Постановление ВСУ по пересмотру о невозможности взыскании и расчета пени по внутренним договорам в валюте и возможности устного заявления о сроках исковой давности
By
ANTIRAID, in Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
Считаете ли Вы решение законным и справедливым?
9 members have voted
-
Пользователи
No members to show
-
Similar Content
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 грудня 2019 року
м. Київ
Справа № 522/1029/18
Провадження № 14-270цс19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ткачука О.С.,
суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Добробуд ЛТД», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання договорів купівлі-продажу нерухомого майна недійсними, визнання права власності на квартири, витребування їх із чужого незаконного володіння, зобов`язання не чинити перешкод у здійсненні права власності, виселення та вселення, за касаційними скаргами ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Добробут ЛТД» та ОСОБА_5 на постанову Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2018 року, прийняту у складі суддів Сегеди С.М., Гірняк Л.А., Кононенко Н.А.
Історія справи
Короткий зміст та обгрунтування позовних вимог
1. У січні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Добробуд ЛТД» (далі - ТОВ «Добробуд ЛТД»), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , в якому просила:
-визнати недійсними договір купівлі-продажу майнових прав від 19 березня 2010 року, укладений між ТОВ «Добробуд ЛТД» та ОСОБА_4 , та договір купівлі-продажу майнових прав від 18 листопада 2010 року, укладений між ТОВ «Добробуд ЛТД» та ОСОБА_3 ;
-визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 ;
-витребувати із чужого незаконного володіння на користь ОСОБА_1 вищевказану квартиру АДРЕСА_1 та зобов`язати ОСОБА_2 не чинити позивачу перешкоди у користуванні цією квартирою, а також виселити ОСОБА_2 із цієї квартири та вселити у неї ОСОБА_1 ;
-витребувати із чужого незаконного володіння на користь ОСОБА_1 вищевказану квартиру АДРЕСА_3 шляхом зобов`язання ОСОБА_5 усунути та не чинити позивачу перешкоди у користуванні вказаною квартирою, яка була відчужена на користь останнього ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу, виселити ОСОБА_5 із цієї квартири та вселити у неї ОСОБА_1 .
2. Позовна заява мотивована тим, що позивач ОСОБА_1 у встановленому законом порядку, зокрема згідно з договором купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року набула майнові права на зазначене спірне нерухоме майно у вигляді відповідної квартири, проте відповідачем ТОВ «Добробуд ЛТД» цю квартиру було розділено на дві квартири та перепродано, тому вона вважала свої права порушеними і просила позов задовольнити.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
3. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 02 травня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
4. Рішення суду першої інстанції мотивовано наступним.
5. Позивачем не доведено, що майно, яке відчужувалось за вказаними спірними договорами купівлі-продажу майнових прав є ідентичним спірному майну, зазначеному у вищевказаному договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року (далі - договір купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року).
6. При цьому судом першої інстанції було встановлено, що індивідуальні ознаки (загальна розрахункова площа, поверхи, планування), якими наділена квартира із будівельним номером АДРЕСА_1, яка зазначена у договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, не відповідають індивідуальним ознакам притаманним квартирам із будівельним номером АДРЕСА_3 (нині квартира АДРЕСА_3) та будівельним номером АДРЕСА_2 (нині квартира АДРЕСА_2 ) .
7. Також, позивачем не доведено, що оскаржувані правочини не відповідають вимогам встановленим ст. 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), іншим вимогам закону, або порушують законні права та інтереси ОСОБА_1 .
8. Позивач не є і не була власником жодної із зазначених квартир (№ АДРЕСА_2 та № АДРЕСА_1)на які просить визнати право власності, а також не є власником майнових прав на ці квартири.
9. Крім того, суд першої інстанції констатував неможливість одночасного пред`явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння і про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном (щодо захисту права власності від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння), оскільки віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними. Крім того, суд першої інстанції посилався на те, що одна з умов застосування як віндикаційного, так і негаторного позову - відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, оскільки в такому разі здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов`язально-правових способів.
10. При цьому судом було встановлено, що відповідно до обгрунтування позовної заяви, позивач вважає, що її права та інтереси порушені саме невиконанням ТОВ «Добробуд ЛТД» своїх зобов`язань за договором купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, оскільки цей відповідач не передав їй спірне новозбудоване майно та інших документи необхідні для реєстрації за нею права власності на нього. Таким чином, позивач стверджує про перебування із ТОВ «Добробуд ЛТД» у зобов`язальних відносинах, отже, права позивача повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права. При цьому, обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не передбачений інститутом зобов`язального права.
11. Також, судом встановлено, що ТОВ «Добробуд ЛТД» у порядку визначеному п. 7.3 договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року використало своє право на одностороннє розірвання цього договору шляхом направлення відповідних повідомлень ОСОБА_1 , а отже вказаний договір вважається розірваним після повторного невручення зазначеного повідомлення позивачу із причин, що не залежали від ТОВ «Добробуд ЛТД».
12. Таким чином, судом першої інстанції було встановлено правомірність розірвання договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року внаслідок неналежного виконання позивачем, передбачених цим договором обов'язків.
13. Відтак, суд першої інстанції вважав, що позивач не має прав щодо спірного нерухомого майна.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
14. Постановою Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення суду першої інстанції скасовано. Позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу майнових прав від 19 березня 2010 року, укладений між ТОВ «Добробуд ЛТД» та ОСОБА_4 , на підставі якого ТОВ «Добробуд ЛТД» відчужило майнові права на квартиру будівельний номер АДРЕСА_3 (нині квартира АДРЕСА_3 ), розрахунковою площею 115,5 кв. м, яка розташована на 22-23 поверхах будинку АДРЕСА_7 . Визнано недійсним договір купівлі - продажу майнових прав від 18 листопада 2010 року, укладений між ТОВ «Добробуд ЛТД» та ОСОБА_3 , на підставі якого ТОВ «Добробуд ЛТД» відчужило майнові права на квартиру будівельний номер 175/1 (нині квартира АДРЕСА_3 ), розрахунковою площею 74 кв. м (нині фактична площа квартири складає 76,1 кв. м), яка розташована на 21 поверсі будинку АДРЕСА_2 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_11 , загальною площею 115,5 кв. м, житловою площею 82,2 кв. м. Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_12 , загальною площею 76,1 кв. м, житловою площею 59 кв. м. Витребувано із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_11 . Витребувано із чужого незаконного володіння ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_12 . В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
15. Постанова Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2018 року мотивована тим, що ОСОБА_1 , зокрема за договором купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року придбала майнові права на квартири АДРЕСА_3 та № АДРЕСА_1 , площею 76,1 кв. м та 115,5 кв . м (будівельний номер АДРЕСА_2 у м. Одесі , на 21-22-23 поверхах у житловому будинку АДРЕСА_7 . Позивач в подальшому внесена у відповідний реєстр власників майнових прав вказаного житлового будинку, а також набула права власності на обидві квартири, сплативши за вказане нерухоме майно грошові кошти у повному обсязі. Проте, ТОВ «Добробуд ЛТД», порушуючи свої зобов`язання за вказаним договором купівлі-продажу майнових прав, без згоди ОСОБА_1 , незаконно розділило її квартиру на дві квартири та незаконно перепродало майнові права на них іншим особам.
16. Крім того, суд апеляційної інстанції вважав, що ТОВ «Добробуд ЛТД» безпідставно посилалось на правомірність розірвання ним в односторонньому порядку вказаного договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року у зв`язку з несплатою позивачем членських внесків до ГО «АІ «Гагарін Плаза», визначених пунктом 7.3 цього договору, оскільки цей пункт договору є таким, що спрямований на порушення прав позивача і є нікчемним.
17. Крім того, суд апеляційної інстанції посилався на відсутність доказів того, що ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_6 сплачували грошові кошти за будь-якими договорами щодо спірного нерухомого майна.
18. Суд апеляційної інстанції вважав, що не підтверджені доказами і доводи ТОВ «Добробут ЛТД» та ОСОБА_2 про те, що договори купівлі - продажу майнових прав від 19 березня 2010 року та від 18 листопада 2010 року, які були укладені відповідно між цим товариством і ОСОБА_4 , а також із ОСОБА_6 , яка переуступила своє право ОСОБА_3 , стосуються інших квартир (а саме двох квартир: № АДРЕСА_2 та № АДРЕСА_1), а не спірної квартири з будівельним номером 176, яка мала бути передана у власність позивача.
19. Крім того, суд апеляційної інстанції посилаючись на технічний паспорт від 24 липня 2014 року, вважав встановленою ту обставину, що загальна площа квартири АДРЕСА_17 , становить 155,4 кв. м, а не 161,2 кв. м, як вказувало у своїй вимозі про внесення додаткових коштів ТОВ «Добробуд ЛТД». Крім того, апеляційний суд зазначив, що таке збільшення вказаної площі на 21,8 кв. м відбулось за рахунок того, що ТОВ «Добробуд ЛТД» у порушення умов договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року в односторонньому порядку змінило планування квартири АДРЕСА_1 , що на думку суду апеляційної інстанції підтверджується висновком будівельно-технічного експертного дослідження від 18 серпня 2014 року.
20. Суд апеляційної інстанції також вважав, що оскільки ОСОБА_1 своєї згоди на вказані зміни площі спірної квартири не давала, то у ТОВ «Добробуд ЛТД» були відсутні правові підстави вимагати у позивача доплату за таку збільшену площу квартиру у розмірі 32 700 доларів США.
21. Суд апеляційної інстанції вважав доведеним і те, що у зв`язку з недійсністю вищевказаних договорів купівлі-продажу майнових прав від 19 березня 2010 року та від 18 березня 2010 року (які були укладені відповідно між ТОВ «Добробут ЛТД» та ОСОБА_4 , а також із ОСОБА_6 , яка переуступила своє право ОСОБА_3 ), є недійсними і договори купівлі-продажу квартири, укладені 14 червня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , а також 02 лютого 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , оскільки правовстановлюючі документи на вказане нерухоме майно у продавців за цими договорами також були недійсними.
22. Враховуючи наведені обставини, зважаючи на введення вказаного будинку в експлуатацію, суд апеляційної інстанції вважав, що майнові права позивача трансформувалися у право власності на спірне нерухоме майно, а отже належним способом захисту є і витребування його у добросовісних набувачів.
Короткий зміст обгрунтування та вимог касаційних скарг
23. У січні 2019 року ОСОБА_2 , ТОВ «Добробут ЛТД» та ОСОБА_5 подали до Верховного Суду касаційні скарги, у яких просять скасувати постанову Апеляційного суду Одеської області від 12 січня 2018 року та залишити в силі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 02 травня 2018 року, посилаючись на мотиви, якими обґрунтовано це рішення суду першої інстанції.
24. В тому числі, в усіх вказаних касаційних скаргах містяться доводи щодо наступного.
25. Договір купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року було розірвано на підставі його пункту 7.3 - у зв`язку з несплатою позивачем членських внесків на користь ГО «АІ «Гагарін Плаза». ТОВ «Добробуд ЛТД» у порядку визначеному п. 7.3 договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року використало своє право на одностороннє розірвання договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року, шляхом направлення відповідного повідомлення позивачу, та повторним його не врученням позивачу (із поверненням цього повідомлення 03 квітня 2015 року) із причин, що не залежали від ТОВ «Добробуд ЛТД»
26. Відтак, з 03 квітня 2015 року договір купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року є таким, що розірваний в односторонньому порядку, а отже, позивач не має майнових прав на спірне майно, а тому і не отримувала спірну квартиру за актом прийому-передачі. При цьому в оскаржуваній постанові апеляційним судом не було зазначено, яким саме законом встановлена нікчемність вищевказаного п. 7.3 договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року.
27. Також, у касаційних скаргах вказано, що ТОВ «Добробуд ЛТД» не мало можливості здійснити реконструкцію квартири АДРЕСА_1 , зробивши з неї дві квартири за № АДРЕСА_3 та № АДРЕСА_1, оскільки ці квартири розташовані на різних поверхах та у сукупності мають більшу площу, ніж площа квартири № АДРЕСА_1 .
28. Висновок будівельно-технічного експертного дослідження від 18 серпня 2014 року є неналежним доказом, в тому числі, оскільки ЦПК України в редакції до 15 грудня 2017 року не було передбачено можливості складання такого висновку за зверненням учасника справи.
29. Крім того, у вказаному висновку будівельно-технічного експертного дослідження відсутні дані, щодо попередження експерта про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок.
30. А також, судом апеляційної інстанції не було враховано, що на вирішення вказаного будівельно-технічного експертного дослідження не ставилося питань щодо можливості відповідної реконструкції та утворення з однієї спірної квартири АДРЕСА_1 - двох вищевказаних квартир за № АДРЕСА_3 та № АДРЕСА_1. При цьому в оскаржуваній постанові апеляційним судом не було зазначено підстав, з яких цей суд на підставі технічного паспорту на спірну квартиру АДРЕСА_1 дійшов до висновку про те, що ця квартира АДРЕСА_1 була реконструйована у дві вищевказані квартири за № АДРЕСА_3 та № АДРЕСА_1 (технічні паспорти на які апеляційний суд не досліджував), а отже такий висновок зроблений судом апеляційної інстанції на припущеннях.
31. Крім того, ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року, отримала лише право на набуття права власності на квартиру за будівельним АДРЕСА_1 розрахунковою площею 139,4 кв. м, розташовану за вищевказаною адресою, а не право власності на це нерухоме майно. Вимога про визнання за позивачем права власності на спірну квартиру на підставі положень ст. 392 ЦК України є безпідставною, оскільки таку вимогу має право заявляти виключно власник майна, проте позивач відповідне право власності у встановленому законом порядку не набула. Оскільки позивач не є власником спірного майна, тому положення ст. 387, 388 ЦК України про витребування майна із чужого незаконного володіння до спірних правовідносин не можуть бути застосовані.
32. При цьому у касаційних скаргах міститься посилання на судову практику Верховного Суду України з цього приводу, викладену у постановах від 05 лютого 2014 року у справі № 6-131цс13, від 18 лютого 2015 року у справі № 6-244цс14, від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15, від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1732цс15, від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15, від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, а також - Верховного Суду у постановах від 06 червня 2018 року у справі № 761/4669/15-ц (провадження № 61-18542св18), від 20 червня 2018 року у справі № 447/3065/15-ц (провадження № 61-2106св18), від 18 липня 2018 року у справі № 761/23860/15-ц (провадження № 61-21875св18), від 01 серпня 2018 року (провадження № 61-21342св18).
