ремикс

"В жодній із наданих постанов не йдеться про сплив позовної давностіпри зверненні до суду з позовом." Вот и сделал бы вывд по даному случаю, так нет промолчал....

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 липня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Родовід банк» до ОСОБА_1, третя особа – фізична особа – підприємець ОСОБА_2, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою Публічного акціонерного товариства «Родовід банк» про перегляд Верховним Судом України рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 4 вересня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Кіровоградської області від 23 грудня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року, в с т а н о в и л а: У червні 2013 року Публічне акціонерне товариство «Родовід банк» (далі – ПАТ «Родовід банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. ПАТ «Родовід банк» зазначало, що 28 лютого 2008 року між ним та фізичною особою – підприємцем ОСОБА_2 (далі – ФОП ОСОБА_2) було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого банк відкрив позичальнику кредитну лінію в межах загальної суми 7 млн 500 тис грн. Видача кредитних траншів здійснювалась на підставі додаткових угод, які є невід'ємною частиною кредитного договору, а саме: відповідно до додаткової угоди № 1 від 29 лютого 2008 року було надано кредит у розмірі 1 млн грн.; додаткової угоди № 2 від 11 березня 2008 року – 500 тис. грн; додаткової угоди № 3 від 12 травня 2008 року – 500 тис. грн; додаткової угоди № 4 від 3 червня 2008 року – 1 млн грн; додаткової угоди № 5 від 8 вересня 2008 року – 1 млн грн. За умовами кредитного договору та додаткових угод до нього позичальник повинен був повернути ПАТ «Родовід банк» надані грошові кошти згідно з графіком у рівних частинах по 156 тис. 250 грн, починаючи з лютого 2009 року, але не пізніше 27 лютого 2013 року. 28 лютого 2008 року на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором було укладено договір іпотеки, відповідно до якого майнові поручителі ОСОБА_3 та ОСОБА_1 передали в іпотеку банку належне їм на праві власності майно, а саме: житловий будинок за АДРЕСА_1 та земельну ділянку, що знаходиться за цією ж адресою. У зв’язку з неналежним виконанням ФОП ОСОБА_2 умов кредитного договору та додаткових угод до нього утворилась заборгованість, яка станом на 27 серпня 2015 року складала 20 млн 606 тис. 65 грн 21 коп. З урахуванням наявної заборгованості банк просив звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме: на 1/2 частину житлового будинку за АДРЕСА_1 та земельну ділянку за цією ж адресою, загальною площею S_1, що належать відповідачу на праві власності, шляхом продажу предмета іпотеки на публічних торгах. Суди розглядали справу неодноразово. Останнім рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 4 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 23 грудня 2015 року, у задоволені позову ПАТ «Родовід банк» відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року касаційну скаргу ПАТ «Родовід банк» відхилено, судові рішення у праві залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ПАТ «Родовід банк» просить скасувати ухвалені у справі рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 266, 598, 599 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 17 Закону України «Про іпотеку». На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ПАТ «Родовід банк» посилається на постанови Верховного Суду України від 4 вересня, 4 грудня 2013 року, 22 жовтня 2014 року та 23 вересня 2015 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ПАТ «Родовід банк» ОСОБА_4 та представника ОСОБА_1 – ОСОБА_5, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 28 лютого 2008 року між ПАТ «Родовід банк» та ФОП ОСОБА_2 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого банк відкрив позичальнику кредитну лінію в межах загальної суми 7 млн 500 тис грн. Видача кредитних коштів здійснювалась на підставі додаткових угод до кредитного договору, зокрема відповідно до додаткової угоди № 1 від 29 лютого 2008 року – 1 млн грн.; додаткової угоди № 2 від 11 березня 2008 року – 500 тис. грн; додаткової угоди № 3 від 12 травня 2008 року – 500 тис. грн; додаткової угоди № 4 від 3 червня 2008 року – 1 млн грн; додаткової угоди № 5 від 8 вересня 2008 року – 1 млн грн. 28 лютого 2008 року на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором було укладено договір іпотеки НОМЕР_2, відповідно до пункту 1.1 якого майнові поручителі ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором, вчасного та у повному обсязі погашення основної суми боргу за кредитами, відшкодування збитків та іншої заборгованості за кредитним договором передали в іпотеку банку належне їм на праві власності майно: житловий будинок за АДРЕСА_1, загальною площею S_2, житловою площею S_3, та земельну ділянку за тією ж адресою. ОСОБА_2 