Постановление ВСУ по пересмотру о разделе имущества супругов с учетом кредитных обязательств и истребовании имущества из незаконного владения

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 серпня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Гуменюка В.І., 
суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., 
Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., 

за участю представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, представника ОСОБА_3 – ОСОБА_4 та представника Публічного акціонерного товариства «Укрсиббанк» – ОСОБА_5,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_6 про поділ майна подружжя, за зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_1, ОСОБА_7, ОСОБА_3, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, треті особи: Акціонерний комерційний банк «Аркада», Орган опіки та піклування Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_13, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_14, ОСОБА_15, Публічне акціонерне товариство «Укрсиббанк», про визнання договору недійсним, витребування майна із чужого володіння, виселення, поділ майна подружжя, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_6, ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_7, ОСОБА_15, про визнання добросовісним набувачем за заявами ОСОБА_3 та ОСОБА_6 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 квітня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У червні 2003 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що під час перебування з відповідачем у шлюбі вона придбала квартиру АДРЕСА_1, про що свідчить свідоцтво про право власності на квартиру від 13 червня 2000 року.

Указану квартиру було придбано згідно з інвестиційною угодою про інвестування житлового будівництва, укладеною 1 березня 1999 року між Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації та ОСОБА_1, за рахунок кредиту в розмірі 65 тис. 554 грн, отриманого відповідно до кредитної угоди про інвестування в житлове будівництво від 5 травня 1999 року, укладеної між нею та Акціонерним комерційним банком «Аркада» (далі – АКБ «Аркада»), за умовами якої вона зобов’язалася повернути вказані кошти до 1 січня 2030 року.

На забезпечення виконання зобов’язань за вказаною кредитною угодою 5 травня 1999 року вона та АКБ «Аркада» уклали договір застави.

Під час перебування в шлюбі за зазначеними договорами сплачено 28 тис. 34 грн 48 коп. У подальшому, після розлучення, вона сплачує кошти на погашення кредиту самостійно.

Вважаючи, що спірна квартира не є спільним майном подружжя, оскільки згідно з договором застави від 5 травня 1999 року та додатковою угодою № 1 знаходиться під заставою до виплати в повному обсязі коштів за кредитним договором, які ще не виплачені, позивачка з урахуванням зміни своїх позовних вимог просила провести поділ коштів, виплачених за квартиру під час перебування сторін у шлюбі, виділити відповідачу та їй по 14 тис. 17 грн 24 коп. і стягнути з неї на користь ОСОБА_6 у рахунок його частки в указаному спільному майні кошти в розмірі 14 тис. 17 грн 24 коп.

ОСОБА_6 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою, зазначивши, що в період з липня 1993 року до 7 травня 2003 року він зі ОСОБА_1 перебував у шлюбі, під час якого вони придбали квартиру АДРЕСА_1, яка є їхньою спільною сумісною власністю, хоч оформлена на ОСОБА_1.

Він згоден укласти окрему кредитну угоду про повернення ним 1/2 частини невиплаченого кредиту.

ОСОБА_6 просив провести поділ спільного майна подружжя – спірної квартири, визнавши за ним право власності на 1/2 частину вказаної квартири.

Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 24 вересня 2003 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 12 грудня 2003 року, позов ОСОБА_1 задовольнив: ухвалив поділити спільне майно подружжя, виділити ОСОБА_1 і ОСОБА_6 по 14 тис. 17 грн 24 коп. кожному та стягнути зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_6 у рахунок його частки в спільному майні кошти в розмірі 14 тис. 17 грн 24 коп.; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 суд відмовив.

Верховний Суд України ухвалою від 16 червня 2004 року в задоволенні касаційної скарги ОСОБА_6 на зазначені судові рішення відмовив.

У листопаді 2004 року ОСОБА_6 звернувся до суду з заявою про скасування рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 вересня 2003 року у зв'язку з нововиявленими обставинами.

Дарницький районний суд м. Києва ухвалою від 1 липня 2005 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 27 вересня 2005 року, відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_6 про скасування рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами.

