Определение ВССУ об отказе Приватбанку в обращении взыскания на предмет ипотеки


Считаете Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

 

Ухвала

іменем україни

 

18 березня 2015 року

 

м. Київ

 

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

 

головуючого Луспеника Д.Д.

суддів: Журавель В.І., Лесько А.О., Хопти С.Ф., Черненко В.А. 

 

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1, третя особа - служба у справах дітей Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації, про звернення стягнення на квартиру та виселення за касаційною скаргою ОСОБА_1, поданою її представником ОСОБА_2, на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 13 травня 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2014 року, -

 

в с т а н о в и л а:

 

У грудні 2012 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулось до суду з указаним позовом, в якому просило в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року у розмірі 133 138,88 доларів США звернути стягнення на квартиру № 131, загальною площею 49,40 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу вказаного предмету іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, з проведенням дій щодо коригування технічної документації відповідно до поточного стану нерухомості, її перепланування і перебудови, з проведенням дій щодо оформлення та з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення банком всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки; виселити відповідача та інших осіб із вказаної квартири зі зняттям з реєстраційного обліку.

 

Свої вимоги позивач мотивував тим, що 10 жовтня 2007 року між ним та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 86 150 доларів США з річною процентною ставкою 11,04%, з кінцевим терміном повернення 8 жовтня 2027 року. В рахунок забезпечення виконання умов договору між банком та ОСОБА_1 10 жовтня 2007 року було укладено договір іпотеки нерухомого майна, за яким остання надала в іпотеку належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 49,40 кв.м. Вказував, що ОСОБА_1 належним чином не виконувала умови кредитного договору, внаслідок чого станом на 7 липня 2012 року виникла заборгованість у розмірі 133 138,88 доларів США.

 

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 13 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2014 року, позов задоволено частково.

 

В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року у розмірі 133 138,88 доларів США, що еквівалентно 1 064 112 грн 50 коп., що складається із боргу за кредитом у розмірі 70 125,62 доларів США, боргу за відсотками за користування кредитом у розмірі 27 780,11 доларів США, заборгованості за комісією за користування кредитом у розмірі 9 299,85 доларів США, пені у розмірі 19 563,56 доларів США і штрафів у розмірі 6 369,74 доларів США, звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 49,40 кв.м, що належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 21 лютого 2003 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, за реєстровим № 661, шляхом продажу з прилюдних торгів із початковою ціною продажу предмета іпотеки, визначеною суб'єктом оціночної діяльності на стадії виконавчого провадження.

 

У задоволенні решти позову відмовлено.

 

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

 

У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить вказані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

 

Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

 

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

 

Суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив із того, що відповідач взяті на себе зобов'язання за кредитним договором не виконала, внаслідок чого утворилась заборгованість, а тому позов підлягає задоволенню.

 

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції та зазначив, що не можна застосувати Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" від 3 червня 2014 року на стадії апеляційного провадження, оскільки зазначений закон набув чинності після ухвалення рішення судом першої інстанції.

 

Проте повністю погодитись з рішенням апеляційного суду не можна.

 

Судами установлено, що 10 жовтня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 86 150 доларів США з річною процентною ставкою 11,04%, з кінцевим терміном повернення 8 жовтня 2027 року.

 

В рахунок забезпечення виконання умов кредитного договору 10 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки нерухомого майна, за яким остання надала в іпотеку належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 49,40 кв.м. та договір поруки, за умовами якого ОСОБА_1 зобов'язалась відповідати солідарно за виконання божником своїх зобов'язань за кредитним договором.

 

Також в рахунок забезпечення виконання умов договору 10 жовтня 2007 року між банком та товариством з обмеженою відповідальністю «Українське фінансове агентство «Верус» було укладено договір поруки, за умовами якого останнє зобов'язалось відповідати перед кредитором за виконання боржником своїх зобов'язань.

 

Станом на 7 липня 2012 року заборгованість за вищевказаним кредитним договором становить 133 138,88 доларів США, що підтверджується розрахунком банку.

 

Відповідно до ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

 

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. 

 

Як убачається з матеріалів справи, за умовами кредитного договору від 10 жовтня 2007 року, ОСОБА_1 зобов'язалась здійснювати своєчасне та повне погашення кредиту, своєчасно сплачувати проценти за користування кредитом, встановлені договором. У випадку неналежного виконання взятих на себе зобов'язань, сплатити штрафні санкції, у строки та умови, визначені кредитним договором.

 

Відповідно до чч. 1, 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки; звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

 

Право вибору конкретного способу звернення стягнення на предмет іпотеки покладається на іпотекодержателя. Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК суди повинні розглядати питання можливості застосування звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, заявлений у позовній вимозі.

 

Положення ч. 1 ст. 11 Закону № 898-ІV, яким установлена відповідальність майнового поручителя перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки, передбачає право кредитора стягнути непокриту предметом іпотеки суму боргу з боржника у разі, якщо вартість іпотечного майна є меншою від заборгованості за основним зобов'язанням. Зважаючи на той факт, що чинне законодавство (ст. 39 Закону № 898-ІV) та відповідні роз'яснення (п. 42 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України № 5) передбачають зазначення в рішенні суду початкової ціни предмета іпотеки, беручи до уваги, що фактична ціна продажу цього майна в процесі його реалізації може змінюватися, вимога про стягнення суми боргу непокритого іпотечним майном повинна заявлятися лише після фактичного звернення стягнення на предмет іпотеки, причому як у випадку, коли мало місце звернення стягнення на предмет іпотеки, який належить майновому поручителю, так і тоді, коли іпотечне майно належить боржнику за основним зобов'язанням.

 

Таким чином, суди повинні мати на увазі, що одночасне стягнення суми боргу з боржника та звернення стягнення на предмет іпотеки, що належить майновому поручителю, у рахунок погашення зазначеного боргу призводить до стягнення на користь кредитора однієї й тієї самої суми заборгованості одночасно як з боржника, так і з майнового поручителя за рахунок належного йому майна. За такої ситуації відбувається фактичне подвоєння суми заборгованості, яка належить до виплати кредиторові.

 

Наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум шляхом звернення стягнення на передане боржником в іпотеку нерухоме майно постанова Верховного Суду України від 4 вересня 2013 року у справі № 6-73цс13). Разом із тим задоволення подібних позовних вимог можливе лише у разі, коли суду надані беззаперечні докази того, що попередні заходи не призвели до належного виконання зобов'язання.

 

Згідно зі ст. 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки.

 

Апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що відповідачем порушені умови кредитного договору та договору іпотеки, в установлений договором строк сума кредиту, процентів, комісій та штрафних санкцій сплачені не були.

 

Разом із тим, перш ніж звертати стягнення на предмет іпотеки, суд зобов'язаний чітко, відповідно до вимог закону та умов договору визначити розмір заборгованості.

 

Апеляційний суд на вказане уваги не звернув та не врахував наступне.

 

З матеріалів справи убачається, що рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 жовтня 2010 року стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 заборгованість за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року у розмірі 729 378 грн 26 коп та судові витрати (а.с. 128-129 т. 1).

 

Однак апеляційний суд вказане не врахував, та, вирішуючи спір, виходив із розрахунку заборгованості по кредитному договору станом на 7 липня 2012, згідно якого нараховано 133 138,88 доларів США , що складається з боргу за кредитом, відсотків та штрафів. 

 

Таким чином, апеляційний суд вважав, що банк має право також на стягнення з боржника відсотків за користування кредитом та пені після рішення суду, яким достроково вже стягнуто весь кредит.

 

Тобто, апеляційний суд не звернув увагу на те, що мало місце дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості, а, відтак, строк договору закінчився, а між сторонами існують лише невиконані зобов'язальні правовідносини.

 

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

 

Таке визначення розкриває сутність зобов'язання як правового зв'язку між двома суб'єктами (сторонами), відповідно до якого на одну сторону покладено обов'язок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматись від її (їх) здійснення; іншій стороні зобов'язання надано право, що кореспондує обов'язку першої. Обов'язками боржника та правами кредитора вичерпується зміст зобов'язання (ст. 510 ЦК України).

 

Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

 

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України).

 

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).

 

Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.

 

При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як "строк дії договору", так і "строк (термін) виконання зобов'язання" (ст.ст. 530, 631 ЦК України).

 

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

 

Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ч. 1 ст. 530 ЦК України).

 

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року № 6 - 116 цс 13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України.

 

Згідно зі ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

 

Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

 

У абз. 1, 2 п. 17 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» судам роз'яснено, що зобов'язання припиняється з підстав, передбачених договором або законом (ч. 1 ст. 598 ЦК України). Такі підстави, зокрема, зазначені у ст. ст. 599-601, 604-609 ЦК України. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України.

 

Апеляційний суд, у порушення вимог ст. ст. 212-214, 316 ЦПК України, погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, вищевказаного не врахував, розмір наявної заборгованості не перевірив, фактичних обставин справи не з'ясував, доводів апеляційної скарги не перевірив, не з'ясував чи виконане рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 жовтня 2010 року про стягнення заборгованості за кредитним договором від 10 жовтня 2010 року з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 та дійшов передчасного висновку про звернення стягнення на предмет іпотеки.

 

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлено, їх рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

 

Керуючись ст. ст. 336, 338, 343-345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

 

у х в а л и л а :

 

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

 

Ухвалу апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до апеляційного суду.

 

Ухвала оскарженню не підлягає.

 

Головуючий Д.Д. Луспеник

Судді В.І. Журавель

А.О. Лесько 

С.Ф. Хопта

В.А. Черненко

 


Link to comment
Share on other sites

"... колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає частковому задоволенню з таких підстав."   .....

 

"Керуючись ст. ст. 336, 338, 343-345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.   ..."

 

 

Це як розуміти?!

Link to comment
Share on other sites

"Такі підстави, зокрема, зазначені у ст. ст. 599-601, 604-609 ЦК України. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України."

Получается, если есть решение о взыскании долга, но долг не взыскан в полном объеме и нет исполнительного дела, то КД продолжает действовать, я правильно понял?

Link to comment
Share on other sites

Таким чином, суди повинні мати на увазі, що одночасне стягнення суми боргу з боржника та звернення стягнення на предмет іпотеки, що належить майновому поручителю, у рахунок погашення зазначеного боргу призводить до стягнення на користь кредитора однієї й тієї самої суми заборгованості одночасно як з боржника, так і з майнового поручителя за рахунок належного йому майна. За такої ситуації відбувається фактичне подвоєння суми заборгованості, яка належить до виплати кредиторові.

т.е. одновременное наличие двух судебных исков (о взыскании кредитной задолженности и о взыскании предмета ипотеки), есть фактически двойное взыскание, или как понимать фразу Луспеника.

И какое м.б. продолжение в таком русле, остановят иск по взысканию, взыщут и продадут ипотеку, а по взысканию задолжености взыщут разницу , или как понимать такие пляски.

  • Like 1
Link to comment
Share on other sites

Стягнення это не судебный иск, это решение по иску взыскателя  :)

Хорошо практик, как реально на практике отказать в иске о взыскании предмета ипотеки.

Link to comment
Share on other sites

Стягнення это не судебный иск, это решение по иску взыскателя  :)

Есть решение "взыскать", но нет открытого исполнительного производства. Есть переуступка кредита фактору, который в свою очередь подал на взыскание долга, аргументируя это тем, что банк не открыл исполнительное дело, а значит то взыскание - это просто решение.

Link to comment
Share on other sites

"Такі підстави, зокрема, зазначені у ст. ст. 599-601, 604-609 ЦК України. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України."

Получается, если есть решение о взыскании долга, но долг не взыскан в полном объеме и нет исполнительного дела, то КД продолжает действовать, я правильно понял?

 

нет.

Link to comment
Share on other sites

Хорошо практик, как реально на практике отказать в иске о взыскании предмета ипотеки.

 

Вы практику задали такой вопрос без конкретики, что он, я думаю, не ответит.

Нужны конкретные обстоятельства дела.

Но если против Вас есть решение суда о взыскании, то, по идее, можно использовать определения, обсуждаемые в данной теме для прекращения ипотеки.

А в обращении взыскания на предмет ипотеки может быть отказано на основании повторной защиты одного и того же нарушенного права.

Нужно больше конкретики.

Link to comment
Share on other sites

Есть решение "взыскать", но нет открытого исполнительного производства. Есть переуступка кредита фактору, который в свою очередь подал на взыскание долга, аргументируя это тем, что банк не открыл исполнительное дело, а значит то взыскание - это просто решение.

Они идут в сад.

Какая разница, было или нет исполнено решение суда.

Главное: ст. 205 ЦК.

1. Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо:

1) справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства;

2) набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;

 

Основной вопрос, что делать с доначисленным процентам.

 

Я думаю, что если позиция в определениях, которые мы обсуждаем, получит свое продолжение в Постановлениях ВСУ, то Вы тем более скажите коллекторам до свиданья.

На данный момент нужно максимально блокировать их действия и затягивать время, что бы дождаться положительных Постановлений ВСУ или хотя бы окончательных определений ВССУ.

  • Like 1
Link to comment
Share on other sites

Тоже интересует вопрос по двум одновременным искам.

 

 

 

 

Таким чином, суди повинні мати на увазі, що одночасне стягнення суми боргу з боржника та звернення стягнення на предмет іпотеки, що належить майновому поручителю, у рахунок погашення зазначеного боргу призводить до стягнення на користь кредитора однієї й тієї самої суми заборгованості одночасно як з боржника, так і з майнового поручителя за рахунок належного йому майна. За такої ситуації відбувається фактичне подвоєння суми заборгованості, яка належить до виплати кредиторові.
т.е. одновременное наличие двух судебных исков (о взыскании кредитной задолженности и о взыскании предмета ипотеки), есть фактически двойное взыскание, или как понимать фразу Луспеника.
И какое м.б. продолжение в таком русле, остановят иск по взысканию, взыщут и продадут ипотеку, а по взысканию задолжености взыщут разницу , или как понимать такие пляски.

 

 

В свое время в аналогичной ситуации, получилось сначала, получить отказ банку во взыскании задолженности, а затем признать исполнительную надпись не подлежащей исполнению.

 

Если судебные процессы идут паралельно, то можно подать ходатайство об остановке одно из них, но я бы паралельно воевал в обоих.

Тогда в любой момент можно использовать наличие решение в одном из двух процессов в свою пользу.

  • Like 1
Link to comment
Share on other sites

нет.

Но судья, который "пляшет" под дудку представителя КИ мне рассказывает именно так, что провадження нет, а соответственно КИ имеют право на повторное взыскание.

Link to comment
Share on other sites

Но судья, который "пляшет" под дудку представителя КИ мне рассказывает именно так, что провадження нет, а соответственно КИ имеют право на повторное взыскание.

Судья первой инстанции не последняя инстанция в Украине.

Главное правильно сформулируйте свою позицию.

Оспаривайте любое действие или бездействие судьи.

Покажите, что Вы просто так с него не слезете, а далее у Вас впереди, как минимум 4 инстанции.

  • Like 2
Link to comment
Share on other sites

Судья первой инстанции не последняя инстанция в Украине.

Главное правильно сформулируйте свою позицию.

Оспаривайте любое действие или бездействие судьи.

Покажите, что Вы просто так с него не слезете, а далее у Вас впереди, как минимум 4 инстанции.

 

А какие это четыре впереди... Я только три знаю...

Link to comment
Share on other sites

Судя по всему, 4-я - ЕСПЧ.

 

А, ну если разве, что так только...

Link to comment
Share on other sites

А какие это четыре впереди... Я только три знаю...

ВСУ можно сказать, что это непризнанная 4 инстанция.

Пусть теоретики и дальше  считают по-другому.

Link to comment
Share on other sites

ВСУ можно сказать, что это непризнанная 4 инстанция.

Пусть теоретики и дальше  считают по-другому.

 

Не ну это понятно... Но ведь Вы сказали впереди четыре инстанции... Я вижу только три...

 

1. Апелляция, 2. Кассация и 3. ВСУ...

Link to comment
Share on other sites

Не ну это понятно... Но ведь Вы сказали впереди четыре инстанции... Я вижу только три...

 

1. Апелляция, 2. Кассация и 3. ВСУ...

Первая инстанция, то не прошла ;)

Link to comment
Share on other sites

Первая инстанция, то не прошла ;)

 

Но я так понял, что процесс идёт... То есть первая инстанция уже не впереди...

Link to comment
Share on other sites

Но я так понял, что процесс идёт... То есть первая инстанция уже не впереди...

Все правильно, только пока решение не вынесено.

Link to comment
Share on other sites

Все правильно, только пока решение не вынесено.

 

Тоже верно...

Link to comment
Share on other sites

  • 7 months later...
Link to comment
Share on other sites

 

Фактически ВССУ считает, что после взыскания полной суммы обязательства прекращаются.