33. Також мотивами касаційного оскарження є посилання на ту обставину, що позивачем не доведено невідповідність положенням законодавства договорів купівлі-продажу майнових прав від 19 березня 2010 року та від 18 березня 2010 року, які були укладені відповідно між ТОВ «Добробут ЛТД» та ОСОБА_4 , а також між ТОВ «Добробут ЛТД» та ОСОБА_6 , яка переуступила своє майнове право ОСОБА_3 , і правові підстави для визнання їх недійсними відсутні з огляду на положення ст. 204 ЦК України щодо презумпції правомірності правочину.
34. Також, у касаційних скаргах вказано, що відповідно до ст. 387 ЦК України та ч. 3 ст. 10 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України, тут і далі у чинній редакції, якщо не зазначено інше) особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача (п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав»).
35. При цьому у касаційних скаргах міститься посилання на судову практику Верховного Суду України з цього приводу, викладену у постановах від 05 лютого 2014 року у справі № 6-131цс13, від 18 лютого 2015 року у справі № 6-244цс14, від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15, від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15.
36. Крім того, у касаційних скаргах ОСОБА_5 та ОСОБА_2 зазначено, що ОСОБА_1 звернулась до суду з пропуском строку позовної давності, оскільки мала дізнатися про порушення її прав з 01 квітня 2014 року.
Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу
37. У лютому 2019 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційні скарги, у якому посилалась на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною і обґрунтованою. Вказувала, що її незаконно було позбавлено права власності на спірну квартиру, оскільки вона у повному обсязі виконала взяті на себе зобов`язання за договором купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року. ТОВ «Добробуд ЛТД» в односторонньому порядку змінило планування спірної квартири, чим збільшило її площу, за яку незаконно вимагала у неї, позивача, доплату, що є порушенням умов цього договору. Обставини щодо збільшення вказаної площі підтверджуються висновком будівельно-технічного експертного дослідження від 18 серпня 2014 рокута технічним паспортом на спірну квартиру. У 2014 році будинок, в якому знаходиться спірна квартира, було введено в експлуатацію, проте ТОВ «Добробуд ЛТД» про такі обставини її не повідомило, вищевказану квартиру їй не передало, а розділило її на дві квартири, які передало у власність іншим особам.
Рух справи у суді касаційної інстанції
38. Ухвалами Верховного Суду від 22 січня 2019 року та від 01 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.
39. 08 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 5 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
40. 12 червня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
41. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та матеріали справи, вважає, що вказані касаційні скарги підлягають задоволенню з огляду на таке.
42. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
43. Судами було встановлено, що 28 березня 2008 року між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю «Паралелі» (далі - ТОВ «Паралелі»), яке діяло від імені, за дорученням та в інтересах Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Юг-Інвест» (далі - ТОВ «КУА «Юг-Інвест»), яке у свою чергу, діяло від імені в інтересах та за рахунок Пайового закритого недиверсифікованого венчурного інвестиційного фонду «Перспективний» (далі - ПЗНВІФ «Перспективний») був укладений договір купівлі-продажу облігацій ТОВ «Добробуд ЛТД» (далі - договір купівлі - продажу облігацій).
44. У відповідності до п. 2.1 договору купівлі - продажу облігацій ТОВ «КУА «Юг-Інвест» зобов`язалось передати у власність ОСОБА_1 облігацію, а ОСОБА_1 зобов`язалась оплатити цю облігацію номінальною вартістю 293 987,48 грн та прийняти її у власність на умовах цього договору (базовий актив облігації - квартира АДРЕСА_2 багатоповерхового житлового комплексу із вбудованими приміщеннями обслуговування й підземним паркінгом, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 ).
45. 25 травня 2008 року між ТОВ «Паралелі», що діяло від імені та в інтересах ТОВ «КУА «Юг-Інвест», що в свою чергу, діяло від імені та в інтересах ПЗНВІФ «Перспективний», та ОСОБА_1 була укладена додаткова угода до договору купівлі-продажу облігацій. Згідно з умовами цієї додаткової угоди було змінено строк оплати ОСОБА_1 облігації, вказаний в п.3.3 договору купівлі-продажу облігації, та визначено його - до 01 грудня 2008 року.
46. 28 січня 2009 року між ТОВ «Паралелі» та ОСОБА_1 була також укладена додаткова угода до договору купівлі-продажу облігації. Згідно з умовами цієї додаткової угоди було змінено ціну облігації, яка має бути сплачена ОСОБА_1 та визначено її вартість у розмірі 744 000 грн.
47. Згідно з випискою ВАТ «Морський транспортний банк» від 17 березня 2009 року про стан рахунку у цінних паперах ОСОБА_1 , на її рахунок у цінних паперах була зарахована іменна безпроцентна облігація номінальною вартістю 293 987,48 грн, емітент - ТОВ «Добробуд ЛТД».
48. На виконання умов договору купівлі-продажу облігації, в період з квітня по жовтень 2008 року, ОСОБА_1 сплатила на користь ТОВ «КУА «Юг-Інвест» за іменну безпроцентну (цільову) облігацію грошові кошти в сумі 744 000 грн.
49. Таким чином, ОСОБА_1 набула право власності на вказану облігацію, оскільки у відповідності до умов договору купівлі-продажу облігації сплатила на користь ТОВ «КУА «Юг-Інвест» ціну облігації у сумі 744 000 грн та вказана облігація була зарахована на зазначений рахунок ОСОБА_1 у цінних паперах.
50. 28 березня 2008 року між ТОВ «Добробуд ЛТД» та ОСОБА_1 був укладений договір про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна (далі - договір про пайову участь у будівництві).
51. Відповідно до вказаного договору про пайову участь у будівництві ТОВ «Добробуд ЛТД» зобов`язалось передати позивачу у власність пай - безумовне майнове право на квартиру, будівельний АДРЕСА_1, розрахунковою площею 128,22 кв. м, розташовану на 21-22 поверхах жилого будинку № 1 багатоповерхового житлового комплексу за адресою АДРЕСА_2 (далі - пай), а позивач зобов`язалась прийняти пай і передати ТОВ «Добробуд ЛТД» облігацію в обмін на пай. Згідно з Додатком № 1 до договору про пайову участь у будівництві, а також згідно з поверховим планом будинку від 05 лютого 2013 року, вищевказана квартира з будівельним АДРЕСА_1 складалась з 3-х рівнів загальною площею 128,22 кв. м. Загальна площа першого рівня складала 67,26 кв. м, загальна площа другого рівня - 35,34 кв. м, а загальна площа третього рівня - 23,97 кв. м.
52. Крім того, 25 травня 2008 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Добробуд ЛТД» укладено додаткову угоду до договору про пайову участь у будівництві, згідно з якою вказана квартира під будівельним АДРЕСА_1 має бути розташована не тільки на 21-22 поверхах, але і на 23 поверсі вказаного жилого будинку № 1.
53. 17 березня 2010 року ОСОБА_1 та ТОВ «Добробуд ЛТД» складено акт, в якому зазначено, що площа вищевказаної спірної квартири АДРЕСА_1 139,4 кв. м. 54 . 25 березня 2010 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Добробуд ЛТД» був укладений договір про припинення зобов`язань заліком зустрічних вимог. 29 березня 2010 року позивач, як розпорядник рахунку у цінних паперах, на виконання умов договору викупу емітентом цільових облігацій від 21 січня 2010 року, надала розпорядження до ВАТ «Морський транспортний банк» про списання вищевказаної облігації з її рахунку у цінних паперах із зарахуванням її на рахунок у цінних паперах ТОВ «Добробуд ЛТД», яке було виконане. 29 березня 2019 року позивач сплатила на користь ТОВ «Добробуд ЛТД» 133 321 грн 50 коп.
55. 25 березня 2010 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Добробуд ЛТД» був укладений договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно, згідно з пунктом 3.1 якого ТОВ «Добробуд ЛТД» зобов`язалось передати їй у власність об`єкт інвестування (безумовне майнове право на квартиру будівельний АДРЕСА_1 розрахунковою площею 139,40 кв. м, розташовану на 21-22-23-му поверхах жилого будинку № 1 багатоповерхового житлового комплексу із вбудованими приміщеннями обслуговування й підземним паркінгом за адресою: АДРЕСА_2 , Житловий комплекс «Гагарін Плаза - 1»), а позивач зобов`язалась прийняти об`єкт інвестування і сплатити за нього ТОВ «Добробуд ЛТД» інвестицію. Згідно з пунктом 4.2 вищевказаного договору купівлі-продажу майнових прав передача ТОВ «Добробуд ЛТД» позивачу об`єкту інвестування по акту прийому-передачі мала відбутись не пізніше 04 кварталу 2011 року. Пунктом 5.3 договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року встановлено, що інвестиція, яку позивач зобов`язана сплатити ТОВ «Добробуд ЛТД» до 15 листопада 2010 року, з урахуванням податку на додану вартість, становить 427 308 грн 98 коп. Відповідно до додатку № 1 до договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року, квартира будівельний АДРЕСА_1 у вищевказаному будинку складалась з 3-х рівнів, загальною площею 139,4 кв. м. Загальна площа першого рівня складала 75,5 кв. м, загальна площа другого рівня складала 33,37 кв. м, а загальна площа третього рівня складала 30,53 кв. м. При цьому вказаний житловий будинок було введено в експлуатацію у 2014 році.
56. Крім того, договором купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року передбачено, що з моменту набуття чинності цього договору, Договір про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна від 28 березня 2008 року, укладений між цими ж сторонами, втрачає свою силу (припиняється) за згодою сторін.
57. Проаналізувавши наведені обставини у їх сукупності, Велика Палата Верховного Суду дійшла до висновку, що судом першої інстанції зроблені вірні висновки щодо безпідставності вимог позивача про визнання недійсними вказаних договорів, з таких підстав.
58. Судом першої інстанції були встановлені наступні обставини.
59. Відповідно до договору купівлі продажу майнових прав № 1\22-23-АДРЕСА_3 від 19 березня 2010 року та акта приймання-передачі квартири № АДРЕСА_1 від 26 грудня 2014 року квартира з будівельним АДРЕСА_1 (нині квартира АДРЕСА_1) знаходиться на 22-23 поверхах і має розрахункову площу 115,5 кв.м.
60. Відповідно до договору купівлі продажу майнових прав № 1\21-175\1 від 18 листопада 2010 року та акта приймання-передачі квартири № АДРЕСА_2 від 17 грудня 2014 року квартира із будівельним № АДРЕСА_2 (нині квартира АДРЕСА_2) знаходиться на 21 поверсі і має розрахункову площу 76,1 кв.м.
61. Будівельні номери в зазначених договорах купівлі-продажу не співпадають із будівельним АДРЕСА_1 вказаним в договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, укладеним із позивачем. Договір купівлі - продажу майнових прав № 1\22-23-176\1 від 19 березня 2010 року був укладений раніше, ніж вказаний договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року.
62. Крім того, в матеріалах справи відсутні будь-які докази, щодо того, що інтереси позивача порушують саме оскаржувані договори. При цьому відсутні докази, що будь-яке невиконання договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року зумовлено саме укладанням ТОВ «Добробуд ЛТД» вказаних договорів купівлі-продажу майнових прав № 1\22-23-176\1 від 19 березня 2010 року та № 1\21-175\1 від 18 листопада 2010 року.
63. Крім того, такий висновок зроблено і з тих підстав, що сумарна площа двох, вищевказаних квартир (з будівельним АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3) є значно більшою ніж розрахункова площа майна, вказана в договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року.
64. При цьому відповідно до п. 5.8 договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року розрахункова площа новозбудованого майна визначається технічною документацією розробленою КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості». Ця умова погоджена обома сторонами договору. Наданий позивачем технічний паспорт від 24 липня 2014 року, складений ТОВ «Нове БТІ», тому не може вважатися належним доказом по справі з огляду і на ту обставину, що договором купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року визначено, суб'єкта, який визначає остаточну розрахункову площу новозбудованого майна.
65. Крім того, суд першої інстанції правильно зазначив, що висновок будівельно-технічного експертного дослідження 18 серпня 2014 року не може бути визнаний належним та допустимий доказом з огляду на наступне.
66. Так, ст. 106 ЦПК України, передбачено можливість проведення експертизи на замовлення учасників справи.
67. Частиною 6 ст. 106 ЦПК України зазначено, що експерт, який склав висновок за зверненням учасника справи, має ті самі права і обов`язки, що й експерт, який здійснює експертизу на підставі ухвали суду. Згідно з ч. 5 ст. 106 ЦПК України у висновку експерта повинно бути зазначено, що висновок підготовлено для подання до суду, та що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок.
68. Разом з тим, у висновку будівельно-технічного експертного дослідження 18 серпня 2014 року не зазначено, що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок та те, що висновок підготовлено для подання до суду.
69. Крім того, можливість складання висновку за зверненням учасника справи на момент складання вказаного висновку будівельно-технічного експертного дослідження передбачено ще не було, оскільки така можливість була передбачена з 15 грудня 2017 року - дати набрання чинності такими змінами до ЦПК України, в тому числі, в частині викладення ст. 106 цього Кодексу у вищевказаній редакції.
70. Відповідно до ст. 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
71. Ураховуючи те, що висновок експерта не є належним та допустимим доказом, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що ОСОБА_1 не доведено, що майно, яке відчужувалось за вказаними спірними договорами купівлі продажу майнових прав, укладеними із відповідачами, є ідентичним майну, зазначеному в укладеному з нею договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року.
72. Крім того, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції зокрема складається з мотивувальної частини із зазначенням: встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин; доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу; чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду; висновків за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції.
73. Проте, рішення суду апеляційної інстанції містить суперечливі висновки щодо фактичної остаточної площі спірної квартири, право власності на яку визнано за ОСОБА_1 , зокрема одночасно зазначено розміри 155,2, 155,4 та 191,6 кв. м - без визначення конкретизації щодо розміру дійсної та остаточної площі спірного нерухомого майна, а отже такі висновки є взаємовиключними, і судом апеляційної інстанції вказані розбіжності проігноровані.