своїх зобов'язань за кредитним договором належним чином не виконувала, у зв’язку із чим 17 березня 2009 року банк, скориставшись своїм правом вимагати дострокового повернення коштів, надіслав ОСОБА_1 та ОСОБА_3 як поручителям вимогу достроково повернути в повному обсязі отримані кредитні кошти, сплатити проценти та пеню протягом 30 днів з моменту відправлення вимоги. Право банку на дострокове повернення отриманих кредитних коштів передбачено також пунктами 3.1.4., 3.1.5. кредитного договору. Оскільки вимоги банку не були виконані, 19 червня 2009 року банк звернувся до Ленінського районного суду м. Кіровограда з позовом до ФОП ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_1, ТОВ «Єлисаветградська транспортна компанія» про стягнення заборгованості за кредитним договором та договорами поруки. Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 21 липня 2011 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь банку заборгованість за кредитним договором у сумі 4 млн 538 тис. 860 грн 99 коп., зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено, визнано недійсним договір поруки від 28 лютого 2008 року НОМЕР_3. Рішенням Апеляційного суду Кіровоградської області від 14 листопада 2012 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано в частині зустрічних позовних вимог та ухвалено в цій частині нове рішення, яким зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено, визнано недійсним договір поруки від 28 лютого 2008 року НОМЕР_3, укладений між банком та ОСОБА_1, у задоволенні позову банку до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитом відмовлено. Ухвалюючи рішення у справі, яка переглядається, про відмову в позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що ПАТ «Родовід банк», пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплати відсотків за користування кредитом та пені, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінило строк виконання основного зобов’язання з 27 лютого 2013 року на 17 квітня 2009 року й було зобов’язане пред’явити позов про звернення стягнення на предмет іпотеки в межах загального строку позовної давності, однак звернулось до суду з даним позовом лише 12 червня 2013 року, тобто з пропуском строку, передбаченого статтею 257 ЦК України, про застосування якого заявлено відповідачем. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 4 вересня 2013 року, на яку у своїй заяві посилається ПАТ «Родовід банк», міститься висновок про те, що наявність судового рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум шляхом звернення стягнення на передане боржником в іпотеку нерухоме майно. Тобто, правовідносини у вказаній справі, а відповідно і висновки Верховного Суду України стосуються виключно юридичної можливості кредитора звернути стягнення на предмет іпотеки за наявності судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором. У постанові Верховного Суду України від 4 грудня 2013 року міститься висновок про те, що в разі припинення суб’єкта підприємницької діяльності – фізичної особи (виключення з реєстру суб’єктів підприємницької діяльності) її зобов'язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки фізична особа не перестає існувати. Фізична особа – підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном. Оскільки основне зобов’язання за кредитним договором не припинилося, то немає підстав і для припинення іпотеки. У постанові Верховного Суду України від 22 жовтня 2014 року міститься висновок про те, що закінчення строку дії кредитного договору за наявності заборгованості боржника за цим договором не може бути підставою для припинення договору іпотеки, укладеного для забезпечення виконання кредитного договору боржником, а в постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року – про те, що розірвання кредитного договору не є підставою для припинення іпотеки, якою може бути забезпечене виконання зобов’язання, що виникло до набрання законної сили рішенням суду про розірвання договору. В жодній із наданих постанов не йдеться про сплив позовної давності при зверненні до суду з позовом. Отже, підстави для висновку про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, висновкам, викладеним у наданих заявником постановах Верховного Суду України щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, відсутні. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства «Родовід банк» про перегляд рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 4 вересня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Кіровоградської області від 23 грудня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук

вот именно сразу и по будь какой мелочи и чем больше тем лучше. в надежде что что то измениться в лучшую сторону.

http://kp.ua/economics/581546-aleksandr-shlapak-pokynul-pryvatbank-eho-mesto-zaniala-halyna-pakhachuk

Уже никто и ничего не хочет......