"між сторонами існують лише невиконані зобов'язальні правовідносини"

Link to comment
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      06 жовтня 2021 року
      м. Київ
      справа № 754/8547/19
      провадження № 61-10163 св 21
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Луспеника Д. Д.,
      суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_1 ,
      представник позивача - ОСОБА_2 ,
      відповідачі: державний реєстратор комунального підприємства «Світоч» Урупа Андрій Федорович, публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», правонаступником якого є акціонерне товариство «Альфа-Банк»,
      третя особа - ОСОБА_3 ,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 16 грудня 2020 року у складі судді Саламон О. Б. та постанову Київського апеляційного суду від 11 травня 2021 рокуу складі колегії суддів: Головачова Я. В., Вербової І. М., Шахової О. В.,
      ВСТАНОВИВ:
      1. Описова частина
      Короткий зміст позовних вимог
      У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до державного реєстратора комунального підприємства «Світоч» (далі - КП «Світоч») Урупи А. Ф., публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк»), третя особа - ОСОБА_3 , про визнання дій незаконними, скасування рішення державного реєстратора.
      Позовна заява мотивована тим, що їй на підставі договору купівлі-продажу від 25 березня 2005 року належить квартира АДРЕСА_1 .
      06 березня 2007 року між акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та її чоловіком - ОСОБА_3 укладено договір кредиту № 10-29/3080, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 143 500 доларів США зі сплатою 12,25 % річних та кінцевим терміном повернення до 05 березня 2022 року.
      06 березня 2007 року на забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором між нею та банком укладено іпотечний договір, за умовами якого вона, як іпотекодавець, передала банку в іпотеку належну їй квартиру АДРЕСА_1 . Також вона була поручителем за договором поруки від 06 березня 2007 року.
      Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 08 травня 2015 року у справі № 754/19156/14-ц позов ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та неї на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за договором кредиту від 06 березня 2007 року у розмірі 251 617,99 доларів США. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішенням апеляційного суду м. Києва від 04 листопада 2015 року у справі № 754/19156/14-ц апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задоволено частково, рішення Деснянського районного суду від 08 травня 2015 року скасовано. Позов ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за договором кредиту від 06 березня 2007 року у розмірі 198 739,05 доларів США, що еквівалентно 4 117 873,12 грн та судовий збір у розмірі 3 654 грн. У решті позовних вимог відмовлено.
      25 січня 2019 року державним реєстратором КП «Світоч» Урупою А. Ф. винесено рішення про державну реєстрацію права власності на належну їй квартиру за ПАТ «Укрсоцбанк» на підставі іпотечного договору від 06 березня 2007 року. Згідно з вищевказаним рішенням державного реєстратора 22 січня 2019 року внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 30012727 про державну реєстрацію права власності за банком на спірну квартиру.
      Вважала такі дії державного реєстратора неправомірними, оскільки реєстрація права власності на спірну квартиру була здійснена без достатніх правових підстав, з порушенням положень Закону України «Про іпотеку», так як між сторонами не укладався договір про задоволення вимог іпотекодержателя. У державного реєстратора були відсутні правові підстави для реєстрації права власності на предмет іпотеки за ПАТ «Укрсоцбанк», оскільки не дотримано порядку здійснення звернення стягнення на майно та реєстрації права власності, вона не отримувала вимоги про усунення порушень за договором кредиту. Державним реєстратором здійснено реєстраційні дії щодо спірного майна всупереч вимогам частини третьої статті 37 Закону України «Про іпотеку», так як відсутній документ, що посвідчує проведення оцінки предмета іпотеки. Право власності на квартиру набуто банком у порядку звернення стягнення на нерухоме майно у період дії мораторію на примусове відчуження житла відповідно до положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
      З урахуванням викладеного ОСОБА_1 просила суд визнати дії державного реєстратора КП «Світоч» Урупи А. Ф. щодо державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ПАТ «Укрсоцбанк» незаконними; скасувати рішення державного реєстратора КП «Світоч» Урупи А. Ф. від 25 січня 2019 року індексний номер 45222695, на підставі якого внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 30012727 про державну реєстрацію права власності за банком на спірну квартиру.
      Протокольною ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 03 лютого 2020 року залучено до участі у справі АТ «Альфа-Банк», як правонаступника ПАТ «Укрсоцбанк», оскільки 10 вересня 2019 року затверджено рішення про реорганізацію АТ «Укрсоцбанк» шляхом приєднання до АТ «Альфа-Банк».
      Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
      Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 16 грудня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Скасовано рішення державного реєстратора КП «Світоч» Урупи А. Ф. від 25 січня 2019 року індексний номер 45222695, згідно з яким 22 січня 2019 року внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 30012727 про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , за ПАТ «Укрсоцбанк» на підставі договору іпотеки від 06 березня 2007 року. У задоволенні інших вимог позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, яке міститься в іпотечному договорі, прирівняється за своїми правовими наслідками до договору про задоволення вимог іпотекодержателя, а тому банк мав правові підстави для подачі державному реєстратору заяви про звернення стягнення на іпотечне майно шляхом реєстрації права власності за собою. При цьому положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не поширюється на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки у порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку» на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Разом з тим, при зверненні до державного реєстратора із заявою про реєстрацію права власності на іпотечне майно ПАТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», не надав документи, що підтверджують факт завершення тридцятиденного строку з моменту отримання іпотекодавцем письмової вимоги про усунення порушень, чим допущено порушення положень Закону України «Про іпотеку». Банк фактично ухилився від виконання обов`язку щодо направлення позивачці вимоги про усунення порушень за основним зобов`язанням, оскільки відсутні докази отримання ОСОБА_1 такої вимоги.
      Відсутні інформації про вартість майна, за якою відбулося зарахування вимог, оцінка вартості майна, що є порушенням положень Закону України «Про іпотеку». У рішенні апеляційного суду м. Києва від 04 листопада 2015 року у справі № 754/19156/14-ц зазначено про наявність підстав вважати поруку ОСОБА_1 припиненою, а тому мало місце вирішення спору щодо кредитних зобов`язань ОСОБА_3 саме у судовому порядку шляхом стягнення кредитної заборгованості, тому дія кредитного договору припинена і питання про звернення стягнення на предмет іпотеки не було предметом розгляду, що виключає можливість згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» задовольнити вимоги іпотекодержателя шляхом передачі йому права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання основного зобов`язання. При цьому суд послався на відповідні судові рішення Великої Палати Верховного Суду.
      Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
      Постановою Київського апеляційного суду від 11 травня 2021 року апеляційну скаргу АТ «Альфа-Банк» задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що відсутні докази отримання ОСОБА_1 письмової вимоги від іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності, інформації про вартість іпотечного майна, за рахунок якої відбулося погашення вимог за кредитом, оскільки ціна набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною і повинна погоджуватися з власником майна. Крім того, оцінка предмету іпотеки на момент переходу права власності, тобто станом на 22 січня 2019 року, не проводилася. Тобто процедура звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку порушена, але районний суд не встановив таке.
      Наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не є підставою для припинення грошового зобов`язання боржника і припинення іпотеки та не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, передбачений законодавством. Таким чином, помилковим є висновок суду першої інстанції про те, що вирішення спору щодо кредитних зобов`язань ОСОБА_3 у судовому порядку шляхом стягнення кредитної заборгованості свідчить про неможливість, за вказаних обставин, звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі положень статті 36 Закону України «Про іпотеку».
      Належним способом захисту права або інтересу позивача є не скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності частина друга статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Отже, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що, звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 обрала неналежний спосіб захисту порушеного права. Посилався на відповідні постанови Великої Палати Верховного Суду.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 червня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 754/8547/19 з Деснянського районного суду м. Києва.
      У липні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 вересня 2021 року справу за зазначеним позовом призначено до розгляду.
      Аргументи учасників справи
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційна скарга мотивована тим, що договір іпотеки не є правовою підставою для виникнення, переходу або припинення права власності на нерухоме майно, оскільки такою підставою міг бути виключно договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений між позивачем та банком, проте державний реєстратор цих обставин не врахував, унаслідок чого у порушення положень Закону України «Про іпотеку» прийняв оскаржуване рішення. Позивачка не отримувала від банку, як іпотекодержателя, вимоги про усунення порушень за кредитним договором, тобто відповідачами порушено Порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127.
      Державний реєстратор вчинив дії щодо реєстрації права власності на спірну квартиру у порядку звернення стягнення в період дії заборони на вчинення таких дій, що суперечить положенням Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
      Заявник посилався на відповідні постанови Верховного Суду.
      Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 25 березня 2005 року належить квартира АДРЕСА_1 .
      06 березня 2007 року між акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та чоловіком ОСОБА_1 - ОСОБА_3 укладено договір кредиту № 10-29/3080, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 143 500 доларів США зі сплатою 12,25 % річних та кінцевим терміном повернення до 05 березня 2022 року.
      06 березня 2007 року на забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором між ОСОБА_1 та банком укладено іпотечний договір, за умовами якого вона, як іпотекодавець, передала банку в іпотеку належну їй квартиру АДРЕСА_1 .
      06 березня 2007 року на забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором кредиту між банком та ОСОБА_1 було укладено договір поруки, за умовами якого остання, як поручитель, зобов`язалася солідарно з позичальником відповідати перед банком за виконання зобов`язання по вказаному договору кредиту.
      Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 08 травня 2015 року у справі № 754/19156/14-ц позов ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за договором кредиту від 06 березня 2007 року у розмірі 251 617,99 доларів США. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішенням апеляційного суду м. Києва від 04 листопада 2015 року у справі № 754/19156/14-ц апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задоволено частково, рішення Деснянського районного суду від 08 травня 2015 року скасовано. Позов ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за договором кредиту від 06 березня 2007 року у розмірі 198 739,05 доларів США, що еквівалентно 4 117 873,12 грн та судовий збір у розмірі 3 654 грн. У решті позовних вимог відмовлено.
      25 січня 2019 року державним реєстратором КП «Світоч» Урупою А. Ф. прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ПАТ «Укрсоцбанк» на підставі іпотечного договору від 06 березня 2007 року. Згідно з вищевказаним рішенням державного реєстратора 22 січня 2019 року внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 30012727 про державну реєстрацію права власності за банком на спірну квартиру.
      2. Мотивувальна частина
      Позиція Верховного Суду
      08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
      Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
      Якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
      Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню.
      Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
      Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
      Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
      Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.
      Щодо направлення іпотекодержателем вимоги іпотекодавцю про усунення порушення зобов`язання.
      У разі порушення іпотекодавцем обов`язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 12 Закону України «Про іпотеку»).
      Згідно із частиною першою статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
      Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий - на підставі рішення суду; позасудовий - на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону України «Про іпотеку»).
      Відповідно до принципу свободи договору саме сторони договору вправі визначати процедуру та порядок направлення та вручення відповідних повідомлень та виконання інших вимог, встановлених Законом України «Про іпотеку», і за відсутності в договорі відповідних умов необхідно виходити з такого.
      Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Отже, за загальним правилом право розпоряджатися майном належить власнику, а особа, яка не є власником, таким правом не наділена.
      Особа, яка не є власником майна, вправі розпоряджатися цим майном лише у випадках, встановлених законом.
      Згідно із частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону).
      Отже, за змістом частини першої статті 33 та частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов`язання. І лише якщо останнє не виконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України «Про іпотеку».
      Вимоги частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» не перешкоджають іпотекодержателю здійснювати права, визначені цим Законом та/або іпотечним договором, без попереднього повідомлення іпотекодавця тільки тоді, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя зазначеної статті).
      Умови договору іпотеки та вимоги частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» пов`язують можливість задоволення вимог кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки з дотриманням іпотекодержателем процедури належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання.
      Належним необхідно вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. Якщо такий порядок договором не визначений, відповідно до звичаїв ділового обороту належне направлення вимоги може здійснюватися засобами поштового зв`язку чи кур`єрської служби, які дозволяють встановити зміст відправлення та підтвердити його вручення, наприклад, цінним листом з описом вкладеного відповідно до Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270.
      Належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовно усунення порушення також слід вважати також таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання.
      Направлення такої вимоги іпотекодавцю про усунення порушень основного зобов`язання обґрунтовується саме тим, що іпотекодавець має право замість боржника усунути порушення основного зобов`язання і тим самим убезпечити себе від звернення стягнення на належний йому предмет іпотеки.
      У разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов`язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов`язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку.
      За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання.
      Таким чином, недотримання вимог частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» щодо належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання унеможливлює застосовування позасудового способу задоволення вимог іпотекодержателя.
      При цьому, метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання.
      В іншому випадку іпотекодержатель не набуває права звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, зокрема не вправі відчужувати предмет іпотеки іншій особі. За таких умов предмет іпотеки, придбаний іншою особою за договором з іпотекодержателем, є майном, придбаним в особи, яка не мала права його відчужувати. При цьому добросовісна особа, яка придбаває майно в особи, яка не є його власником, має пересвідчитися у наявності в останньої права розпоряджатися чужим майном.
      Відповідно до частини першої статті 38 Закону України «Про іпотеку» якщо рішення суду або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, іпотекодержатель зобов`язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих збитків.
      Таким чином, у разі дотримання іпотекодержателем вимог частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» щодо належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання невиконання вимог частини першої статті 38 Закону України «Про іпотеку» щодо повідомлення іпотекодавця про конкретний спосіб задоволення вимог іпотекодаржателя шляхом укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві не має наслідком настання нікчемності такого правочину та не є підставою, за умови дотримання інших вимог закону щодо такого виду правочину, для визнання такого договору недійсним, однак може бути підставою для відшкодування іпотекодавцю завданих збитків.
      У разі направлення іпотекодержателем іпотекодавцю вимоги про усунення порушення основного зобов`язання відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» з одночасним повідомленням про обраний спосіб задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до частини першої статті 38 Закону України «Про іпотеку» (одним документом) необхідно виходити з пріоритету дотримання саме частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку».
      Аналогічні правові висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц, провадження № 14-501 цс 18; від 24 квітня 2019 року у справі № 521/18393/16-ц, провадження № 14-661 цс 18; від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17, провадження № 14-711 цс 19; у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 листопада 2019 року у справі № 345/2217/17, провадження № 61-9606 св 19.
      Потрібно розрізняти вимоги статті 35 Закону України «Про іпотеку» щодо обов`язковості направлення вимоги іпотекодержателем боржнику та іпотекодавцю, якщо він відмінний від боржника, про усунення порушення зобов`язання, та обов`язок іпотекодержателя повідомити боржника та іпотекодавця про спосіб звернення стягнення, встановлений частиною першої статті 38 Закону України «Про іпотеку», оскільки порушення першого - свідчить, що іпотекодержатель не набув права на звернення стягнення у позасудовому порядку, відповідно правочин щодо здійснення такого стягнення може бути визнано недійсним, а порушення другого - не має наслідком недійсність правочину про стягнення на предмет іпотеки, а може бути підставою для відшкодування іпотекодавцю шкоди.