74. Так, судом апеляційної інстанції встановлено, що виходячи з умов договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року, укладеним з ТОВ «Добробуд ЛТД», ОСОБА_1 придбала майнові права на квартиру з АДРЕСА_1, розрахунковою площею 139,4 кв. м на 21-22-23 поверхах у житловому будинку АДРЕСА_7 та була внесена у реєстр власників майнових прав на квартиру АДРЕСА_3 вказаного житлового будинку. При цьому, п. 5.8 цього договору купівлі - продажу майнових прав від 25 березня 2010 року передбачено зміну розміру інвестиції пропорційно розрахункової площі новозбудованого майна у порядку, визначеному цим договором. Згідно з технічним паспортом від 24 липня 2014 року (який визнано судом апеляційної інстанції належним та допустимим доказом у справі) загальна площа квартири АДРЕСА_17 , становить 155,4 кв. м, а відповідно до висновку будівельно-технічного експертного дослідження №017/14 від 18 серпня 2014 року (який також визнано судом апеляційної інстанції належним та допустимим доказом по справі) площа квартири АДРЕСА_17 , становить 155,2 кв. м.
75. Також, апеляційний суд всупереч вимогам ч. 1 ст. 382 ЦПК України не навів доводів щодо незгоди з висновками суду першої інстанції та мотивів прийняття чи відхилення кожного аргументу. Зокрема, апеляційним судом не спростовано вищевказаний висновок суду першої інстанції щодо розбіжності у співвідношенні загальної площі квартир АДРЕСА_2 (яка згідно з рішенням суду першої інстанції становить 191,6 кв.м) у будинку АДРЕСА_2 , у порівнянні з вищевказаною площею квартири АДРЕСА_17 , а отже належним чином не обґрунтовані висновки апеляційного суду щодо того, що вказані квартири, яким було присвоєно № АДРЕСА_2 та № АДРЕСА_1, фактично і є спірною квартирою, якій раніше був присвоєний будівельний АДРЕСА_1.
76. Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду дійшла до висновку, що питання щодо встановлення розміру дійсної фактичної площі спірної квартири вочевидь стосується безпосереднього предмету судового розгляду, в тому числі, в контексті визначення співвідношення вищевказаної квартири із будівельним номером АДРЕСА_1, визначеного у договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, до квартир із будівельним номером АДРЕСА_3 ( АДРЕСА_3) та будівельним номером АДРЕСА_1 (квартира АДРЕСА_2), на які суд апеляційної інстанції визнав право власності за ОСОБА_1
77. При цьому згідно із законом на ОСОБА_1 було покладено обов'язок щодо доведення цих обставин.
78. Так, з положень ч. 1 ст. 81 ЦПК України, зокрема вбачається, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог.
79. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає недоведеними твердження ОСОБА_1 що вищевказана квартира із будівельним номером АДРЕСА_1, яка визначена договором купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, є тим самим нерухомим майном, на яке суд апеляційної інстанції визнав за нею право власності, проте, вже з іншими вищевказаними номерами.
80. Щодо вирішення питання визнання недійсними договорів Велика Палата Верховного Суду виходить з наступного.
81. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, на момент вчинення правочину. Відповідно до ст. 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
82. Позивачем не доведено, що оскаржувані правочини не відповідають вимогам встановленим ст. 203 ЦК України, іншим вимогам закону або порушують її законні права та інтереси.
83. Крім того, Велика Палата Верховного Суду погоджується і з рішенням суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог про визнання права власності за позивачем, витребування майна із чужого незаконного володіння, зобов`язання усунути та не чинити перешкоди позивачу у користуванні квартирою, виселення вказаних відповідачів та вселення позивача у спірне житло, з огляду на наступне.
84. Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
85. Згідно з ч. 1 ст. 319 ЦК Українивласник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
86. Згідно із ст. 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.
87. Майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.
88. Захист майнових прав здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах, визначених цивільним законодавством.
89. Згідно з нормами ЦК України до первинного способу набуття права власності, зокрема, належить набуття права власності на новостворену річ (в тому числі, на об`єкт незавершеного будівництва), на яку раніше не було і не могло бути встановлене нічиє право власності (ст. 331 ЦК України).
90. Таким чином, підставою первинного способу набуття права власності є правопороджуючі юридичні факти, а для похідного - правовідносини, які виникли на підставі відповідних юридичних фактів.
91. Положеннями ч. 2 ст. 328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.
92. Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві, зокрема, на об`єкти нерухомості, права на які підлягають державній реєстрації.
93. Право власності у набувача за договором відповідно до ч. 4 ст. 334 ЦК України виникає з дня державної реєстрації (ст. 182 ЦК України), а не в момент фактичного передання майна або в будь-який інший момент, визначений угодою сторін.
94. Для набуття набувачем права власності на майно передбачена наявність таких складових: укладення договору (в передбачених статтями 208, 209 ЦК України випадках - нотаріальне посвідчення або письмова форма); виконання договору та у визначених законом випадках - державна реєстрація.
95. При цьому сторони договору вправі встановити додаткові (відкладальні або скасувальні) умови, а при переході права власності на рухомі речі - самостійно визначати момент переходу права власності.
96. Тобто, укладаючи договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, позивач отримала обмежене речове право, за яким вона, як власник цього права, наділена певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно в майбутньому.
97. Так, умовами договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року встановлено, що ТОВ «Добробуд ЛТД» зобов'язалось передати у власність ОСОБА_1 безумовне майнове право на новозбудоване майно (після введення об'єкта будівництва в експлуатацію), що після державної реєстрації (за ініціативою та за рахунок позивача стає її правом власності на новозбудоване майно, як на нерухомість). Право власності на новозбудоване майно виникає в порядку, визначеному цивільним законодавством України.
98. Для отримання позивачем права власності саме на новозбудоване майно (квартиру з будівельним АДРЕСА_2 розрахунковою площею 139,4 кв. м, розташовану на 21-22-23 поверсі будинку № 1 багатоповерхового жилого комплексу із вбудованими приміщеннями обслуговування й підземним паркінгом за вищевказаною адресою) необхідна наявність ряду правопороджуючих фактів. Такі факти регламентовані п. 6.2 договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року та діючим законодавством щодо порядку реєстрації речових прав на нерухоме майно, та такими фактами, зокрема, є: документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта; технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна; документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси; акт приймання-передачі об'єкта будівництва та новоствореного майна.
99. Факт підписання відповідного акта приймання-передачі об`єкта будівництва та новоствореного майна мав підтвердити належне виконання сторонами умов договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, але з огляду на те, що у позивача є заперечення щодо належного виконання умов договору з боку ТОВ «Добробуд ЛТД», це виявилося неможливим.
100. Частиною 1 ст. 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
101. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
102. Статтею 331 ЦК України встановлено загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію.
103. На час укладення сторонами відповідного договору про фінансування будівництва правовідносини щодо залучення коштів фізичних осіб з метою фінансування будівництва, порядку управління цими коштами регулювалися Законами України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» та «Про інвестиційну діяльність».
104. Судове рішення за загальним правилом не є підставою виникнення права власності. Відповідно до ч. 5 ст. 11 ЦК України цивільні права можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Ні зазначеними вище нормами, ні нормою ст. 331 ЦК України не передбачено виникнення права власності на новостворений об`єкт нерухомості на підставі судового рішення.
105. Отже, порядок оформлення права власності на об`єкт інвестування після прийняття такого об`єкта в експлуатацію визначено відповідними нормами.
106. Відповідно до ст. 392 ЦК України особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності: якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов`язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов`язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права); у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
107. Передумовою для застосування ст. 392 ЦК України є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права.
108. Беручи до уваги, що моментом виникнення майнових прав, а саме суб`єктивних прав учасників правовідносин, пов`язаних з володінням, користуванням і розпорядженням майном, є момент набуття права власності, яке позивачем на спірні квартири у втстановленому законом та договором порядку не набуте, вимоги ОСОБА_1 щодо визнання її власником квартир не ґрунтуються на законі.
109. Крім того, має місце пред`явлення позовів про визнання права власності на новостворене чи реконструйоване нерухоме майно, щоб спростити чи уникнути встановленої законодавством досить тривалої в часі та фінансово затратної процедури оформлення прав на це майно.
110. Оскільки набуття права власності регулюється окремими нормами і зазначені вище позови заявляються формально не для визнання, а для набуття права власності, задоволені вони бути не можуть.
111. Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на те, що позивач не є і не була власником жодної із зазначених квартир (№ АДРЕСА_2 та № АДРЕСА_1),на які просить визнати право власності, а також не надала доказів, що є власником майнових прав на ці квартири, то суд першої інстанції правильно вважав, що позивач безпідставно звернувся із позовом з такими вимогами.
112. Крім того, судом першої інстанції правильно зазначено, що власник майна вправі звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (негаторний позов).
113. При цьому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про неможливість одночасного пред`явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (оскільки віндикація - це позов неволодіючого власника про витребування майна від володіючого не власника) і про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном (оскільки негаторний позов - це позов про захист права власності від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння).
114. Отже, віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними. При цьому одна з умов застосування як віндикаційного , так і негаторного позову - відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, оскільки в такому разі здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов`язально-правових способів.
115. Відповідно до ст. 387 ЦК України та ч. 3 ст. 10 ЦПК України особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача, при цьому власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним.
116. Об`єктом позову про витребування майна із чужого незаконного володіння може бути річ, яка існує в натурі на момент подання позову.
117. Якщо річ, перебуваючи в чужому володінні, видозмінилась, була перероблена чи знищена, застосовуються зобов`язально-правові способи захисту права власності відповідно до положень ЦК України.
118. Такі ж способи захисту застосовуються і до речей, визначених родовими ознаками, оскільки із чужого незаконного володіння може бути витребувана лише індивідуально визначена річ. Відповідно до положень ч. 1 ст. 184 ЦК України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними.
119. При цьому, як вже зазначалося вище - індивідуальні ознаки (загальна розрахункова площа, поверхи, планування), якими наділена квартира із будівельним номером АДРЕСА_1, яка зазначена у договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, не відповідають індивідуальним ознакам притаманним квартирам із будівельним номером АДРЕСА_3 (нині квартира АДРЕСА_3 ) та будівельним номером АДРЕСА_2 (нині АДРЕСА_2 .
120. Крім того, судом першої інстанції було вірно встановлено, що відповідно до позовної заяви, позивач вважає, що її права та інтереси порушені саме невиконанням ТОВ «Добробуд ЛТД» своїх зобов`язань за договором купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, які стосуються передання їй новозбудованого майна та документів необхідних для реєстрації за нею права власності на нього. Отже, з огляду на те, що позивач стверджує про перебування із ТОВ «Добробуд ЛТД» у зобов`язальних відносинах, то права позивача повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права.
121. Також, судом першої інстанції було встановлено, що ТОВ «Добробуд ЛТД» у порядку визначеному п. 7.3 договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року використало своє право на одностороннє розірвання договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, шляхом направлення відповідних повідомлень позивачу, враховуючи, що останнє повторне повідомлення не було вручено позивачу із причин, що не залежали від ТОВ «Добробуд ЛТД». Отже, з 03 квітня 2015 року - з дати повторного повернення повідомлення кур`єрської служби про неможливість здійснити доставку поштових конвертів ОСОБА_1 , договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року є розірваним на підставі ст. 651 ЦК України, якою передбачено, що розірвання договорів здійснюється за згодою сторін, розірвання договорів в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або договором.
122. При цьому Велика Палата Верховного Суду вважає, що судом апеляційної інстанції безпідставно, без посилання на норми права було констатовано нікчемність пункту 7.3 договору купівлі-продажу від 25 березня 2010 року, зокрема в контексті вимог законодавства, та співвідношення обставин щодо сплати інвестором ОСОБА_1 щомісячних членських внесків до ГО «АІ «Гагарін Плаза» до відповідних прав та обов`язків сторін по вказаному договору купівлі-продажу від 25 березня 2010 року, оскільки мотивувальна частина постанови Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2018 року не містить аналізу вимог ЦК України або іншого законодавства релевантного до таких спірних правовідносин.
123. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції не обґрунтував висновок про те, що ОСОБА_1 не давала своєї згоди на збільшення площі спірної квартири. Так, у п. 6.1 договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року визначено, що після введення об`єкта будівництва в експлуатацію, але не раніше завершення повного розрахунку між сторонами за цим договором, ТОВ «Добробуд ЛТД» зобов`язано передати ОСОБА_1 об`єкт інвестування та новозбудоване майно, а ОСОБА_1 зобов`язана прийняти його за актом прийому-передачі. У п. 5.5-5.10 цього договору передбачено, що розмір інвестиції підлягає зміні при настанні умов прямо передбачених цим договором або за згодою сторін; інвестор зобов`язаний своєчасно сплатити інвестицію у порядку, передбаченому цим договором; погоджено відповідну зміну розміру інвестиції пропорційно розрахункової площі новозбудованого майна у порядку, визначеному цим договором.
124. Наведених умов договору суд апеляційної інстанції не врахував та не проаналізував положень ст. 204, 526, 530 ЦК України, якими регламентовані умови правомірності правочину та правила належного виконання зобов`язання, зокрема в контексті зобов`язань ОСОБА_1 щодо виконання вищевказаних умов договору купівлі - продажу майнових прав від 25 березня 2010 року, в тому числі і в частині, яка стосується відповідного збільшення розміру інвестиції.
125. Так, відповідно до приписів ст. 526, 530 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином у відповідності з умовами договору і вимогами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а при відсутності таких умов і вимог - у відповідності зі звичаями ділового обороту або іншими вимогами, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
126. У відповідності до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
127. Згідно з ч. 2 ст. 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.
128. Враховуючи вищевикладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що ОСОБА_1 не було доведено і ті обставини, що вона належним чином виконала вищевказані зобов`язання за договором купівлі - продажу майнових прав від 25 березня 2010 року в частині щодо оплати у повному обсязі інвестиції пропорційно збільшенню розміру площі спірного нерухомого майна - в контексті вирішення питання щодо набуття відповідного майнового права щодо спірного нерухомого майна.
129. Разом з тим, ОСОБА_1 не позбавлена права на звернення на підставі ст. ст. 625, 653 ЦК України із позовом про відшкодування завданих їй збитків.
130. Щодо наявності виключної правової проблеми, для вирішення якої Касаційний цивільний суд в складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити наступне.
131. В ухвалі Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 08 травня 2019 року колегія суддів вказала на те, що ухвалюючи постанову у справі, яка переглядається, апеляційний суд виходив із того, що позивач, сплативши у повному обсязі кошти за договором купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно, стала власником прав на це майно, тому визнав за останньою право власності на об`єкт інвестування - нерухоме майно у будинку який було введено в експлуатацію. Разом з тим у постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15 та від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15 зазначено, що визнання у судовому порядку права власності на новостворене майно за позовом, заявленим до будівельної компанії, суперечить вимогам ст. 15, 331 ЦК України. Колегія суддів вважала, що такі висновки Верховного Суду України свідчать про існування виключної правової проблеми, оскільки ними унеможливлено захист невизнаного та оспорюваного (а не лише порушеного) права, що є об`єктами цивільного права. При цьому колегія суддів звертала увагу на те, що за аналогічних фактичних обставин і тотожних правовідносин в інших постановах Верховний Суд України приходив до висновку про необхідність захисту прав позивачів, а саме у постановах Верховного Суду України від 12 листопада 2014 року у справі № 6-129цс14 та від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15.