и тут и там двусмысленные трактовки, чем и пользуется судейская система. и вспоминается то злосчастное "жито"

надеюсь нашли общий язык

логично!!!!!

Коллеги, кто слышал о проделках Прихвата - обращение к нотариусу по поводу выдачи исполнительного надписи по карточному долгу по которому прошли сроки исковой давности. Нотариус г.Чернигова, Завалиев.А.А. Интересное то что, должник зареестрован вообще в другом городе.

А что банк даже не удосужился заявить про срок исковой давности

Теперь надо зафиксировать дату увольнения Шлапака, ибо иски будут поданы и предполагаю от его имени.

а як може бути припинений договір поруки по кожному платежу. Не могу понять.... Договором предусмотрены ежемесячные обязательства, но приостанавливается действие договор поручительства в целом, а не частями.

Ню, ню. Только вот одна не задача........ Апеляшка подана на ухвалу суду, а не на решение суда. А законом в таком случае чётко определён размер судебного сбора и он никак не зависит от суммы иска и суммы судебного сбора который подлежит уплате при подаче иска. А так я за........такой подход. Только вот сам ВССУ иногда чудит и за кассацию денюшку хочет, а так вообщем терпимо.

Есть ещё Постанова ВСУ ну никак не найду

як зазначив Верховний Суд України у своєї постанові №6-16цс15 від 11.03.2015р., що “відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним як оспорюваного правочину не може бути перешкодою для неврахування інтересів позичальника при вирішенню справи за позовом банку до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором.”

а где додатки?

и мне тоже.....в личку

А никому не приходило в голову подать на судьев ВСУ для привлечения ну как минимум к дисциплинарной ответственности за двойные стандарты и манипуляцию всей судейской системой. У меня такое впечатление, что им по приколу - они ветры дуют - сначала в одну сторону и смотрят как склоняется вся система, а потом в другую ....

Да сколько можно....ещё недавно ВСУ пачками отказывал Дельте, а что поменялось....

К специалисту Вам, батенька и срочно......

А раньше ВСУ думал по другому: № 6-79цс14 від 02.07.2014р., №3-29гс15 від 01.04.2015р.,№ 6-2479цс15 від 09.12.2015р.

Бл......, ну когда же этих безумцев из ВСУ разгонят же наконец то. Противоречат своим же выводам. У меня такое впечатление, что чувствуя последние часы своих полномочий решили чудить на весь. Наверное небесплатно.