      Встановлена законодавцем процедура повідомлення іпотекодавця про наступне звернення стягнення на предмет іпотеки у разі неусунення порушення зобов`язання покликана надати можливість іпотекодавцю замість боржника усунути порушення основного зобов`язання і тим самим убезпечити себе від звернення стягнення на належний йому предмет іпотеки.
      Ураховуючи викладене, апеляційний суд у порушення вищевказаних положень закону не звернув уваги на те, що ОСОБА_1 повідомлення про усунення порушення, а також про намір звернути стягнення на предмет іпотеки від ПАТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», не отримувала (а.с. 79-86, т. 1).
      При цьому на зворотньому повідомленні поштовим відділом зазначено дві причини повернення вимоги, а саме: за місцем обслуговування; за зазначеною адресою не проживає (а.с. 86, т. 1).
      Як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції достовірно встановили, що позивачка письмової вимоги від банку не отримала і це банком не спростовано.
      Таким чином, апеляційний суд у порушення зазначених положень закону не врахував, що іпотекодержателем не надано належного підтвердження виконання вимог статті 35 Закону України «Про іпотеку» щодо надіслання боржнику повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов`язання, що унеможливило встановлення державним реєстратором завершення 30-денного строку, сплив якого пов`язується з проведенням ним подальших дій зі звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Отже, вимога про усунення порушення позивачкою не отримувалась, іпотекодержатель порушив вимоги закону щодо повідомлення боржника про наступне звернення стягнення на предмет іпотеки. Іпотекодавець, якому не відомо про існування вимог кредитора, не може бути позбавлений майна в позасудовому порядку без будь-якого повідомлення чи попереднього пред`явлення претензії кредитором. Позбавлення особи майна у такий спосіб є порушенням права власності, гарантованого статтею 41 Конституції України.
      Крім того, суди не звернули уваги на те, що квартира, яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», у тому числі і шляхом реєстрації права власності за банком як забезпечення виконання умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті. Тобто, Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» підлягає застосуванню навіть у разі звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку.
      Аналогічні правові висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474 апп 19).
      Щодо скасування рішення державного реєстратора.
      За змістом пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
      Відповідно до статті 11 зазначеного Закону державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об' єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.
      У частині другій статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній до 16 січня 2020 року, яка діяла на час звернення з позовом у цій справі) унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування. Так, за змістом зазначеної норми, у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01 січня 2013 року, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується.
      Проте згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» викладено у новій редакції.
      Так, відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
      Отже, у розумінні положень наведеної норми у чинній редакції (яка діяла на час ухвалення судових рішень у цій справі), на відміну від положень частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому, з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
      Викладене свідчить, що з 16 січня 2020 року, тобто на час ухвалення оскаржуваних рішень у цій справі, такого способу захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права закон не передбачав.
      Водночас у пункті 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству» унормовано, що судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент набрання чинності цим Законом набрали законної сили та не виконані, виконуються в порядку, передбаченому Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до набрання чинності цим Законом.
      Отже, за змістом цієї норми виконанню підлягають виключно судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
      Аналогічні правові висновки наведені у постановах Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі № 914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справах № 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі № 922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі № 910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, від 03 лютого 2021 року у справі № 278/3367/19-ц, провадження № 61-13586 св 20.
      Ураховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про наявність правових підстав для скасування рішення державного реєстратора КП «Світоч» Урупи А. Ф. від 25 січня 2019 року індексний номер 45222695, на підставі якого внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 30012727 про державну реєстрацію права власності за банком на спірну квартиру.
      У зв`язку з викладеним посилання апеляційного суду про те, що належним способом захисту прав позивача є не скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності, не відповідають вищевказаним положенням закону.
      Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно , але допущено неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.
      Разом з тим Верховий Суд не погоджується з доводами касаційної скарги про те, що між позивачкою та банком не було укладено окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя, оскільки положеннями Закону України «Про іпотеку» передбачено, що відповідне застереження в іпотечному договорі прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя і може бути правовою підставою для реєстрації іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, що відповідає правовим висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі за № 6-1851 цс 15; у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц, провадження № 14-38 цс 18; у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 лютого 2021 року у справі № 520/107/15-ц, провадження № 61-12817 св 19.
      Щодо розподілу судових витрат
      Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки суд касаційної інстанцій дійшов висновку про скасування рішення суду першої та постанови суду апеляційної інстанцій та часткове задоволення позову, слід змінити розподіл судових витрат, стягнути з державного реєстратора КП «Світоч» Урупи А. Ф., АТ «Альфа-Банк» на користь позивачки витрати зі сплати судового збору, понесені у зв`язку із розглядом справи у суді касаційної інстанцій з кожного по 1 536,80 грн.
      Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити частково.
      Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 16 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 травня 2021 рокускасувати.
      Позов ОСОБА_1 до державного реєстратора комунального підприємства «Світоч» Урупи Андрія Федоровича, публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», правонаступником якого є акціонерне товариство «Альфа-Банк», третя особа - ОСОБА_3 , про визнання дій незаконними, скасування рішення державного реєстратора задовольнити частково.
      Скасувати рішення державного реєстратора комунального підприємства «Світоч» Урупи Андрія Федоровича від 25 січня 2019 року індексний номер 45222695, на підставі якого внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 30012727 про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за публічним акціонерним товариством «Укрсоцбанк», правонаступником якого є акціонерне товариство «Альфа-Банк».
      Стягнути з державного реєстратора комунального підприємства «Світоч» Урупи Андрія Федоровича, акціонерного товариства «Альфа-Банк» на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору, понесені у зв`язку із розглядом справи у суді касаційної інстанцій з кожного по 1 536,80 грн.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий Д. Д. Луспеник
      Судді: І. А. Воробйова
      Б. І. Гулько
      Г. В. Коломієць
      Р. А. Лідовець
      Джерело: ЄДРСР 100292089
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      18 серпня 2021 року
      м. Київ
      справа № 201/15310/16
      провадження № 61-547св21
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Крата В. І.,
      суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,
      учасники справи:
      позивач -Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,
      відповідач - ОСОБА_1 ,
      розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргуАкціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 23 вересня 2020 року у складі судді Ткаченко Н. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року у складі колегії суддів:
      Городничої В. С., Лаченкової О. В., Петешенкової М. Ю.
      ОПИСОВА ЧАСТИНА
      Короткий зміст позовних вимог
      У листопаді 2016 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, в якому, з урахуванням уточнень, просило звернути стягнення на предмет іпотеки: квартиру АДРЕСА_1, що є предметом іпотеки згідно договору іпотеки № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року і додаткового договору до нього № 1 від 14 квітня 2009 року; паркувальне місце поз. АДРЕСА_2, що є предметом іпотеки згідно договорів іпотеки № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року та № DNHLGB00000749/1 від 14 квітня 2009 року, шляхом продажу вказаних предметів іпотеки на прилюдних торгах із установленням початкової ціни продажу на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; виселити ОСОБА_1 з житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 .
      Позовні вимоги мотивовані тим, що 17 липня 2007 року між Закритим акціонерним товариством Комерційним банком «ПриватБанк», правонаступником якого є Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», Банк), та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № DNHLGB00000749, вид кредитування - непоновлювана кредитна лінія з цільовим призначенням - купівля нерухомості. Відповідно до умов кредитного договору позивач надав відповідачу кредит в іноземній валюті у розмірі 603 000 дол. США з кінцевим терміном повернення до 17 липня 2037 року зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 10,80 % річних. Виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором було забезпечено укладеним між сторонами договорами іпотеки, відповідно до яких в іпотеку банку ОСОБА_1 передано нерухоме майно: квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та паркувальне місце, поз. АДРЕСА_2 . Зі свого боку позивач виконав зобов`язання за кредитним договором, проте відповідач умови кредитного договору належним чином не виконувала та допустила прострочення виконання зобов`язань, у зв`язку з чим станом на 06 травня 2016 року заборгованість за договором становила 722 575,68 дол. США, з яких: 576 105,14 дол. США - заборгованість за кредитом; 92 881,64 дол. США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 14 287,40 дол. США - заборгованість по комісії за користування кредитом; 39 301,50 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 23 вересня 2020 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року, в задоволенні позову відмовлено.
      Суди керувалися тим, що кредитний договір між сторонами укладено в 2007 році, умови пункту 2.3.3, які визначають право банку розірвати договір в односторонньому порядку, недійсними не визнані; зміни до умов пунктів 2.3.1 та 2.3.3 договору сторонами не вносилися; викладені в листі № Г25.0.0.0./272 від 22 червня 2010 року про одностороннє розірвання договору з 01 липня 2010 року вимоги банком відкликані не були й у подальшому банком вчинені дії щодо позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки для задоволення вимог станом на 01 липня 2010 року (включаючи повністю суму боргу за тілом кредиту). Тому суди зробили висновок, що вчинені кредитором дії засвідчують розірвання банком кредитного договору в односторонньому порядку з 01 липня 2010 року. Після настання строку повернення кредиту у зв`язку з розірванням договору з 01 липня 2010 року АТ КБ "ПриватБанк", як кредитор, втратив право здійснювати нарахування процентів за користування кредитом та неустойки за ставкою, визначеною в кредитному договорі № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року, права й інтереси кредитодавця у правовідносинах з позичальником після розірвання кредитного договору забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення боржником виконання грошового зобов`язання. Виходячи з розрахунку заборгованості станом на 01 липня 2010 року, який наданий банком нотаріусу для вчинення виконавчих написів, заборгованість становила 597 156,91 дол. США. Згідно розрахунку відповідача та відповідно до наданих виписок по договору з дати заявлення банком вимоги про розірвання договору з 01 липня 2010 року та дострокове повернення заборгованості за кредитним договором в повному обсязі відповідачем сплачено заборгованість в сумі 316 648,20 дол. США, отже різниця між сумою заявлених вимог на момент розірвання договору та сплачених платежів складала 280 508,71 дол. США. Тому позивач, як кредитор, має право вимоги до боржника в розмірі 280 508,71 дол. США, які АТ КБ "ПриватБанк", як іпотекодержатель, вправі задовольнити шляхом звернення стягнення на предмети іпотеки.
      Відмовляючи у задоволенні позову в зв`язку зі спливом позовної давності, суд першої інстанції посилався на те, що позовна давність щодо стягнення із ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки спливла 02 липня 2013 року, оскільки право звернення до суду з відповідним позовом після встановленої банком дати розірвання договору 01 липня 2010 року виникло у позивача з 02 липня 2010 року, з позовною заявою до суду банк звернувся 03 листопада 2016 року, тобто з пропуском загальної позовної давності за вимогами до боржника.
      Звернення стягнення на предмет іпотеки не вказане у статті 264 ЦК України в якості окремої підстави переривання перебігу позовної давності, а також не може вважатися діями, що свідчать про визнання боржником свого боргу чи прирівнюватись до пред`явлення позову. Звернення стягнення є реалізацією іпотекодержателем свого права, передбаченого договором іпотеки, та підставою припинення цього права. Повернення стягувачу виконавчого напису (виконавчого документу) також не може переривати перебіг позовної давності за позовними вимогами про звернення стягнення з аналогічних причин.
      Враховуючи , що кредитний договір, укладений сторонами в 2007 році, положення Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" щодо заборони розривати в односторонньому порядку укладені кредитні договори у разі незгоди позичальника з пропозицією фінансової установи збільшити процентну ставку або інший платіж, передбачений кредитним договором або графіком погашення боргу, не можуть бути підставою для визнання нікчемною письмової вимоги Банку про розірвання кредитного договору в односторонньому порядку, оскільки на момент укладення кредитного договору вказаної заборони законодавством передбачено не було і сторони кредитного договору погодили між собою можливість розірвання кредитного договору.
      У зв`язку з відмовою в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки відсутні підстави для задоволення вимоги АТ КБ "ПриватБанк" про виселення, як похідної.
      Аргументи учасників справи
      У січні 2021 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права; ненадання судами належної оцінки зібраним доказам, неврахування висновків Верховного Суду; неповне дослідження обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи; невідповідність висновків судів фактичним обставинами справи; застосування висновків, викладених у постановах Вищого господарського суду України, які не підлягають застосуванню, просило скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі; стягнути з ОСОБА_1 на користь АТ КБ "ПриватБанк" судовий збір.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, щосудами неправильно визначено початок перебігу позовної давності у цій справі, оскільки позивач дізнався про порушене право 26 травня 2014 року, тобто з моменту, коли державний виконавець закрив виконавче провадження про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв`язку
      з визнанням виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню за рішенням суду, тому з цієї дати виникло право на позов. Судом апеляційної інстанції не досліджено та не враховано зазначені документи виконавчого провадження № 23303443, які мають істотне значення для правильного вирішення даної справи.
      Апеляційним судом не враховано переривання позовної давності, жодні висновки з цього приводу оскаржувана постанова не містить. Апеляційний суд в порушення вимог процесуального закону не дослідив зібрані у справі докази, не врахував виписки по рахункам з платіжними дорученнями, письмові заяви по суті спору щодо здійснених відповідачем погашень в межах позовної давності. Відповідно до виписок по рахунку за період з 17 липня 2007 року по 01 жовтня 2018 року за період з 17 липня 2007 року по 16 травня 2018 року (01 жовтня 2018 року) за період з 17 липня 2007 року по 01 жовтня 2018 року ОСОБА_1 регулярно з 2010 по 2014 роки періодично здійснювала погашення заборгованості за кредитним договором, що свідчить про визнання боржником свого боргу. Так, згідно виписок та розрахунку заборгованості - 25 листопада 2014 року позичальником здійснено останнє погашення у розмірі 6 500 дол. США та 02 грудня 2014 року - у розмірі 64 дол. США, що за сукупністю складає визначений кредитним договором (пункт 7.1) щомісячний платіж 6 563,94 дол. США. Після цієї дати погашення не проводилися позичальником, тому вже 26 грудня 2014 року, після несплати щомісячного платежу, з`являється прострочене тіло кредиту у розмірі 148,90 дол. США та відповідно починає перебіг позовна давність, виникає право кредитора звернутися до суду за захистом своїх прав. Кожен із цих платежів перериває позовну давність, тому звернувшись із позовом 03 листопада 2016 року, позивач не пропустив позовну давність.
      Розрахунок заборгованості здійснено позивачем станом на 06 травня 2016 року, тобто вже після усіх погашень та платежів зі сторони позичальника, отже борг відповідача складає 722 575,68 дол. США. Таким чином, висновки судів, що позивач як кредитор має право вимоги до боржника лише розмірі 280 508,71 дол. США є необґрунтовані, не відповідають обставинам та матеріалам справи.
      Згідно довідки Банку від 02 квітня 2012 року № 25.000/1-34 станом на 02 квітня 2012 року за кредитним договором № ОННЬОВ00000749 від 17 липня 2007 року, що діє до 17 липня 2037 року, поточна заборгованість складає - 590 654,91 дол. США, в тому числі: 587 519,20 дол. США - заборгованість за кредитом, 2 291,51 дол. США - заборгованість за проценти, 844,20 дол. США - заборгованість за комісією. На 02 квітня 2012 року прострочена заборгованість відсутня.
      Виконавчий напис № 1869 від 07 грудня 2010 року визнаний таким, що не підлягає виконанню згідно рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2012 року у справі № 2-10635/11, яке набрало законної сили. Виконавчий напис № 1870 від 07 грудня 2010 року визнаний таким, що не підлягає виконанню згідно рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 жовтня 2011 року у справі № 2-7132/11, яке набрало законної сили. 26 травня 2014 року Жовтневим відділом державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції (далі - Жовтневий ВДВС Дніпропетровського МУЮ) закрито виконавче провадження № 23303443 на підставі пункту 4 частини першої статті 49 Закону України "Про виконавче провадження" у зв`язку з визнанням виконавчого напису нотаріуса № 1869 від 07 грудня 2010 року таким, що не підлягає виконанню. Таким чином, Банк про неможливість реалізації свого права (тобто порушення права) на звернення стягнення на предмет іпотеки дізнався 26 травня 2014 року, тобто з моменту, коли державний виконавець закрив виконавче провадження про звернення стягнення на предмет іпотеки, тому перебіг позовної давності почався саме з цього моменту.