Верховний Суд України ухвалою від 15 лютого 2012 року скаргу ОСОБА_6 про перегляд у зв’язку з винятковими обставинами рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 вересня 2003 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 12 грудня 2003 року та ухвали Верховного Суду України від 16 червня 2004 року задовольнив, зазначені судові рішення скасував, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою від 27 квітня 2012 року Дарницький районний суд м. Києва направив справу за підсудністю до Святошинського районного суду м. Києва.

Під час нового розгляду справи ОСОБА_6 неодноразово уточнював та доповнював зустрічну позовну заяву, у зв’язку із чим просив: визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений від 15 грудня 2004 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_7; витребувати квартиру з володіння ОСОБА_3 та повернути у власність ОСОБА_6 та ОСОБА_1; в порядку поділу майна визнати за ОСОБА_6 та ОСОБА_1 право власності на квартиру по 1/2 частині за кожним; виселити ОСОБА_3, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_12 без надання іншого житлового приміщення (т.2, а.с. 197 – 201; т.3, а.с. 43 – 47).

ОСОБА_3 звернулась до суду із зустрічним позовом та, уточнивши свої вимоги, просила визнати її добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_1 (т.3, а.с. 38 – 40, 49 –50).

Святошинський районний суд м. Києва рішенням від 1 липня 2015 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив, зустрічний позов ОСОБА_6 задовольнив частково: у порядку поділу спільного майна подружжя виділив ОСОБА_6 в особисту власність 1/2 частину від грошових коштів у сумі 81 тис. грн, яка складає 40 тис. 500 грн; стягнув на його користь зі ОСОБА_1 40 тис. 500 грн; вирішив питання розподілу судових витрат; у задоволенні решти зустрічних позовних вимог відмовив; закрив провадження в справі в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_3.

Апеляційний суд м. Києва 14 квітня 2016 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 1 липня 2015 року скасував у частині відмови в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_6 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна із чужого володіння, виселення, поділ майна подружжя та ухвалив у цій частині нове рішення про часткове задоволення зазначеного позову. Визнав недійсним договір купівлі-продажу 1/2 частини квартири АДРЕСА_1, укладений 15 грудня 2004 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_13 за реєстровим НОМЕР_1. Витребував 1/2 частину цієї квартири з володіння ОСОБА_3 у власність ОСОБА_6. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 19 жовтня 2016 року касаційні скарги ОСОБА_3, ОСОБА_6 та ОСОБА_1 відхилив, рішення Апеляційного суду м. Києва 14 квітня 2016 року залишив без змін.

У січні 2017 року до Верховного Суду України звернулись ОСОБА_3 та ОСОБА_6 із заявами про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 квітня 2016 року з підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права зокрема статей 203, 215, 369, 388 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 22, 23, 28, 29 Кодексу про шлюб та сім’ю України (далі – КпШС України) (статей 60, 63, 65, 68, 70 Сімейного кодексу України (далі – СК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права

На підтвердження своїх вимог ОСОБА_3 надала постанови Верховного Суду України від 12 вересня 2011 року, 18 вересня, 2 жовтня й 25 грудня 2013 року, 1 липня, 2 вересня, 25 листопада, 16 грудня 2015 року, 24 лютого, 18 травня, 7 вересня 2016 року, ухвалу Верховного суду України від 21 липня 2010 року, постановлену ним як судом касаційної інстанції, та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2011 року, 13 березня й 7 серпня 2013 року, 2 березня 2016 року 

У зв’язку з викладеним ОСОБА_3 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року й рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 квітня 2016 року та залишити в силі рішення Святошинського районного суду м. Києва від 1 липня 2015 року.

ОСОБА_6 на підтвердження своїх доводів надав постанову Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня й 6 квітня 2016 року та просить змінити ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року й рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 квітня 2016 року, задовольнивши зустрічний позов у повному обсязі.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, представника ОСОБА_3 – ОСОБА_4 та представника ПАТ «Укрсиббанк» – ОСОБА_5, дослідивши наведені в заявах доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заяви підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

Суди установили, що 17 липня 1993 року був укладений шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_1.

Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 7 травня 2003 року шлюб між сторонами розірвав (т.1, а.с. 134).

1 березня 1999 року між ОСОБА_1 (інвестор) та Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації укладено інвестиційну угоду про інвестування житлового будівництва, за умовами якої управління зобов’язалось збудувати і передати інвестору квартиру АДРЕСА_1, а інвестор зобов’язався забезпечити відповідне фінансове будівництво цієї квартири згідно з угодою та прийняти її у власність.