132. Враховуючи те, що Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про недоведеність позивачем наявності у неї майнового права на спірне новостворене майно, тому відсутні підстави для розгляду питання про наявність чи відсутність виключної правової проблеми, у тому числі, в контексті застосування положень ст. 392 ЦК України - щодо захисту інтересів ОСОБА_1 шляхом визнання за неї права власності на спірне майно.
133. Щодо доводів касаційної скарги про пропущення ОСОБА_1 строків позовної давностіВелика Палата Верховного Суду констатує наступне.
134. Виходячи з вимог ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. А отже, відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права не потребує зазначення у рішенні суду висновку щодо вирішення питання спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову.
135. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
136. Відповідно до ч. 1 ст. 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
137. Згідно із ч. 4 ст. 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
138. Враховуючи вищевикладене, допущені судом апеляційної інстанції порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне скасувати постанову Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2018 року,рішення Приморського районного суду м. Одеси від 02 травня 2018 рокузмінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови, в іншій частині рішення Приморського районного суду м. Одеси від 02 травня 2018 року залишити без змін.
Щодо судових витрат
139. Частиною 1 ст. 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
140. Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
141. Судові витрати у виді судового збору за подання ОСОБА_1 позову та клопотань до суду першої інстанції, а також апеляційної скарги підлягають зарахуванню в дохід держави.
142. Судові витрати у виді судового збору, сплачені ОСОБА_2 , ТОВ «Добробут ЛТД» та ОСОБА_5 за подання касаційних скарг по 14184 грн 60 коп. кожний, належить стягнути з ОСОБА_1 .
Керуючись ст. 400, 402-404, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційні скарги ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Добробут ЛТД» та ОСОБА_5 задовольнити частково.
Скасувати постанову Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2018 року.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 02 травня 2018 рокузмінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови, в іншій частині -залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_25 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_26 ) судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 14184 (чотирнадцять тисяч сто вісімдесят чотири) гривні 60 коп.
Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_25 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Добробут ЛТД» (ЄДРПОУ 32146472, адреса: Одеська область, м. Іллічівськ, вул. 1 травня, буд. 3) судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 14184 (чотирнадцять тисяч сто вісімдесят чотири) гривні 60 коп.
Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_25 ) на користь ОСОБА_5 (РНОКПП НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_27 ) судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 14184 (чотирнадцять тисяч сто вісімдесят чотири) гривні 60 коп.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя -доповідач О.С. Ткачук
Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко
Т .О. Анцупова В.С. Князєв
С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко
В.В. Британчук Н.П. Лященко
Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко
М.І. Гриців Л.І. Рогач
Д.А. Гудима В.Ю. Уркевич
Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська
О.С. Золотніков
Джерело: ЄДРСР 87144996
-
By ANTIRAID
ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Справа
№ 609/1323/18
Головуючий
у 1-й інстанції Ковтунович О.В.
Провадження
№ 22-ц/817/1067/19
Доповідач
- Костів О.З.
Категорія
-
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 грудня 2019 року м. Тернопіль
Тернопільський апеляційний суд в складі:
головуючого - Костів О.З.
суддів - Сташків Б. І., Хома М. В.,
з участю секретаря - Сович Н.А.
за участю представника апелянта - ОСОБА_1
розглянувши у режимі відеоконференції цивільну справу № 609/1323/18 за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Шумського районного суду Тернопільської області від 28 серпня 2019 року, ухваленого суддею Ковтунович О.В., повний текст якого складено 28 серпня 2019 року, у справі за позовом Акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості,
В С Т А Н О В И В:
У жовтні 2018 року Акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк») звернулось в суд із позовом до ОСОБА_3 (далі - ОСОБА_3 , апелянт) про стягнення заборгованості за кредитним договором.
В обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на те, що 06 квітня 2018 року Публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк» (на даний час АТ «Альфа-Банк») та ОСОБА_3 уклали угоду про надання кредиту №490985314. Відповідно до умов договору, позивач зобов`язався надати відповідачу кредит у сумі 57438.89 гривень строком з 06 квітня 2018 року до 10 квітня 2020 року, а Відповідач - у порядку та на умовах, визначених договором, повертати кредит, виплачувати проценти за користування кредитом, сплачувати неустойку та інші передбачені платежі у сумі, строки та на умовах, передбачених договором та графіком погашення кредиту. У порушення умов договору відповідач свої зобов`язання не виконав, в результаті чого станом на 10 вересня 2018 року має прострочену заборгованість за кредитом в розмірі 57438.89 гривень; за відсотками - 9536.00 гривень; розмір неустойки: штраф за останні 12 місяців - 1600.00 гривень. У зв`язку з наведеним позивач просив суд стягнути з боржника заборгованість по кредиту та судові витрати.
Рішенням Шумського районного суду Тернопільської області від 28 серпня 2019 року позов задоволено в повному обсязі.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь АТ «Альфа-Банк» заборгованість за договором №490985314 від 06 квітня 2018 року в загальному розмірі 68574 грн. 89 коп.
Вирішено питання судових витрат.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, представник ОСОБА_3 - адвокат Василевська К.М. подала на нього апеляційну скаргу, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Вказує, що судом неповно встановлено фактичні обставини справи та дано невірну оцінку доказам.
Апеляційна скарга мотивована тим, що розрахунок заборгованості позичальника здійснено неправильно, він є необґрунтованим та недоведеним. Зазначає, що у матеріалах справи відсутні жодні документи, що підтверджують факт видачі позичальнику кредитних коштів. Крім того, отриманий кредит є споживчим, а позивач, всупереч ч.10 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», не звертався до відповідача з попереднім повідомленням щодо необхідності дострокового повернення всієї суми кредиту, а тому вимоги позивача є передчасними.
Враховуючи наведене, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволені позову.
У листопаді 2019 року представник АТ «Альфа-Банк» - адвокат Панченко Д.В. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Відзив мотивований тим, що ОСОБА_3 не надано свого розрахунку заборгованості, будь-яких доказів чи аргументів, які б стверджували неправильність розрахунку Банку. АТ «Альфа-Банк» надано розрахунок заборгованості, який чітко відображає суму до сплати по тілу кредиту, відсотках, штрафу, графи погашення та заборгованості та дані щодо суми кредиту, дати укладення, відсоткової ставки та інше.
Зазначає, що сума кредиту 57438.89 грн. була перерахована на погашення попередньої кредитної заборгованості по іншому кредитному договору, що підтверджується підписаним відповідачем «Ходатайством» від 06 квітня 2018 pоку, де зазначено про необхідність отримання коштів для рефінансування заборгованості шляхом видачі нового кредиту в сумі 57438.89 грн. про що і була підписана оферта ОСОБА_3 .
Крім того, посилання відповідача на положення закону «Про захист прав споживачів» щодо обов`язкового направлення повідомлення про порушення зобов`язання є необґрунтованими, оскільки жодної імперативної норми, яка б зобов`язувала кредитора направляти вимогу боржнику немає.
В судовому засіданні представник апелянта - адвокат Бабенко С.С. апеляційну скаргу підтримав, зіславшись на мотиви, викладені в ній.
Крім того, від представника АТ «Альфа-Банк» - адвоката Панченко Д.В. надійшла заява про розгляд справи без участі представника Банку.
Інші сторони в судове засідання не з`явилися, хоча належним чином були повідомлені про день і час слухання справи.
Заслухавши доповідача, пояснення представника апелянта, перевіривши матеріали справи, доводи, зазначені в апеляційній скарзі, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, виходячи із наступного.
У відповідності до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Згідно з ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Судом встановлено наступні обставини.
06 квітня 2018 року між Публічним акціонерним товариством «Альфа-Банк», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Альфа-Банк», та ОСОБА_3 укладено угоду про надання кредиту №490985314, відповідно до умов якої банк надав відповідачу кредитні кошти у розмірі 57438.89 гривень, а відповідач зобов`язався в порядку та на умовах, визначених угодою, повертати кредит, виплачувати проценти за користування кредитом, сплачувати неустойки та інші передбачені платежі у розмірі, строки та на умовах, передбачених Угодою та Додатком №1 до нього - Графіком погашення кредиту. Датою остаточного повернення кредиту є 10 квітня 2020 року (а.с.14-17).
Внаслідок неналежного виконання відповідачем умов угоди про надання кредиту станом на 10 вересня 2018 року заборгованість складає 68574 грн. 89 коп., а саме:
- заборгованість за кредитом - у розмірі 57438.89 гривень;
- заборгованість за відсотками за користування кредитом - у розмірі 9536.00 гривень;
- штраф за систематичне порушення боржником своїх обов`язків зі сплати кредиту - у сумі 1600.00 гривень.
Вказане підтверджується розрахунком заборгованості, який надав позивач (а.с.26).
Згідно виписки по особовим рахункам АТ «Альфа-Банк» за угодою №490985314 за період з 06 квітня 2018 року по 10 вересня 2018 року вбачається, що відповідач користувався наданими АТ «Альфа-Банк» кредитними коштами (а.с.27-29).
Рішенням річних Загальних зборів акціонерів ПАТ «Альфа-Банк» від 26 квітня 2018 року затверджено статут АТ «Альфа-Банк», який є правонаступником усіх прав і обов`язків ПАТ «Альфа-Банк» (а.с. 20-25).
В силу вимог частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно зі статтею 1049 згаданого Кодексу позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.
Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Колегія суддів не бере до уваги посилання апелянта на те, що у матеріалах справи відсутні жодні документи, що підтверджують факт видачі позичальнику кредитних коштів, виходячи з наступного.
Так, згідно ст.9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов`язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Первинні документи, складені в електронній формі, застосовуються у бухгалтерському обліку за умови дотримання вимог законодавства про електронні документи та електронний документообіг.
Емітенти зобов`язані в порядку та строки, установлені договором, надавати власникам рахунків виписки про рух коштів на їх рахунках за операціями, що виконані користувачами електронних платіжних засобів. Форма виписки повинна включати всі обов`язкові реквізити, передбачені нормативно-правовим актом Національного банку з питань організації операційної діяльності в банках України (пункт 8 розділу VII Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 05 листопада 2014 року № 705. Згідно до норм даного положення, документи за операціями з використанням електронних платіжних засобів мають статус первинного документа та можуть бути використані під час урегулювання спірних питань.
Згідно Постанови Національного банку України від 18 червня 2003 року №254 «Про затвердження Положення про організацію операційної діяльності в банках України», яка була чинною до 07 липня 2018 року, операції, які здійснюють банки, мають бути належним чином задокументовані. Підставою для відображення операцій за балансовими та/або позабалансовими рахунками бухгалтерського обліку є первинні документи. Первинні документи мають бути складені під час здійснення операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення в паперовій та/або в електронній формі. Виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту.
Банківська виписка має статус первинного документу, що підтверджено Переліком типових документів, що створюються під час діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування, інших установ, підприємств та організацій, із зазначенням строків зберігання документів, затвердженого наказом Мін`юсту від 12 квітня 2012 року № 578/5 (далі - Перелік № 578/5), згідно якого до первинних документів, які фіксують факт виконання госпоперації та служать підставою для записів у регістрах бухобліку і в податкових документах, віднесені:
- касові, банківські документи;
- повідомлення банків;
- виписки банків;
- корінці квитанцій і касових чекових книжок.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем надано до суду Банківську виписку (первинний документ) за період з 06 квітня 2018 року по 10 вересня 2018 року, згідно якої відповідач ОСОБА_3 отримав кредитні кошти та користувався ними (надання кредиту, перенесення заборгованості по кредиту на рахунок простроченої заборгованості за кредитним договором) а.с.27-29.
Враховуючи наведене, суд першої інстанції вірно встановив порядок видачі кредитних коштів. Так, сума кредиту 57438.89 грн. була перерахована на погашення попередньої кредитної заборгованості по іншому кредитному договору, що підтверджується підписаним відповідачем «Ходатайством» від 06 квітня 2018 pоку, де він зазначив про необхідність отримання коштів для рефінансування заборгованості шляхом видачі нового кредиту в сумі 57438.89 грн., про що і була підписана оферта самим же відповідачем (а.с.116).
Крім того, відповідно до п.7 Оферти на укладання угоди про надання особистого кредиту №490985314 від 06 квітня 2018 року, позичальник погодився на безготівкове перерахування грошових коштів у розмірі 57438.89 грн. на його рахунок № НОМЕР_1 .
Згідно п.7.1. вказаної Оферти днем надання кредиту вважається день списання кредитних коштів з позичкового рахунку Банку із метою їх подальшого зарахування на рахунки, вказані в п.7 цієї оферти на укладення угоди про надання кредиту.
Також безпідставними є посилання апелянта на неправильність розрахунку заборгованості позичальника.
Зокрема, ОСОБА_3 не надано жодного альтернативного розрахунку заборгованості, будь-яких доказів чи аргументів, які б стверджували неправильність розрахунку Банку.
Наданий АТ «Альфа-Банк» розрахунок чітко відображає суму до сплати по тілу кредиту, відсотках, штрафу, графи погашення та заборгованості та дані щодо суми кредиту, дати укладення, відсоткової ставки та інше (а.с.26).
Отже, враховуючи, що фактично отримані ОСОБА_3 кошти в добровільному порядку АТ «Альфа-Банк» не повернуті, а також вимоги частини другої статті 530 ЦК України, за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь - який час, що свідчить про порушення його прав.
Разом з тим, колегія суддів погоджується з доводами апелянта про те, що позивач не звертався до відповідача з попередньою вимогою щодо необхідності дострокового повернення всієї суми кредиту, виходячи з наступних підстав.
Згідно з пунктом 11 частини 1 статті 1 Закону України «Про споживче кредитування» в редакції, яка діяла на момент укладення кредитного договору, споживчий кредит - грошові кошти, що надаються споживачу (позичальникові) на придбання товарів (робіт, послуг) для задоволення потреб, не пов`язаних з підприємницькою, незалежною професійною діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника.