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 травня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., за участю ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 жовтня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 16 червня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»), яке є правонаступником Відкритого акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ВАТ «Райффайзен Банк Аваль»), звернулось до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 7 березня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у сумі 149 тис. 278 доларів США на строк до 7 березня 2027 року зі сплатою 14,00 % річних. 20 вересня 2007 року між сторонами укладено додаткову угоду до кредитного договору, відповідно до умов якої встановлено процентну ставку за користування кредитом у розмірі 13,25 % річних. Посилаючись на те, що банк свої зобов’язання виконав повністю, а ОСОБА_1 своїх зобов’язань з погашення кредиту не виконав, унаслідок чого виникла заборгованість зі сплати кредиту, ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» просило суд стягнути з ОСОБА_1 на свою користь заборгованість за кредитним договором, яка становила 139 тис. 139 доларів США 58 центів, що за курсом Національного банку України (далі – НБУ) становило 3 млн 51 тис. 330 грн 99 коп., і яка складалась із: заборгованості за кредитом у розмірі 119 тис. 45 доларів США 37 центів, що за курсом НБУ складало 2 млн 610 тис. 664 грн 96 коп.; заборгованості зі сплати процентів за його користування в розмірі 10 тис. 412 доларів США 37 центів, що за курсом НБУ складало 228 тис. 343 грн 28 коп.; пені в розмірі 9 тис. 681 долар США 84 центи, що за курсом НБУ складало 212 тис. 322 грн 75 коп. Голосіївський районний суд м. Києва заочним рішенням від 15 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 16 червня 2016 року, позовні вимоги ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» задовольнив: стягнув на користь банку з ОСОБА_1 139 тис. 139 доларів США 58 центів заборгованості за кредитним договором, яка за курсом НБУ становила 3 млн 51 тис. 330 грн 99 коп., і складалась із: заборгованості за кредитом у розмірі 119 тис. 45 доларів США 37 центів, що за курсом НБУ складало 2 млн 610 тис. 664 грн 96 коп.; заборгованості зі сплати процентів за його користування у розмірі 10 тис. 412 доларів США 37 центів, що за курсом НБУ складало 228 тис. 343 грн 28 коп.; розрахованої пені в розмірі 9 тис. 681 долар США 84 центи, що за курсом НБУ складало 212 тис. 322 грн 75 коп.; вирішив питання розподілу судових витрат. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 16 вересня 2016 року відмовив ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі − ЦПК України). 27 січня 2017 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвалених у справі судових рішень з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини другої статті 192, частини третьої статті 533, статті 546, частини третьої статті 549 Цивільного кодексу України (далі − ЦК України) та статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі − Декрет), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 16 червня 2016 року та рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 жовтня 2015 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. На підтвердження своїх вимог заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2011 року, 19 вересня 2012 року, 11 березня, 27 травня, 29 липня 2015 року, 2, 16, 23 листопада 2016 року та дві ухвали цього ж суду від 16 листопада 2011 року, а також постанови Верховного Суду України від 1 квітня, 9 грудня 2015 року, 30 листопада 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під застосуванням норм матеріального права у подібних правовідносинах слід розуміти такі правовідносини, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини справи, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. За змістом статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суди установили, що 7 березня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у вигляді невідновлюваної кредитної лінії з лімітом 149 тис. 278 доларів США на строк до 7 березня 2027 року зі сплатою 14,00 % річних на умовах забезпеченості, повернення, строковості та платності. 20 вересня 2007 року між сторонами укладено додаткову угоду до кредитного договору, відповідно до умов якої встановлено процентну ставку за користування кредитом у розмірі 13,25 % річних. ОСОБА_1 узятих на себе зобов’язань щодо погашення кредиту не виконав, унаслідок чого виникла заборгованість зі сплати кредиту, яка становила 139 тис. 139 доларів США 58 центів, що за курсом НБУ складало 3 млн 51 тис. 330 грн 99 коп., і яка складалась із: заборгованості за кредитом у розмірі 119 тис. 045 доларів США 37 центів, що за курсом НБУ складало 2 млн 610 тис. 664 грн 96 коп.; заборгованості зі плати процентів за користування кредитом у розмірі 10 тис. 412 доларів США 37 центів, що за курсом НБУ складало 228 тис. 343 грн 28 коп.; розрахованої пені в розмірі 9 тис. 681 долар США 84 центи, що за курсом НБУ складало 212 тис. 322 грн 75 коп. Задовольняючи позовні вимоги банку, суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, виходив з того, що внаслідок неналежного виконання ОСОБА_1 узятих на себе зобов’язань за кредитним договором виникла заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування, яка