5 травня 1999 року між ОСОБА_1 та АКБ «Аркада» укладено кредитну угоду НОМЕР_2 про інвестування у житлове будівництво, відповідно до якої АКБ «Аркада» надав ОСОБА_1 пільговий безвідсотковий кредит на суму 65 тис. 554 грн строком до 1 січня 2030 року. Додатковою угодою сторони погодили графік погашення кредиту.

Того ж дня між банком та ОСОБА_1 укладено договір застави майнових прав на спірну квартиру.

13 червня 2000 року Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації за ОСОБА_1 оформлено право власності на спірну квартиру та видано свідоцтво про право власності серії НОМЕР_3.

Згідно з договором купівлі-продажу спірної квартири від 15 грудня 2004 року ОСОБА_1 без згоди співвласника ОСОБА_6 продала спірну квартиру ОСОБА_7 (т.2, а.с. 78).

Того ж дня ОСОБА_1 за кошти, отримані від продажу спірної квартири, придбала двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 відповідно до договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_13 за реєстровим НОМЕР_4 (т.1, а.с. 316).

23 серпня 2006 року ОСОБА_7 відчужив квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_3 згідно з договором купівлі-продажу, який був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_14 за реєстровим НОМЕР_5 (т.2, а.с. 74).

На час розгляду справи в спірній квартирі зареєстровані та проживали власниця ОСОБА_3, а також ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_12.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та задовольняючи частково зустрічні позовні вимоги ОСОБА_6, суд першої інстанції виходив з того, що спільний грошовий вклад сторін у квартиру перетворився в нову річ із таким же правовим статусом – спірну квартиру, тому позов ОСОБА_1 задоволенню не підлягає; відчуживши ОСОБА_7 за 81 тис. грн квартиру, ОСОБА_1 набула у володіння зазначені кошти які у зв’язку з переходом права власності на квартиру до нового власника стали об’єктом права спільної сумісної власності подружжя та підлягають виділенню в порядку поділу спільного майна подружжя. При цьому суд дійшов висновку, що ОСОБА_3 є добросовісним набувачем спірної квартири, не знала і не могла знати про можливе порушене право ОСОБА_6, проте стаття 16 ЦК України не передбачає такого способу захисту цивільного права, як визнання особи добросовісним набувачем з ухваленням відповідного судового рішення, тому провадження в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України.

Скасовуючи рішення суду в частині відмови в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_6 та ухвалюючи в цій частині нове рішення, апеляційний суд, з яким погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що квартира є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу відповідно до статей 22, 28, 29 КпШС України і відчуження такого майна має відбуватись за спільною згодою сторін відповідно до положень статті 23 цього Кодексу; ОСОБА_1 відчужила спірну квартиру без згоди співвласника ОСОБА_6, тому є підстави, визначені статтею 215 ЦК України, для визнання укладеного договору недійсним; між позивачем та нинішнім володільцем спірної квартири існують речово-правові відносини щодо права на спірну квартиру, тому позивач правильно обрав спосіб захисту свого порушеного права шляхом пред’явлення позову про витребування майна у добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України.

Надані для порівняння ухвали від 21 липня 2010 року, 13 березня 2013 року не можуть бути прикладами неоднакового застосування норм матеріального права, оскільки суди касаційної інстанції скасували постановлені в справах рішення та передали справи на новий розгляд з передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення норм права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справ.

Також не може бути прикладом неоднакового застосування норм матеріального ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року, оскільки її скасована постановою Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року (№6-17цс17), а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. 

Ухвалою від 2 листопада 2011 року суд касаційної інстанції погодився з висновками місцевого суду про те, що спірну будівлю магазину позивач придбав за кошти, отримані від підприємницької діяльності, з метою здійснення підприємницької діяльності, а тому в силу статті 57 СК України ця будівля є його особистою приватною власністю і поділу як об’єкт спільної сумісної власності подружжя не підлягає.

В ухвалою від 7 серпня 2013 року та 2 березня 2016 року суд касаційної інстанції залишив без змін рішення, яким стягнуто з відповідачки на користь позивача грошову компенсацію вартості 1/2 частини автомобіля, відчуженого після розірвання шлюбу.