      Після закриття виконавчого провадження (26 травня 2014 року), АТ КБ «ПриватБанк» 13 жовтня 2015 року звернувся з позовом до ОСОБА_1 та до поручителя ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, що також свідчить про переривання строку позовної давності відповідно до частини другої статті 264 ЦК України. 09 листопада 2015 року ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська відкрито провадження у справі № 200/22545/15-ц та справа не розглянута.
      Суди помилково посилалися на листи від 22 червня 2010 року за № Г25.0.0.0./272 та від 14 липня 2010 року за № 25.0.0.0/1-303 як на підставу для розірвання кредитного договору Банком, оскільки відповідні листи не мали наслідків розірвання банком договору в односторонньому порядку. Згідно наведених листів позичальника повідомлено про дострокове розірвання з 01 липня 2010 року кредитного договору в односторонньому порядку на підставі пункту 2.3.3 договору з посиланням на те, що позичальник не надала своєї згоди на підвищення відсоткової ставки за договором до 14,21 %. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 жовтня 2011 року у справі № 2-7132/11, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 грудня 2011 року, встановлено, що позичальник не отримувала та їй не надіслано повідомлення про зміну процентної ставки до 14,21 %, тому позичальник продовжила сплачувати щомісяця кошти для погашення кредиту (том 1, а. с. 199 - 204). Оскільки позичальник не погодився на підвищення процентної ставки та розірвання договору, Банк продовжив обслуговування кредиту на обумовлених сторонами первісних умовах без підвищення процентної ставки та без розірвання договору, а позичальник в свою чергу продовжив виконувати зобов`язання на підставі кредитного договору, що додатково підтверджується виписками по рахунках, розрахунком заборгованості та поясненнями відповідача по справі. Таким чином, висновки судів про розірвання банком договору, зміну строку його виконання, пред`явлення вимоги про дострокове повернення кредиту, відсутність підстав для нарахування процентів та неустойки - не відповідають дійсності, не ґрунтуються на нормах закону та не відповідають матеріалам справи й умовам кредитного договору.
      Суди зробили помилковий висновок, що вчинені кредитором дії засвідчують розірвання банком кредитного договору в односторонньому порядку з 01 липня 2010 року і не звернули уваги, що зміни законодавства відбулися 21 січня 2010 року, а листи датовані 22 червня 2010 року та 14 липня 2010 року, тобто після набрання чинності змін. Викладені в цих листах вимоги Банка з наведених в них підстав є нікчемними в силу закону, тому такі листи не створюють юридичних наслідків для сторін правочину.
      Відповідач підлягає виселенню з житла, яке є предметом іпотеки.
      У квітні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 , поданий представником - адвокатом Іванчуком В. Я., у якому просила оскаржені судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість її доводів.
      Рух справи
      Ухвалою Верховного Суду від 23 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.
      Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
      Межі та підстави касаційного перегляду
      Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
      В ухвалі Верховного Суду від 23 березня 2021 року вказано, що: наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях порушили норми процесуального права та застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах: Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2019 року у справі № 161/19329/13-ц (провадження № 61-39634св18), від 14 липня 2020 року у справі № 128/2176/18 (провадження № 61-11504св19); Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року у справі № 450/18/15-ц (провадження № 61-17556св18), від 07 червня 2018 року у справі № 668/8830/15-ц (провадження № 61-24759св18), від 14 лютого 2018 року у справі № 161/15679/15-ц (№ 61-765св18); Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року (провадження № 6-2891цс16), від 09 листопада 2016 року (провадження № 6-2170цс16), від 23 листопада 2016 року (провадження № 6-2104цс16), від 09 листопада 2016 року (провадження № 6-1457цс16), від 10 лютого 2016 року (провадження № 6-2830цс15)).
      У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2019 року в справі № 161/19329/13-ц (провадження № 61-39634св18), зроблено висновок, що «вжитий банком спосіб позасудового захисту свого порушеного права, а саме звернення стягнення на предмет іпотеки за виконавчим написом нотаріуса, до визначених статтями 263, 264 ЦК України підстав зупинення чи/або переривання позовної давності не належить. Отже, до часу повернення виконавчого напису нотаріуса право банку щодо задоволення своїх майнових вимог за рахунок переданого в іпотеку майна порушено не було, а було захищено чинним у вказаний період виконавчим написом нотаріуса».
      Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2020 року у справі № 128/2176/18 (провадження № 61-11504св19), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного судувід 18 грудня 2019 року у справі № 450/18/15-ц (провадження № 61-17556св18).
      У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного судувід 07 червня 2018 року у справі № 668/8830/15-ц (провадження № 61-24759св18) зазначено, що «правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.
      Досліджуючи надані позивачем розрахунок заборгованості та виписку по рахунку, апеляційним судом установлено, що останній платіж у сумі 500 грн відповідачем було здійснено у серпні 2012 року, шляхом внесення нею сум на погашення заборгованості за кредитним договором. Факт здійснення вказаного платежу також не заперечувалось і самим відповідачем. Виходячи з наведеного, колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про вчинення відповідачем дій, які, відповідно до положень статті 264 ЦК України, свідчать про переривання строку позовної давності».
      У постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року у справі № 6-2891цс16 вказано, що «відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку; після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. Вчинення боржником дій з виконання зобов`язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою».
      Аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду України від 09 листопада 2016 року (провадження № 6-2170цс16), від 23 листопада 2016 року (провадження № 6-2104цс16), від 09 листопада 2016 року (провадження № 6-1457цс16) та Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2018 року в справі № 161/15679/15-ц (провадження № 61-765св18).
      У постанові Верховного Суду України від 10 лютого 2016 року (провадження № 6-2830цс15) зазначено, що «частина друга статті 109 цього Кодексу встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання їм іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення».
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      17 липня 2007 року між Банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № DNHLGB00000749, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_1 кредит в іноземній валюті у розмірі 603 000 дол. США у вигляді непоновлюваної кредитної лінії на купівлю нерухомості з кінцевим терміном повернення до 17 липня 2037 року зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 10,08 % річних.
      Банк взяті на себе зобов`язання по видачі кредитних коштів виконав належним чином, що підтверджується випискою по позичковому рахунку НОМЕР_1 , згідно якої 17 липня 2007 року здійснено видачу кредитних коштів в сумі 603 000 дол. США. Відповідні обставини не заперечувалися відповідачем під час розгляду справи.
      Того ж дня в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року сторони уклали договір іпотеки № DNHLGB00000749, за умовами якого ОСОБА_1 надала в іпотеку майнові права на отримання у власність згідно договору № 15-ИП про спільну діяльність у будівництві, укладеного між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Перспектива Інвестмент», нерухомого майна, будівництво якого незавершене, а саме:
      - квартири, будівельний номер АДРЕСА_1 .
      - паркувального місця, поз. АДРЕСА_2 .
      14 квітня 2009 року між сторонами укладений додатковий договір № 1 до договору іпотеки № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року, яким пункти 38.3 та 38.4 договору іпотеки № DNHLGB00000749 викладені в іншій редакції, зокрема: пункт 38.3 - в забезпечення виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором іпотекодавець надав в іпотеку нерухоме майно: квартиру, третьої черги житлового комплексу «Амфітеатр» містобудівного ансамблю «Крутогірній» за АДРЕСА_1 . Майно належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_3 , виданого 08 січня 2009 року виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради, зареєстрованого в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 11 січня 2009 року.
      14 квітня 2009 року в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року сторони уклали договір іпотеки № DNHLGB00000749/1, за умовами якого ОСОБА_1 надала в іпотеку паркувальне місце, поз. АДРЕСА_2 . Майно належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності серії НОМЕР_4 , виданого 11 січня 2009 року виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради, зареєстрованого в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 19 січня 2009 року.
      Того ж дня між банком та ОСОБА_1 укладений додатковий договір № 1 до кредитного договору № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року, яким сторони погодили внести зміни до пункту 7.3 договору та викласти його в іншій редакції: пункт 7.3. Забезпеченням виконанням позичальником зобов`язань за даним договором виступає іпотека нерухомого майна, а саме: квартира АДРЕСА _1 ; паркувальне місце поз. АДРЕСА_2 .
      Умовами пункту 2.3.3 сторонами погоджено підстави та порядок розірвання банком кредитного договору в односторонньому порядку за умови ненадання позичальником у встановлений термін згоди сплачувати запропоновану банком процентну ставку, згідно з якимипри неотриманні Банком протягом 20-ти днів письмової відповіді Позичальника зі згодою сплачувати процентну ставку (запропоновану Банком) відповідно підпункту «в» пункту 2.3.1. Кредитного договору, банк на власний розсуд має право згідно статті 651 ЦК України здійснити одностороннє розірвання Кредитного договору з надісланням відповідного повідомлення. При цьому, позичальник (Відповідач) зобов`язується повернути Банку суму кредиту в повному обсязі, винагороду, комісію за фактичний строк його користування, повністю виконати інші зобов`язання за Кредитним договором.
      22 червня 2010 року банком на адресу ОСОБА_1 надіслано листа № Г25.0.0.0./272, в якому повідомлено про розірвання з 01 липня 2010 року в односторонньому порядку кредитного договору № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року на підставі пункту 2.3.3 договору та зазначено, що на адресу ОСОБА_1 було надіслано листа від 31 грудня 2008 року, в якому позичальника повідомлено про намір банку підвищити відсоткову ставку за кредитним договором № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року до 14,21 % річних починаючи з 02 березня 2009 року, а також висунуто вимогу до позичальника строком до 01 липня 2010 року повернути банку суму кредиту в повному обсязі, винагороду, комісію й відсотки за фактичний строк користування кредитними коштами, що на день підписання цього листа складає: 595 375,77 дол. США тіло кредиту, 844,20 дол. США комісій та 5 894,76 дол. США відсотків.
      14 липня 2010 року банком на адресу ОСОБА_1 надіслано листа № 25.0.0.0./1-303, в якому повідомлено, що на підставі пункту 2.3.3 кредитного договору банк з 01 липня 2010 року достроково розірвав кредитний договір та висунуто вимогу про повернення кредиту у повному обсязі. У разі невиконання даної вимоги протягом 30 банківських робочих днів з дня отримання повідомлення, банк буде змушений задовольнити свої вимоги за рахунок заставленого майна, яке було передано в іпотеку згідно договорів іпотеки № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року та № DNHLGB00000749/1 від 14 квітня 2009 року шляхом звернення до нотаріуса для вчинення виконавчого напису або з позовом до суду.
      07 грудня 2010 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Черниш Є. В. вчинено виконавчий напис № 1869 на договорі іпотеки та запропоновано звернути стягнення на нерухоме майно: квартиру АДРЕСА _1 в рахунок погашення заборгованості позичальника ОСОБА_1 за кредитним договором № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року в сумі 597 156,91 дол. США, включаючи прострочену заборгованість за кредитом - 595 192,51 дол. США, суму заборгованості за відсотками - 1 964,40 дол. США.
      У виконавчому написі зазначено строк, за який має провадитися стягнення, а саме - з 17 липня 2007 року по 01 липня 2010 року.
      07 грудня 2010 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Черниш Є. В. вчинено виконавчий напис № 1870 на договорі іпотеки та запропоновано звернути стягнення на нерухоме майно: паркувальне місце поз. АДРЕСА_2 в рахунок погашення заборгованості позичальника ОСОБА_1 за кредитним договором № DNHLGB00000749 від 17 липня 2007 року в сумі 597 156,91 дол. США, включаючи прострочену заборгованість за кредитом - 595 192,51 дол. США, суму заборгованості за відсотками - 1 964,40 дол. США. У виконавчому написі зазначено строк, за який має провадитися стягнення, а саме - з 17 липня 2007 року по 01 липня 2010 року.
      Згідно розрахунку відповідача та відповідно до наданих виписок по договору з 01 липня 2010 року відповідачем сплачено заборгованість в сумі 316 648,20 дол. США.
      У порушення умов кредитного договору позичальник взяті на себе зобов`язання по поверненню кредиту, сплати процентів та інших платежів належним чином не виконувала, у зв`язку з чим, згідно розрахунку Банку станом на 06 травня 2016 року, відповідач мала заборгованість в розмірі 722 575,68 дол. США, яка складається з: 576 105,14 дол. США - заборгованість за кредитом; 92 881,64 дол. США - заборгованість по процентам; 14 287,40 дол. США - заборгованість по комісії; 39 301,50 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором.
      Позивач подав до суду банківські виписки по рахункам НОМЕР_5 , НОМЕР_1 за період з 17 липня 2007 року по 01 жовтня 2018 року з платіжними документами (а. с. 118 - 243, т. 2; а. с. 2 - 49, т. 3).
      МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
      Позиція Верховного Суду
      Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
      Відповідно до статті 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
      Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
      Відповідно до частини першої статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).
      Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»).
      Слід розмежовувати вимогу про стягнення боргу за основним зобов`язанням (actio in personam) та вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки (actio in rem). Вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки «піддається» впливу позовної давності. На неї поширюється загальна позовна давність тривалістю у три роки. На вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки поширюються всі правила щодо позовної давності (початок перебігу, зупинення, переривання, наслідки спливу тощо).
      У статті 264 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також, якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності до нового строку не зараховується.
      Тлумачення статті 264 ЦК України дає підстави для висновку, що вона пов`язує переривання позовної давності з будь-якими активними діями іпотекодавця, внаслідок яких він визнає існування саме іпотеки. Тому переривання перебігу позовної давності за основним зобов?язанням не перериває перебігу позовної давності за іншим обов?язком, у тому числі забезпечувальним.
      Отже, вчиненням позичальником дій, що свідчать про визнання ним свого боргу за основним зобов`язанням, не переривається позовна давність за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки вимога про стягнення боргу за основним зобов`язанням і вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки є різними вимогами (основною та додатковою), застосування до додаткових вимог наслідків переривання перебігу позовної давності за основною вимогою законом не передбачено.
      Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
      У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року по справі № 357/5125/16-ц (провадження № 61-15142сво18), на висновки в якій послались суди в оскаржених рішеннях, зазначено, що «вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому, вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує виникнення права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло у стягувача раніше. Метою вчинення виконавчого напису є надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання безспірного зобов`язання боржником. З урахуванням наведеного, перебіг позовної давності за вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки починається від дня, коли у кредитора (іпотекодержателя) виникло право на відповідний позов, незалежно від того, чи звертався він після цього до нотаріуса за захистом своїх цивільних прав. У силу положень статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку, а також у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Звернення стягнення на предмет іпотеки не вказане у статті 264 ЦК України в якості окремої підстави переривання перебігу позовної давності, а також не може вважатися діями, що свідчать про визнання боржником свого боргу, чи прирівнюватись до пред`явлення позову. Звернення стягнення є реалізацією іпотекодержателем свого права, передбаченого договором іпотеки, та підставою припинення цього права. Повернення стягувачу виконавчого напису (виконавчого документу) також не може переривати перебіг позовної давності за позовними вимогами про звернення стягнення з аналогічних причин.
      У справі, яка переглядається, 14 лютого 2013 року приватним нотаріусом вчинено виконавчий напис, яким звернуто стягнення на предмет іпотекиу рахунок погашення всієї заборгованості за кредитом. Даним виконавчим написом установлено, що строк платежу за зобов`язаннями настав 27 липня 2012 року. Тобто, вчинення виконавчого напису у даній справі потягло зміну строку виконання основного зобов`язання. За викладених обставин Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від правового висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду про те, що вжитий банком засіб позасудового захисту свого порушеного права, а саме звернення стягнення на предмет іпотеки за виконавчим написом нотаріуса, до визначених статтями 263, 264 ЦК України підстав зупинення чи/або переривання позовної давності не належить. Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не бере до уваги висновок, викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2019 року у справі № 161/19329/13-ц (провадження № 61-39634св18), відповідно до якого перебіг позовної давності почався саме з моменту, коли виконавчий напис, яким банк задовольнив свої кредиторські вимоги, повернутий без виконання, оскільки містить різні конкретні обставини справи у порівнянні зі справою, яка переглядається. Так, у наведеній постанові встановлено, що банк про неможливість реалізації свого права (тобто порушення права) на звернення стягнення на предмет іпотеки дізнався з моменту, коли державний виконавець повернув виконавчий документ про звернення стягнення на предмет іпотеки. До часу повернення виконавчого напису нотаріуса право банку щодо задоволення своїх майнових вимог за рахунок переданого в іпотеку майна порушено не було, а було захищено чинним у вказаний період виконавчим написом нотаріуса. У свою чергу у справі, яка переглядається, банк у позасудовому порядку змінив строк виконання основного зобов`язання шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки за виконавчим написом нотаріуса, разом із тим, не реалізував свого права на стягнення всієї заборгованості за кредитним договором у судовому порядку в межах строку позовної давності».