підлягає стягненню з боржника в розмірі згідно з наданим банком розрахунком, в тому числі й пені, обчисленими в доларах США, тобто у валюті, в якій надавався кредит, із зазначенням еквіваленту в гривнях згідно з офіційним курсом НБУ на час розрахунку. Заявник зазначає про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2011 року (№ 6-26103св11, № 6-19306св11) і 16 листопада 2016 року не можуть бути прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки цими ухвалами суд касаційної інстанції скасував ухвалені у справах рішення судів попередніх інстанцій, зокрема в частині стягнення суми заборгованості за кредитним договором та передав справи в цій частині на новий розгляд з передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справ. У постановах Верховного Суду України від 9 грудня 2015 року (№ 6-2479цс15) і від 30 листопада 2016 року (№ 6-82цс16) містяться правові висновки щодо правильного застосування статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» та статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Підстави для висновку про те, що ухвала суду касаційної інстанції, про перегляд якої подано заяву, не відповідає викладеним у вказаних постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, відсутні. У наданих для порівняння ухвалах від 22 червня 2011 року, 19 вересня 2012 року, 11 березня, 27 травня, 29 липня 2015 року, 2, 23 листопада 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив про те, що частина друга статті 192, частина третя статті 533 ЦК України та Декрет можуть застосовуватись тільки при вирішенні питання про стягнення основної заборгованості за валютним кредитом і процентів за його користування та не підлягають застосуванню при вирішенні питання про стягнення пені. Пеня повинна стягуватися за судовим рішенням лише у національній валюті України – гривні. У постанові Верховного Суду України від 1 квітня 2015 року (№ 3-29гс15) зазначено про те, що оскільки чинне законодавство не передбачає встановлення НБУ облікової ставки для іноземної валюти, то пеня повинна обчислюватися та стягуватися за судовими рішеннями лише в національній валюті України – гривні. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме частини другої статті 192, частини третьої статті 533 ЦК України та статті 5 Декрету, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (частини перша та третя статті 533 ЦК України). Статтею 5 Декрету передбачено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту 2 статті 5 цього Декрету. Отже, вирішуючи спір про стягнення боргу за кредитним договором в іноземній валюті, суд повинен установити наявність у банку ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями, а встановивши вказану обставину, – стягнути грошову суму в іноземній валюті. Відповідно до частини другої статті 533 ЦК України, якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті в гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. За положеннями статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки (пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України). Статтею 549 цього Кодексу встановлено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Формами неустойки є штраф і пеня. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України). У справі, яка переглядається, суди встановили, що на підставі кредитного договору від 7 березня 2007 року ОСОБА_1 отримав кредит в іноземній валюті – доларах США. Згідно з пунктом 10.1 зазначеного договору за порушення строків повернення суми кредиту, процентів за його користування та комісій, передбачених договором, позичальник сплачує кредитору пеню в розмірі 0,5 % від суми простроченого платежу за кожен день прострочення. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка, крім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, передбачає додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Оскільки виконання договірних зобов’язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, умовами договору про надання кредиту в іноземній валюті передбачено сплату пені в установленому розмірі від суми простроченого платежу, то разом зі стягненням заборгованості в іноземній валюті суд має право стягнути й пеню в іноземній валюті. У мотивувальних частинах судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, які ухвалені за наслідками розгляду справи, що переглядається та з висновками яких погодився й суд касаційної інстанції, наведено розрахунки заборгованості за кредитним договором, у тому числі процентів та пені, в іноземній валюті з переведенням її в національну за курсом, установленим НБУ на час розрахунку. Такий висновок судів є правильним та узгоджується з вимогами частини другої статті 192, частини третьої статті 533 ЦК України та статті 5 Декрету. За таких обставин підстави для задоволення заяви ОСОБА_1 та скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 16 червня 2016 року та рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 жовтня 2015 року відсутні. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 16 червня 2016 року та рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 жовтня 2015 року в справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко

А есть ли какая-то практика по этому поводу, можете подсказать

Вот и я о том же, что снова и по сути..... Лажа полная