Задоволення споживчих потреб людини здійснюється шляхом отримання нею споживчих благ, які мають на меті задоволення її потреб на забезпечення життя, здоров`я та життєдіяльності, зокрема, придбання товарів широкого вжитку і тривалого користування, транспортних засобів, на нагальні потреби: лікування, навчання, весілля, народження дитини, непередбачені обставини тощо.
Засобом задоволення тих чи інших споживчих потреб людини виступають споживчі блага. Це товари та послуги індивідуального або виробничого призначення, що використовуються для задоволення особистих економічних та побутових потреб окремих людей. Споживчі блага можуть бути як матеріальними потребами (товари), так і нематеріальними (послуги).
Відповідно до частини четвертої статті 16 Закону України «Про споживче кредитування» в редакції, яка діяла на момент укладення кредитного договору, у разі затримання споживачем сплати частини споживчого кредиту та/або процентів щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - щонайменше на три календарні місяці, кредитодавець має право вимагати повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, в повному обсязі, якщо таке право передбачене договором про споживчий кредит.
Кредитодавець зобов`язаний у письмовій формі повідомити споживача про таку затримку із зазначенням дій, необхідних для усунення порушення, та строку, протягом якого вони мають бути здійснені.
Якщо кредитодавець відповідно до умов договору про споживчий кредит вимагає здійснення платежів, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі платежі або повернення споживчого кредиту здійснюються споживачем протягом 30 календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - 60 календарних днів з дня одержання від кредитодавця повідомлення про таку вимогу. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про споживчий кредит, вимога кредитодавця втрачає чинність.
Відтак, за своїм змістом частина четверта статті 16 Закону України «Про споживче кредитування» є нормою, що встановлює особливий порядок врегулювання вимог кредитодавця у разі неналежного виконання умов договору споживчого кредиту, що відрізняється від задоволення вимог кредитора за договором банківського кредиту, на який положення законодавства про захист прав споживачів не поширюються.
З матеріалів справи вбачається, що 06 квітня 2018 року ПАТ «Альфа-Банк» (на даний час АТ «Альфа-Банк») та ОСОБА_3 уклали угоду про надання кредиту №490985314 (а.с.14-15).
Відповідно до п.7 Оферти на укладання угоди про надання особистого кредиту №490985314 кредит надається для повернення заборгованості за кредитним договором №490985314 від 06 квітня 2018 року шляхом безготівкового перерахування на рахунок Позичальника № НОМЕР_1 , що відкритий позичальнику у ПАТ «Альфа-Банк», суми грошових коштів у розмірі 57438.89 грн. для зарахування коштів на повернення заборгованості за Договором про відкриття кредитної картки.
Вказана сума кредиту в розмірі 57438.89 грн. була перерахована на погашення попередньої кредитної заборгованості по іншому кредитному договору, що підтверджується підписаним відповідачем «Ходатайством» від 06 квітня 2018 pоку, де ОСОБА_3 зазначив про необхідність отримання коштів для рефінансування заборгованості шляхом видачі нового кредиту в сумі 57438.89 грн., про що і була підписана оферта самим же відповідачем (а.с.116).
Згідно Додатку №1 до Угоди про надання кредиту №490985314 від 06 квітня 2018 року вказано, що мета кредиту - споживчі цілі (а.с.16).
Крім того, із Довідки про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту на Реструктизацію (рефінансування) заборгованості по кредитній картці від 06 квітня 2018 року вбачається, що ОСОБА_3 ознайомлений з інформацією про умови кредитування та орієнтовну вартість споживчого кредиту від ПАТ «Альфа-Банк». Цільове використання (мета кредиту) - на споживчі потреби (а.с.117).
З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що 06 квітня 2018 року ПАТ «Альфа-Банк» (на даний час АТ «Альфа-Банк») та ОСОБА_3 уклали кредитний договір №490985314 про надання споживчого кредиту, а тому на дані правовідносини поширюється дія Закону України «Про споживче кредитування».
Апеляційним судом встановлено, що позивач не направляв відповідачу досудової вимоги, а отже у позивача відсутнє право на звернення до суду з вимогою про дострокове стягнення кредиту та інших платежів. Відповідач вимоги банку про повернення кредиту не отримував.
Таким чином, внаслідок порушення ОСОБА_3 зобов`язань за кредитним договором позивач відповідно до ч.4 ст.16 Закону України «Про споживче кредитування» має право достроково вимагати від відповідача стягнення заборгованості за кредитним договором, за умови попереднього надіслання останнім відповідної письмової вимоги про дострокове повернення всієї суми кредиту й пов`язаних із ним платежів, фактично чим змінюючи строк виконання основного зобов`язання.
Однак, позивач жодних вимог до боржника за кредитним договором не направляв.
Враховуючи вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку, що у даній справі вимоги Банку є передчасними, Банк не має права на поверення заборгованості без попереднього надіслання боржнику відповідної письмової вимоги про дострокове повернення всієї суми кредиту.
Також Апеляційний суд звертає увагу на безпідставність посилання ОСОБА_3 на положення пункту 10 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (щодо попереднього звернення Позивача до Відповідача з повідомленням щодо необхідності дострокового повернення всієї суми кредиту), оскільки дана норма втратила чинність в зв"язку із прийняттям Закону України "Про споживче кредитування" № 1734-VIII від 15 листопада 2016 року.
Натомість аналогічна норма закріплена в ч.4 ст.16 Закону України «Про споживче кредитування».
Згідно з вимогами ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У відповідності до ст.ст.12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини на які посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно ч.2 ст.78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Згідно ч.2 ст.89 ЦПК України, жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
У відповідності до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст.376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:
1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;
3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;
4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у сукупності колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду і ухвалення нового, яким слід відмовити у задоволенні позовної заяви.
Крім того, в силу положень ст.133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до ч.1,2 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.
Із квитанції № 3195 від 23 жовтня 2019 року вбачається, що ОСОБА_3 за апеляційний розгляд сплатив судовий збір у розмірі 2643.00 грн. (а.с.209).
Таким чином, колегія суддів вважає, що судові витрати, понесені ОСОБА_3 , пов`язані з сплатою судового збору за апеляційний розгляд даної справи, слід покласти на АТ «Альфа-Банк».
Керуючись ст.ст.141, 367, 368, 374, 376, 381-384, ЦПК України, суд апеляційної інстанції,
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - задовольнити.
Рішення Шумського районного суду Тернопільської області від 28 серпня 2019 року - скасувати.
Ухвалити нове рішення, яким у задоволені позову Акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості - відмовити.
Стягнути із Акціонерного товариства «Альфа-Банк» (ЄДРПОУ 23494714, місцезнаходження: 01001, м.Київ, вул.Десятинна, 4/6) в користь ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 , Реєстраційний номер облікової картки фізичної особи платника податків - НОМЕР_2 ) судові витрати, понесені за апеляційний розгляд даної справи в розмірі 2643.00 грн.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Дата складення повного тексту постанови - 26 грудня 2019 року.
Головуючий - підпис
Судді - два підписи
Джерело: ЄДРСР 86654075
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 грудня 2019 року
м. Київ
Справа № 904/4156/18
Провадження № 12-117гс19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючого судді Князєва В. С.,
судді-доповідача Рогач Л. І.,
суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
за участю секретаря судового засідання Салівонського С. П., учасників справи:
представника позивача - Слівінського М. О.,
представників відповідача - Павловського Р. В., Гавелі Д. В.,
розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (далі - ДП НАЕК «Енергоатом») на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 5 грудня 2018 року (суддя Загинайко Т. В.) та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 березня 2019 року (судді Чус О. В., Вечірко І. О., Кузнецов В. О.) у справі № 904/4156/18 за позовом ДП НАЕК «Енергоатом» до Державного підприємства «Східний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі - ДП «Східний ГЗК») про стягнення суми.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
1. Короткий зміст позовних вимог
1.1. У вересні 2018 року ДП НАЕК «Енергоатом» звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ДП «Східний ГЗК» про стягнення інфляційних втрат у сумі 3 336 028,7 грн, 3 % річних у сумі 1 473 603,28 грн, а також 8 158 473,47 грн пені.
1.2. На обґрунтування позовних вимог позивач послався на неналежне виконання відповідачем зобов`язань за договором купівлі-продажу уранового оксидного концентрату від 11 грудня 2017 року № 8-020-SD-17-00763 в частині порушення строку своєчасної оплати товару, внаслідок чого позивач нарахував відповідачеві пеню, інфляційні втрати та 3 % річних.
1.3. Відповідач проти задоволення позову заперечував, зазначав, що умовами укладеного сторонами договору розмір пені не погоджено, а отже, і підстави для стягнення такої санкції відсутні; розрахунок інфляційних втрат та відсотків річних здійснено позивачем починаючи з останнього граничного дня, коли відповідач фактично може виконати зобов`язання, відтак відповідачем надано контррозрахунок.
2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
2.1. Рішенням від 5 грудня 2018 року Господарський суд Дніпропетровської області позов задовольнив частково: стягнув з ДП «Східний ГЗК» на користь ДП НАЕК «Енергоатом» 3 309 760,00 грн інфляційних нарахувань, 1 429 689,86 грн річних; у решті позову відмовив.
2.2. Постановою від 12 березня 2019 року Центральний апеляційний господарський суд рішення суду першої інстанції змінив, стягнув з ДП «Східний ГЗК» на користь ДП НАЕК «Енергоатом» 3 309 760,00 грн інфляційних нарахувань, 1 473 603, 28 грн річних та 71 750,45 грн витрат по сплаті судового збору. В іншій частині рішення залишив без змін.
2.3. Відмовляючи у стягненні пені, господарські суди вказали на те, що у договорі, який є підставою позовних вимог, в тому числі стягнення неустойки, сторони не встановили розмір пені за порушення виконання грошового зобов`язання, а частина шоста статті 231 Господарського кодексу України (далі - ГК України) не встановлює конкретного розміру (відсотку) пені, а лише встановлює порядок його визначення у договорі виходячи з облікової ставки Національного банку України.
2.4. У частині стягнення відсотків річних суд апеляційної інстанції, врахувавши положення статей 252, 253, частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), дійшов висновку, що місцевий господарський суд неправильно визначив період нарахування, а відтак здійснив їх власний перерахунок. Водночас погодився з правильністю розрахунку позивачем інфляційних втрат.
3. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог, надходження справи до Великої Палати Верховного Суду
3.1. У березні 2019 року ДП НАЕК «Енергоатом» подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 5 грудня 2018 року та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 березня 2019 року, в якій просило судові рішення у справі змінити, стягнути з відповідача 3 336 028,7 грн інфляційних втрат та 8 158 473,47 грн пені.
3.2. На обґрунтування касаційної скарги скаржник, зокрема, посилається на те, що суди попередніх інстанцій при здійсненні розрахунку інфляційних втрат не врахували, що заборгованість погашалась відповідачем частково, отже, базою нарахування має бути частина суми, яка була фактично сплачена з простроченням за відповідний період часу, що відповідає положенню абзацу десятого листа Верховного Суду України від 3 квітня 1997 року «Рекомендації відносно порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ».
3.3. Також скаржник зазначає, що пунктом 4.2 договору, укладеного сторонами, передбачено обов`язок сплати штрафних санкцій за порушення грошового зобов`язання, а розмір такої санкції встановлений частиною шостою статті 231 ГК України. Отже, сторони домовились про сплату неустойки, а її розмір встановлений законом. Тому висновок суду про протилежне є безпідставним.
3.4. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 26 квітня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ДП НАЕК «Енергоатом» на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 5 грудня 2018 року та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 березня 2019 року, призначив справу до розгляду у відкритому судовому засіданні, встановив учасникам справи строк для подання відзиву, а ухвалою від 28 травня 2019 року справу № 904/4156/18 передав на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
3.5. Ухвалою від 10 червня 2019 року об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справу прийняла до розгляду, а ухвалою від 5 липня 2019 року справу № 904/4156/18 за позовом ДП НАЕК «Енергоатом» до ДП «Східний ГЗК» про стягнення суми передала на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
3.6. Ухвала мотивована тим, що у постанові від 21 червня 2017 року у справі № 910/2031/16 Верховний Суд України висловив позицію про те, що за змістом положень частин четвертої і шостої статті 231 ГК України у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. Розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). Штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. Отже, за висновком Верховного Суду України, встановивши розмір і термін нарахування штрафних санкцій за порушення грошового зобов`язання, законодавець передбачив також і право сторін врегулювати ці відносини у договорі.
3.7. Розглядаючи справу № 904/4156/18, суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважала за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного у вказаній постанові від 21 червня 2017 року, щодо застосування положень частини шостої статті 231 ГК України, оскільки зазначена норма не встановлює конкретний розмір штрафних санкцій, які підлягають нарахуванню за порушення господарського грошового зобов`язання у випадку, якщо у договорі сторони не погодили розмір цих штрафних санкцій, однак зазначили щодо їх нарахування відповідно до статті 231 ГК України.
3.8. Ухвалою від 12 серпня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу № 904/4156/18 та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.
4. Позиція учасників справи
4.1. У відзиві на касаційну скаргу відповідач проти задоволення касаційної скарги заперечує, вважає оскаржувані рішення законними та обґрунтованими, такими, що прийняті відповідно до фактичних обставин справи та з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права; зазначає, що сторонами в договорі не визначено конкретного розміру пені, яка підлягає стягненню у зв`язку із порушенням відповідачем свого грошового зобов`язання за договором.
5. Фактичні обставини справи, встановлені судами
5.1. Встановлено, що 11 грудня 2017 року сторони у справі уклали договір № 8-020-SD-17-00763 купівлі-продажу уранового оксидного концентрату (далі - договір), за умовами якого продавець (позивач) зобов`язується передати у власність покупця (відповідача), а покупець зобов`язується прийняти та оплатити урановий оксидний концентрат (U3O8), іменований надалі «УОК», у кількості та на умовах, визначених цим договором; одиницею виміру кількості УОК є кілограм урану (кгU).
5.2. Пунктами 3.1, 3.2 сторони погодили договірну вартість товару, а пунктом 5.4 договору визначили, що оплата за УОК здійснюється згідно з актом приймання-передачі УОК відповідно до графіка, наведеного у додатку № 2 до договору.
5.3. За умовами пункту 4.1 договору у випадку порушення своїх зобов`язань за цим договором сторони несуть відповідальність, визначену цим договором та чинним законодавством. Порушенням зобов`язання є його невиконання або неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання.
5.4. Відповідно до пункту 4.2 договору за кожний день прострочення виконання зобов`язань винна сторона повинна сплатити штрафні санкції у розмірі, передбаченому статтею 231 ГК України, від обсягу невиконаних зобов`язань.