      Підстав для ініціювання відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року по справі № 357/5125/16-ц (провадження № 61-15142сво18) колегія суддів не вбачає.
      Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав - учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
      У справі, що переглядається, суди встановили, що АТ КБ «ПриватБанк» позов про звернення стягнення на предмет іпотеки пред`явлено у листопаді 2016 рокузі спливом позовної давності, оскільки внаслідок розірвання кредитного договору в односторонньому порядку з 01 липня 2010 року банк змінив строк виконання зобов`язання, тому право на позов щодо звернення стягнення на предмет іпотеки виникло у позивача в липні 2010 року. Відповідач заявила про застосування позовної давності. Підстав для переривання перебігу позовної давності по спірному забезпечувальному зобов`язанню суди не встановили, про поважність причин пропуску позовної давності позивач не заявляв.
      За таких обставин суди зробили правильний висновок про відмову в задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки за спливом позовної давності. У зв`язку з цим правильно відмовили і у задоволенні вимоги про виселення, як похідної.
      Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги, що про порушення своїх прав за пред?явленим у цій справі позовом банк дізнався з моменту, коли державний виконавець закрив виконавче провадження про звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса, оскільки у цій справі суди встановили, що банк у позасудовому порядку змінив строк виконання основного зобов`язання шляхом пред?явлення відповідачувимоги про дострокове розірвання кредитного договору на його умовах з 01 липня 2010 року, разом із тим, не реалізував свого права на звернення стягнення на предмет іпотеки у судовому порядку в межах позовної давності.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Доводи касаційних скарг, з урахуванням меж касаційного перегляду, не дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені: без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах: Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2019 року у справі № 161/19329/13-ц (провадження № 61-39634св18), від 14 липня 2020 року у справі № 128/2176/18 (провадження № 61-11504св19); Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року у справі № 450/18/15-ц (провадження № 61-17556св18), від 07 червня 2018 року у справі № 668/8830/15-ц (провадження № 61-24759св18), від 14 лютого 2018 року у справі № 161/15679/15-ц (№ 61-765св18); Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року (провадження № 6-2891цс16), від 09 листопада 2016 року (провадження № 6-2170цс16), від 23 листопада 2016 року (провадження № 6-2104цс16), від 09 листопада 2016 року (провадження № 6-1457цс16), від 10 лютого 2016 року (провадження № 6-2830цс15)); без додержання норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційні скарги слід залишити без задоволення, оскаржені судові рішення - без змін.
      Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення.
      Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 23 вересня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий В. І. Крат
      Судді: Н. О. Антоненко
      І. О. Дундар
      Є. В. Краснощоков
      М. М. Русинчук
      Джерело: ЄДРСР 99250652
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      1 червня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 910/12876/19
      Провадження № 12-94гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Рогач Л. І.,
      суддів Анцупової Т.О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю секретаря судового засідання Салівонського С. П. учасників справи:
      Приватного акціонерного товариства «Видобувна компанія «Укрнафтобуріння» - Метенка Т. І.
      Товариства з обмеженою відповідальністю «Інновер Україна» - Бабія А. В., Савчука А. В.
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Інновер Україна» (далі - ТОВ «Інновер Україна», відповідач, виконавець) на рішення Господарського суду міста Києва від 29 січня 2020 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/12876/19 за позовом Приватного акціонерного товариства «Видобувна компанія «Укрнафтобуріння» (далі - ПАТ «ВК «Укрнафтобуріння», позивач, замовник) до ТОВ «Інновер Україна» про стягнення 4 346 226,28 грн.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. 18 вересня 2019 року ПАТ «ВК «Укрнафтобуріння» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ «Інновер Україна» про стягнення 4 346 226,28 грн, у тому числі: 2 193 860,43 грн авансового платежу, 548 118,01 грн - пені, 534 749,28 грн - 10% штрафу за порушення строків надання послуг на строк понад 10 днів, 1 069 498,56 грн - 20% штрафу за порушення строків надання послуг на строк понад 30 днів.
      1.2. На обґрунтування позовних вимог позивач посилався на неналежне виконання відповідачем своїх зобов`язань за договором від 9 листопада 2017 року № IWK17028NIT (далі - Договір) в частині своєчасного надання послуг з налаштування та здійснення модифікацій до програмного продукту та відповідно до здійсненої передоплати, внаслідок чого згідно з умовами договору відповідач зобов`язаний сплатити обумовлені договором пеню та штрафи за порушення строку надання послуг за кожним з етапів, а також повернути 2 193 860,43 грн сплачених позивачем авансових платежів за послуги, щодо яких не оформлено акти приймання-передачі етапу наданих послуг.
      1.3. Відповідач заперечив проти позову, посилаючись на те, що надав послуги на загальну суму 2 193 860,43 грн, отже, відсутні підстави для повернення авансового платежу. Щодо нарахованих пені та штрафів указав, що нарахування штрафних санкцій повинно проводитись у цілому за прострочення за договором, а не окремо за кожним етапом; нарахування двох штрафів за одне й те саме порушення суперечить положенням статті 61 Конституції України. Також, на думку відповідача, розмір неустойки має бути зменшений судом на 68 %, оскільки відповідач виконав зобов`язання на 68 % від орієнтовної вартості послуг за договором, а прострочення виконання відбулось внаслідок очікування фактичного розгляду позивачем тестових сценаріїв і надання погодження або зауважень щодо них, що позбавило відповідача можливості перейти до подальшого виконання договору.
      2. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      2.1. 9 листопада 2017 року ПАТ «ВК «Укрнафтобуріння» як замовник та ТОВ «Інновер Україна» як виконавець уклали Договір, за умовами якого замовник доручає, а виконавець приймає на себе зобов`язання з надання послуг, а замовник зобов`язаний прийняти і оплатити належним чином надані послуги за Договором. Згідно з визначеннями, що містяться в розділі 1 Договору, послуги - надання послуг з налаштування, здійснення модифікацій до програмного продукту відповідно до вимог замовника та впровадження програмного продукту (програмного забезпечення Microsoft Dynamics NAV 2017) з необхідними модифікаціями як цілісного комплексу функціонуючих бізнес-процесів.
      2.2. Розділами 2 - 4, 8, 10 Договору сторони узгодили предмет Договору, вартість послуг та порядок розрахунків, порядок приймання-передачі наданих послуг, строк дії договору та умови його розірвання, відповідальність сторін тощо. Так, умовами пункту 3.1 Договору визначено, що орієнтовна вартість послуг, що повинні бути надані виконавцем за Договором, складає гривневий еквівалент 100 380,00 дол. США (без ПДВ), що на дату підписання Договору складає 2 673 746,38 грн без ПДВ.
      2.3. Фактична вартість наданих послуг визначається на підставі підписаних сторонами актів приймання-передачі етапу наданих послуг у порядку, визначеному розділом 4 Договору. При цьому сторони погодили, що зміна вартості послуг загалом не може перевищувати 15 % від орієнтовної вартості послуг, визначеної в пункті 3.1 Договору (пункт 3.2 Договору).
      2.4. Пунктом 3.4 Договору сторони узгодили, що оплата послуг здійснюється згідно з виставленими виконавцем рахунками відповідно до плану надання послуг, що наведений у додатку № 1 до Договору, на підставі підписаних сторонами актів приймання-передачі етапу наданих послуг. Виконавець готує рахунки на оплату та акт приймання-передачі етапу наданих послуг за фактом закінчення етапу надання послуг, результатом яких є завершений та готовий для використання один або декілька бізнес-процесів, що наведені в додатку №1.
      2.5. Приймання-передача наданих послуг за Договором здійснюється поетапно та оформлюється підписанням сторонами актів приймання-передачі етапів наданих послуг (пункт 4.1. Договору).
      2.6. Згідно з пунктом 4.2. Договору протягом 5 (п`яти) робочих днів з дати завершення надання послуг за відповідним етапом виконавцем останній складає, підписує та направляє на адресу замовника акт у двох екземплярах. Протягом 5 (п`яти) робочих днів з дати отримання акта замовник підписує наданий виконавцем акт та направляє підписаний екземпляр виконавцю, або в той же строк надає мотивовану відмову від прийняття послуг із зазначенням недоліків (невідповідність модифікацій та/або налаштувань відповідного бізнес-процесу вимогам замовника (пункт 2.2. Договору)) та узгоджує термін їхнього усунення. При цьому термін усунення недоліків не може перевищувати 10 (десяти) робочих днів (пункт 4.3. Договору). Виконавець зобов`язаний усунути вказані замовником недоліки в узгоджений термін. Після усунення виконавцем недоліків приймання-передача наданих послуг за відповідним етапом здійснюється в порядку, визначеному пунктами 4.2., 4.3. Договору. При цьому час, витрачений виконавцем на усунення недоліків, замовником не оплачується (пункт 4.4. Договору).
      2.7. Після надання всіх послуг за Договором виконавець зобов`язаний провести роботи з інтегрального тестування програмного продукту для забезпечення функціонування програмного продукту як цілісного комплексу з метою повноцінного використання замовником в його господарській діяльності. Підтвердженням функціонування програмного продукту як цілісного комплексу вважається підписаний сторонами акт впровадження програмного продукту (пункт 4.5. Договору). Сторони погодили, що виконавець зобов`язаний попередньо (до підписання акта) надавати тестовий сценарій замовнику для виконання тестування ключовим користувачем (відповідальний за конкретний бізнес-процес) відповідного бізнес-процесу з метою підтвердження наявності необхідних модифікацій (пункт 4.6 Договору).
      2.8. Згідно з визначеннями термінів, наведеними в розділі 1 Договору, тестовий сценарій - документ, який готується та надається виконавцем після надання послуг по етапу (бізнес-процесу) для кожного із ключових користувачів для тестування модифікацій і налаштувань програмного продукту та їх погодження і приймання. Ключовий користувач - працівник замовника, який є відповідальним за певний бізнес-процес, здійснює тестування в програмному продукті та приймає рішення про відповідність функціонування бізнес-процесу в програмному продукті вимогам замовника, зазначеним у пункті 2.2 Договору.
      2.9. Після отримання замовником тестового сценарію ключовий користувач замовника зобов`язаний протягом трьох робочих днів протестувати наданий документ, погодити його або надати зауваження. У випадку, якщо замовник не виконує своїх зобов`язань згідно з цим пунктом протягом 10 (десяти) календарних днів, такий тестовий сценарій вважається погодженим замовником без зауважень (пункт 4.7. Договору).
      2.10. Приймання замовником виконаних робіт (наданих послуг) за етапами за Договором здійснюється шляхом оформлення тестових сценаріїв з бізнес-процесів, передбачених етапами 1, 2 надання послуг та визначених у додатку № 1 «План надання послуг» до Договору, з метою тестування ключовим користувачем замовника та підтвердження наявності необхідних модифікацій, та в разі відсутності зауважень до тестового сценарію з відповідного бізнес-процесу, такий тестовий сценарій вважається погодженим. За результатами погодження та прийняття послуг по модифікації та налаштуванню програмного продукту в частині окремих бізнес-процесів, передбачених етапами надання послуг відповідно до додатку № 1 до Договору, складаються відповідні акти надання послуг, що передують прийманню-передачі певного етапу надання послуг в цілому з оформленням відповідного акта.
      2.11. Пунктом 10.5. Договору визначено види порушень та санкції за них, які застосовуються до виконавця за порушення строку надання послуг, визначеного в Плані надання послуг, що сталися з вини виконавця, зокрема, останні зобов`язаний сплатити на користь замовника:
      - пеню в розмірі 0,1 % від орієнтованої вартості послуг за Договором (пункт 3.1) за кожен день такого прострочення (підпункт 10.5.1. пункту 10.5. Договору);
      - штраф у розмірі 10 % від орієнтованої вартості послуг за Договором (пункт 3.1) за порушення строків надання послуг на строк понад 10 календарних днів (підпункт 10.5.2. пункту 10.5. Договору).
      2.12. Відповідно до пункту 10.6. Договору у випадку відмови від надання послуг за Договором (порушення строку надання послуг, передбаченого планом надання послуг, на строк понад 30 календарних днів) виконавець зобов`язаний протягом 5 (п`яти) календарних днів з дати отримання відповідної письмової вимоги від замовника повернути останньому суму, що дорівнює різниці між сумою авансового платежу та сумою підписаних сторонами актів приймання-передачі етапу наданих послуг, та додатково сплатити штраф у розмірі 20 % від орієнтованої вартості робіт за Договором (пункт 3.1.).
      2.13. Додатком № 1 до Договору є План надання послуг з очікуваною тривалістю і вартістю, відповідно до якого: дата початку - 11 грудня 2017 року, дата закінчення - 5 вересня 2018 року, вартість робіт - 100 380,00 дол. США.
      2.14. Дослідивши зміст прав та обов`язків сторін у цій справі, суди визначили, що Договір за правовою природою є господарським договором підряду, оскільки він містить зобов`язання як з виконання роботи, так і з передачі її майнового результату, визначеного та віддільного від дій, а саме програмного продукту, у власність іншій особі (замовникові).
      2.15. Суди з`ясували, що на виконання умов договору позивач передав, а відповідач прийняв пакет документів, у яких зазначається перелік модифікацій та вимог замовника до програмного продукту, що підтверджується актом приймання-передачі документів від 14 листопада 2017 року.
      2.16. За змістом рахунку від 4 грудня 2017 року позивач платіжним дорученням від 6 грудня 2017 року № 7068 перерахував відповідачу 977 656,55 грн авансового платежу.
      2.17. 20 серпня 2018 року сторони уклали додаткову угоду № 1 до Договору, у якій виклали в новій редакції пункт 2.3 Договору, визначивши строк надання послуг, зазначений у додатку № 1 до Договору «План надання послуг» (етап № 1 - до 30 листопада 2018 року, етап № 2 - до 25 березня 2019 року). Також сторони виклали у новій редакції додаток №1 до Договору «План надання послуг» , згідно з якою 1-й етап: дата початку - 13 грудня 2017 року, дата закінчення - 30 листопада 2018 року, вартість - 93 315,00 дол. США; 2-й етап: дата початку - 6 червня 2018 року, дата закінчення - 25 березня 2019 року, вартість - 7 065,00 дол. США.
      2.18. 10 вересня 2018 року сторони уклали додаткову угоду № 2 до Договору, у якій дійшли згоди щодо збільшення обсягу надання послуг за Договором та визначили, що строк надання послуг зазначений у додатку № 1 до Договору «План надання послуг» (етап № 1 - до 30 листопада 2018 року, етап № 2 - до 25 березня 2019 року, етап № 3 - до 28 листопада 2018 року). Також сторони виклали в новій редакції додаток № 1 до Договору «План надання послуг», згідно з якою 1-й етап: дата початку - 13 грудня 2017 року, дата закінчення - 30 листопада 2018 року, вартість - 93 315,00 дол. США; 2-й етап: дата початку - 6 червня 2018 року, дата закінчення - 25 березня 2019 року, вартість - 7 065,00 доларів США; 3-й етап: дата початку - 24 вересня 2017 року, дата закінчення - 28 листопада 2017 року, вартість - 18 2016,95 дол. США.
      2.19. Окрім цього, сторони доповнили Договір пунктом 10.8 у такій редакції: «пункт 10.8. Положення пунктів 10.5, 10.5.1, 10.5.2, 10.6 Договору не застосовуються до надання послуг згідно етапу 3 додатку № 1 до Договору».
      2.20. Суди встановили, що на виконання умов Договору позивач сплатив відповідачу грошові кошти в загальній сумі 2 193 860,43 грн.
      2.21. Також суди встановили, що виконавець виконав та відповідно прийняв і сплатив замовнику без претензій та зауважень частину робіт (програмного продукту), передбачених договором, за актами наданих послуг, у яких зазначався перелік модифікацій та вимог замовника до програмного продукту. Тобто на виконання умов спірного Договору, з урахуванням прийнятих та погоджених позивачем тестових сценаріїв, відповідачем виконані, а позивачем прийняті за обсягом та якістю послуги на загальну суму 2 193 860,43 грн, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями відповідних актів надання послуг та звітів про виконані роботи з модифікації та налаштування програмного продукту щодо бізнес-процесів, передбачених пунктами 1.1.1, 1.1.2, 1.1.4, 1.2.1.- 1.2.4, 1.2.6.-1.2.10. етапу № 1 згідно з додатком № 1 «План надання послуг» до Договору (із змінами та доповненнями).
      2.22. 20 березня 2019 року позивач направив відповідачу лист за вих. № 52/13-03/19, у якому вказав про прострочення надання послуг за етапом № 1 на 110 днів та за етапом № 3 на 112 днів, тому вимагає надати послуги за етапом № 1, етапом № 2 та етапом № 3 в строк не пізніше 25 березня 2019 року та оформити надання послуг актами приймання-передачі послуг відповідно до пункту 4 Договору.
      2.23. Виконавець у відповіді від 11 квітня 2019 року на вказаний лист зазначив, що роботи за етапом № 1 та № 3 не виконані, оскільки замовник не виконав тестування окремих тестових сценаріїв та не надав погодження або зауважень. Щодо робіт за етапом № 2, то ним була підготовлена нова версія Плану надання послуг.
      2.24. 10 травня 2019 року позивач звернувся до відповідача з повідомленням-вимогою, у якій вказав, що станом на 10 травня 2019 року порушення строків надання послуг складає: за етапом № 1 - 160 календарних днів, за етапом № 2 - 46 календарних днів та по етапу № 3 - 158 календарних днів, тому повідомив з посиланням на статтю 612 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)про відмову від прийняття послуг у зв`язку з простроченням виконавцем виконання зобов`язань за Договором, а також про відсутність власних зобов`язань з оплати неприйнятих результатів послуг та вимагав від відповідача сплатити на його користь згідно з підпунктами 10.5.1-10.5.3 пункту 10.5. договору пеню та штрафи від вартості послуг.
      2.25. Виконавець у відповіді від 24 травня 2019 року на повідомлення-вимогу зазначив, що ним було направлено ряд тестових сценаріїв, проте замовник не вчинив дії, визначені пунктом 4.7 Договору, щодо зобов`язання ключових користувачів замовника протягом 3-х робочих днів протестувати надані документи, погодити їх або надати зауваження. Зазначене, за твердженням виконавця, унеможливило продовження ним виконання зобов`язання щодо надання послуг, оскільки відсутнє будь-яке підтвердження наявності необхідних модифікацій за налаштованими бізнес-процесами у замовника, відповідно неможливо встановити подальші налаштування, модифікації та впровадити елементи програмного продукту, що у свою чергу залежать від налагодженого функціонування попередніх бізнес-процесів.