У зазначених судових рішеннях, наданих заявниками для порівняння, та в судовому рішенні, про перегляд якого подано заяву, наявні різні фактичні обставини справ та матеріально-правове регулювання спірних правовідносин, що не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ неоднаково застосував норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

У постановах Верховного Суду України 18 вересня, 2 жовтня, 25 грудня 2013 року, 1 липня, 25 листопада, 16 грудня 2015 року, 24 лютого, 7 вересня 2016 року містяться висновки про те, що:

- при поділі майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, в разі, якщо речі є неподільними, присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за його згодою та за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (частини четверта, п’ята статті 71 СК України). У разі недосягнення такої згоди між подружжям може застосовуватися стаття 365 ЦК України за наявності для цього відповідних підстав, і суд може присудити одному з подружжя річ у натурі, а іншому – грошову компенсацію з підстав, передбачених цією статтею. Допускається зарахування однорідних вимог, які випливають з різних підстав; строк виконання таких вимог не настав, не встановлений або визначений моментом пред’явлення (від 24 лютого 2016 року);

- належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи статтю 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя (1 липня, 7 вересня, 25 листопада, 16 грудня 2015 року);

- майно фізичної особи – підприємця, яке придбане та використовується в його підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність відповідно до статті 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання статей 60, 61 цього Кодексу (2 жовтня 2013 року);

- у відповідача право власності на спірну квартиру виникло у 2003 році, тому не можна визнати правильним застосування судами норм статей ЦК України 2003 року та статей 62, 74 СК України для визнання за позивачем права власності на половину квартири, набутої до 1 січня 2004 року, без установлення факту створення сторонами, які проживали однією сім’єю без реєстрації шлюбу, спільної часткової власності на квартиру та визначення ступеня участі в цьому позивача працею й коштами (18 вересня 2013 року);

- факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін (25 грудня 2013 року).

У постанові від 12 вересня 2011 року Верховний Суд України зазначив, що суди за вимогою інших співвласників позбавили заявника права власності на належну йому частку квартири з порушенням умови попереднього внесення суми відшкодування вартості такої частки на депозит суду, не врахувавши, що встановлена статтею 365 ЦК України умова про попереднє внесення на депозитний рахунок суду вартості частки в спільному майні в разі припинення права власності за вимогою інших співвласників є однією з основних умов ухвалення рішення про позбавлення особи майна без її згоди, тому рішеннями національних судів заявник незаконно позбавлений майна.

У справах, за результатами розгляду яких прийнято надані заявником для порівняння постанови, та у справі, рішення в якій просить переглянути заявник, встановлено різні фактичні обставини.

Постанова Верховного Суду України від 18 травня 2016 року не містить висновку щодо застосування норм матеріального права.

Підстави для висновку про те, що ухвала суду касаційної інстанції від 19 жовтня 2016 року не відповідає викладеним у вказаних постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, відсутні.

Разом з тим у постанові від 2 вересня 2015 року Верховний Суд України зазначив, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно.

У постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року міститься висновок про те, що, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема чи з їхньої волі це майно вибуло з їх володіння; добросовісне набуття в розумінні зазначеної статті можливе лише тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати; наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна із чужого володіння.

Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права.

Наданою для порівняння ухвалою від 6 квітня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів, які, встановивши, що один з подружжя відчужив об’єкт спільної сумісної власності без згоди співвласника, визнали такий договір недійсним.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно з пунктом 1 розділу VІІ «Прикінцеві положення» СК України цей Кодекс набрав чинності з 1 січня 2004 року. 

Відповідно до статті 22 КпШС України, який був чинним до 1 січня 2004 року, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. 

Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. 

Згідно зі статтею 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. 

Суд може визнати майно, нажите кожним з подружжям під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу (частина перша статті 29 КпШС України).

За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України в разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

При цьому суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, визнавши недійсним оспорюваний договір купівлі-продажу, не встановив недобросовісності дій сторін договору під час його укладення.

