коштів на підставі відповідної ліцензії має лише кредитна установа, є помилковим, оскільки у даному випадку ОСОБА_3, як фізична особа, кредит ОСОБА_4 не надавав, а лише отримав право вимоги за раніше укладеним кредитним договором.

Також не можна погодитися з висновком суду першої інстанції виходячи з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи 06 травня 2009 року КС «Афіна» зверталася до суду з заявою про видачу судового наказу про стягнення заборгованості з ОСОБА_4 за кредитним договором № К20-05 від                      26 грудня 2005 року, останній платіж за яким ОСОБА_4, внесла 12 вересня 2006 року (а. с. 36).

27 травня 2009 року Ізмаїльським міськрайонним судом Одеської області видано судовий наказ про стягнення з відповідачки боргу у сумі 12 008 грн.                   34 коп. (а. с. 35), який було скасовано ухвалою Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 20 липня 2010 року (а. с. 34).

Суд першої інстанції посилаючись на вищевказані обставини дійшов висновку, що строк позовної давності переривався та не є у даному випадку підставою для відмови у задоволенні позову.

Угоду про відступлення права вимоги за договором № К20-05 від                      26 грудня 2005 року між КС «Афіна» та позивачем ОСОБА_3 укладено               10 квітня 2013 року (а. с. 7).

Статтею 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність тривалістю у три роки.

При цьому суд не звернув уваги, що відповідно до ст. 262 ЦКУ заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.

Тобто, незважаючи на відступлення права вимоги, переведення боргу чи інші випадки заміни сторін у зобов'язанні, строк позовної давності не переривається та не зупиняється.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

У даній справі судами встановлено, що згідно з умовами кредитного договору позичальник зобов'язаний здійснювати повернення кредиту частинами (щомісячними платежами) та щомісячно сплачувати проценти за користування кредитом, а також встановлено відповідальність за порушення їх сплати.

Оскільки умовами договору встановлені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора  вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення.

Таким чином, оскільки умовами договору погашення кредиту та процентів  повинно здійснюватися позичальником частинами кожного місяця, початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов'язань (правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від                            6 листопада 2013 року у справі № 6-116 цс13).

Останній платіж за кредитним договором № К20-05 від 26 грудня                   2005 року ОСОБА_4 внесла 12 вересня 2006 року (а. с. 6).

Разом з тим при вирішенні спору в судовому порядку застосуванню підлягає ст. 267 ЦК України, згідно якої  позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

З матеріалів справи вбачається, що 24 травня 2013 року ОСОБА_4 заявила клопотання про застосування строку позовної давності (а. с. 20).

Оскільки суди на вищевикладені обставини уваги не звернули, у порушення вимог ст. ст. 212-214, 315 ЦПК України не врахували норми матеріального та процесуального права, які регулюють спірні правовідносини, не встановили обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, відповідно до ст. 338 ЦПК України ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

                              

                              

Керуючись  ст. ст. 333, 338, 345  ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу ОСОБА_5, який діє в інтересах ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від                      07 серпня 2013 року та рішення апеляційного суду Одеської області від                     17 березня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.    

Ухвала оскарженню не підлягає.

          Головуючий:                                                               Д.Д. Луспеник

          

          

          Судді:                                                                            А.О. Лесько                                                                                                                          

                                                                                                  

                                                                                                  С.Ф. Хопта

                                                                                                  

                                                                                                  

                                                                                                  М.Є. Червинська

                                                                                                  

В.А. Черненко

[у.zaporozhskiy]

Остается вопросом, имеет ли право физическое лицо насчитывать проценты?

[getikalex]

Этот вопрос уже вроде как обсуждался.

Насколько я помню - факторинг (1077) это по сути частный случай уступки требования (512-513), определяется только денежным требованием с предварительным финансированием (по сути оплатой).

Как специальная норма имеет приоритет. Здесь даже определение ВСУ по этому поводу было. Там указывалось, что фактор по-любому только финучпеждение.

 Правда, из текста не совсем понятно было ли в данном случае отступление прав оплатным

 

Что касается процентов в договоре физлица - в тексте определения ВССУ на эту тему Луспеник вроде явно не высказался...