5.5. На виконання умов договору позивач передав відповідачу у власність товар на загальну суму 959 287 747,20 грн, що підтверджується актом від 11 грудня 2017 року приймання-передачі УОК до договору.
5.6. Графіком платежів за УОК, що є додатком № 2 до договору, визначено такі строки оплати платежів: до 20 січня 2018 року - на суму 160 920 000, грн; до 30 червня 2018 року - на суму 393 360 000,00 грн; до 30 липня 2018 року - на суму 405 007 747,20 грн; всього за УОК – на суму 959 287 747,20 грн.
5.7. Відповідач оплату здійснив таким чином:
1) платіж в сумі 160 920 000,00 грн, який необхідно було сплатити до 20 січня 2018 року, сплачений частинами, а саме: 19 січня 2018 року - в сумі 20 000 000,00 грн, 28 лютого 2018 року - в сумі 20 000 000,00 грн, 30 березня 2018 року - в сумі 32 000 000,00 грн, 27 квітня 2018 року - в сумі 42 000 000,00 грн, 31 травня 2018 року - в сумі 46 920 000,00 грн;
2) платіж в сумі 393 360 000,00 грн, який необхідно було сплатити до 30 червня 2018 року, сплачений 12 липня 2018 року в повному обсязі;
3) платіж в сумі 405 007 747,20 грн, який необхідно було сплатити до 30 липня 2018 року, сплачений 12 липня 2018 року в повному обсязі.
5.8. Ці обставини підтверджені актом звірки взаєморозрахунків, підписаним сторонами станом на 30 червня 2018 року, та сторонами не заперечуються.
5.9. У зв`язку з порушенням відповідачем строків оплати, встановлених у додатку № 2 до договору, позивач здійснив нарахування інфляційних втрат за загальний період з 20 січня по 30 травня 2018 року у розмірі 3 336 028,70 грн, 3 % річних за загальний період прострочення з 20 січня по 11 липня 2018 року у розмірі 1 473 603,28 грн та 8 158 473,47 грн - пені, передбаченої пунктом 4.2 договору.
6. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство
6.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
6.2. Відповідно до статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.
6.3. Відповідно до частин першої та третьої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору.
6.4. Частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
6.5. За частинами першою, четвертою, сьомою статті 179 ГК України майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями.
6.6. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі: вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству; примірного договору, рекомендованого органом управління суб`єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст; типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови; договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб`єктів, коли ці суб`єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.
6.7. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
6.8. Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору у відповідності до законодавства (частина перша статті 180 ГК України).
6.9. Частинами першою та другою статті 193 ГК України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
6.10. Особливості господарсько-правової відповідальності визначені ГК України. Так, за частиною першою статті 216 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
6.11. Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції (частини перша та друга статті 217 ГК України).
6.12. За частиною першою статті 230 ГК України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.
6.13. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що за наведеними вище положеннями ГК України господарське правопорушення може полягати як у порушенні нормативно встановлених правил здійснення господарської діяльності, так і у порушенні договірних зобов`язань. Господарсько-правова відповідальність за порушення договірних зобов`язань також поділяється на встановлену законом і договірну. Необхідною умовою застосування такої відповідальності є визначення у законі чи у договорі управненої та зобов`язаної сторони, виду правопорушення, за вчинення якого застосовується відповідальність, штрафні санкції і конкретний їх розмір.
6.14. Нормативно-правове забезпечення сфери господарювання є однією з форм здійснення державою регулювання господарської діяльності. Водночас за змістом статті 1 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності є спрямованою, зокрема, на зменшення втручання держави у діяльність суб`єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, та здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.
6.15. Так, за пунктом 22 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.
6.16. Таким чином, тлумачення умов укладеного сторонами справи договору щодо підстав застосування відповідальності за порушення відповідачем грошового зобов`язання має здійснюватися у системному взаємозв`язку з положеннями чинного законодавства, які регулюють загальні засади та умови настання такої відповідальності у господарських правовідносинах.
6.17. Стаття 231 ГК України регулює розмір штрафних санкцій таким чином: «Законом щодо окремих видів зобов`язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.
6.18. У разі якщо порушено господарське зобов`язання, в якому хоча б одна сторона є суб`єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов`язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов`язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:
за порушення умов зобов`язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);
за порушення строків виконання зобов`язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.
6.19. Законом може бути визначений розмір штрафних санкцій також за інші порушення окремих видів господарських зобов`язань, зазначених у частині другій цієї статті.
6.20. У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
6.21. У разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення та розміру штрафних санкцій за порушення зобов`язання спір може бути вирішений в судовому порядку за заявою заінтересованої сторони відповідно до вимог цього Кодексу.
6.22. Штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
6.23. Розмір штрафних санкцій, що застосовуються у внутрішньогосподарських відносинах за порушення зобов`язань, визначається відповідним суб`єктом господарювання - господарською організацією».
6.24. З аналізу положень статті 231 ГК України вбачається, що нею передбачено можливість законодавчого встановлення щодо окремих видів зобов`язань штрафних санкцій, що мають імперативний характер (тобто, їх розмір не може бути змінений за згодою сторін та не залежить від їх волевиявлення), а також можливість законодавчого встановлення щодо окремих видів зобов`язань штрафних санкцій, розмір яких може бути змінений сторонами за умовами договору.
6.25. Так, частина друга статті 231 ГК України визначає уніфікований розмір штрафних санкцій за певні види правопорушень (порушення вимог щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг), порушення строків виконання негрошового зобов`язання) у господарському зобов`язанні, в якому хоча б одна сторона є суб`єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов`язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов`язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, якщо інше не передбачено законом або договором. Частина третя цієї статті передбачає можливість законодавчого встановлення розміру штрафних санкцій і за інші види правопорушень у окремих видах господарських зобов`язань, перелічених у частині другій статті 231 ГК України.
6.26. Частиною четвертою статті 231 ГК України законодавець передбачає застосування штрафних санкцій, у разі якщо їх розмір законом не визначено, у розмірі, визначеному умовами господарського договору, а також надає сторонам право встановлювати різні способи визначення штрафних санкцій, - у відсотковому відношенні до суми зобов`язання (виконаної чи невиконаної його частини) або у певній визначеній грошовій сумі, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
6.27.Положення частини шостої статті 231 ГК України регулюють виключно правовідносини сторін щодо їх відповідальності за невиконання грошових зобов`язань, передбачаючи їх встановлення у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. На відміну від, наприклад, частини другої статті 231 ГК України, у частині шостій цієї статті не вказано про застосування штрафної санкції у певному розмірі, а йдеться про спосіб її визначення.
6.28. Разом з тим за частиною другою статті 343 ГК України, як спеціальною нормою, яка регулює відповідальність за порушення строків розрахунків, платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
6.29. Також за статтями 1 та 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
6.30. Нарахування пені у відповідному відсотковому розмірі від суми простроченого платежу на підставі спеціального нормативного акта, який регулює відповідні правовідносини, передбачено, зокрема, частиною першою статті 1 Закону України «Про відповідальність суб`єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій», частинами чотирнадцятою-шістнадцятою статті 14 Закону України «Про державний матеріальний резерв», частиною другою статті 36 Закону України «Про телекомунікації».
6.31. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що за змістом наведених вище положень законодавства розмір пені за порушення грошових зобов`язань встановлюється в договорі за згодою сторін. У тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов`язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.
6.32. Позивач зазначав про те, що нарахував відповідачеві пеню за період з 20 січня по 11 липня 2018 року виходячи з обсягу простроченого зобов`язання та розміру облікової ставки Національного банку України у відповідний день прострочення в межах періоду нарахування, вважаючи, що частиною шостою статті 231 ГК України розмір штрафної санкції за прострочення грошового зобов`язання визначений саме в такому розмірі і застосування штрафної санкції за прострочення грошового зобов`язання передбачено пунктом 4.2 договору.
6.33. Як вже зазначено вище, пунктом 4.1 договору сторони погодили, що у випадку порушення своїх зобов`язань за цим договором сторони несуть відповідальність, визначену цим договором та чинним законодавством, а пункт 4.2 договору містить положення про те, що за кожний день прострочення виконання зобов`язань винна сторона повинна сплатити штрафні санкції у розмірі, передбаченому статтею 231 ГК України, від обсягу невиконаних зобов`язань.
6.34. Між тим, частина шоста статті 231 ГК України, на яку посилається позивач в обґрунтування розміру нарахованої пені, не встановлює розмір штрафної санкції за порушення грошового зобов`язання, а визначає певний спосіб її формування (у відсотковому відношенні, розмір відсотків визначається через облікову ставку Національного банку України), а відтак не може бути застосована у даному випадку як законна підстава для визначення розміру стягуваної пені.
6.35. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що умовами договору не встановлений розмір пені за порушення виконання грошового зобов`язання, а частина шоста статті 231 ГК України також не встановлює конкретного розміру (відсотку) належної до стягнення пені, а лише встановлює порядок його визначення у договорі виходячи з облікової ставки Національного банку України та період, протягом якого може бути застосовано таку санкцію.
6.36. Отже господарські суди попередніх інстанцій правильно вказали на відсутність підстав для застосування такої міри відповідальності як договірна санкція за відсутності конкретно визначеного її розміру в договорі та законі, а відтак дійшли правильного висновку про відмову у позові в цій частині.
6.37. Поряд з цим, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав відступати від висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 21 червня 2017 року у справі № 910/2031/16, щодо застосування положень частин четвертої і шостої статті 231 ГК України, оскільки правовідносини у цих справах є відмінними. Так, у справі, що розглядалась Верховним Судом України, конкретний розмір й термін нарахування пені був погоджений сторонами в договорі, що, за висновком суду, повністю відповідає положенням частини шостої статті 231 ГК України, яка наділяє сторони правом погоджувати нарахування пені за період прострочення грошового зобов`язання понад шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконане.
6.38. Не заслуговують на увагу також і доводи заявника про те, що суди попередніх інстанцій при здійсненні розрахунку інфляційних втрат не врахували, що заборгованість погашалась відповідачем частково, а отже, неправильно визначили базу нарахування, оскільки з розрахунку, здійсненого судами, вбачається, що ці нарахування здійснювались окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовувались, що відповідає приписам частини другої статті 625 ЦК України, конкретних помилок у розрахунку із зазначенням точних сум скаржником не наведено.
7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
7.1. Відповідно до приписів частини першої статті 300 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
7.2. За частиною першою статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
7.3. Ураховуючи викладене, судові рішення у цій справі підлягають залишенню без змін, а касаційна скарга - без задоволення.
7.4. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи, покладаються на скаржника.
Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
П О С Т А Н О В И Л А:
Касаційну скаргу Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 5 грудня 2018 року та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 березня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя
В. С. Князєв
Суддя-доповідач
Л. І. Рогач
Судді:
Н. О. Антонюк
О. Р. Кібенко
Т. О. Анцупова
Л. М. Лобойко
С. В. Бакуліна
Н. П. Лященко
В. В. Британчук
О. Б. Прокопенко
Ю. Л. Власов
В. В. Пророк
М. І. Гриців
О. М. Ситнік
Д. А. Гудима
О. С. Ткачук
Ж. М. Єленіна
В. Ю. Уркевич
О. С. Золотніков
О. Г. Яновська
Джерело: ЄДРСР 87053617
-
By ANTIRAID
Постанова
Іменем України
09 грудня 2019 року
м. Київ
справа № 285/3950/17-ц
провадження № 61-41907сво18
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),
суддів: Гулька Б. І., Висоцької В. С., Крата В. І., Луспеника Д. Д., Синельникова Є. В., Сімоненко В. М.,
учасники справи:
позивач - публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк»,
представники позивача: Щербак Ольга Анатоліївна, Михніцький Геннадій Юльянович , Біллерис Юрій Олексійович ,
відповідач - ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову апеляційного суду Житомирської області у складі колегії суддів: Микитюк О. Ю., Борисюка Р. М., Григорусь Н. Й. від 25 червня 2018 року,
ВСТАНОВИВ:
1.Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2017 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення кредитної заборгованості.
Позов мотивовано тим, що 19 серпня 2008 року між акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБСР «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 287/1-685, за умовами якого з урахуванням додаткових угод № № 1, 2 банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 12 000 дол. США зі сплатою 15% річних з кінцевим терміном повернення до 18 серпня 2018 року на умовах, визначених договором та додатковими угодами до нього.
У порушення умов кредитного договору, а також статей 509, 526, 1054 ЦК України, відповідач зобов`язання за вказаним договором належним чином не виконав, чим порушив умови кредитного договору. У зв`язку з чим станом на 25 вересня 2017 року утворилась заборгованість у сумі 11 098,07 дол. США, що в гривневому еквівалентні становить 291 452, 65 грн, яка складається із: 5 824,05 дол. США заборгованості за кредитом; 3 374,46 дол. США заборгованості за відсотками; 1 101,95 дол. США пені за несвоєчасність повернення кредиту; 797,61 дол. США пені за несвоєчасність повернення відсотків, яку позивач просив стягнути з відповідача на свою користь.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 26 березня 2018 року у задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» відмовлено.
Судове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки останній платіж за кредитом відповідачем здійснено 26 грудня 2013 року, тому відповідно до пункту 4 додаткової угоди № 2 до кредитного договору змінено строк виконання основного зобов`язання на 26 січня 2014 року. Звернувшись до суду з позовом 01 листопада 2017 року, позивач пропустив позовну давність, про застосування якої просив відповідач.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою апеляційного суду Житомирської області від 25 червня 2018 року апеляційну скаргу ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено частково. Рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 26 березня 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позову ПАТ «Укрсоцбанк».
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за тілом кредиту в розмірі 4 474,40 дол. США; за відсотками в розмірі 671,16 дол. США та пеню в розмірі 1046,5 дол. США, а всього - 6 192,06 дол. США, що станом на 25 червня 2018 року становить 163 780 грн.
У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що оскільки відповідач припинив виконання зобов`язання в грудні 2013 року, кредитний договір діє до 18 серпня 2018 року, а з позовом банк звернуся 01 листопада 2017 року, тому поза межами позовної давності знаходяться лише щомісячні платежі та відсотки, нараховані до 01 листопада 2014 року, а пеня за межами річного строку позовної давності - до 01 листопада 2016 року.
Крім того, апеляційний суд вважав, що наявність рішення третейського суду від 03 березня 2015 року не має правового значення для вирішення даного спору, оскільки вказаним рішенням стягнута заборгованість станом на 29 жовтня 2014 року, тобто поза межами позовної давності.