      2.26. Посилаючись на положення пункту 2.3.1 Договору, відповідно до якого строк надання послуг пропорційно збільшується на строк порушення замовником вимог пункту 4.7 Договору, виконавець зазначав про відсутність факту порушення строку надання послуг та підстав у замовника для відмови від прийняття послуг, у зв`язку із чим відмовив у задоволенні вимог замовника щодо сплати виконавцем штрафних санкцій за прострочення виконання договірних зобов`язань.
      2.27. 6 серпня 2019 року позивач направив відповідачу повідомлення-вимогу, у якій повторно повідомив відповідача про порушення строків надання послуг (за етапом № 1 - 160 календарних днів, за етапом № 2 - 45 календарних днів) та з урахуванням зазначеного, посилаючись на пункти 10.5.1, 10.5.2, 10.5.3 Договору, вимагав сплатити на користь замовника пеню та штрафи відповідно до наведеного у вимозі розрахунку.
      2.28. У подальшому позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути 2 193 860,43 грн авансового платежу (пункт 10.6 Договору), 548 118,01 грн пені (пункт 10.5.1 Договору), 534 749,28 грн - 10 % штрафу за порушення строків надання послуг на строк понад 10 днів (пункт 10.5.2 Договору), 1 069 498,56 грн - 20 % штрафу за порушення строків надання послуг на строк понад 30 днів.
      3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3.1. Господарський суд міста Києва рішенням від 29 січня 2020 року позов задовольнив частково, стягнув з ТОВ «Інновер Україна» на користь ПАТ «ВК «Укрнафтобуріння» 548 118,01 грн пені, 534 749,28 грн 10 % штрафу, 1 069 498,56 грн 20 % штрафу та 32 385,49 грн судового збору. У задоволенні решти позовних вимог відмовив.
      3.2. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд виходив з того, що матеріали справи доводять факт порушення відповідачем строків надання послуг за Договором, апунктами 10.5. та 10.6 Договору визначено види порушень та санкції за них, які застосовуються до виконавця за порушення строку надання послуг, визначеного у Плані надання послуг, що сталося з вини виконавця; розмір пені та штрафу, перерахований судом відповідно до умов Договору та приписів чинного законодавства, з урахуванням встановленого судом періоду нарахування, становить 548 118,01 грн пені, 534 749,28 грн штрафу в розмірі 10 % та 1 069 498,56 грн штрафу в розмірі 20 % за прострочення надання послуг за Договором за кожним окремим етапом надання послуг, що відповідає вимогам норм цивільного законодавства, Договору і є арифметично вірним.
      3.3. Зазначив, що одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 Господарського кодексу України (далі - ГК України) - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій (наведена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 9 лютого 2018 року у справі №911/2813/17, від 22 березня 2018 року у справі № 911/1351/17, від 25 травня 2018 року у справі № 922/1720/17, від 2 квітня 2019 року у справі № 917/194/18).
      3.4. Суд указав, що норми чинного законодавства України не містять прямої заборони щодо одночасного застосування такого виду забезпечення виконання зобов`язання, як пеня та штраф, та, відповідно, суб`єкти господарських відносин при укладенні договору наділені законодавцем правом забезпечення виконання господарських зобов`язань встановленням окремого виду відповідальності - договірної санкції, за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов`язань, зокрема, передбачених умовами договору.
      3.5. Щодо відмови в задоволенні вимог у частині стягнення авансового платежу суд указав, що за умовами договору поверненню підлягає сума авансу, яка дорівнює різниці між сумою авансового платежу та сумою підписаних сторонами актів приймання-передачі етапу наданих послуг, а згідно з наявними у справі доказами відповідач фактично надав послуги загальною вартістю 2 193 860,43 грн, що перевищує суму сплаченого авансу, крім того, вказані послуги прийняті позивачем без зауважень.
      3.6. Також суд першої інстанції дійшов висновку щодо відсутності підстав для зменшення штрафних санкцій за клопотанням відповідача.
      3.7. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 22 вересня 2020 року рішення Господарського суду міста Києва від 21 січня 2020 року залишено без змін. Суд апеляційної інстанції, здійснивши перегляд судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги в порядку приписів статті 269 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), погодився з висновками місцевого господарського суду, вказавши також, що неустойки, передбачені пунктами 10.5 та 10.6 договору, застосовано за різні порушення договору.
      4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      4.1. У жовтні 2020 року ТОВ «Інновер Україна» подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просило скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 22 вересня 2020 року та рішення Господарського суду міста Києва від 29 січня 2020 року в частині задоволення позову й ухвалити в цій частині нове рішення про стягнення з ТОВ «Інновер Україна» на користь ПАТ «ВК «Укрнафтобуріння» 171 119, 77 грн, а також стягнути на його користь судові витрати.
      4.2. Відповідач зазначив, що рішення судів попередніх інстанцій у частині задоволення позову ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права, а саме статті 61 Конституції України, пункту 6 частини першої статті 3, частини другої статті 6, частини третьої статті 509, частини третьої статті 551, частини першої статті 627 ЦК України та частини першої статті 216, статті 233 ГК України.
      4.3. Так, рішенням господарських судів попередніх інстанцій за одне й те саме цивільне правопорушення з нього було стягнуто за прострочення в один і той самий період дві неустойки: 1) неустойку у формі пені та штрафу за пунктом 10.5. Договору в розмірі 10 %; 2) неустойку у формі штрафу за пунктом 10. 6. Договору в розмірі 20 % у першому випадку за прострочення понад 10 днів, а у другому випадку - понад 30 днів. Суди не врахували, що заперечення відповідача на позов стосувалися не відсутності можливості одночасного застосування штрафу і пені за одне порушення, а неможливості одночасного стягнення двох неустойок за пунктами 10.5 та 10.6 Договору за одне й те ж прострочення, що суперечить статті 61 Конституції України.
      4.4. Спірні неустойки нараховані позивачем за порушення строків кожного окремого етапу надання послуг, у той час коли базою для нарахування неустойки встановлено вартість всіх робіт, а не вартість кожного етапу, що вказує на неправильне застосування судами частини другої статті 6 та частини першої статті 627 ЦК України і частини першої статті 216 ГК України.
      4.5. Відтак відповідач у касаційній скарзі зазначає, що позовні вимоги є законними і такими, що підлягають задоволенню, лише в частині стягнення неустойки, передбаченої умовами пункту 10.6 Договору, за порушення строків надання послуги за Договором загалом, а не за порушення строків кожного з етапів надання послуг,
      4.6. Нарахована неустойка має бути зменшена судом на 68 %, тобто на розмір виконаного відповідачем зобов`язання за Договором відповідно до вартості послуг, та має становити 171 119,77 грн. Відхиляючи заяву відповідача про зменшення розміру неустойки, суди не дотрималися принципів справедливості, добросовісності, розумності та пропорційності.
      4.7. За доводами касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій винесено без урахування висновків Верховного Суду щодо питання застосування норм права в подібних правовідносинах, викладених у постановах від 19 грудня 2019 року у справі № 912/1153/19, від 10 липня 2018 року у справі № 927/1091/17, від 16 квітня 2018 року у справі № 904/149/17, від 30 серпня 2018 року у справі № 902/1054/17, від 6 березня 2018 року у справі № 910/9040/17, від 27 січня 2020 року у справі № 910/5051/19, від 6 листопада 2018 року у справі № 913/89/18, від 4 грудня 2018 року у справі № 916/65/18, від 3 липня 2019 року у справі № 917/791/18, від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18, щодо неможливості подвійного притягнення до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
      5. Позиція інших учасників справи
      5.1. У відзиві на касаційну скаргу ПАТ «ВК «Укрнафтобуріння» заперечло проти доводів скаржника, зазначаючи про їх необґрунтованість, і просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Позивач вказав, що позиція судів відповідає вимогам чинного законодавства, суди надали належну оцінку наявним у матеріалах справи доказам та обґрунтуванням щодо наявності підстав для нарахування санкцій за порушення умов Договору, та стягнення визначеної позивачем за умовами Договору неустойки.
      6. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      6.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 3 листопада 2020 року відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 грудня 2020 року справу разом зі скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі приписів частини п`ятої статті 302 ГПК України.
      6.2. Мотивуючи передачу справи, суд касаційної інстанції навів перелік правових позицій Верховного Суду в подібних правовідносинах, у яких суд дійшов висновку, що зменшення розміру неустойки є правом суду, тож суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи, враховуючи загальні засади цивільного законодавства, передбачені статтею 3 ЦК України (справедливість, добросовісність, розумність), з дотриманням правил статей 86, 210 ГПК України на власний розсуд та за внутрішнім переконанням вирішує питання про наявність/відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе таке зменшення, та конкретний розмір зменшення неустойки.
      6.3. Згідно зі статтями 628, 629 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами. Тобто сторони, керуючись принципом свободи договору, за взаємною згодою мають право визначати штрафні санкції, їх кількість, вид, розмір та види порушення зобов`язання, за якими застосовується неустойка, тощо.
      6.4. Водночас притягнення особи до подвійної відповідальності за одне й те саме господарське правопорушення, обраховане за один і той самий період, у вигляді стягнення двох штрафів у різному розмірі суперечить положенням статті 61 Конституції України як нормам прямої дії.
      6.5. На думку колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, наявність у договорі умов щодо стягнення з відповідача, який порушив господарське зобов`язання за договором, двох видів штрафу (двох неустойок одного виду) з однаковою базою для нарахування неустойки з огляду на правову природу негрошового зобов`язання не відповідає статті 61 Конституції України. Вказаний критерій з огляду на застосовану конструкцію формулювання та його правовий характер є абсолютним та має застосуватися у всіх випадках, не враховуючи наявності чи відсутності іншого.
      6.6. Виключна правова проблема, на думку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, полягає у відсутності одного варіанту реалізації розсуду суду, який можна було вважати правильним у контексті щодо застосування в системному зв`язку з нормами інших законодавчих актів, а саме статей 3, 549, 628, 629 ЦК України та статті 61 Конституції України, при цьому її вирішення має міжюрисдикційний характер, є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки на сьогодні існує невизначеність законодавчого регулювання правових питань щодо порядку прийняття рішення у такій категорії справи. Тож наведене не може бути вирішено відповідним касаційним судом у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права в контексті підстав касаційного оскарження. Вирішення правової проблеми необхідне також для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між свободою договору та засадами цивільного законодавства, передбаченими статтею 3 ЦК України (справедливість, добросовісність, розумність). Крім того, існують обґрунтовані припущення, що аналогічні проблеми щодо тлумачення правових норм неминуче виникатимуть у майбутньому.
      6.7. Ухвалою від 12 січня 2021 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.
      7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства
      7.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      7.2. Відповідно до приписів частини першої статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      Щодо співвідношення свободи договору і таких засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 ЦК України, як справедливість, добросовісність, розумність
      7.3. Справедливість, добросовісність, розумність належать до загальних засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин. Ці загальні засади втілюються в конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.
      7.4. Відповідно до статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Крім того, положення умов договору мають відповідати засадам цивільного законодавства, зокрема, зазначеним у статті 3 ЦК України.
      7.5. Разом з тим за частиною третьою статті 509 ЦК України зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості, а частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      7.6. Приписами частин другої та третьої статті 6 та статті 627 ЦК України встановлено, що сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      7.7. Особам надається право вибору: використати вже існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на свій розсуд. Відтак цивільний (господарський) договір як домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, виявляє автономію волі сторін щодо врегулювання їхніх правовідносин на власний розсуд (у межах, встановлених законом), тобто є актом встановлення обов`язкових правил для сторін договору, регулятором їх відносин.
      7.8. Приписи частин другої та третьої статті 6 та статті 627 ЦК України визначають співвідношення між актами цивільного законодавства і договором. Допустимість конкуренції між актами цивільного законодавства і договором випливає з того, що вказані норми передбачають ситуації, коли сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, і коли вони не вправі цього робити.
      7.9. Свобода договору, як одна з принципових засад цивільного законодавства, є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Водночас сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий в силу прямої вказівки акта законодавства, а також якщо відносини сторін регулюються імперативними нормами.
      7.10. Відповідно сторони не можуть врегулювати свої відносини (визначити взаємні права та обов`язки) у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає загальним засадам цивільного законодавства, передбаченим статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору (справедливість, добросовісність, розумність). Домовленість сторін договору про врегулювання своїх відносин всупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення.
      7.11. Щодо обрання варіанту реалізації розсуду суду у контексті застосування його у системному зв`язку з нормами законодавчих актів, а саме статей 3, 549, 628, 629 ЦК України та статті 61 Конституції України слід керуватися визначеним частиною першою статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства, яким є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Відтак реалізація повноважень із суддівського розсуду має спрямовуватися на вибір оптимального варіанту розв`язання спірного правового питання, пошук необхідної правової норми, її розуміння та інтерпретацію, справедливе вирішення спору відповідно до встановлених судами обставин кожної конкретної справи.
      Щодо вимог про застосування пені
      7.12. Стаття 61 Конституції України передбачає, щоніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення, і підлягає обов`язковому застосуванню як норма прямої дії.
      7.13. У свою чергу відповідач стверджує, щосуди помилково визначили, що в його діях мало місце порушення декількох різних зобов`язань перед позивачем, а також двічі застосовували відповідальність одного й того ж самого виду (штраф), тому в результаті задоволення позовних вимог він був притягнений неодноразово до відповідальності одного виду за одне й те саме порушення.
      7.14. За змістом частини першої та другої статті 217 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.
      7.15. Положеннями статті 218 ГК України визначено, що підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання, а саме невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності.
      7.16. Відповідно до частини першої статті 230 ГК України учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня).
      7.17. Згідно із частиною четвертою статті 231 ГК України розмір штрафних санкцій встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
      7.18. Статтею 193 ГК України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
      7.19.Відповідно неналежне виконання господарського зобов`язання полягає у простроченні підрядника у строк виконати роботи за договором підряду.
      7.20. Таке ж розуміння прострочення боржника в зобов`язанні вбачається і з приписів частини першої статті 612 ЦК України, за якою боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
      7.21. Наслідком прострочення виконання зобов`язання є відповідальність боржника перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення. Якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов`язання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.
      7.22. Зміст прав та обов`язків учасників господарських відносин за договором підряду полягає в тому, що одна сторона (підрядник) зобов`язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов`язується прийняти та оплатити виконану роботу (стаття 837 ЦК України).
      7.23. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові.
      7.24. Як уже зазначалося, дослідивши зміст прав та обов`язки сторін у цій справі, суди визначили, що Договір за правовою природою є господарським договором підряду, оскільки він містить зобов`язання як з виконання роботи, так і з передачі у власність іншій особі (замовникові) її майнового результату, певно визначеного та віддільного від дій, а саме впровадження програмного продукту (програмного забезпечення Microsoft Dynamics NAV 2017) з необхідними модифікаціями як цілісного комплексу функціонуючих бізнес-процесів.
      7.25. Стаття 846 ЦК України надає сторонам договору підряду можливість встановити у договорі строки виконання роботи або її окремих етапів. Якщо в договорі підряду не встановлені строки виконання роботи, підрядник зобов`язаний виконати роботу, а замовник має право вимагати її виконання в розумні строки, відповідно до суті зобов`язання, характеру та обсягів роботи та звичаїв ділового обороту.
      7.26. Частина друга статті 849 ЦК України надає замовнику право під час виконання роботи відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків, якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим.
      7.27. Суди встановили, що відповідно до змісту визначених у Договорі термінів та за умовами Договору в первісній редакції зобов`язання виконавця полягає в налаштуванні, здійсненні та модифікації програмного продукту як цілісного комплексу функціонуючих бізнес-процесів, приймання-передача яких є певним етапом надання послуг у розумінні укладеного договору, а за Планом надання послуг з очікуваною тривалістю і вартістю дата їх початку - 11 грудня 2017 року, дата закінчення - 5 вересня 2018 року, вартість робіт - 100 380,00 дол. США.
      7.28. При цьому Договором визначено, зокрема, санкції, які застосовуються до виконавця за порушення строку надання послуг, визначеного у Плані надання послуг, що сталися з вини виконавця.