Зокрема, суд апеляційної інстанції, частково залишивши без змін рішення місцевого суду, не спростував його висновків про те, що ОСОБА_7 набув право власності на спірну квартиру добросовісно, реалізовуючи свої права, а ОСОБА_3 за обставинами справи не знала і не могла знати про можливе порушене право ОСОБА_6, є добросовісним набувачем спірної квартири.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Крім того, витребувати можна лише індивідуально визначене майно, однак апеляційний суд витребував 1/2 частину спірної квартири з володіння ОСОБА_3 у власність ОСОБА_6, не з’ясувавши, чи це майно виділене в натурі.

До того ж суд апеляційної інстанції, витребувавши частину квартири АДРЕСА_1 у власність ОСОБА_6, залишив без змін рішення суду першої інстанції в частині задоволення зустрічних позовних вимог останнього, зокрема в частині стягнення на його користь 1/2 частини грошових коштів, отриманих ОСОБА_1 від продажу цієї квартири ОСОБА_7.

Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди помилково застосували норми статей 215, 388 ЦК України. Ухвалюючи нове рішення в частині зустрічного позову ОСОБА_6, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, неповно з’ясував обставини, які мають значення для справи, що призвело до неправильного її вирішення, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.

Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. 

Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

п о с т а н о в и л а:

Заяви ОСОБА_3 та ОСОБА_6 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 квітня 2016 року скасувати та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.І. Гуменюк
Судді:
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
Я.М. Романюк
В.М. Сімоненко

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі за № 6-54цс17

Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України в разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк

Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-54цс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A6C332A6F17CE799C2258185004A7EF7

[ANTIRAID]

ВСУ в очередной раз проигнорировал институт совместной собственности указав на возможность реализации совместного имущества без согласия совладельца в случае, если реализовавший его совладелец и третье лицо действовали добросовестно. Кроме того ВСУ указал на невозможность истребования из незаконного владения части имущества не выделенного в натуре, а имеющего идеальные доли.

[west11]

Старая песня о "добросовестности" должна стать похоронным маршем для моразматичного ВСУ. Как долго можно императивные нормы материального права игнорировать в "угоду" общим нормам ЦКУ и почему условием стало доказательство недобросовестности обеих сторон договора, а если недобросовестно действовала одна из сторон (ипотекодатель), то второй спиввласник уже не имеет шансов ?  "Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним".- а вот этот вывод откуда взялся ? Разве самого подтверждённого факта нарушения майнових прав второго спиввласника уже недостаточно ?!

[Alexandr Shapovalov]

Интересно, а что по поводу перезаключения договора заставы/ипотеки? РДА и банк каждый раз давали согласие на смену? (вначале ОСОБА_7, потом ОСОБА_14) может на этом можно сделать ещё один пересмотр по нововыявленным? (только не совсем ясно кто будет заявителем, банк может - если ему это выгодно)

[Obelix]

Подменять расплывчатым понятием "добросовестности" прямые нормы закона и ставить Закон в зависимость от субьективного понимания смутных абстрактных понятий - это игнорирование Закона как такового и дальнейшее превращение станы в Дикое поле

 

[west11]

5 часов назад, Obelix сказал:

Подменять расплывчатым понятием "добросовестности" прямые нормы закона и ставить Закон в зависимость от субьективного понимания смутных абстрактных понятий - это игнорирование Закона как такового и дальнейшее превращение станы в Дикое поле

 

Как хорошо сказано ! Почему простые истины так недоступны верховным представителям Фемиды ? Ну глаза завязаны... понимаю, но уши -то не закрыты !

[ремикс]

ВСУ уже давно тянет на заведомо незаконные решения

[Bolt]

В 29.08.2017 в 17:09, Obelix сказал:

Подменять расплывчатым понятием "добросовестности" прямые нормы закона и ставить Закон в зависимость от субьективного понимания смутных абстрактных понятий - это игнорирование Закона как такового и дальнейшее превращение станы в Дикое поле

Путь к анархии...

[west11]

12 минут назад, Bolt сказал:

Путь к анархии...

А может правовая анархия сопряжённая с тактикой "выжженой земли" и есть цель "уходящих в историю" банковских держиморд ?

[Bolt]

41 минуту назад, west11 сказал:

А может правовая анархия сопряжённая с тактикой "выжженой земли" и есть цель "уходящих в историю" банковских держиморд ?

Сейчас уже всё может быть...))) Трудно чему-то удивляться...