Узагальнені доводи вимог касаційної скарги
У серпні 2018 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не врахував, що останній платіж за кредитом здійснено 26 грудня 2013 року, відтак згідно з пунктом 4 додаткової угоди № 2 до кредитного договору строк повернення кредиту змінився з 18 серпня 2018 року на 26 січня 2014 року. Тому банк, звернувшись до суду з позовом 01 листопада 2017 року, пропустив позовну давність, передбачену статтею 257 ЦК України. Крім того, рішенням третейського суду від 03 березня 2015 року станом на 29 жовтня 2014 року стягнуто не щомісячні чергові платежі, як вважав апеляційний суд, а достроково всю суму заборгованості.
Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У серпні 2018 року ПАТ «Укрсоцбанк» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому, посилаючись на безпідставність доводів касаційної скарги та законність і обґрунтованість ухваленого у справі рішення суду апеляційної інстанції, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 серпня 2018 року поновлено ОСОБА_3 строк на касаційне оскарження постанови апеляційного суду Житомирської області від 25 червня 2018 року. Відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 285/3950/17 з Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області. Зупинено виконання постанови апеляційного суду Житомирської області від 25 червня 2018 року в частині задоволення позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк» до закінчення касаційного провадження.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 04 квітня 2019 року вказану справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 травня 2019 року вказану справу передано на розгляд Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03 липня 2019 року справу № 285/3950/17-ц прийнято до свого провадження та призначено до розгляду Верховним Судом у складі Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
У справі, яка переглядається, суд установив, що 19 серпня 2008 року між АКБСР «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 287/1-685, за умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 12 000 дол. США зі сплатою 15% річних з кінцевим терміном повернення до 18 серпня 2013 року на умовах, визначених договором.
Відповідно до додаткових угод №№ 1, 2 від 02 квітня та 30 листопада 2009 року до вказаного кредитного договору сторони домовились про зміну графіку погашення кредиту та про зміну кінцевого терміну повернення заборгованості, а саме до 18 серпня 2018 року.
Відповідно до пункту 4 додаткової угоди № 2 до договору кредиту у разі порушення позичальником строків сплати процентів визначених пунктом 2.4. договору кредиту та/або кредиту як в повному обсязі, так і частково, більш ніж на 30 календарних днів, позичальник зобов`язаний достроково погасити кредит, нараховані проценти та можливі штрафні санкції в повному обсязі на 31 календарний день прострочення виконання зобов`язання за договором.
01 листопада 2017 року (згідно поштового штампу на конверті) банк звернувся до суду з указаним позовом, у якому посилався на те, що позичальник порушив умови договору, не сплачував нараховані банком відсотки, не погашав кредит, унаслідок чого станом на 25 вересня 2017 року утворилась заборгованість у сумі 11 098,07 дол. США, яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 5 824,05 дол. США; заборгованості за процентами за користування кредитом у розмірі 3 374,46 дол. США; пені несвоєчасне повернення кредиту у розмірі 1 101,95 дол. США; пені несвоєчасне повернення відсотків у розмірі 797,61 дол. США.
22 січня 2018 року ОСОБА_3 подав до суду першої інстанції заяву про застосування позовної давності.
Установлено, що 03 березня 2015 року Постійно діючим Третейським судом при Асоціації українських банків ухвалено рішення про задоволення позову ПАТ «Укрсоцбанк». Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором від 19 серпня 2008 року № 287/1-685 станом на 29 жовтня 2014 року в сумі 88 127,38 грн, яка складається із: 5824,05 дол. США, що згідно офіційного курсу Національного банку України (далі - НБУ) становить 75 435,90 грн, - заборгованість за кредитом; 797,32 дол. США, що згідно офіційного курсу НБУ становить 10 327,27 грн, - відсотки за користування кредитом; 182,53 дол. США, що згідно офіційного курсу НБУ становить 2 364,21 грн, - пеня.
Вирішуючи спір по суті та відхиляючи доводи відповідача про пропуск позовної давності, апеляційний суд виходив із того, що поза межами позовної давності знаходяться лише місячні платежі та відсотки, нараховані до 01 листопада 2014 року, а пеня за межами річного строку позовної давності - до 01 листопада 2016 року. Апеляційний суд вважав, що наявність рішення третейського суду від 03 березня 2015 року не має правового значення для вирішення даного спору, оскільки вказаним рішенням стягнута заборгованість станом на 29 жовтня 2014 року, тобто поза межами позовної давності.
2.Мотивувальна частина
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.
Ухвала суду касаційної інстанції про передачу справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду мотивована наявністю різного підходу щодо застосування положень статті 264 ЦК України щодо переривання позовної давності за наявності рішення третейського суду у справах про стягнення кредитної заборгованості.
Так, у постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 756/3692/16-ц (провадження № 61-23472св18) зроблено правовий висновок про те, що звернення за захистом свого права до некомпетентного суду (третейського суду) не свідчить про переривання позовної давності, оскільки відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу статті 6 Закону доповнено пунктом14 згідно із Законом № 2983-VI від 03 лютого 2011 року), третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).
У постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 392/272/16-ц (провадження № 61-4191св18) зроблено правовий висновок про те, що підставою переривання позовної давності є лише пред`явлення позову до суду, який є державним органом. Звернення з позовом до третейського суду не перериває позовної давності, оскільки згідно зі статтею 2 Закону України «Про третейські суди» третейський суд - недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин.
Передаючи справу на розгляд Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що оскільки з 26 грудня 2013 року відповідач припинив виконувати щомісячні зобов`язання з погашення кредиту та процентів за користування кредитом, то відповідно до пункту 4 додаткової угоди № 2 строк виконання основного зобов`язання настав 26 січня 2014 року.
Таким чином, право звернення до суду з позовом про стягнення всієї суми заборгованості за кредитним договором виникло у позивача 26 січня 2014 року.
Згідно із частиною другою статті 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Частиною третьою цієї ж статті визначено, що після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
Наведеною нормою переривання перебігу позовної давності не диференціюється залежно від форми захисту права особи.
Способи захисту цивільних прав та інтересів судом врегульовані статтею 16 ЦК України, відповідно до якої особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Статтею 21 ЦПК України визначено, що сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом.
Метою створення і діяльності третейських судів в Україні визначено захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб (стаття 1 Закону України від 11 травня 2004 року № 1701-IV «Про третейські суди»).
При цьому, до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.
Відповідно до статті 6 Закону України «Про третейські суди» третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятками, переліченими у цій статті.
Виходячи з наведених норм права, зміст поняття «суд» у статті 16 ЦК України та інших нормах цього Кодексу, включаючи положення глави 19 ЦК України про позовну давність, охоплюються також і третейські суди.
Цивільне законодавство України при побудові конструкції переривання позовної давності не вказує, що наслідком пред`явлення особою позову у вигляді переривання позовної давності є виключно звернення до суду як державного органу.
Тому, пред'явлення особою позову до третейського суду, до підвідомчості якого згідно зі статтею 6 Закону України «Про третейський суд» відноситься вирішення відповідного спору, перериває позовну давність.
З урахуванням наведеного, звернення до третейського суду свідчить і про зміну строку виконання основного зобов'язання як це передбачено частиною другою статті 1050 ЦК України.
Таким чином, перебіг позовної давності за вимогами ПАТ «Укрсоцбанк» був перерваний поданням у листопаді 2014 року ПАТ «Укрсоцбанк» до Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків позовної заяви до відповідача про стягнення заборгованості за кредитним договором, внаслідок чого 03 березня 2015 року Постійно діючим Третейським судом при Асоціації українських банків у справі № 2023/14 було ухвалено рішення про задоволення позову.
Отже, саме з цього періоду перервалася позовна давність та її перебіг почався заново.
Із указаним позовом банк звернувся до суду 01 листопада 2017 року, тобто в межах загальної позовної давності, передбаченої статею 257 ЦК України.
Наведене свідчить про необхідність відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеному у постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2018 року у справі № 392/272/16-ц (провадження № 61-4191св18).
Об`єднана Палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду частково приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.
Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
При цьому право дострокового повернення означає, що кредитор вимагає виконання зобов`язання до настання строку виконання, визначеного договором.
Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.
Вказаний висновок висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18); від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18); від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18).
Оскільки 26 січня 2014 року настав строк виконання договору в повному обсязі, то з цього часу право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом та пені припинилося.
Вирішуючи спір по суті, апеляційний суд належним чином не з`ясував всіх фактичних обставин справи; не врахував, що банк змінив строк виконання основних зобов`язань, що в свою чергу унеможливлює стягнення процентів та пені після закінчення терміну його дії; не визначився з періодом, за який вони мають бути стягнуті та не врахував наявність рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 03 березня 2015 року, яке перериває позовну давність, що призвело до неправильного вирішення спору по суті.
На стадії касаційного розгляду справи суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.
Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом апеляційної інстанції не встановлені, оскаржувана постанова апеляційного суду не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, тому Об`єднана Палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, скасувати постанову апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Висновки щодо застосування норми права
Згідно із частиною другою статті 416 ЦПК України у постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати.
Отже, на підставі вказаного Верховний Суд у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що пред`явлення особою позову до третейського суду, до підвідомчості якого згідно зі статтею 6 Закону України «Про третейський суд» відноситься вирішення відповідного спору, в силу вимог частини другої статті 264 ЦК України перериває позовну давність та може свідчити про зміну строку виконання основного зобов`язання відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України.
Керуючись статтями 400, 403, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Постанову апеляційного суду Житомирської області від 25 червня 2018 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий
М. Є. Червинська
Судді:
Б. І. Гулько
В. С. Висоцька
В. І. Крат
Д. Д. Луспеник
Є. В. Синельников
В. М. Симоненко
Джерело: ЄДРСР 86505049
-
By ANTIRAID
Постанова
Іменем України
21 серпня 2019 року
м. Київ
Справа № 2-836/11
Провадження № 14-308 цс 19
Велика Палата Верховного Суду у складі
судді-доповідача Гудими Д. А.,
суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
розглянула справу за заявою ОСОБА_1 (далі також - заявниця) про видачу дубліката виконавчого листа та поновлення строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання у справі за позовом ОСОБА_2 (далі також - позивач) до ОСОБА_3 (далі також - відповідачка) про поділ майна
за касаційною скаргою відповідачки на ухвалу Біляївського районного суду Одеської області від 1 березня 2018 року, постановлену суддею Трушиною О. І., та постанову Апеляційного суду Одеської області від 7 листопада 2018 року, прийняту колегією суддів у складі Черевка П. М., Драгомирецького М. М., Дрішлюка А. І.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст вимог
1. 22 березня 2011 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням уточнень просив:
1.1. Поділити житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (далі - житловий будинок), між співвласниками та виділити позивачеві в натурі 3/8 частини житлового будинку, а відповідачці - 5/8 його частин.
1.2. Визначити порядок користування присадибною земельною ділянкою площею 0,10 га, що знаходиться за вказаною адресою.
2. Мотивував позов такими обставинами:
2.1. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла дружина позивача - ОСОБА_4 , - яка проживала у житловому будинку.
2.2. Житловий будинок належав ОСОБА_4 на праві власності згідно зі свідоцтвом про право власності від 25 березня 2005 року, виданим виконавчим комітетом Нерубайської сільської ради.
2.3. 1 червня 2010 року Біляївський районний суд Одеської області ухвалив рішення у справі № 2-1147/2010, яким визнав право спільної часткової власності на житловий будинок за позивачем у розмірі 3/8 частин цього будинку, а за відповідачкою - у розмірі 5/8 таких частин.
2.4. Відповідачка вважає себе власницею житлового будинку та не допускає позивача до нього, через що у позивача з відповідачкою виникають конфлікти.
2.5. Оскільки земельна ділянка під житловим будинком не приватизована, можливо визначити порядок користування позивачем і відповідачкою присадибною земельною ділянкою пропорційно до їхніх часток у житловому будинку.
3. 22 липня 2011 року Біляївський районний суд Одеської області ухвалив рішення, яким позов задовольнив: виділив позивачеві в натурі 3/8 частини житлового будинку та земельну ділянку площею 0,0375 га, а відповідачці - 5/8 частин житлового будинку та земельну ділянку площею 0,0625 га; зобов`язав позивача та відповідачку виконати роботи з переобладнання житлового будинку, а саме: утворити дверний отвір у приміщенні 1-5 - 700 грн; встановити перемички - 180 грн; встановити дверний блок у приміщенні 1-5 - 300 грн; встановити віконний отвір і віконний блок у приміщенні 1-5 - 1000 грн; встановити цегляну перегородку в приміщенні 1-4 - 700 грн; встановити перемички - 180 грн; встановити дверний блок 1-4 - 300 грн; стягнути з відповідачки на користь позивача шляхом заліку грошову компенсацію у розмірі 31 230 грн з урахуванням різниці у частках, суми сплаченого судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.
4. 5 серпня 2011 року Біляївський районний суд Одеської області видав два виконавчі листи.
5. 12 серпня 2011 року державний виконавець відділу державної виконавчої служби Біляївського районного управління юстиції Одеської області відкрив виконавче провадження з виконання виконавчого листа про стягнення з відповідачки на користь позивача 31 320,00 грн.
6. Надалі відділ державної виконавчої служби Біляївського районного управління юстиції Одеської області неодноразово звертався до суду з поданням про затвердження мирової угоди, укладеної позивачем з відповідачкою, однак Біляївський районний суд Одеської області ухвалами від 12 жовтня 2012 року та 19 вересня 2013 року відмовив у визнанні цієї мирової угоди щодо виконання виконавчого листа про стягнення 31 320,00 грн.
7. 9 червня 2016 року у зв`язку зі смертю позивача Біляївський районний суд Одеської області постановив ухвалу, якою замінив сторону виконавчого провадження про стягнення з відповідачки на користь позивача грошової компенсації у розмірі 31 320,00 грн, а саме замінив стягувача (позивача) заявницею як його правонаступником.
8. 17 січня 2018 року заявниця звернулася до суду із заявою, в якій просила:
8.1. Видати у справі № 2-836/11 дублікат виконавчого листа про стягнення з відповідачки на її користь 31 320,00 грн.
8.2. Поновити заявниці строк для пред`явлення виконавчого листа до виконання через поважність причин його пропуску.
9. Мотивувала заяву тим, що після ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження виявила, що виконавчий лист, виданий у справі № 2-836/11, відсутній. Вказує, що не може пред`явити виконавчий лист до виконання через те, що ані вона, ані позивач його не отримували. Стверджує, що визнана стягувачем боргу з відповідачки, але через відсутність виконавчого листа державний виконавець не може винести постанову про відкриття виконавчого провадження в інтересах заявниці.
Короткий зміст ухвали суду першої інстанції
10. 1 березня 2018 року Біляївський районний суд Одеської області постановив ухвалу про задоволення вказаної заяви: видав заявниці дублікат виконавчого листа № 2-836/11 про стягнення з відповідачки на користь заявниці (після заміни стягувача згідно з ухвалою суду від 9 червня 2016 року) шляхом заліку грошової компенсації у розмірі 31 320,00 грн з урахуванням різниці у частках в житловому будинку, суми сплаченого судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, і поновив строк для пред`явлення виконавчого листа до виконання.
11. Мотивував ухвалу, зокрема, тим, що згідно з листом Біляївського міськрайонного відділу ДВС Головного територіального управління юстиції в Одеській області від 26 лютого 2018 року № 4564/15 виконавче провадження за виконавчим листом від 5 серпня 2011 року про стягнення з відповідачки на користь позивача коштів завершене 27 грудня 2013 року згідно з пунктом 4 статті 47 Закону України «Про виконавче провадження». Проте виконавчий лист не був повернутий стягувачеві. Через втрату цього листа слід видати заявниці його дублікат. А оскільки вирішення питання про заміну стягувача та намагання заявниці з`ясувати, де знаходиться оригінал виконавчого листа, зайняли багато часу, строк на пред`явлення цього листа до виконання пропущений з поважної причини, і його слід поновити.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
12. 7 листопада 2018 року Апеляційний суд Одеської області прийняв постанову, якою залишив ухвалу Біляївського районного суду Одеської області від 1 березня 2018 року без змін, погодившись з мотивами суду першої інстанції.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
13. 7 грудня 2019 року відповідачка подала касаційну скаргу. Просить скасувати ухвалу Біляївського районного суду Одеської області від 1 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 7 листопада 2018 року й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні заяви відмовити.
Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
14. 21 грудня 2018 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою відповідачки на ухвалу Біляївського районного суду Одеської області від 1 березня 2018 року та на постанову Апеляційного суду Одеської області від 7 листопада 2018 року у частині поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання та відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою на вказані судові рішення у частині видачі дубліката виконавчого листа.
15. 29 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
16. Обґрунтував ухвалу так:
16.1. 22 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду постановив ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Міністерства енергетики та вугільної промисловості України на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 26 червня 2018 року й ухвалу Господарського суду Донецької області від 12 березня 2018 року у частині відмови у поновленні строку для пред`явлення дубліката виконавчого документа (наказу) до виконання та відмови у видачі дубліката наказу у справі № 19/176. У вказаній ухваліВерховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, застосувавши підпункт 19.4 пункту 1 розділу XI «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII, зазначив, що дублікат наказу як виконавчого документа може бути виданий лише у разі звернення стягувача або державного виконавця із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред`явлення його до виконання.
16.2. Враховуючи те, що у підпункті 17.4 пункту 1 розділу XIІІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII є припис, аналогічний до припису підпункт 19.4 пункту 1 розділу XI «Перехідні положення» ГПК України у редакції того ж Закону, з метою формування єдиної правозастосовної практики існує необхідність відступити від зазначеного висновку, викладеного в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського судувід 22 серпня 2018 року.
16.3. Суди неоднаково застосовують вказаний пункт «Перехідних положень» ЦПК України, зокрема: поновлюють строк для пред`явлення дубліката виконавчого документа до виконання та видають такий дублікат (справи № 61-2290ск18, № 61-37133ск18, № 61-14586ск18, № 6/256); відмовляють у поновлені строку для пред`явлення дубліката виконавчого листа до виконання та у його видачі (справи № 61-1387ск19, № 759/6388/16-ц).
16.4. Єдність підходів до вирішення питання щодо можливості поновлення строку для видачі дубліката виконавчого документа та стосовно наявності підстав для відмови у видачі дубліката у зв`язку з відмовою у поновленні строку на його пред`явлення є важливою для формування єдиної судової практики.
16.5. Зміст поняття строку пред`явлення виконавчого листа до виконання є близьким до змісту поняття позовної давності, тобто строку, протягом якого особа може звернутись до суду за захистом порушеного права, оскільки і той, й інший строк є матеріальними та можуть бути перервані чи поновлені. Тому ці строки не можуть бути преклюзивними.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
17. Відповідачка мотивує касаційну скаргу так:
17.1. 22 липня 2011 року Біляївський районний суд Одеської області ухвалив рішення, на підставі якого видав виконавчий лист. Виконавче провадження закінчилося 12 жовтня 2012 року. З часу закінчення виконавчого провадження минуло 6 років, а закон встановив трирічний строк для пред`явлення виконавчого листа до виконання.
17.2. Порушуючи процесуальні норми, суди не встановили, коли саме закінчився строк для пред`явлення виконавчого листа до виконання, вказавши тільки, що «вирішення питання про заміну стягувача і намагання заявниці з`ясувати, де знаходиться виконавчий лист, зайняло багато часу».
17.3. Відповідачка погасила борг перед позивачем. Проте, оскільки з дня закінчення виконавчого провадження минуло майже 6 років, не зберегла розписку позивача про погашення суми боргу.
(2) Позиція інших учасників справи
18. Заявниця відзив на касаційну скаргу не подала.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
(1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
19. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, встановив, що виконавчий лист був пред`явлений до виконання вчасно, проте втрачений під час виконання, а тому є підстави видати дублікат виконавчого листа. А крім того, оскільки заявниця пропустила строк для пред`явлення виконавчого листа до виконання з поважних причин, цей строк слід поновити.
20. Вирішуючи питання про видачу дубліката виконавчого документа у справі № 19/176, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в ухвалі від 22 серпня 2018 року застосував, зокрема, підпункт 19.4 пункту 1 розділу XI «Перехідні положення» ГПК України та вказав, що дублікат наказу господарського суду може бути виданий лише у разі звернення стягувача або виконавця із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред`явлення наказу до виконання.
21. На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, висловлену в ухвалі від 29 травня 2019 року, вказане тлумачення звужує застосування підпункту 19.4 пункту 1 розділу XI «Перехідні положення» ГПК України (відповідно - й аналогічного підпункту 17.4 пункту 1 розділу XIІІ «Перехідні положення ЦПК України), оскільки у разі видачі дубліката виконавчого документа одночасно може бути поновлений пропущений строк, встановлений для пред`явлення виконавчого документа до виконання. Тому треба відступити від викладеного в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22 серпня 2018 року висновку.
22. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
23. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що задля гарантування юридичної визначеності вона має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави.
24. З метою забезпечення єдності судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах можуть бути: вади попереднього висновку (його неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цьому висновку підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання. За наявності певної з цих підстав Велика Палата Верховного Суду може або повністю відмовитися від висловленого раніше висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши належні способи тлумачення юридичних норм.
25. На час відкриття виконавчого провадження № 28325250 (постанова від 12 серпня 2011 року) та повернення виконавчого документа стягувачеві (постанова від 27 грудня 2013 року) діяв Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року (далі - Закон № 606-XIV). Тоді як на час звернення заявниці до суду із заявою про видачу дубліката виконавчого листа та поновлення строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання вже діяв Закон України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року (далі - Закон № 1404-VIII).
26. Відповідно до пункту 7 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.
27. З огляду на зміст частини першої статті 11 Закону № 1404-VIII строк пред`явлення виконавчого документа до виконання - це період часу, в межах якого стягувач має право пред`явити виконавчий документ до примусового виконання.
28. Стягувач, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції (частина шоста статті 12 Закону № 1404-VIII; близький за змістом припис був відображений у частині другій статті 24 Закону № 606-XIV).
29. У разі пропуску строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено (частина перша статті 433 ЦПК України; близький за змістом припис відображений у частині першій статті 329 ГПК України).
30. Відповідно до підпункту 17.4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України до дня початку функціонування Єдиного державного реєстру виконавчих документів:у разі втрати виконавчого документа, суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий документ, може видати його дублікат, якщо стягувач або державний виконавець, приватний виконавець звернувся із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання (аналогічний припис відображений у підпункті 19.4 пункту 1 розділу «Перехідні положення» ГПК України).
31. Отже, приписи підпункту 19.4 пункту 1 розділу XI «Перехідні положення» ГПК України та підпункту 17.4 пункту 1 розділу XIІІ «Перехідні положення ЦПК України не суперечать приписам частини шостої статті 12 Закону № 1404-VIII, частини першої статті 433 ЦПК України, частини першої статті 329 ГПК України. Зазначені приписи перехідних положень вказаних кодексів не забороняють суду одночасно розглянути та вирішити поставлені у заяві стягувача питання про поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання та про видачу дубліката такого документа у разі його втрати або розглянути питання про видачу дубліката втраченого виконавчого документа після того, як суд поновив строк для пред`явлення цього документа до виконання.
32. У справі № 19/176 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду розглядав касаційну скаргу Міністерства енергетики та вугільної промисловості України на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 26 червня 2018 року й ухвалу Господарського суду Донецької області від 12 березня 2018 року у частині відмови у поновленні строку для пред`явлення наказу до виконання та відмови у видачі дубліката наказу.
33. В ухвалі від 22 серпня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав на те, що ухвала про відмову у поновленні пропущеного строку для пред`явлення наказу до виконання зазначена у пункті 22 частини 1 статті 255 ГПК України, тобто належить до тих ухвал, які не можна оскаржити у касаційному порядку. А тому постанова Донецького апеляційного господарського суду від 26 червня 2018 року й ухвала Господарського суду Донецької області від 12 березня 2018 року у частині відмови у поновленні строку для пред`явлення наказу до виконання касаційному оскарженню не підлягають.
34. З огляду на те, що суд першої інстанції не поновив Міністерству енергетики та вугільної промисловості Українистрок для пред`явлення виконавчого документа до виконання, у Касаційного господарського суду у складі Верховного Судуне було підстав вважати, що строк, встановлений для пред`явлення наказу до виконання, не сплив. А тому суд дійшов висновку, що дублікат виконавчого документа може бути виданий лише у разі звернення із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред`явлення такого документа до виконання.
35. Велика Палата Верховного Суду вважає, що у разі пропуску стягувачем строку на пред`явлення виконавчого документа до виконання зазначений висновок Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не створює перешкод для задоволення заяви стягувача про видачу дубліката втраченого виконавчого документа у разі, якщо суд задовольнив заяву стягувача про поновлення пропущеного строку для пред`явлення такого документа до виконання. Тобто, якщо строк для пред`явлення виконавчого документа до виконання не сплив або суд його поновив, то заява про видачу дубліката цього документа, який втрачений, вважається поданою у межах встановленого для пред`явлення його до виконання строку. Натомість, коли строк для пред`явлення виконавчого документа до виконання сплив, і суд його не поновив, то за результатами розгляду заяви про видачу дубліката втраченого виконавчого документа суд відмовляє у задоволенні цієї заяви.
36. Отже, відсутні підстави для відступу від висновку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеного в ухвалі від 22 серпня 2018 року у справі № 19/176.
37. Задовольняючи заяву у справі № 2-836/11, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, встановив поважність причин пропуску строку на пред`явлення виконавчого листа до виконання, а також те, що виконавчий лист не був повернутий стягувачеві та був втрачений. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій є предметом касаційного перегляду лише у частині видачі дубліката виконавчого листа, оскільки Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду в ухвалі від 21 грудня 2018 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою відповідачки на ухвалу Біляївського районного суду Одеської області від 1 березня 2018 року та на постанову Апеляційного суду Одеської області від 7 листопада 2018 року у частині поновлення заявниці пропущеного строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання. Тому з огляду на цю відмову у відкритті касаційного провадження доводи відповідачки стосовно необґрунтованості рішень судів першої й апеляційної інстанцій у частині поновлення строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятними.
38. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
39. З огляду на вказаний припис неприйнятними є доводи касаційної скарги стосовно погашення відповідачкою суми боргу, які зводяться до переоцінки доказів і встановлених судами обставин. Аргументи стосовно порушення судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального чи процесуального права у частині задоволення заяви про видачу дубліката виконавчого листа у касаційній скарзі відсутні.
(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
(2.1) Щодо суті касаційної скарги
40. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
41. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
42. З огляду на надану оцінку аргументам відповідачки та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій щодо задоволення заяви про видачу дубліката виконавчого листа, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованою. Тому цю скаргу слід залишити без задоволення, а ухвалу Біляївського районного суду Одеської області від 1 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 7 листопада 2018 року - без змін.
(2.2) Щодо судових витрат
43. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з поданням цієї скарги, покладаються на відповідачку.
(3) Висновки щодо застосування норм права
44. Стягувач, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції (частина шоста статті 12 Закону № 1404-VIII).
45. У разі пропуску строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено (частина перша статті 433 ЦПК України; близький за змістом припис відображений у частині першій статті 329 ГПК України).
46. Відповідно до підпункту 17.4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України до дня початку функціонування Єдиного державного реєстру виконавчих документів:у разі втрати виконавчого документа, суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий документ, може видати його дублікат, якщо стягувач або державний виконавець, приватний виконавець звернувся із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання (аналогічний припис відображений у підпункті 19.4 пункту 1 розділу «Перехідні положення» ГПК України).
47. Якщо строк для пред`явлення виконавчого документа до виконання не сплив або суд його поновив, то заява про видачу дубліката цього документа, який втрачений, вважається поданою у межах встановленого для пред`явлення його до виконання строку. Натомість, коли строк для пред`явлення виконавчого документа до виконання сплив, і суд його не поновив, то за результатами розгляду заяви про видачу дубліката втраченого виконавчого документа суд відмовляє у задоволенні цієї заяви.
Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
П О С Т А Н О В И Л А :
1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
2. Ухвалу Біляївського районного суду Одеської області від 1 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 7 листопада 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач
Д. А. Гудима
Судді:
Н. О. Антонюк
О. Р. Кібенко
Т. О. Анцупова
Л. М. Лобойко
С. В. Бакуліна
Н. П. Лященко
В. В. Британчук
О. Б. Прокопенко
Ю. Л. Власов
Л. І. Рогач
М. І. Гриців
О. М. Ситнік
В. І. Данішевська
О. С. Ткачук
Ж. М. Єленіна
В. Ю. Уркевич
О. С. Золотніков
О. Г. Яновська
Джерело: ЄДРСР 86566261
-
-
Темы
-