      7.29. Щодо нарахування загальної суми пені, визначеної за умовами підпункту 10.5.1 Договору, сторони погодили її розмір - 0,1 % від орієнтовної вартості послуг (пункт 3.1 Договору) за кожен день такого прострочення, що нараховується за весь період прострочення виконання робіт за Договором.
      7.30. Крім нарахування пені, сторони погодили штраф у розмірі 10 % від орієнтованої вартості послуг за Договором за порушення строків надання послуг на строк понад 10 календарних днів та додатково штраф у розмірі 20 % від орієнтованої вартості робіт за Договором у випадку відмови від надання послуг за порушення строку надання послуг на строк понад 30 календарних днів.
      7.31. Тобто у всіх випадках за наявності прострочення підрядника за Планом надання послуг нарахування пені та штрафу було передбачено від орієнтованої вартості робіт за Договором.
      7.32. У подальшому, уклавши додаткові угоди до Договору, сторони змінили строк надання послуг, зазначений у додатку № 1 до Договору «План надання послуг», та виклали цей додаток в новій редакції, розмежувавши строки впровадження окремих бізнес-процесів у складі програмного продукту як цілісного комплексу.
      7.33. Водночас суди попередніх інстанцій не навели обставин справи щодо внесення сторонами змін до умов Договору в частині застосування відповідальності за прострочення виконання зобов`язання виконавцем.
      7.34. Визначаючи пеню, передбачену за прострочення строку надання послуг, позивач, ураховуючи погоджені додатковою угодою строки, вказав про порушення строків надання послуг окремо за першим етапом - 160 днів (з 1 грудня 2018 року до 10 травня 2019 року) та окремо за другим етапом - 45 днів (з 26 березня 2019 року до 10 травня 2019 року).
      7.35. Разом з тим нарахування пені окремо за етапами запланованих послуг, визначених у додатку № 1 «План надання послуг» до Договору, є помилковим, оскільки відповідно до змісту визначених у Договорі термінів зобов`язання виконавця полягає в налаштуванні, здійсненні та модифікації програмного продукту як цілісного комплексу функціонуючих бізнес-процесів, приймання-передача яких є певним етапом надання послуг у розумінні укладеного Договору з оформленням відповідного акта, що відповідає передбаченому умовами Договору порядку нарахування пені з орієнтовної вартості всього зобов`язання в цілому.
      7.36. Датою закінчення робіт за договором є 25 березня 2019 року, тому строк прострочення складає 45 днів (з 26 березня 2019 року до 10 травня 2019 року), за який підлягає стягненню пеня в розмірі 120 318,59 грн
      7.37. Нарахування ж санкцій за прострочення виконання відповідачем тих бізнес-процесів, приймання-передача яких є певним етапом надання послуг виконання робіт з впровадження цілісного програмного продукту, чи прострочення послідовності впровадження бізнес-процесів програмного продукту, об`єднаного в етапи, за кожним із цих етапів на суму орієнтовної вартості робіт за договором в цілому не узгоджується з положеннями статті 61 Конституції України щодо неможливості подвійного притягнення до юридичної відповідальності за одне й те саме правопорушення.
      Щодо вимог про застосування штрафу
      7.38. Право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафу та можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов`язань надано сторонам частинами другою та четвертою статті 231 ГК України. В інших випадках порушення виконання господарських зобов`язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується зі свободою договору, встановленою статтею 627 ЦК України, а також приписами статті 546 ЦК України та статті 231 ГК України.
      7.39. Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.
      7.40. Задовольняючи позовні вимоги в частині нарахування пені та штрафу, суди встановили, що сторони договору, врегульовуючи між собою правовідносини щодо надання послуг, досягли згоди щодо його умов, тобто вільно, на власний розсуд визначили та погодили умови Договору, підписавши його; доказів того, що під час укладення правочину сторони пропонували інші умови в частині відповідальності за порушення договірних зобов`язань надано не було, протоколу розбіжностей стосовно застосування до виконавця відповідальності у виді нарахування штрафних санкцій у разі порушення договірних зобов`язань, передбачених розділом 10 Договору, сторони не склали, тож дійшли висновку про можливість стягнення і пені, і штрафу, вказавши про різні види відповідальності, передбачені умовами Договору.
      7.41. Відповідна правова позиція не суперечить позиції, що викладена, зокрема, в постановах Верховного Суду від 9 лютого 2018 року у справі № 911/2813/17, від 22 березня 2018 року у справі № 911/1351/17, від 17 травня 2018 року у справі № 910/6046/16, від 25 травня 2018 року у справі № 922/1720/17, від 9 липня 2018 року у справі № 903/647/17 та від 8 серпня 2018 року у справі № 908/1843/17.
      7.42. Разом з тим умовами договору сторони, крім нарахування пені, погодили штраф у розмірі 10 % від орієнтованої вартості послуг за Договором за порушення строків надання послуг на строк понад 10 календарних днів, та додатково штраф у розмірі 20 % від орієнтованої вартості робіт по Договору у випадку відмови від надання послуг за порушення строку надання послуг на строк понад 30 календарних днів.
      7.43. Задовольняючи позов у цій частині позовних вимог, суди дійшли висновку про можливість стягнення двох видів штрафу, передбачених Договором, оскільки норми чинного законодавства України не містять прямої заборони законодавця щодо одночасного застосування такого виду забезпечення виконання зобов`язання, як пеня та штраф, та, відповідно, суб`єкти господарських відносин при укладенні договору наділені законодавцем правом забезпечення виконання господарських зобов`язань встановленням окремого виду відповідальності - договірної санкції, за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов`язань, зокрема, передбаченого пунктом 10.5. Договору додаткового штрафу в розмірі 10 % від орієнтованої вартості робіт за Договором (пункт 3.1) та визначеного пунктом 10.6 Договору додаткового штрафу в розмірі 20 % від орієнтовної вартості робіт за Договором (пункт 3.1) в разі відмови від надання послуг (порушення строків надання послуг, передбачених Планом надання послуг, на строк понад 30 календарних днів).
      7.44. За висновками судів, цими умовами передбачена різна відповідальність за порушення зобов`язання.
      7.45. Однак стягнення штрафу за прострочення виконання зобов`язання на строк понад 10 календарних днів та штрафу за прострочення виконання зобов`язання на строк понад 30 календарних днів є подвійною відповідальністю за порушення зобов`язання, оскільки, як уже зазначалося вище, з установлених судами обставин справи вбачається, що відповідач вчинив єдине порушення, яке полягає в простроченні виконання зобов`язання за договором підряду на строк понад 30 календарних днів, і вказаний строк охоплює порушення зобов`язання на строк понад 10 календарних днів.
      7.46. Одночасне стягнення штрафу за прострочення виконання зобов`язання на строк понад 10 календарних днів та штрафу за прострочення виконання зобов`язання на строк понад 30 календарних днів є подвійним стягненням штрафу за несвоєчасне виконання зобов`язання, що не узгоджується з приписами статті 61 Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути двічі притягнутий до відповідальності одного виду.
      7.47. Тому є обґрунтованими та підлягають задоволенню позовні вимоги щодо стягнення з відповідача штрафу за прострочення виконання робіт з впровадження цілісного програмного продукту, затримку поставки товару на строк понад 30 календарних днів; у решті штрафу слід відмовити.
      8. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду
      8.1. Як зазначено вище, можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов`язань не лише не заборонено, але й передбачено частиною другою статті 231 ГК України.
      8.2. При цьому щодо порушення виконання господарських зобов`язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі можливість одночасного стягнення пені та штрафу, що узгоджується зі свободою договору, передбаченою статтею 627 ЦК України, тобто коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      8.3. Відповідно одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.
      8.4. Підставою, яка породжує обов`язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов`язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України).
      8.5. Гарантована статтею 61 Конституції України заборона подвійного притягнення до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (лат. - поп bis in idem - «двічі за одне і те саме не карають») має на меті уникнути несправедливого покарання за одне й те саме правопорушення двічі.
      9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      9.1 Відповідно до приписів статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
      9.2. З огляду на наведені вище приписи, здійснюючи перегляд судових рішень у межах доводів касаційної скарги в порядку, передбаченому статтею 300 ГПК України, касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову Північного апеляційного господарського суду від 22 вересня 2020 року та рішення Господарського суду міста Києва від 29 січня 2020 року у справі № 910/12876/19 - скасувати в частині задоволених позовних вимог, у цій частині прийняти нове рішення про стягнення з відповідача на користь позивача 120 318,59 грн пені, та 534 749, 28 грн - 20 % штрафу, у решті рішення та постанову залишити без змін.
      10. Щодо повернення судового збору
      10.1. 27 травня 2021 року до Верховного Суду надійшло клопотання ТОВ «Інновер Україна» про повернення йому 65 815, 80 грн судового збору, сплаченого в розмірі більшому, ніж встановлено законом.
      10.2. Розмір судового збору, порядок його виплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом (частина друга статті 123 ГПК України).
      10.3. За змістом підпункту 5 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання до господарського суду касаційної скарги на рішення суду становить 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви.
      10.4. Відповідно до положень частини четвертої статті 6 вказаного Закону якщо скаргу (заяву) подано про перегляд судового рішення в частині позовних вимог (сум, що підлягають стягненню за судовим рішенням), судовий збір за подання скарги (заяви) вираховується та сплачується лише щодо перегляду судового рішення в частині таких позовних вимог (оспорюваних сум).Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі: зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом (пункт 1 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір»).
      10.5. Відповідно до наявного в матеріалах справи платіжного доручення № 836 від 5 жовтня 2020 року відповідач сплатив суму судового збору в розмірі 130 386,78 грн, разом з тим оскаржував рішення судів попередніх інстанцій в частині стягнення 2 152 365, 85 грн (548 118,01 грн пені, 534 749,28 грн - 10 % штрафу, 1 069 498,56 грн -20 % штрафу). Відповідно сума, яка мала бути сплачена до суду касаційної інстанції, становить 64 570,98 (200 % від суми, що підлягала сплаті в частині оскаржуваних вимог 32 285,49 грн).
      10.6. Отже, відповідач надмірно сплатив судовий збір в частині 65 815, 80 грн (130 386, 78 грн - 64 570, 98 грн), тому клопотання відповідача підлягає задоволенню, а вказану суму йому слід повернути з Державного бюджету України.
      11. Щодо розподілу судових витрат
      11.1. За частиною першою статті 315 ГПК України у резолютивній частині постанови касаційної інстанції зазначається новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
      11.2. Також відповідно до частини чотирнадцятої статті 129 ГПК України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      11.3. За змістом резолютивних частин оскаржених судових рішень суди попередніх інстанцій вирішували питання розподілу судових витрат між сторонами справи в частині судового збору. Таким чином, новому розподілу підлягають суми судового збору, сплачені сторонами у зв`язку з розглядом справи в судах першої, апеляційної інстанцій, а також розподілу підлягає сума судового збору, сплачена за подання касаційної скарги.
      11.4. За частиною першою статті 129 ГПК України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      11.5.За висновками суду касаційної інстанції, обґрунтованими та належними до задоволення визнані позовні вимоги в частині 655 067,87 грн. Тому на відповідача покладаються судові витрати у вигляді частини сплаченого позивачем судового збору за розгляд позовної заяви судом першої інстанції (платіжне доручення від 4 вересня 2019 року № 5058) пропорційно частині задоволених позовних вимог (15,07 %) у розмірі 9 826,02 грн (655 067,87 грн х 1,5 %). Решта сплаченого позивачем судового збору в суді першої інстанції в розмірі 55 367,37 грн (65 193,39 грн - 9 826,02 грн) покладається на позивача.
      11.6. За подання апеляційної скарги відповідач сплатив 97 790,09 грн (платіжне доручення № 223 від 4 березня 2020 року), однак з урахуванням частини оскарження відповідачу належало сплатити 48 428,24 грн (2 152 365, 85 грн х 1,5 % х 150 %) і саме в цій частині сплачений судовий збір підлягає розподілу між сторонами. Пропорційно до розміру задоволених позовних вимог (15,07 % від заявлених позовних вимог, 30,43 % від оскаржених вимог) суму 14 739 ,03 грн (655 067,87 х 1,5 % х 150 %) судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги, слід покласти на відповідача, а 33 689,21 грн - на позивача.
      11.7. За подання касаційної скарги відповідач сплатив 130 386,78 грн (платіжне доручення № 836 від 5 жовтня 2020 року), однак з урахуванням частини оскарження відповідачу належало сплатити 64 570,98 грн (2 152 365, 85 грн х 1,5 % х 200 %) і саме в цій частині сплачений судовий збір підлягає розподілу між сторонами. Ураховуючи результат касаційного розгляду, пропорційно до розміру задоволених позовних вимог (15,07 % від заявлених позовних вимог, 30,43 % від оскаржених вимог), суму 19 652,04 грн (655 067,87 х 1,5 % х 200 %) судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги, слід покласти на відповідача, а 44 918,94 грн - на позивача.
      11.8. Тож загальна сума судового збору, сплаченого відповідачем за подання апеляційної та касаційної скарги, яка підлягає розподілу між сторонами, становить 112 999,22 грн, з яких на відповідача покладається 34 391,07 грн (14 739,03 грн + 19 652,04 грн), а на позивача - 78 608,15 грн, які позивач має відшкодувати відповідачу за наслідками касаційного провадження.
      11.9. Водночас відповідач має відшкодувати позивачу 9 826,02 грн судового збору, сплаченого останнім за подання позовної заяви, при цьому доказів виконання рішення суду першої інстанції в частині відшкодування судового збору матеріали справи не містять.
      11.10. Відповідно до частини одинадцятої статті 129 ГПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. В такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
      11.11. Отже, сума судового збору, який за наслідками розгляду справи слід стягнути з позивача на користь відповідача, становить 68 782,13 грн (112 999, 22 грн - 34 391, 07 грн - 9 826,02 грн).
      Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Інновер Україна» задовольнити частково.
      Постанову Північного апеляційного господарського суду від 22 вересня 2020 року та рішення Господарського суду міста Києва від 29 січня 2020 року у справі № 910/12876/19 скасувати в частині задоволених позовних вимог, прийняти в цій частині нове рішення.
      Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Інновер Україна» (01015, м. Київ, вул. Лейпцизька, буд. 2/37, к.4, код ЄДРПОУ 37401803) на користь Приватного акціонерного товариства «Видобувна компанія «Укрнафтобуріння» (01010, м. Київ, вул. Московська, буд. 32/2, код ЄДРПОУ 33152471) 120 318 (сто двадцять тисяч триста вісімнадцять) гривень 59 коп. пені та 534 749 (п`ятсот тридцять чотири тисячі сімсот сорок дев`ять) гривень 28 коп. - 20 % штрафу. У решті позовних вимог щодо стягнення пені та штрафу відмовити.
      В іншій частині рішення та постанову залишити без змін.
      Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Видобувна компанія «Укрнафтобуріння» (01010, м. Київ, вул. Московська, буд. 32/2, код ЄДРПОУ 33152471) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Інновер Україна» (01015, м. Київ, вул. Лейпцизька, буд. 2/37, к.4, код ЄДРПОУ 37401803) 24 561 (двадцять чотири тисячі п`ятсот шістдесят одну) гривню 02 копійки судового збору.
      Повернути Товариству з обмеженою відповідальністю «Інновер Україна» (01015, м. Київ, вул. Лейпцизька, буд. 2/37, к.4, код ЄДРПОУ 37401803) з Державного бюджету України надмірно сплачений судовий збір у розмірі 65 815 (шістдесят п`ять тисяч вісімсот п`ятнадцять) гривень 80 копійок, що сплачений за платіжним дорученням від 5 жовтня 2020 року № 836, отримувач платежу - ГУК у місті Києві/ Печерський р-н/22030102, банк отримувача - Казначейство України (ЕАП), рахунок отримувача - UA288999980313151207000026007, код отримувача (код за ЄДРПОУ)- 38004897, код класифікації доходів бюджету - 22030102, найменування податку - Судовий збір (Верховний Суд, 055).
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач Л. І. Рогач
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      О. С. Золотніков
      В. В. Британчук
      Л. Й. Катеринчук
      Ю. Л. Власов
      Л. М. Лобойко
      І. В. Григор`єва
      К. М. Пільков
      М. І. Гриців
      О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      В. М.Сімоненко
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 98524309
    • By ANTIRAID
      КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
      Справа № 363/2337/19 Головуючий у 1 інстанції: Чіркова Г.Є.
      Провадження № 22-ц/824/2790/2021 Доповідач: Шебуєва В.А.
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      24 березня 2021 року м. Київ
      Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:
      судді-доповідача Шебуєвої В.А.,
      суддів Оніщука М.І., Крижанівської Г.В.,
      секретар Майданець К.В.,
      розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест» на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 28 вересня 2020 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Державного реєстратора Комунального підприємства «Путрівське» Рибалко Віолетти Миколаївни, Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест», третя особа: Орган опіки і піклування Вишгородської міської ради, про визнання протиправним та скасування рішення,-
      в с т а н о в и в:
      В червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Державного реєстратора Комунального підприємства «Путрівське» Рибалко В.М., Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест» (далі - ТОВ «ФК «Алькор Інвест»), третя особа: Орган опіки і піклування Вишгородської міської ради, про визнання протиправним та скасування рішення. Зазначила, що в порушення умов укладеного між нею та ВАТ КБ «Надра» іпотечного договору та ст. 37 Закону України «Про іпотеку» державний реєстратор без достатніх правових підстав, а саме за відсутності договору про задоволення вимог іпотекодержателя, в період дії мораторію на примусове відчуження майна, прийняв рішення про державну реєстрацію за правонаступником ВАТ КБ «Надра» - ТОВ «ФК «Алькор Інвест» права власності на вказану квартиру, в якій зареєстровані та проживають двоє неповнолітніх дітей. Позивачка просить визнати незаконними дії державного реєстратора КП «Путрівське» Рибалко В.М. щодо проведення 17 травня 2019 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 , за ТОВ «ФК «Алькор Інвест» та визнати протиправним й скасувати рішення, індексний номер 46962473 від 21 травня 2019 року, згідно якого 17 травня 2019 року внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 31638966 про державну реєстрацію права власності на вказану квартиру, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1833952932218, за ТОВ «ФК «Алькор Інвест».
      Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 28 вересня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.
      Визнано незаконними дії державного реєстратора КП «Путрівське» Рибалко В.М. щодо проведення 17.05.2019 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 , за ТОВ «ФК «Алькор Інвест» .
      Визнано протиправним і скасовано рішення державного реєстратора КП «Путрівське» Рибалко В.М., індексний номер 46962473 від 21.05.2019 року, згідно з яким 17.05.2019 року внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 31638966 про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1833952932218, за ТОВ «ФК «Алькор Інвест».
      Стягнуто з Державного реєстратора КП «Путрівське» Рибалко В.М. та ТОВ «ФК «Алькор Інвест» на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 768,40 грн. з кожного.
      Додатковим рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 15 жовтня 2020 року стягнуто з Державного реєстратора КП «Путрівське» Рибалко В.М. та ТОВ «ФК «Алькор Інвест» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10 700,00 грн. з кожного.
      В апеляційній скарзі представник ТОВ «ФК «Алькор Інвест» просить скасувати рішення суду Вишгородського районного суду Київської області від 28 вересня 2020 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 . Посилається на порушення норм матеріального та процесуального права. На думку апелянта суд безпідставно застосував положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який пов`язує заборону звернення стягнення на предмет іпотеки із примусовим стягненням. Підписанням іпотечного договору ОСОБА_1 надала іпотекодержателю право звернути стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку. Державному реєстратору були надані усі необхідні документи для проведення державної реєстрації, а тому у нього були відсутні підстави для відмови у вчиненні державної реєстрації. Квартира АДРЕСА_2 , передана в іпотеку ще до реєстрації в ній неповнолітніх дітей, а тому на час укладенні іпотечного договору останні не мали права власності чи користування нею, що, в свою чергу, унеможливлює порушення їхніх прав на житло.
      Орган опіки і піклування Вишгородської міської ради та представник ОСОБА_1 подали до суду відзиви на апеляційну скаргу. Просять апеляційну скаргу ТОВ «ФК «Алькор Інвест» залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
      В судове засідання представник ТОВ «ФК «Алькор Інвест», Державний реєстратор КП «Путрівське» Рибалко В.М. не з`явилися, повідомлені про місце і час розгляду справи, а тому судова колегія дійшла висновку про можливість слухання справи у їх відсутність.
      В апеляційній інстанції ОСОБА_1 , її представник і представник Органу опіки і піклування Вишгородської міської ради просять відхилити подану апеляційну скаргу, а рішення суду залишити без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.
      Вислухавши пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість заочного рішення суду першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
      Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 22 серпня 2006 року між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 укладений кредитний договір №17/П/14/2006-840, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 30 000 доларів США з остаточним терміном повернення кредиту не пізніше 10 серпня 2021 року зі сплатою процентів в розмірі 11% річних за користування кредитом (п.п. 1.1, 1.3.1, 1.4 кредитного договору).
      В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 22 серпня 2006 року між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, який посвідчений приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Левчук О.Б. за реєстровим номером 10203.
      Згідно п. 1 договору іпотеки ОСОБА_1 передала в іпотеку банку однокімнатну квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 47,1 кв. м., жилою площею 20,9 кв. м.
      Пунктом 5.1 договору іпотеки визначено, що іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання зобов`язання в цілому або в тій чи іншій частині, а також у випадку порушення іпотекодавцем будь-яких зобов`язань за цим договором або будь-яких гарантій та запевнень, наданих іпотекодержателю за цим договором.
      Пунктом 5.3 договору іпотеки визначено, що звернення стягнення на предмет іпотеки відбувається на підставі: рішення суду; виконавчого напису нотаріуса; домовленості сторін про передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, передбаченому ст. 37 Закону України «Про іпотеку»; права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку встановленому ст. 38 Закону України «Про іпотеку».
      Відповідно до п. 5.4 договору іпотеки іпотекодкержатель має право на свій розсуд обрати умову та порядок звернення стягнення на предмет іпотеки в межах, передбачених п. 5.3 цього договору.
      04 березня 2019 року між ПАТ КБ «Надра» та ТОВ «ФК «Алькор Інвест» укладено договір про відступлення прав за договором іпотеки, посвідченого 22 серпня 2006 року приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Левчук О.Б. за реєстровим номером 10203. Згідно п. 1.1 вказаного договору в порядку та на умовах, визначених договором, ПАТ КБ «Надра» (первісний іпотекодержатель) відступає (передає), а ТОВ «ФК «Алькор Інвест» (новий іпотекодержатель) набуває (приймає) належні первісному іпотекодержателю права за договором іпотеки, включаючи, але не обмежуючись, у разі невиконання позичальником зобов`язань за кредитним договором, право задовольнити свої вимоги за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором. З моменту набрання чинності цим договором до нового іпотекодержателя переходять усі права і зобов`язання первісного іпотекодержателя у зобов`язаннях, що виникають на підставі договору іпотек, в обсязі та на умовах, що існують на момент набрання чинності цим договором.
      У зв`язку із неналежним виконанням ОСОБА_1 договірних зобов`язань 05 березня 2019 року ТОВ «ФК «Алькор Інвест» направило на адресу останньої лист з вимогою у тридцятиденний термін повернути всю суму заборгованості за кредитним договором, що станом на 04 березня 2019 року становить 2 373 101,15 грн. та повідомило про свій намір у разі невиконання вказаної вимоги звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до договору іпотеки, а саме: за домовленістю сторін набути право власності на предмет іпотеки на підставі застереження в ст. 5 Договору іпотеки у порядку встановленому цим договором та ст. 37 Закону України «Про іпотеку» та/або шляхом продажу предмету іпотеки будь-якій особі на підставі застереження в ст. 5 Договору іпотеки у порядку встановленому цим договором та ст. 38 Закону України «Про іпотеку» на умовах та порядку, визначений на власний розсуд іпотеко держателя.
      17 травня 2019 року ТОВ «ФК «Алькор Інвест» звернулося до Державного реєстратора КП «Путрівське» Рибалко В.М. із заявою про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 .
      21 травня 2019 року Державний реєстратор КП «Путрівське» Рибалко В.М. прийняла рішення про проведення державної реєстрації права власності на вказану квартиру за ТОВ «ФК «Алькор Інвест». Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №167397296 від 21 травня 2019 року право власності на квартиру АДРЕСА_2 , зареєстровано за ТОВ «ФК «Алькор Інвест». Підставою реєстрації права власності вказано договір про відступлення прав за договором іпотеки від 04 березня 2019 року, договір іпотеки від 22 серпня 2006 року та кредитний договір від 22 серпня 2006 року.
      З`ясувавши обставини справи, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
      Колегія суддів не вбачає підстав для скасування такого рішення суду першої інстанції.
      Відповідно до ст. 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом
      Відповідно до ст. 589 ЦК України, ч. 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.
      Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене в ст. 590 ЦК України передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.
      Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку», згідно з ч. 3 ст. 33 якого звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим нотаріально посвідченим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог останнього, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до Закону України «Про іпотеку». Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає останньому застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Відповідно до ст. 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.
      Разом з тим, на момент реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення на предмет іпотеки діяв Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Згідно підпункту 1 пункту 1 вказаного Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:
      - таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;
      - загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.
      Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а, обмеження встановлені Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» поширюються не лише на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду, а й на позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, яким є реєстрація права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі.
      Як встановлено судом, квартира АДРЕСА_2 , є предметом іпотеки за споживчим кредитом в іноземній валюті і використовується як місце постійного проживання позивачки.
      Заперечуючи проти позову, ТОВ «ФК «Алькор Інвест» не спростувало доводів позивачки та не надало доказів на підтвердження того, що в її власності наявне інше нерухоме житлове майно.
      Відтак, суд першої інстанції дійшов законного та обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання таким, що підлягає скасуванню рішення про державну реєстрацію права власності за ТОВ «ФК «Алькор Інвест» на нерухоме майно, а саме на предмет іпотеки за договором іпотеки від 22.08.2006 р., укладеного між ВАТ КБ «Надра», та ОСОБА_1 .
      Колегія суддів відхиляє посилання апелянта на те, що суд безпідставно застосував положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Висновки суду першої інстанції відповідають правовій позиції Великої Палати Верховного Суду.
      Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції.
      Судом було правильно застосовано норми матеріального та процесуального права, тому підстав для скасування оскаржуваного рішення судом апеляційної інстанції не встановлено.
      Відповідно до положень ст. 141, 382 ЦПК України з ТОВ «ФК «Алькор Інвест» на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 6300 грн.
      Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд, -
      п о с т а н о в и в:
      Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест» залишити без задоволення, а рішення Вишгородського районного суду Київської області від 28 вересня 2020 року без змін.
      Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест» на користь ОСОБА_1 6300 грн. понесених витрат на професійну правничу допомогу у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції .
      Дані учасників справи:
      Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса проживання АДРЕСА_4 ;
      Відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест», ЄДРПОУ 39306471, адреса: місто Київ,вул.Шолуденка,1-б, оф.207;
      Відповідач: Державний реєстратор Комунального підприємства "Путрівське", ОСОБА_2 , ЄДРПОУ 41943094, адреса:Київська область, Васильківський район, с.Путрівка, вул.Путрівська,46.
      Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
      Повне судове рішення складено 25 березня 2021 року.
      Суддя-доповідач Шебуєва В.А.
      Судді Оніщук М.І.
      Крижанівська Г.В.
      Джерело: ЄДРСР 95862126
    • By ANTIRAID
      Справа № 755/19582/19
      РІШЕННЯ
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      "28" жовтня 2020 р.
      Дніпровський районний суд м. Києва у складі:
      головуючого судді Гончарука В.П.
      за участі секретаря Гриценко О.І.
      розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг» до ОСОБА_1 . ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної у м. Києві Державної адміністрації про звернення стягнення на предмет іпотеки, -
      учасники справи:
      представник позивача - Могилян Л.В.
      відповідач - ОСОБА_1
      ВСТАНОВИВ:
      Позивач Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг» звернулося до суду з позовною заявою до ОСОБА_1 . ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної у м. Києві Державної адміністрації про звернення стягнення на предмет іпотеки, в якій просить суд звернути стягнення на підставі Договору іпотеки першої черги № PCL-002/547/2006 від 21 червня 2006 року на заставлене майно - квартира, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 та належить на праві власності ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер: НОМЕР_1 Паспорт серія НОМЕР_2 виданий Ватутінським РУ ГУМВС України м. Києві 31.08.1995 року адреса: АДРЕСА_2 ), на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (адреса: 03150, м. Київ, вул. Фізкультури, 28-Д, р/р № НОМЕР_3 в АТ «ОТП Банк», МФО 300528, код ЄДРПОУ 36789421) шляхом проведення прилюдних торгів, встановивши початкову ціну на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Кошти отримані від реалізації заставленого майна направити на погашення заборгованості в сумі 530 223,07грн (п`ятсот тридцять тисяч двісті двадцять три гривні та 07 копійок) перед ТОВ «ОТП Факторинг Україна» за Кредитним договором № МL- 002/547/2006 від 21 червня 2006 року.
      Виселити з незаконно займаної квартира, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . наступних громадян: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_4 .
      Стягнути витрати по сплаті судового збору.
      Позовні вимоги мотивовані тим, що 21 червня 2006 року між ОСОБА_7 та Акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк Україна», правонаступником якого за всіма правами та обов`язками є ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого в свою чергу є АТ «ОТП Банк», був укладений Кредитний договір № МL- 002/547/2006. Кредитний договір складається із двох частин, які нероздільно пов`язані між собою, згідно з п. 1. частини № 1 Кредитного договору.
      За умовами Кредитного договору Банк надав Боржнику кредит в розмірі 60 000,00 (шістдесят тисяч) доларів США зі сплатою фіксованої процентної ставки у розмірі 14,00 % (чотирнадцять цілих і 00 сотих відсотків) річних.
      Кредитні кошти надавались Банком на підставі Кредитної заявки Боржника від 21 червня 2006 року шляхом перерахування кредитних коштів в повній сумі з кредитного рахунку на поточний рахунок Боржника, відкритий у ЗАТ «ОТП Банк». Це підтверджується випискою про рух коштів на рахунку ОСОБА_7 , зазначеному в Кредитному договорі, за 21.06.2006р.
      В свою чергу Боржник зобов`язався прийняти, належним чином використати та повернути Банку зазначені кредитні кошти у строки, передбачені Кредитним договором (зокрема, в п. 2 частини № 1 Кредитного договору), а також сплатити відповідну плату за користування кредитними коштами і виконати всі інші зобов`язання, визначені Кредитним договором 22 березня 2007 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_7 та ЗАТ «ОТП Банк» був укладений Договір про заміну боржника у зобов`язанні № МL- 002/547/2006. Відповідно до п. І Договору про заміну боржника в зв`язку з відчуженням Боржником предмета застави Позичальнику, Сторони дійшли згоди про те, що Боржник переводить свій борг на Позичальника, внаслідок чого Позичальник заміняє Боржника як зобов`язану сторону в Кредитному договорі, а Банк шляхом підписання цього Договору про заміну боржника дає свою згоду на вищезазначене переведення боргу.
      21.03.2011 року винесено рішення Деснянського районного суду м. Києва про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за Кредитним договором № МL- 002/547/2006 від 21 червня 2006 року розмірі 530 223,07 грн.
      З метою забезпечення виконання зобов`язання за Кредитним договором 21 червня 2006 року між Банком та Відповідачем, було укладено договір іпотеки № PCL-002/547/2006 від 21 червня 2006 року.
      За умовами Договору іпотеки, а саме п. п. 1.1., 3.1. для забезпечення повного і своєчасного виконання Боржником Боргових Зобов`язань, Іпотекодавець надає Іпотекодержателю в Іпотеку нерухоме майно, а саме: квартира АДРЕСА_3 , загальна площа якої згідно з правовстановлюючими документами складає 97,40 кв.м.
      Предмет іпотеки належить Іпотекодавцю на праві приватної власності, що підтверджується договором дарування від 02.03.2007 року посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Краковецького А.М. від 22.03.2007 р. номер 1989.
      У зв`язку із порушенням відповідачем взятих на себе зобов`язань, власнику іпотечного майна та особам зареєстрованим у квартирі направлено вимогу про добровільне звільнення приміщення, проте така вимога не виконана, а тому іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки та виселити її мешканців.
      Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 04 грудня 2019 року відкрито провадження у даній справі та постановлено розгляд справи провести в порядку загального позовного провадження.
      Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 23 квітня 2020 року, закрито підготовче провадження у даній справі та призначено справу до судового розгляду по суті.
      Представник позивача в судовому засіданні підтримав позовні вимоги в повному обсязі та просив їх задовольнити з підстав викладених у змісті позовної заяви.
      Відповідач ОСОБА_1 , в судовому засіданні заперечував проти задоволення позовних вимог в повному обсязі з підстав викладених у письмових запереченнях на позовну заяву наявних у матеріалах справи. Крім того, відповідачем було подано до суду заяву про застосування позовної давності, в якій зазначив, що рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 21 березня 2011 року змінено строк виконання основного зобов`язання. На 31-й день з моменту отримання відповідачем та не виконання ним вимоги позивача від 20 січня 2011 року про дострокове повернення кредиту у повному обсязі, а саме з 21 лютого 2011 року, ТОВ «ОТП Факторинг Україна» обізнане про порушення свого права і з цього часу у нього виникло право задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки.
      Крім того, рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 26 листопада 2012 року, визнано таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис від 15 березня 2010 року, виданий приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар Іриною Михайлівною, зареєстрований в реєстрі за №2181, про звернення стягнення на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_3 , яка належить на праві власності ОСОБА_1 .
      Таким чином починає відраховуватись позовна давність на момент ухвалення рішення суду про визнання таким, що не підлягає виконанню виконавчого напису.
      Крім того, відповідач звернув увагу на те, що надана останньому в іпотеку квартира є єдиним її житлом і підпадає під дію мораторію на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті.
      Відповідачі ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Поважність причин неявки в судове засіданні не повідомили.
      Представник третьої особи в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. Поважність причин неявки в судове засіданні не повідомив.
      Всебічно проаналізувавши обставини справи в їх сукупності, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному і об`єктивному розгляді справи, зібрані по справі докази, керуючись законом, суд дійшов наступного висновку.
      Відповідно до ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
      Статтею 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуван