ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру об отказе Приватбанку в обращении взыскания путем продажи от своего имени и выселении из ипотеки

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

3 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 квітня 2017 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Гуменюка В.І., 
суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М.,
Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: орган опіки та піклування Звенигородської міської ради, приватний нотаріус Звенигородського районного нотаріального округу ОСОБА_6, про стягнення заборгованості за кредитним договором, звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Черкаської області від 8 лютого 2016 року та рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 11 листопада 2014 року,

в с т а н о в и л а :

У липні 2012 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ «КБ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 13 березня 2006 року між ним та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, на підставі якого останній отримав кредит у розмірі 156 тис. грн зі строком повернення до 14 березня 2026 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором того ж дня між сторонами укладено договір іпотеки, предметом якого є будинок АДРЕСА_1.

Під час розгляду справи позивач уточнив позовні вимоги та, посилаючись на зазначені обставини й неналежне виконання ОСОБА_1 зобов’язання за кредитним договором, унаслідок чого станом на 18 вересня 2012 року утворилася заборгованість у сумі 172 тис. 707 грн 79 коп., просив звернути стягнення на предмет іпотеки, виселити із зазначено будинку відповідачів, які зареєстровані та проживають у ньому, а також вирішити питання розподілу судових витрат.

Суди розглядали справу неодноразово.

Звенигородський районний суд Черкаської області рішенням від

11 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 8 лютого 2016 року, позов ПАТ «КБ «Приватбанк» задовольнив: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 172 тис. 707 грн 79 коп. звернув стягнення на предмет іпотеки – житловий будинок загальною площею 172,4 кв.м, який розташований за АДРЕСА_1, шляхом його продажу з укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення банком усіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для продажу предмета іпотеки; виселив ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, які зареєстровані і проживають у житловому будинку АДРЕСА_1, зі зняттям з реєстраційного обліку у відділі у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб УМВС України у м. Звенигородці; вирішив питання про розподіл судових витрат.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 травня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила, рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від

11 листопада 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 8 лютого 2016 року залишила без змін. 

У грудні 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвалених у справі судових рішень з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР), статей 38–40 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон України «Про іпотеку»), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права.

Обґрунтовуючи свої доводи заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня, 16 жовтня, 10 грудня 2014 року, 5 червня 2015 року, 10 жовтня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 27 травня 2015 року, 2 листопада 2016 року.

У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. 

Суди під час розгляду справи встановили, що 13 березня 2006 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір НОМЕР_1, на підставі якого позичальник отримав кредит у розмірі 156 тис. грн зі строком повернення до 14 березня 2026 року (т.1, а.с. 6–9).

З метою забезпечення виконання зобов’язань позичальника за кредитним договором того ж дня між сторонами укладено договір іпотеки, предметами якого є будинок АДРЕСА_1 з надвірними спорудами, що розташований на земельній ділянці площею S_1 (т.1, а.с. 10–14).

Станом на час укладення іпотечного договору зазначений предмет іпотеки належав на праві власності іпотекодавцю ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 27 лютого 2006 року, зареєстрованому в реєстрі прав власності 3 березня 2006 року (т.1, а.с. 122–123).

ОСОБА_1 узятих на себе зобов’язань за кредитним договором належним чином не виконував, у зв’язку із чим виникла заборгованість зі сплати кредиту, яка станом на 18 вересня 2012 року складала 172 тис. 707 грн 79 коп.

30 травня 2012 року ПАТ «КБ «Приватбанк» направило ОСОБА_1 вимогу щодо погашення кредитної заборгованості за кредитним договором із застереженням про звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення (т.1, а.с. 36).

Апеляційний суд Черкаської області рішенням від 8 травня 2014 року відмовив у задоволенні позовних вимог Звенигородської міжрайонної прокуратури в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про визнання недійсним договору іпотеки, оскільки на час укладення оспорюваного договору останні не мали права користування чи проживання у спірному будинку, тому укладеним договором не були порушені їхні права (т.1, а.с. 247–249)

У пункті 17.8.2 іпотечного договору сторони передбачили право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання термінів виконання будь-якого із зобов’язань за кредитним договором у випадках: порушення позичальником будь-якого із зобов’язань, передбачених умовами кредитного договору; порушення іпотекодавцем будь-якого із зобов’язань, передбачених цим договором, тощо.

Умовами договору іпотеки сторони також узгодили, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється у випадках, передбачених умовами договору, відповідно до розділу V Закону України «Про іпотеку» на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса, або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодерджателя, що містяться в договорі (пункт 23 договору іпотеки).

Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «КБ «Приватбанк», суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, послався на вимоги частини другої статті 9, статті 109 ЖК УРСР, статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та дійшов висновку про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором шляхом укладення будь-яким способом з іншою особою – покупцем договору купівлі–продажу та виселення відповідачів із житлового будинку, оскільки позичальник не виконував узятих на себе зобов’язань.

Надані для порівняння ухвали від 16 липня, 10 грудня 2014 року не можуть бути прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення судів попередніх інстанцій і передав справи на новий розгляд з передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справ.

Разом з тим в інших, наданих для порівняння ухвалах Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій, які відмовили в задоволенні позовних вимог про виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення, з підстав того, що:

- позивач не дотримався всіх передбачених умов, за яких можливе примусове виселення за рішенням суду, зокрема умови про добровільне звільнення приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки, протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги (16 жовтня 2014 року);

- громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (5 червня 2015 року);

- житло, що є предметом договору іпотеки, придбано відповідачем не за рахунок отриманого кредиту (10 жовтня 2016 року).

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.

У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України містяться такі висновки:

 - у разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 Цивільного кодексу України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (а у випадку, що переглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню (від 27 травня 2015 року № 6-332 цс15);

- згідно з положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду. Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то, викладаючи резолютивну частину такого рішення, суд повинен обов’язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. У справі, яка переглядається, ухваливши рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд на порушення вимог статті 39 цього Закону не зазначив у рішенні необхідних складових, передбачених цією нормою, зокрема способу реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону, та початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої цієї статті (від 2 листопада 2016 року № 6-1923цс15).

Отже, існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення цієї невідповідності та розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

За змістом статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

Частина третя цієї статті регулює порядок виселення громадян.

Прикінцевими положеннями Закону України «Про іпотеку», який набрав чинності з 1 січня 2004 року, внесено зміни до ЖК УРСР, зокрема текст статті 109 викладено в новій редакції.

За змістом частини другої статті 40 цього Закону та частини третьої статті 109 ЖК УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду.

Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку».

З урахуванням частини другої статті 39 цього Закону відповідне рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з прийняттям рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Разом з тим відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців у разі звернення стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР.

За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виселяючи відповідачів зі спірного будинку без надання їм іншого постійного житла, не з’ясували джерела коштів, за які було придбано переданий в іпотеку будинок, зокрема чи це майно було придбано за рахунок отриманого ОСОБА_1 кредиту.

Звертаючись до суду з позовними вимогами, ПАТ «КБ «Приватбанк» обрало судовий спосіб захисту порушених прав кредитора щодо виконання позичальником грошових зобов’язань, забезпечених іпотекою, та просило суд звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві.

Закон визначає спеціальний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі деякі правила для здійснення реалізації предмета за рішенням суду, зокрема в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку».

За змістом частини першої статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього. 

Отже, у разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку», резолютивна частина рішення суду повинна відповідати вимогам статей 38, 39 цього Закону та положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК України.

Однак у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, не врахував вимог частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку»; посилаючись на загальний розмір заборгованості, суд не зазначив усіх складових цієї заборгованості, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки, а також не вказав початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 цього Закону .

Згідно із частиною п’ятою статті 38 Закону України «Про іпотеку» дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки.

У справі, рішення в якій переглядаються, суд першої інстанції, зазначив про право іпотекодержателя укладати договори і здійснювати всі необхідні дії від імені іпотекодавця, що не узгоджується з вимогами частини п’ятої статті 38 цього Закону.

Суди апеляційної і касаційної інстанцій, погодившись із такими висновками суду першої інстанції, на вказані недоліки застосування судом статті 38 Закону України «Про іпотеку» уваги не звернули й не виправили їх шляхом правильного застосування відповідних цих норм.

Разом з тим для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо.

Оскільки суди попередніх інстанцій цього не зробили, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі.

З огляду на викладене ухвалені у справі судові рішення слід скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 8 лютого 2016 року та рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 11 листопада 2014 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.І. Гуменюк
Судді:
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
Я.М. Романюк
В.М. Сімоненко

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі за № 6-3057цс16

За змістом частини третьої статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР), частин першої, другої статті 39, частин першої, другої статті 40 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон України «Про іпотеку») вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку». З урахуванням частини другої статті 39 цього Закону відповідне рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з прийняттям рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Крім того, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців у разі звернення стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР.

За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

У разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку», резолютивна частина рішення суду повинна відповідати вимогам статей 38, 39 цього Закону та положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК України.

Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк

Постанова від 19 квітня 2017 року № 6-3057цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/90D95629802D5F21C22581160030F169

Share this post


Link to post
Share on other sites

ВСУ отправляя дело на новое рассмотрение указал, что при обращении взыскания на предмет ипотеки путем продажи от своего имени, суды доверенности ипотекодержателям не дают, а продажа происходит на основании договора ипотеки. Кроме того, в любом случае резулятивная часть решения должна соответствовать Закону, а именно указана первоначальная цена и полный состав задолженности. Также суды, должны определить приобреталась ли недвижимость за кредитные деньги и если нет, то в решении обязательно указать куда выселяются собственники недвижимости. В случае невозможности предоставления другого жилья, суд обязан отказать в требованиях о выселении.

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Интересно как именно определит суд куда выселять?Как отрегулировано предоставление другого жилья? 

Share this post


Link to post
Share on other sites
В 16.05.2017 в 01:51, Канар сказал:

Интересно как именно определит суд куда выселять?Как отрегулировано предоставление другого жилья? 

Никак не отрегулировано, что и может быть объектом злоупотребления.

Мне попадалось пару исков, где кредиторы просили выселить должников по адресу в селе в другой области.

У меня есть пару идей, как это разбивать.

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
On 22.05.2017 at 8:36 PM, у.zaporozhskiy said:

Никак не отрегулировано, что и может быть объектом злоупотребления.

Мне попадалось пару исков, где кредиторы просили выселить должников по адресу в селе в другой области.

У меня есть пару идей, как это разбивать.

Как? 

Share this post


Link to post
Share on other sites
В 06.12.2017 в 02:09, Канар сказал:

Как? 

В  том, что условия, которые предлагаются совершенно не соответствуют тем, которые были у человека.

Помимо прочего, у человека здесь работа, у детей садик, школа и т.д.

Еще как вариант родители проживают рядом.

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
В 11.12.2017 в 00:30, у.zaporozhskiy сказал:

В  том, что условия, которые предлагаются совершенно не соответствуют тем, которые были у человека.

Помимо прочего, у человека здесь работа, у детей садик, школа и т.д.

Еще как вариант родители проживают рядом.

Надо зацепиться за какую нибудь статью,  она есть,  и я не удивлюсь если она будет выглядеть банально.  Уже  2года исследую ипотеку и Вы знаете открыл как можно отстоять права детей иными статьями,  не службой по правам детей и евроконвецией. Так же я близок к началу создания прицендента в ипотечной практике в статье 24, 37 и 38. Практики не хватает ну и конечно бурная фантазия ВСУ мешает=) 

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
15 часов назад, Канар сказал:

Вы знаете открыл как можно отстоять права детей иными статьями,  не службой по правам детей и евроконвецией. Так же я близок к началу создания прицендента в ипотечной практике в статье 24, 37 и 38

Так это же хорошо: "О сколько нам открытий чудных готовит просвещения дух..." Хотя и право у нас материальное, но прИцеНдент делу не помешает.... Прошу не воспринимать как иронию, скорее просто шутки ради :rolleyes:

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

.......И опыт, сын ошибок трудных, и гений, парадоксов друг 

  • Haha 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Ничего не меняется веками...

Share this post


Link to post
Share on other sites
48 минут назад, Bolt сказал:

Ничего не меняется веками...

А древо жизни зеленеет

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

"Суха мой друг теория везде...

Словами диспуты ведутся, из слов системы создаются.." (c) 

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites

Можно добавить остроты в теме... А если заявляют "стягнення" на нежилую недвижимость, то положения ЖК уже не сработают и останется разве что ст.ст. 38, 39 ЗУ "Про ипотеку"... ?

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
14 часов назад, west11 сказал:

Можно добавить остроты в теме... А если заявляют "стягнення" на нежилую недвижимость, то положения ЖК уже не сработают и останется разве что ст.ст. 38, 39 ЗУ "Про ипотеку"... ?

Думаю, да.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      05 червня 2020 року м. Київ
      справа № 759/11951/19
      провадження № 22-ц/824/3712/2020
      Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
      Іванової І.В. (суддя-доповідач), Матвієнко Ю.О., Мельника Я.С.
      сторони :
      позивач - Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк»
      відповідач - ОСОБА_1
      розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 05 грудня 2019 року у складі судді П`ятничук І.В., повний текст складений 23.12.2019 року,
      встановив:
      У червні 2019 року позивач АТ КБ «Приватбанк» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 та просив стягнути з останньої заборгованість за кредитним договором б/н від 13 квітня 2011 року.
      Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 звернулась до позивача з метою отримання банківських послуг, у зв`язку з чим підписала заяву б/н від 13 квітня 2011 року, згідно якої отримала кредит у розмірі 10 000 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом із кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки.
      Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом з Умовами та правилами надання банківських послуг, Правилами користування платіжною карткою та Тарифами банку складає між ним та банком Договір, що підтверджується підписом у заяві. В наслідок невиконання відповідачем своїх зобов`язань за договором утворилась заборгованість.
      Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 05 грудня 2019 року у задоволенні позовних вимог АТ КБ «Приватбанк» відмовлено.
      В апеляційній скарзі АТ КБ «Приватбанк» просить скасувати рішення суду першої інстанції через порушення норм матеріального і процесуального права та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги банку задовольнити.
      Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги позивач зазначає про те, що судом не було встановлено істотної обставини - строк дії картки. Відповідно до довідки, яка міститься в матеріалах справи, відповідачу були надані кредитні картки № НОМЕР_1 , № НОМЕР_2 зі строком дії перевипущеної картки до останнього дня 09.2018 року, тобто картка була перевипущена. Відповідач активно користувалась карткою з терміном дії 09/18, а саме, користувалась кредитними коштами, знімала готівку в банкоматах, розраховувалась в торгівельній мережі, що, як зауважує позивач, неможливо здійснити без наявної картки, а також частково сплачувала заборгованість.
      Скаржник також звертає увагу, що перебіг позовної давності щодо повернення кредиту в повному обсязі, враховуючи висновки Верховного Суду України, починається із наступного дня після спливу строку дії картки.
      Від відповідача ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому остання вказує, що право на звернення до суду у позивача виникло з 28 лютого 2015 року, однак реалізоване це право було лише 07 червня 2019 року, тобто з пропуском строку позовної давності.
      ОСОБА_1 також посилається на те, що законодавство не відносить банківські виписки до первинних документів бухгалтерського обліку, а тому їх не можна розглядати як належний та допустимий доказ, що обґрунтовує наявність відповідного розміру її заборгованості та механізму обчислення боргу.
      Крім того відповідач зазначає, що у наданій до суду позивачем анкеті-заяві про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг від 13 квітня 2011 року процентна ставка не зазначена, також не зазначені в ній і умови договору про встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов`язання у вигляді грошової суми та її визначеного розміру, про стягнення яких просить банк.
      Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.
      Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
      Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмово провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
      Враховуючи вищезазначене, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
      Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, виходячи з наступного.
      Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
      Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Судом встановлено, що 13 квітня 2011 року ОСОБА_1 підписала анкету-заяву б/н, згідно якої отримала кредит у розмірі 10 000 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом із кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки (а. с. 8).
      Згідно розрахунку, наданого АТ КБ «Приватбанк», заборгованість відповідача перед банком на 31 травня 2019 року складає 327 608 грн. 97 коп., з яких 9 416 грн. 42 коп. заборгованість за кредитом; 315 132 грн. 55 коп. заборгованість по процентам за користування кредитом; 3 060 грн. заборгованість за пенею та комісією (а.с. 4-7).
      При цьому позивач посилається на те, що законодавством не передбачено вимагати від боржника повернення лише повної суми заборгованості, а кредитодавець на свій розсуд може вимагати від боржника будь-яку частину суми заборгованості за кредитом. У зв`язку з наведеним, заборгованість до стягнення становить 120 998 грн. 27 коп., з яких 9 416 грн. 42 коп. заборгованість за кредитом, 111 581 грн.85 коп. заборгованість по процентам за користування кредитом з 13 квітня 2011 року по 30 березня 2018 року.
      Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку щодо пропуску АТ КБ «Приватбанк» строку позовної давності, оскільки прострочена заборгованість за кредитом виникла 30 листопада 2014 року, а банк звернувся до суду з відповідним позовом лише 22 червня 2019 року.
      Однак, колегія суддів не може погодитися з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
      Згідно ст.ст. 256, 257 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
      Разом з тим, відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
      Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№o. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
      Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
      У пунктах 91-93 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц (провадження № 14-10цс18) відступлено від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, та зроблено висновок, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.
      Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.
      Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу).
      Тлумачення статті 264 ЦК України свідчить, що переривання позовної давності можливе виключно в межах позовної давності.
      Аналогічний по суті висновок зроблено в постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-1996цс16.
      У постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 3-269гс16 зроблено висновок, що «до дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, з урахуванням конкретних обставин справи, можуть належати: визнання пред`явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій».
      У постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року у справі № 6-2891цс16 вказано, що «відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку; після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. Вчинення боржником дій з виконання зобов`язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою».
      У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2018 року в справі № 161/15679/15-ц (провадження № 61-765св18) міститься висновок по застосуванню частини першої статті 264 ЦК України та вказано, що з тлумачення цієї норми слідує, що вона пов`язує переривання позовної давності з будь-якими активними діями зобов`язаного суб`єкта (боржника). При цьому не виключається й випадку, коли переривання перебігу позовної давності буде відбуватися внаслідок визнання боргу, що здійснюється іншими суб`єктами, якщо на це була виражена воля боржника. Тобто, коли боржник виражає свою згодою чи уповноважує на це відповідного іншого суб`єкта».
      Як вбачається з матеріалів справи, відповідач ОСОБА_1 періодично вносила платежі на погашення кредиту, а останній платіж здійснила 13 лютого 2017 року в розмірі 2 040 грн., що згідно з ч. 1 ст. 264 ЦК України свідчить про переривання перебігу позовної давності, даний позов АТ КБ «Приватбанк» пред`явив до суду 22 червня 2019 року, тобто в межах трирічного строку позовної давності.
      Отже, матеріалами справи стверджується що кредитний договір укладений між сторонами у формі заяви з приєднанням до Умов та Правил надання банківських послуг.
      У відповідності до вимог частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
      За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
      Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
      У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
      Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
      Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).
      Згідно із частиною першою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.
      За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
      У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку АТ КБ «Приватбанк»).
      Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв`язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.
      Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
      Згідно зі статтею 1049 згаданого Кодексу позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
      Згідно із частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
      Таким чином, в разі укладення кредитного договору проценти за користування позиченими коштами поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).
      Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
      У наданій до суду заяві-анкеті від 13 квітня 2011 року, підписаній сторонами, інформація про процентну ставку відсутня.
      Банк, пред`являючи вимоги про погашення кредиту, просив у тому числі, крім тіла кредиту (сума, яку фактично отримав в борг позичальник), стягнути складові його повної вартості, зокрема заборгованість по процентам за користування кредитними коштами.
      Позивач, обґрунтовуючи право вимоги в цій частині, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором, долучив до позовної заяви витяг з Умов і правил надання банківських послуг, які не містять підпису позичальника, у яких передбачено, що клієнт зобов`язується погашати заборгованість за кредитом, сплатити нараховані за весь період користування кредитом відсотки, винагороду та неустойку (штраф, пеню).
      Аналізуючи зміст наданих Умов, апеляційний суд визнає неможливим встановити чи діяли Умови та у якій саме редакції на момент укладання кредитного договору, з огляду на відсутність відомостей про те, з якими саме Умовами ознайомлений та погодився відповідач.
      Водночас матеріали справи не містять підтверджень, що саме цей витяг з Умов та правил надання банківських послуг розумів відповідач та ознайомився і погодився з ними підписуючи анкету-заяву про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг у АТ КБ «Приватбанк», а також те, що зазначені документи на момент отримання відповідачем кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати процентів за користування кредитними коштами, саме у зазначених в цих документах, що додані банком до позовної заяви, розмірах і порядках нарахування.
      Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування, що підтверджено й у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження N 6-16цс15) і не спростовано позивачем при розгляді вказаної справи.
      Отже в даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини першої статті 634 ЦК України за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ "Приватбанк" в період - з часу виникнення спірних правовідносин до моменту звернення до суду із вказаним позовом, тобто кредитор міг додати до позовної заяви витяг з Умов у будь-якій редакції, що найбільш сприятлива для задоволення позову.
      За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачу Умови та правила надання банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату процентів за користування кредитними коштами, наданий банком витяг з Умов не може розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачем кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджує вказаних обставин.
      З урахуванням зазначеного, відсутні підстави вважати, що при укладенні договору АТ КБ "Приватбанк" дотримався вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону № 1023-XII про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, які вважав узгодженими банк.
      Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності та розумності та уможливив покладання на слабшу сторону - споживача невиправданий тягар з`ясування змісту кредитного договору.
      Саме до такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03 липня 2019 року по справі №342/180/17, вказані висновки є обов`язковими для судів першої, апеляційної інстанції.
      За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню у відповідності до п. 4 ст. 376 ЦПК України із ухваленням нового рішення, яким позовні вимоги АТ КБ «Приватбанк» слід задовольнити частково, стягнувши із ОСОБА_1 тільки заборгованість по тілу кредиту у розмірі 9 416 грн. 42 коп., а в решті позову слід відмовити із вищезазначених підстав.
      Колегія суддів звертає увагу на те, що надана стороною позивача Довідка про умови кредитування з використання картки «Універсальна, 30 днів пільгового періоду» є нечитабельною, з її змісту неможливо встановити, зокрема, відсоткову ставку за користування кредитними коштами, а тому дана довідка не може бути досліджена судом у повному обсязі.
      Згідно ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Керуючись ст. ст. 374, 376, 381, 389 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах,-
      постановив :
      Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» задовольнити частково.
      Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 05 грудня 2019 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
      Позов Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості задовольнити частково.
      Стягнути з ОСОБА_1 (індивідуальний податковий номер НОМЕР_3 ) на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» (код ЄДРПОУ 14360570) суму заборгованості за кредитним договором у розмірі 9 416 грн. 42 коп. та судові витрати у розмірі 374 грн.
      В решті позову відмовити.
      Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, окрім випадків передбачених ч.3 ст. 389 ЦПК України.
      Головуючий:
      Судді:
      Джерело: ЄДРСР 89731899
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      13 квітня 2020 року
      м. Київ
      справа № 372/866/17
      провадження № 61-18512св19
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Осіяна О. М.,
      учасники справи:
      позивач - публічне акціонерне товариство «Фідобанк»,
      відповідач - ОСОБА_1 ,
      треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , приватний нотаріус Обухівського районного нотаріального округу Київської області Щур Надія Романівна,
      розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Фідобанк» на рішення Обухівського районного суду Київської області від 29 вересня 2017 року у складі судді Кравченка М. В. та постанову Київського апеляційного суду від 09 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Соколової В. В., Андрієнко А. М., Поліщук Н. В.,
      ВСТАНОВИВ:
      1. Описова частина
      Короткий зміст позовних вимог
      У березні 2017 року публічне акціонерне товариство «Фідобанк» (далі - ПАТ «Фідобанк») звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , приватний нотаріус Обухівського районного нотаріального округу Київської області Щур Н. Р. (далі - ПНОРНОКО Щур Н. Р. ), про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Позовна заява мотивована тим, що 30 травня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Себ Банк», правонаступником якого є ПАТ «Фідобанк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, згідно з яким останньому надано кредит у розмірі 110 500 доларів США на умовах, викладених у договорі, та кінцевим строком повернення 28 травня 2027 року.
      На забезпечення виконання зобов`язань за вищевказаним договором в цей же день між цими ж сторонами було укладено договір іпотеки, згідно з яким в іпотеку банку передано земельну ділянку площею 0,1105 га для ведення садівництва, що знаходиться на території Української міської ради Обухівського району Київської області, яка належить іпотекодавцю на підставі договору купівлі-продажу від 30 травня 2007 року.
      В подальшому вказана земельна ділянка була відчужена ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 02 вересня 2013 року.
      У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_2 умов кредитного договору утворилась заборгованість, яка станом на 23 лютого 2017 року становить 137 255,69 доларів США.
      Ураховуючи викладене, ПАТ «Фідобанк» відповідно до статей 23, 33 Закону України «Про іпотеку» просив в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором від 30 травня 2007 року в сумі 137 255,69 доларів США, що еквівалентно в національній валюті по курсу Національного банку України 3 702 179 грн 88 коп., звернути стягнення на земельну ділянку площею 0,1105 га з цільовим призначенням для ведення садівництва, що розташована за адресою: Київська область, Обухівський район, на території Української міської ради з кадастровим номером 3223151000:04:022:0051, що належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 02 вересня 2013 року, встановивши початкову ціну реалізації не нижче звичайних цін на цей вид майна під час проведення виконавчих дій.
      Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
      Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 29 вересня 2017 року у задоволенні позову ПАТ «Фідобанк» відмовлено.
      Рішення місцевого суду мотивовано тим, що позивачем не доведено своїх позовних вимог, а також порушення його прав саме відповідачем, оскільки договір іпотеки з відповідачем не укладався, будь-яких правочинів між цими сторонами щодо спірних правовідносин не здійснювалося, тому відсутні ознаки невиконання відповідачем своїх цивільно-правових зобов`язань, відповідач не є іпотекодавцем спірного майна, будь-які заходи позасудового врегулювання спору між сторонами не вживались.
      Постановою Апеляційного суду Київської області від 05 квітня 2018 року у складі колегії судді: Волохова Л. А., Матвієнко Ю. О., Мельника Я. С. апеляційну скаргу ПАТ «Фідобанк» задоволено.
      Рішення Обухівського районного суду Київської області від 29 вересня 2017 року скасовано та ухвалено нове про задоволення позову.
      Вирішено в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором від 30 травня 2007 року у розмірі 137 255,69 доларів США, що складається із: заборгованості за кредитом - 100 831,18 доларів США; заборгованості по процентах - 23 009,16 доларів США, що еквівалентно в національній валюті згідно курсу Національного банку України - 3 702 179 грн 88 коп., звернути стягнення на земельну ділянку площею 0,1105 га з цільовим призначенням для ведення садівництва, що розташована за адресою: Київська область, Обухівський район, на території Української міської ради з кадастровим номером 3223151000:04:022:0051, що належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 02 вересня 2013 року, встановивши початкову ціну не нижче звичайних цін на цей вид майна під час проведення виконавчих дій. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Постановою Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
      Постанову Апеляційного суду Київської області від 05 квітня 2018 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Постановою Київського апеляційного суду від 09 вересня 2019 року апеляційну скаргу ПАТ «Фідобанк» задоволено частково.
      Рішення Обухівського районного суду Київської області від 29 вересня 2017 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.
      Позовні вимоги ПАТ «Фідобанк» залишено без задоволення.
      Судове рішення апеляційного суд мотивовано тим, що під час існування спірних договірних відносин та розгляду справи судами власники земельної ділянки, яка є предметом іпотеки, неодноразово змінювались, а з 04 квітня 2018 року ним є ОСОБА_4 . Враховуючи те, що зміна власника земельної ділянки, яка є предметом спору, є суттєвою обставиною, а апеляційний суд позбавлений під час апеляційного перегляду справи здійснювати заміну відповідача, відповідно до ЦПК України, суд дійшов висновку про залишення позовних вимог без задоволення.
      Разом із тим, апеляційний суд зазначив, що судове рішення місцевого суду не можна вважати обґрунтованим, оскільки судом було допущено неповне зясування обставин справи, що призвело до неправильного вирішення справи по суті і є підставою для його скасування.
      Короткий зміст вимог касаційних скарг
      У касаційній скарзі ПАТ «Фідобанк», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати і ухвалити нове судове рішення, яким направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 22 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
      Аргументи учасників справи
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом не було враховано, що на час звернення до місцевого суду із позовом у березні 2017 року його було подано до належного відповідача - ОСОБА_1 , яка була власником земельної ділянки у період з 02 вересня 2013 року і до 04 квітня 2018 року. Під час перегляду справи Верховним Судом, який направив її на новий апеляційний розгляд, банк дізнався про зміну власника земельної ділянки, у звязку із чим звернувся до апеляційного суду із заявою про заміну кредитору у зобовязанні із посиланням на статтю 55 ЦПК України, відповідно до якої у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора у зобовязанні, а також у інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-які стадії цивільного процесу.
      Проте, апеляційний суд послався на статтю 51 ЦПК України, що призвело до порушення прав позивача.
      Відзив на касаційну скаргу від сторін не надходив
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      Між ВАТ «СЕБ Банк» та ОСОБА_2 30 травня 2007 року було укладено кредитний договір № 523, за умовами якого останньому надавався кредит на придбання нерухомого майна в сумі 110 500 доларів США, які він зобов`язувався повертати банку частинами відповідно до графіку платежів за кредитом. Кінцевий строк погашення кредиту був визначений 28 травня 2027 року. В кредитному договорі також зазначено нерухоме майно, що придбається: земельна ділянка площею 0,1105 га, кадастровий номер 3223151000:04:022:0013, яка знаходиться за адресою: Київська область, Обухівський район, територія Української міської ради, продавець ОСОБА_5 . Зазначені в кредитному договорі і предмети іпотеки: 1) земельна ділянка площею 0,5328 га, що знаходиться за адресою: Київська область, с. Підгірці; 2 ) земельна ділянка площею 0,1875 га, що знаходиться за адресою: Київська область, с. Підгірці; 3 ) земельна ділянка 0,1105 га, яка знаходиться за адресою: Київська область, Обухівський район, територія Української міської ради.
      Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 13 грудня 2012 року було задоволено позов ПАТ «Фідобанк» до ОСОБА_2
      Стягнуто з ОСОБА_2 100 831,18 доларів США заборгованості за кредитом, що становить за курсом Національного банку України 805 338 грн 64 коп., 23 009,16 доларів США заборгованості по відсоткам, що становить за курсом Національного банку України 183 774 грн 16 коп., 39 996 грн 30 коп. пені, що разом становить 1 029 109 грн 10 коп.
      Згідно з розрахунком, наданим стороною позивача, боргові зобов`язання ОСОБА_2 залишаються невиконаними, і на час звернення з позовом до суду становлять 100 831,18 доларів США заборгованості за кредитом, що за курсом Національного банку України еквівалентно 2 719 706 грн 31 коп., 36 424,51 доларів США заборгованості по відсоткам, що за курсом Національного банку України еквівалентно 982 473 грн 57 коп., що разом становить 3 702 179 грн 88 коп.
      У забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором 30 травня 2007 року між ВАТ «СЕБ БАНК» та ОСОБА_2 було укладено та нотаріально посвідчено договір іпотеки № 523/2. Відповідно до цього договору в якості забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором ОСОБА_2 було передано в іпотеку банку земельну ділянку площею 0,1105 га з цільовим призначенням для ведення садівництва, що розташована за адресою: Київська область, Обухівський район, на території Української міської ради.
      За договором купівлі-продажу від 30 травня 2007 року ОСОБА_2 набув право власності на земельну ділянку площею 1105 кв. м, що розташована на території Української міської ради Обухівського району Київської області, кадастровий номер: 3223151000:04:022:0051 та має цільове призначення для ведення садівництва. Право власності ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку площею 0,1105 га з цільовим призначенням для ведення садівництва, що розташована за адресою: Київська область, Обухівський район, на території Української міської ради, кадастровий номер: 3223151000:04:022:0051 підтверджується також Державним актом ЯЕ № 510338, виданим Управлінням земельних ресурсів у Обухівському районі 18 жовтня 2007 року.
      Згідно зі звітом суб`єкта оціночної діяльності ПП «ТА-експерт-Сервіс» станом на 02 березня 2018 року вартість земельної ділянки 0,1105 га, кадастровий номер 3223151000:04:022:0013, яка знаходиться за адресою: Київська область, Обухівський район, територія Української міської ради, визначена в розмірі 285 267 грн.
      З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна сформованої 24 липня 2017 року щодо об`єкту нерухомості земельна ділянка кадастровий номер: 3223151000:04:022:0051, вбачається, що вказана земельна ділянка 02 вересня 2013 року була зареєстрована за ОСОБА_6 на підставі договору дарування № 705 від 14 березня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кирпич Л. В., і в той же день 02 вересня 2013 року було зареєстровано право власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу № 4114 від 02 вересня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Головкіна Я. В. При цьому, відомості про реєстрацію іншого речового права, державну реєстрацію іпотеки, реєстрацію обтяжень та заборон на відчуження відсутні.
      З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, сформованої 17 лютого 2017 року щодо фізичної особи ОСОБА_2 вбачається, що договір іпотеки № 523/2 від 30 травня 2007 року, посвідчений ПНОНОКО Щур Н. Р., був внесений до відповідних реєстрів 20 березня 2012 року, об`єктом обтяження визначено: невизначене майно земельна ділянка 0,1105 га, розташована на території Української міської ради, Обухівський район, Київська область, кадастровий номер 3223151000:04:022:0051.
      Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, сформованим 02 вересня 2013 року, підтверджується, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки 0,1105 га, розташованої на території Української міської ради, Обухівський район, Київська область, кадастровий номер 3223151000:04:022:0051.
      Проте, Інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, сформована 04 червня 2019 року щодо об`єкту нерухомого майна: земельна ділянка, кадастровий номер 3223151000:04:022:0051, свідчить про те, що вказана земельна ділянка належить ОСОБА_4 на підставі договору дарування № 237 від 04 квітня 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Татарин М. В. При цьому, відомості про реєстрацію іншого речового права, державну реєстрацію іпотеки, реєстрацію обтяжень та заборон на відчуження відсутні. Вказані обставини також підтверджуються договором дарування земельної ділянки від 04 квітня 2018 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, сформованим 04 квітня 2018 року щодо земельної ділянки кадастровий номер 3223151000:04:022:0051.
      В ході розгляду справи ОСОБА_1 та ОСОБА_2 наголошували на тому, що кредитний договір був укладений з метою придбання земельної ділянки 0,1105 га, кадастровий номер 3223151000:04:022:0013, яка і була передана в іпотеку. Земельна ділянка з кадастровим номером 3223151000:04:022:0051 в іпотеку не передавалась, а тому вимоги позивача є безпідставними.
      За даними публічної кадастрової карти земельні ділянки з кадастровим номером 3223151000:04:022:0013 та 3223151000:04:022:0051 мають однакову площу 0,1105 га, знаходяться за адресою: Київська область, Обухівський район, територія Української міської ради та є сусідніми. Станом на 15 березня 2018 року власником земельної ділянки з кадастровим номером 3223151000:04:022:0051 є ОСОБА_1 , а земельної ділянки 3223151000:04:022:0013 ОСОБА_7 .
      При новому розгляді справи, ухвалою апеляційного суду занесеною до протоколу судового засіданні від 22 липня 2019 року, у ПНОНОКО Щур Н. С. було витребувано матеріали, на підставі яких було здійснено посвідчення договору іпотеки № 523/2 та здійснено реєстраційні дії щодо реєстрації іпотеки і заборон 20 березня 2012 року. ПНОНОКО Щур Н. С. на виконання ухвали суду були надані засвідчені копії договору іпотеки № 523/2 від 30 травня 2007 року та кредитний договір № 523, укладені між ВАТ «СЕБ БАНК» та ОСОБА_2 . Згода дружини ОСОБА_2 - ОСОБА_9 на купівлю та передачу в іпотеку земельної ділянки, договір купівлі-продажу земельної ділянки від 30 травня 2007 року, укладений між ОСОБА_10 та ОСОБА_2 щодо земельної ділянки з кадастром номером 3223151000:04:022:0051, яка знаходиться за адресою: Київська область, Обухівський район, територія Української міської ради, з витягом про державну реєстрацію цього правочину, а також витяги про реєстрацію заборон та іпотеки від 30 травня 2007 року щодо даної земельної ділянки. Також ПНОНОКО Щур Н. С. надано звернення ПАТ «СЕБ БАНК» від 06 березня 2012 року, в якому повідомляється про відсутність даних щодо іпотеки і заборон, які мали бути внесені при укладенні договору іпотеки № 523/2, на підставі якого ПНОНОКО Щур Н. С. 20 березня 2012 року була здійснена реєстрація обтяження нерухомого майна іпотекою.
      2. Мотивувальна частина
      Позиція Верховного Суду
      08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
      Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      За таких обставин розгляд касаційної скарги ПАТ «Фідобанк» здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.
      Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Касаційна скарга ПАТ «Фідобанк» підлягає залишенню без задоволення.
      Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
      Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
      Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
      Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Встановлено й вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням вимог процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
      Згідно з положеннями частин першої та другої статті 11 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час звернення банком до суду (далі - ЦПК України 2004 року), суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
      Відповідно до статті 30 ЦПК України 2004 року, сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
      Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов предявлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача (частина перша статті 33 ЦПК України 2004 року).
      Статтею 119 ЦПК України 2004 року передбачено, що, викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.
      Таке саме положення встановлено у статті 175 ЦПК України.
      Згідно з частинами першою, третьою статті 13 чинного ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
      Відповідно до статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
      Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (частини перша, друга, четверта статті 51 ЦПК України).
      Згідно з частинами першою, шостою статті 367 ЦПК України Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
      В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
      Відповідно до статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: 1) залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення; 2) скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення; 3) визнати нечинним судове рішення суду першої інстанції повністю або частково у передбачених цим Кодексом випадках і закрити провадження у справі у відповідній частині; 4) скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково; 5) скасувати судове рішення і направити справу для розгляду до іншого суду першої інстанції за встановленою підсудністю; 6) скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції; 7) скасувати ухвалу про відкриття провадження у справі і прийняти постанову про направлення справи для розгляду до іншого суду першої інстанції за встановленою підсудністю; 8) у передбачених цим Кодексом випадках скасувати свою постанову (повністю або частково) і прийняти одне з рішень, зазначених в пунктах 1-7 частини першої цієї статті.
      Відповідно до пункту 4 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обовяковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обовязки осіб, що не були залучені до участі у справі.
      Під час апеляційного розгляду встановлено, що власники спірної земельної ділянки неодноразово змінювались, а з 04 квітня 2018 року ним є ОСОБА_4 , який не є стороною по справі.
      Апеляційний суд в силу своїх процесуальних повноважень, визначених статтями 367, 374 ЦПК України, не має права на залучення на стадії апеляційного розгляду до участі у справі інших осіб, як і повноважень на скасування рішення суду з направленням справи на новий судовий розгляд. Ці недоліки не можуть бути усунені при розгляді справи апеляційним судом, у звязку з чим суд апеляційної інстанції в цій справі дійшов обґрунтованого висновку про скасування рішення місцевого суду з ухваленням нового рішення про залишення позовних вимог ПАТ «Фідобанк» без задоволення.
      Доводи касаційної скарги заявника про те, що він звертався до апеляційного суду із заявою про заміну кредитора у зобовязанні на підставі статті 55 ЦПК України, а апеляційний суд неправомірно послався на статтю 51 ЦПК України, не можуть бути прийняті судом, оскільки стаття, на яку посилається банк, передбачає процесуальне правонаступництво, яке відповідно до положень вказаної статті можливо на будь-якій стадії судового процесу, разом із тим, спірна земельна ділянка перейшла до нового власника відповідно до договору дарування, що унеможливлює здійснення заміни відповідача на стадії апеляційного перегляду справи на підставі статті 55 ЦПК України, як правонаступника.
      Оскільки апеляційний суд не допустив порушень вимог законодавства, у суду касаційної інстанції відсутні підстави для скасування його рішення.
      З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що аргументи касаційної скарги не спростовують висновки суду апеляційної інстанції, а зводяться до незгоди заявника з ухваленим у справі судовим рішенням.
      У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
      При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
      Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
      Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
      Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Фідобанк» залишити без задоволення.
      Постанову Київського апеляційного суду від 09 вересня 2019 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Судді: Н. Ю. Сакара
      О. В. Білоконь
      О. М. Осіян
      Джерело: ЄДРСР 88834189
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      1 квітня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 520/13067/17
      Провадження № 14-397 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула матеріали справи за позовом ОСОБА_1 (далі - позивачка) до Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТзОВ) «Кей-Колект», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни (далі - приватний нотаріус) про визнання незаконною та скасування реєстрації права власності
      за касаційною скаргою ТзОВ «Кей-Колект» на рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 квітня 2018 року, ухвалене суддею Бескровним Я. В., і постанову Апеляційного суду Одеської області від 18 жовтня 2018 року, прийняту колегією суддів у складі Калараша А. А., Заїкіна А. П., Погорєлової С. О.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Короткий зміст позовних вимог
      1. 30 жовтня 2017 року позивачка звернулася до суду з позовною заявою, в якій просила визнати незаконною та скасувати державну реєстрацію права власності за ТзОВ «Кей-Колект» на квартиру АДРЕСА_1 - квартира ), з відкриттям розділу та присвоєнням об`єкту нерухомого майна нового реєстраційного номера 896497551101, проведену 4 квітня 2016 року приватним нотаріусом як державним реєстратором нерухомого майна.
      2. Мотивувала позов такими обставинами :
      2.1. 9 листопада 2006 року ОСОБА_2 (далі - позичальник) уклав з Акціонерним комерційним інноваційним банком (далі - АКІБ) «УкрСиббанк» (після зміни найменування - Публічне акціонерне товариство (далі - ПАТ) «УкрСиббанк») договір про надання споживчого кредиту № 942-11 ДОУ 1 П (далі - кредитний договір), згідно з яким банк надав позичальникові кредит у розмірі 60 000 дол. США на строк до 9 листопада 2016 року.
      2.2. 9 листопада 2006 року позивачка та позичальник як іпотекодавці уклали з АКІБ «УкрСиббанк» іпотечний договір за реєстровим номером 4575 (далі - договір іпотеки). Згідно з умовами цього договору з метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором іпотекодавці передали в іпотеку АКІБ «УкрСиббанк» квартиру, яка є їхньою власністю у рівних частках.
      2.3. Того ж дня з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором позивачка уклала з АКІБ «УкрСиббанк» договір поруки № 942-11.
      2.4. 11 червня 2012 року ПАТ «УкрСиббанк» уклало з ТзОВ «Кей-Колект» договір факторингу № 4, згідно з умовами якого банк відступив ТзОВ «Кей-Колект» право вимоги за кредитним договором, а також договір відступлення права вимоги за договором іпотеки.
      2.5. ІНФОРМАЦІЯ_2 позичальник помер.
      2.6. 4 квітня 2016 року приватний нотаріус внесла запис № 14066626 про державну реєстрацію права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект».
      2.7. 7 квітня 2016 року, тобто після державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект», що відбулася 4 квітня 2016 року, приватний нотаріус прийняла відповідне рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
      2.8. Оскільки предметом спору не є оскарження дій або бездіяльності приватного нотаріуса як державного реєстратора прав на нерухоме майно, і цей спір не є спором фізичної особи із суб`єктом владних повноважень з приводу виконання ним владних управлінських функцій, справу слід розглядати за правилами цивільного судочинства.
      2.9. З огляду на висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 12 квітня 2017 року у справі № 6-2962цс19, ТзОВ «Кей-Колект» могло пред`явити вимогу до спадкоємців позичальника лише у межах строку, встановленого статтею 1281 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України.
      2.10. Позивачка не отримувала від ТзОВ «Кей-Колект» повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки, що є порушенням вимог статті 35 Закону України «Про іпотеку».
      2.11. Приватний нотаріус порушила приписи пунктів 15, 36 і 46 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868.
      2.12. Позивачка та позичальник передали квартиру в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за споживчим кредитом, що був наданий у доларах США; площа квартири становить 82,1 кв. м; позивачка та члени її сім`ї постійно проживають у квартирі. Тому до спірних правовідносин слід застосувати приписи Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
      (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 26 квітня 2018 року Київський районний суд м. Одеси ухвалив рішення, яким позов задовольнив.
      4. Мотивував рішення так :
      4.1. ТзОВ «Кей-Колект» не надало суду доказів повідомлення іпотекодавців відповідно до пункту 2.2.1 договору іпотеки про відступлення прав за кредитним чи іпотечним договорами, а також не надало доказів отримання позивачкою вимоги ТзОВ «Кей-Колект» від 19 листопада 2014 року, адресованої спадкоємцям позичальника.
      4.2. Про смерть позичальника ТзОВ «Кей-Колект» стало відомо 13 серпня 2013 року, а заяву про задоволення вимог кредитора цей відповідач надіслав до нотаріальної контори лише 13 листопада 2014 року, тобто поза встановленим статтею 1281 ЦК України шестимісячним строком.
      4.3. З огляду на висновки Верховного Суду України, сформульовані у постанові від 12 квітня 2017 року у справі № 6-2962цс16, після смерті позичальника ТзОВ «Кей-Колект» могло звернути стягнення на частину квартири цього боржника у порядку, визначеному пунктом 2 частини другої статті 1282 ЦК України, лише шляхом звернення з позовом до суду.
      (3) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 18 жовтня 2018 року Апеляційний суд Одеської області ухвалив постанову, якою залишив без змін рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 квітня 2018 року.
      6. Мотивував постанову так :
      6.1. Спір виник з приводу порушення права власності позивачки на квартиру внаслідок дій ТзОВ «Кей-Колект» і приватного нотаріуса щодо реєстрації такого права за ТзОВ «Кей-Колект». Враховуючи те, що спірні правовідносини пов`язані із захистом права власності позивачки та з належністю виконання договору іпотеки, цей спір не є публічно-правовим. Тому його згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 15 травня 2018 року у справі № 686/2036/15-ц, треба розглядати за правилами цивільного судочинства.
      6.2. У матеріалах справи відсутні докази отримання позивачкою повідомлення ТзОВ «Кей-Колект» про намір звернути стягнення на предмет іпотеки. Суд першої інстанції обґрунтовано не взяв до уваги наявне в матеріалах справи рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення (т. 1, а. с. 62), оскільки у цьому повідомленні немає особистого підпису отримувача, а на судовому засіданні позивачка заперечувала факт отримання повідомлення ТзОВ «Кей-Колект» про намір звернути стягнення на предмет іпотеки.
      6.3. Приватний нотаріус порушила приписи статей 9 і 15 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а тому «рішення зазначеного суб`єкта владних повноважень від 04.04.2016 року № 896497551101 про реєстрацію права власності є протиправним».
      6.4. У матеріалах справи немає доказів звернення спадкоємців до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини або про відмову від прийняття спадщини, а також рішення суду про визнання їх такими, що прийняли спадщину, як і немає доказів того, що ТзОВ «Кей-Колект» пред`являло вимоги до спадкоємців позичальника.
      6.5. Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про те, що ТзОВ «Кей-Колект» мало право звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом реєстрації права власності на нього у позасудовому порядку на підставі іпотечного застереження, яке є в іпотечному договорі.
      (4) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. 3 грудня 2018 року ТзОВ «Кей-Колект» подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 18 жовтня 2018 року і прийняти нове рішення - про відмову у задоволенні позовних вимог або «постановити ухвалу про закриття провадження у справі» «у разі неухвалення рішення про залишення без задоволення позовних вимог». Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      (5) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      8. 29 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував тим, що ТзОВ «Кей-Колект» оскаржує рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 18 жовтня 2018 року через порушення правил юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      9. ТзОВ «Кей-Колект» мотивує касаційну скаргу так :
      9.1. У позовній заяві позивачка просить оцінити дії та рішення державного реєстратора як суб`єкта владних повноважень. Мотивує позов доводами про порушення приватним нотаріусом як державним реєстратором процедури державної реєстрації. Заявлена позовна вимога не є похідною від спору стосовно майна, а тому її має розглядати адміністративний суд з огляду на висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 14 червня 2016 року у справі № 826/4858/15, Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 4 квітня 2018 року у справі № 826/9928/15, від 16 травня 2018 року у справі № 826/4460/17, від 23 травня 2018 року у справі № 815/4618/16, від 13 червня 2018 року у справах № 803/1125/17 і № 820/2675/17 та Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульований у постанові від 25 липня 2018 року у справі № 128/3652/16-ц.
      9.2. Позивачка порушила територіальну підсудність, оскільки звернулася до суду за власним місцезнаходженням, а не за місцезнаходженням ТзОВ «Кей-Колект».
      9.3. Товариство надіслало «іпотекодавцю» вимогу про намір звернути стягнення на предмет іпотеки, яка є у матеріалах реєстраційної справи. Тому висновки судів першої й апеляційної інстанцій про невиконання ТзОВ «Кей-Колект» вказаного обов`язку є припущенням.
      9.4. ТзОВ «Кей-Колект» надало приватному нотаріусу усі документи, необхідні для проведення державної реєстрації права власності на квартиру.
      (2) Позиції інших учасників справи
      10. Позивачка та приватний нотаріус відзиви на касаційну скаргу не надали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо предметної та суб`єктної юрисдикції суду
      11. ТзОВ «Кей-Колект» у касаційній скарзі вказує на те, що позов стосується оцінки дій приватного нотаріуса як суб`єкта владних повноважень, яка, за твердженням позивачки, порушила процедуру державної реєстрації.Проте Велика Палата Верховного Суду з аргументами касаційної скарги про розгляд справи за правилами адміністративного судочинства не погоджується.
      12. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      13. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час подання позову до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      14. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, зазвичай, фізична особа.
      15. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час подання позову до суду, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією або законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      16. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      17. Юрисдикція адміністративних судів поширюється, зокрема, на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, на спори фізичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності (частина перша, пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у зазначеній редакції).
      18. У пункті 7 частини першої статті 3 КАС України у тій же редакції визначено, що суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      19. Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір.
      20. Стосовно терміну «владні управлінські функції», то зміст поняття «владні» полягає в наявності у суб`єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а «управлінські функції» - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб`єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб`єкта.
      21. З огляду на вказане до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (аналогічні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17 (пункт 5.7), від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 28-30), від 18 вересня 2018 року у справі № 823/218/17 (пункти 24-25), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (пункти 4.8-4.10), від 2 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а, від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17 (пункти 18-19), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункти 21-23), від 19 лютого 2020 року у справі № 520/5442/18 (пункти 18-20), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункти 16-17)).
      22. Тому помилковим є застосування статті 17 КАС України у редакції, чинній на час подання позову до суду, та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб`єкт владних повноважень. Для вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення складу учасників справи. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      23. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.
      24. У справі № 520/13067/17 позивачка просить визнати незаконною та скасувати проведену приватним нотаріусом державну реєстрацію права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект».Такий спір не є спором учасників публічно-правових відносин. Приватний нотаріус, здійснюючи державну реєстрацію права власності на квартиру, не мала публічно-правових відносин з позивачкою, оскільки така реєстрація права відбувалася за ТзОВ «Кей-Колект», а не за позивачкою.Остання обґрунтувала позов незаконністю вибуття у неї права власності на квартиру та відсутністю у ТзОВ «Кей-Колект» правомірного інтересу щодо реєстрації такого права у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
      25. Вимога про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на квартиру за іншою, ніж позивачка, особоює вимогою про захист позивачкою права власності на цей об`єкт від порушення особою, за якою це право зареєстроване на момент звернення позивачки до суду. Отже, суди першої й апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що спір має приватноправовий характер, а з огляду на суб`єктний склад сторін цього спору його слід вирішувати за правилами цивільного судочинства.
      26. Близькі за змістом висновки щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 826/14433/16 (К/9901/7474/18), від 11 квітня 2018 року у справі № 826/366/16, від 11 квітня 2018 року у справі № 554/14813/15-ц, від 17 квітня 2018 року у справі № 815/6956/15, від 15 травня 2018 року у справі № 826/2691/16, від 22 серпня 2018 року у справі № 820/4673/16, від 28 серпня 2018 року № 826/7122/15, від 29 серпня 2018 року у справі № 816/1604/17, від 7 листопада 2018 року у справі № 826/9963/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 826/10475/17, від 21 листопада 2018 року у справі № 814/1017/16, 16 січня 2019 року у справі № 755/9555/18, від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а.
      27. Доводи ТзОВ «Кей-Колект» про застосування для визначення юрисдикції суду висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі № 826/4858/15 та у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 квітня 2018 року у справі № 826/9928/15, від 16 травня 2018 року у справі № 826/4460/17, від 23 травня 2018 року у справі № 815/4618/16, від 13 червня 2018 року у справах № 803/1125/17 і № 820/2675/17 та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 липня 2018 року у справі № 128/3652/16-ц, Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятними:
      27.1. У постанові від 14 червня 2016 року в адміністративній справі № 826/4858/15 (провадження № 21-41а16) Верховний Суд України у складі колегії суддів судових палат в адміністративних, господарських і цивільних справах, скасовуючи судові рішення та закриваючи провадження у справі, вказав, що позов фізичної особи-іпотекодавця щодо незаконності дій державного реєстратора, який зареєстрував право власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем в рахунок виконання кредитного договору за відсутності договору про задоволення вимог іпотекодержателя, укладення якого було передбачене кредитним договором, слід розглядати за правилами цивільного судочинства, оскільки сторонами спору є сторони договору іпотеки, а не іпотекодавець і державні реєстратори й орган державної реєстрації прав на рухоме майно.
      27.2. У постанові від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 з метою встановлення чіткого критерію визначення юрисдикції у спорах щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, викладених, зокрема, у постановах від 4 квітня 2018 року у справі № 826/9928/15, від 16 травня 2018 року у справі № 826/4460/17, від 23 травня 2018 року у справі № 815/4618/16, від 13 червня 2018 року у справах № 803/1125/17 і № 820/2675/17, щодо належності до юрисдикції адміністративних судів спорів за позовами до державного реєстратора осіб, які не були заявниками вчинення реєстраційних дій, про скасування рішення та запису державного реєстратора у державному реєстрі стосовно державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
      27.3. У постанові від 25 липня 2018 року у справі № 128/3652/16-ц за позовом фізичної особи до приватного нотаріуса про визнання протиправними дій останнього з реєстрації за фактором права власності на нерухоме майно (звернення стягнення на предмет іпотеки) та про скасування відповідних рішень цього нотаріуса Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, закриваючи провадження у справі, застосував висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 4 квітня 2018 року у справі № 826/9928/15, від якого надалі вона відступила у постанові від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду, ніж той, який передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88)).
      (1.2) Щодо територіальної юрисдикції суду (підсудності справи)
      28. ТзОВ «Кей-Колект» у касаційній скарзі стверджує, що суди порушили територіальну підсудність, визначену частиною другою статті 27 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, оскільки позивачка звернулася до суду за власним місцезнаходженням, а не за місцезнаходженням ТзОВ «Кей-Колект». Велика Палата Верховного Суду вважає цей довід необґрунтованим.
      29. На час звернення позивачки до суду чинним був ЦПК України у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року. Тому частина друга статті 27 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, незастосовна до цієї справи.
      30. Відповідно до частини другої статті 109 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивачки до суду, позови до юридичних осіб пред`являються в суд за їхнім місцезнаходженням. Позови до кількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, пред`являються за місцем проживання або місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача (частина перша статті 113 зазначеної редакції кодексу).
      31. Проте територіальна юрисдикція суду за позовами з приводу нерухомого майна визначається за правилами виключної підсудності. Такі позови пред`являються за місцезнаходженням майна або основної його частини (частина перша статті 114 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду).
      32. Позивачка подала позовну заяву до Київського районного суду м. Одеси за місцезнаходженням квартири, визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на яку за ТзОВ «Кей-Колект» вона вимагає. Отже, суди першої й апеляційної інстанцій дотримали правило виключної підсудності цієї справи.
      (1.3) Щодо суті спору
      33. Суди першої й апеляційної інстанцій дійшли висновку про обґрунтованість позовної вимоги.Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком судів про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект» як такої, яка була проведена з порушеннями норм права.
      (1.3.1) Щодо повідомлення іпотекодавців про відступлення прав за договором іпотеки
      34. Іпотекодержатель зобов`язаний письмово у п`ятиденний строк повідомити боржника про відступлення прав за іпотечним договором і права вимоги за основним зобов`язанням (частина друга статті 24 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на час відступлення ПАТ «УкрСиббанк» на користь ТзОВ «Кей-Колект» прав вимоги за кредитним договором і за договором іпотеки).
      35. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що ТзОВ «Кей-Колект» набуло права вимоги за кредитним договором і за договором іпотеки від ПАТ «УкрСиббанк» згідно з договорами, укладеними 11 червня 2012 року.
      36. Крім того, суд першої інстанції встановив, що хоч згідно з пунктом 2.2.1 договору іпотеки іпотекодержатель зобов`язаний повідомити іпотекодавців про відступлення прав за цим договором чи за кредитним договором, однак докази такого повідомлення позивачки чи позичальника відсутні.
      (1.3.2) Щодо вимоги до спадкоємців позичальника (стаття 1281 ЦК України)
      37. У разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки (частини перша та друга статті 23 Закону України «Про іпотеку» у редакції, що була чинною на час державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект»).
      38. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред`явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред`явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги (частини друга та третя статті 1281 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Кредитор спадкодавця, який не пред`явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою статті 1281 ЦК України, позбавляється права вимоги (частина четверта вказаної статті у тій же редакції).
      39. Оскільки зі смертю позичальника зобов`язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, строки пред`явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців позичальника, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред`явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов`язань, забезпечених іпотекою. Сплив цих строків має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права) за основним і додатковим зобов`язаннями, а також припинення таких зобов`язань (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц (пункти 57-62), від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (пункт 69.5)).
      40. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, зокрема, такі обставини:
      40.1. ІНФОРМАЦІЯ_2 помер позичальник, про що ТзОВ «Кей-Колект» знало з огляду на зміст ухвали Київського районного суду м. Одеси від 13 серпня 2013 року у справі № 520/1392/13-ц за позовом ТзОВ «Кей-Колект»до позичальника та позивачки про стягнення заборгованості за кредитним договором.
      40.2. 13 листопада 2014 року ТзОВ «Кей-Колект» згідно зі статтею 1281 ЦК України направило до Третьої одеської державної нотаріальної контори вимогу до спадкоємців померлого позичальника, а 19 листопада 2014 року була заведена спадкова справа № 02-14. Немає доказів того, що позивачка отримала вказану вимогу.
      40.3. ТзОВ «Кей-Колект» пропустило строк, встановлений у статті 1281 ЦК України у редакції, що була чинною на час смерті позичальника та звернення ТзОВ «Кей-Колект» з вимогою до спадкоємців.
      41. З огляду на обставини, встановлені судами першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає, що права вимоги ТзОВ «Кей-Колект»щодо частини квартири, яка належала позичальнику, після його смерті могло реалізувати відповідно до правил, визначених статтями 1281 і 1282 ЦК України. Але з огляду на пропуск строку, встановленого статтею 1281 ЦК України, ТзОВ «Кей-Колект» не мало юридичних підстав для звернення до приватного нотаріуса з метою реєстрації за собою права власності на квартиру та для такої реєстрації, оскільки право вимоги до позичальника за договором іпотеки, а також його зобов`язання за цим договором припинилося.
      (1.3.3.) Щодо вимоги про усунення порушення зобов`язання (стаття 35 Закону України «Про іпотеку»)
      42. У разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 12 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на час проведення державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект»).
      43. У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 33 Закону України «Про іпотеку» у вказаній редакції).
      44. Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до Закону України «Про іпотеку» (частина перша та друга статті 36 цього Закону у редакції, чинній на час проведення державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект»).
      45. Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку» у зазначеній редакції).
      46. Суд апеляційної інстанції встановив, що договір іпотеки передбачав застереження про задоволення вимог іпотекодержателя.
      47. У разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору (частина перша статті 35 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на час звернення ТзОВ «Кей-Колект» з вказаною вимогою).
      48. За змістом частини першої статті 12, частини першої статті 33 та статті 35 Закону України «Про іпотеку» у вказаній редакції реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов`язання. І лише тоді, якщо останнє невиконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України «Про іпотеку» (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (пункт 41)).
      49. Приписи частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» не перешкоджають іпотекодержателю здійснювати права, визначені цим Законом та/або іпотечним договором, без попереднього повідомлення іпотекодавця тільки тоді, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя зазначеної статті у редакції, чинній на час звернення ТзОВ «Кей-Колект» з вимогою, передбаченою у частині першій цієї ж статті).
      50. Суд апеляційної інстанції встановив, що ТзОВ «Кей-Колект» направило на ім`я позичальника та позивачки повідомлення про намір звернути стягнення на предмет іпотеки лише 20 січня 2015 року, але відсутні докази отримання цього повідомлення адресатами.
      (1.3.4) Щодо порушення порядку державної реєстрації права власності
      51. Однією із загальних засад державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно виключно на підставах та в порядку, визначених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (пункт 4 частини першої статті 3 цього Закону у редакції, що була чинною на час державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект»).
      52. Перевірка документів на наявність підстав, зокрема, для прийняття відповідних рішень є одним з етапів державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (пункт 4 частини першої статті 18 вказаного Закону у тій же редакції).
      53. Державний реєстратор, яким може бути і нотаріус (пункт 2 частини першої статті 10 вказаного Закону у зазначеній редакції): 1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; 2) перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення (пункти 1-2 частини третьої статті 10 того ж Закону у відповідній редакції).
      54. Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень (абзац перший частини другої статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Так, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, зокрема, подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі (пункт 57 затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень у редакції, чинній на час державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект»).
      55. Суд апеляційної інстанції встановив, що ТзОВ «Кей-Колект» направило на ім`я позичальника, який помер ще 7 травня 2013 року, про що знало ТзОВ «Кей-Колект», а також на ім`я позивачки повідомлення про намір звернути стягнення на предмет іпотеки лише 20 січня 2015 року. Наявність доказів отримання вказаного повідомлення позивачкою суди попередніх інстанцій не встановили.
      56. У державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено, зокрема, у разі, якщо подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження. За наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав (пункт 4 частини першої, абзац перший частини другої статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, що була чинною на час державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект»).
      57. Отже, суди першої й апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що за відсутності документів, необхідних для державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект», така реєстрація проведена з порушенням вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» і Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень у відповідній редакції.
      (1.3.5) Щодо способу захисту права власності позивачки
      58. Записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав (абзац перший частини першої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, що була чинною на час державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект»).
      59. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що заявлена позовна вимога про визнання протиправним і скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект» фактично стосується запису про це право від 4 квітня 2016 року.
      60. Саме скасування такого запису є належним способом захисту прав та інтересів позивачки. Рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.17), від 4 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (пункт 5.17), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 74), від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а). А крім того, як встановив суд апеляційної інстанції, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень стосовно державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект» приватний нотаріус прийняла 7 квітня 2016 року, тобто після внесення 4 квітня 2016 року запису про таку реєстрацію.
      61. За змістом абзацу першого частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, що була чинною на час державної реєстрації права власності на квартиру за ТзОВ «Кей-Колект», а також на час ухвалення судами першої й апеляційної інстанцій оскаржених рішень, у разі скасування на підставі рішення суду записів про проведену державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.
      62. Відтак, позивачка, звертаючись до суду, обрала спосіб захисту її порушеного права, який узгоджувався зі змістом статей 26 і 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у вказаній редакції.
      (1.4) Щодо неналежності відповідача-приватного нотаріуса
      63. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), що набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      64. Оскільки ТзОВ «Кей-Колект» подало касаційну скаргу у справі № 520/13067/17 3 грудня 2018 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені судові рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      65. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      66. Позивач заявив вимогу про скасування запису про державну реєстрацію права власності до ТзОВ «Кей-Колект» та приватного нотаріуса. Суди вважали останнього належним відповідачем. Проте Велика Палата Верховного Суду з цим висновком судів не погоджується.
      67. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частини перша та третя статті 13 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року; близькі за змістом приписи були викладені у частинах першій і третій статті 12 ЦПК України у редакції, що була чинною до 15 грудня 2017 року).
      68. Здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи (частина перша статті 47 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року; частина перша статті 29 ЦПК України у редакції, чинній до цієї дати).
      69. Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім`я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог (пункти 2 і 3 частини другої статті 119 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивачки до суду).
      70. Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи (частина друга статті 48 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року; частина друга статті 30 ЦПК України у редакції, чинній до цієї дати).
      71. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 41), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (пункт 49), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.4), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (пункт 37, 54), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 38), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (пункт 31), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (пункт 63)).
      72. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що у подібних з цією справах за позовом іпотекодавця до державного реєстратора спірні правовідносини виникають здебільшого саме між позивачем та іпотекодержателем через невиконання договірних зобов`язань і реалізацію прав іпотекодержателя щодо предмета іпотеки - нерухомого майна позивача (постанови від 17 квітня 2018 року у справі № 815/6956/15, від 24 квітня 2018 року у справі № 825/478/17, від 29 травня 2018 року у справі № 826/19487/14, від 30 травня 2018 року у справі № 826/9417/16, від 6 червня 2018 року у справі № 804/3509/17, від 16 жовтня 2018 року у справі № 804/14296/15, від 14 листопада 2018 року № 826/1656/18, від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц). Спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно треба розглядати як спір, пов`язаний із порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункт 36)).
      73. Велика Палата Верховного Суду вважає, що зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи підтверджують, що спір у позивачки є саме з ТзОВ «Кей-Колект» з приводу порушення ним права власності позивачки на квартиру внаслідок дій ТзОВ «Кей-Колект» щодо реєстрації за ним такого права. Фізична особа, яка досягла повноліття, у цивільному процесі може бути стороною саме як така особа, а не як нотаріус, державний реєстратор тощо.
      74. Отже позовна вимога про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на квартиру не може бути звернена до приватного нотаріуса, яку позивачка визначила співвідповідачем. Державний реєстратор, зокрема і приватний нотаріус, зобов`язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений.
      75. Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 40), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (пункт 37, 54), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.10), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 39)).
      76. З огляду на те, що позивачка заявила позов також до неналежного співвідповідача-приватного нотаріуса, висновки судів попередніх інстанцій про задоволення позову щодо нього та про покладення на останнього судових витрат є помилковими.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      77. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      78. З огляду на вказаний припис Велика Палата Верховного Суду не перевіряє ті доводи касаційної скарги, які спрямовані на переоцінку доказів і на встановлення інших обставин справи, ніж встановили суди першої й апеляційної інстанцій.
      79. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      80. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині (пункти 1 та 3 частини першої статті 409 ЦПК України).
      81. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 410 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      82. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення (частини перша та друга статті 412 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      83. Суди першої й апеляційної інстанцій ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права у частині вимоги позивачки до ТзОВ «Кей-Колект» і помилково задовольнили ту саму вимогу, звернуту до приватного нотаріуса, поклавши на останню судові витрати позивачки.
      84. Оскільки приватний нотаріус, як зазначила Велика Палата Верховного Суду, є неналежним відповідачем у справі, слід скасувати рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 18 жовтня 2018 року в частині задоволення позову до приватного нотаріуса та покладення на неї судових витрат позивачки; ухвалити у цій частині нове рішення: відмовити у задоволенні позову до вказаного відповідача та покласти судові витрати позивачки на ТзОВ «Кей-Колект»; в іншій частині - щодо задоволення позову до ТзОВ «Кей-Колект» - судові рішення залишити без змін.
      Керуючись частиною першою статті 141, частинами першою та третьою статті 400, пунктами 1 і 3 частини першої статті 409, статтею 410, частинами першою та другою статті 412, статтями 416, 418, 419 ЦПК Україниу редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» задовольнити частково.
      2. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 18 жовтня 2018 року скасувати в частині задоволення позову до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни та стягнення з неї на користь ОСОБА_1 судових витрат у сумі 640 грн.
      У цій частині ухвалити нове рішення:
      - у задоволенні позову ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни відмовити;
      - стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (01042, м. Київ, вул. Іоанна Павла ІІ, буд. 4/6, корпус «В», поверх 4, кабінет 402; ідентифікаційний код: 37825968) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 ; ідентифікаційний код: НОМЕР_1 ) 640,00 грн судового збору.
      3. У частині задоволення позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 18 жовтня 2018 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      Л. І. Рогач
      М. І. Гриців
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 89251545
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      05 травня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 161/6253/15-ц
      Провадження № 14-32цс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,
      учасники справи:
      позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна»),
      відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2
      на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 липня 2018 року у складі судді Гриня О. М. та постанову Волинського апеляційного суду від 28 грудня 2018 року у складі колегії суддів Здрилюк О. І., Карпук А. К., Бовчалюк З. А.
      у цивільній справі за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором шляхом звернення стягнення на майно та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У квітні 2015 року ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернулося до суду з указаним позовом, у якому просило в рахунок погашення заборгованості у розмірі 2 865 360,07 грн ОСОБА_2 за кредитним договором від 24 листопада 2006 року № СМ-SME А00/028/2006 звернути стягнення на належне ОСОБА_3 майно, що перебуває в іпотеці згідно з договором іпотеки від 27 вересня 2007 року № РМ-SME А00/049/2007, шляхом проведення прилюдних торгів і продажу предмета іпотеки за початковою ціною, встановленою на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. При розгляді справи відповідачку ОСОБА_3 було замінено відповідачем ОСОБА_1 , якому на час звернення до суду з позовом належало нерухоме майно, передане в іпотеку.
      Позов мотивовано тим, що 24 листопада 2006 року між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі - ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі - ПАТ «ОТП Банк»), та ОСОБА_2 укладений кредитний договір № СМ-SME А00/028/2006, відповідно до умов якого банк надав позичальниці 66 500,00 дол. США кредиту з терміном повернення до 22 листопада 2013 року, а остання зобов`язалася в порядку, передбаченому умовами кредитного договору, повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом, а також інші платежі.
      На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № СМ-SME А00/028/2006 27 вересня 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_3 укладений договір іпотеки № РМ-SME А00/049/2007, відповідно до умов якого в іпотеку банку передано нерухоме майно: нежитлове приміщення, частина складсько-торгового комплексу (літ «А-2») загальною площею 24,8 кв. м (приміщення № 11 ), що знаходиться на АДРЕСА_3 та належить на праві власності ОСОБА_3 .
      Усі права вимоги за зазначеними договорами перейшли до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» на підставі договору від 10 грудня 2010 року, укладеного між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна», про відступлення права вимоги - купівлі-продажу кредитного портфеля.
      Позичальниця узятих на себе зобов`язань належним чином не виконувала, унаслідок чого станом на 24 березня 2015 року заборгованість ОСОБА_2 за кредитним договором визначена у сумі 2 865 360,07 грн, яка складається з: 48 594,52 дол. США, що еквівалентно до офіційного курсу Національного банку України 1 124 477,19 грн - заборгованості за основною сумою боргу за кредитом; 16 138,52 дол. США, що еквівалентно до офіційного курсу Національного банку України 373 445,35 грн - заборгованості за нарахованими та несплаченими відсотками; 5 469 750,13 грн - пені за невиконання умов кредитного договору, з яких позивач просив стягнути пеню у розмірі 1 367 437,53 грн.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 липня 2018 року позов задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором від 24 листопада 2006 року № СМ-SME А00/028/2006 у сумі 1 497 922,64 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 27 вересня 2007 року № РМ-SME А00/049/2007, посвідченим приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Губик З. В., зареєстрованим у реєстрі за № 3893, - на нежитлове приміщення, частину складсько-торгового комплексу (літ. «А-2»), загальною площею 24,8 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_3 та належить ОСОБА_1 на праві власності, визначивши спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів згідно із Законом України «Про виконавче провадження» з початковою ціною продажу предмета іпотеки, встановленою на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
      Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції вказав, що належним способом реалізації предмета іпотеки є проведення прилюдних торгів. При цьому не враховував пеню при визначенні розміру заборгованості, у рахунок погашення якої здійснюється стягнення на предмет іпотеки, оскільки розрахунок розміру пені відсутній у матеріалах справи. Суд зазначив, що ОСОБА_1 як особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набув статусу іпотекодавця і несе всі обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Зазначив, що в разі невиконання боржником зобов`язання кредитор має переважне право вимоги на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки і при переході права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи, навіть у випадку недоведення до цієї особи-набувача інформації про обтяження майна.
      Постановою Волинського апеляційного суду від 28 грудня 2018 року рішення суду першої інстанції вчастині визначення розміру заборгованості за кредитним договором змінено. В абзаці другому резолютивної частини рішення слова і цифри «у сумі 1 497 922,64 грн» замінено словами і цифрами «яка складається із заборгованості за тілом кредиту у розмірі 48 594,52 дол. США, заборгованості за відсотками у розмірі 11 239,92 дол. США та пені у розмірі 161 397,65 грн». В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      Ухвалюючи рішення, суд апеляційної інстанції керувався тим, що суд першої інстанції помилково зарахував у розмір заборгованості, на погашення якої необхідно звернути стягнення на іпотечне майно, нараховані проценти за користування кредитом після набрання чинності попереднім судовим рішенням. Оскільки рішення суду від 21 серпня 2012 року боржниками не виконане, то правильним є висновок про наявність передбачених частиною першою статті 33 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки. Наявність у сторони справи статусу фізичної особи - підприємця (далі - ФОП) не може свідчити про те, що з моменту її державної реєстрації як ФОП вона виступає як така у всіх правовідносинах, зокрема і щодо набуття у власність спірного приміщення. У разі позбавлення сторони статусу підприємця вона не позбавляється набутих раніше цивільних прав і обов`язків фізичної особи. Спірне майно зареєстроване за ОСОБА_1 як за фізичною особою, а не ФОП. Крім того, боржником за кредитним договором є фізична особа ОСОБА_2 , у зв`язку із чим зазначений спір розглядається у порядку цивільного судочинства.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      У січні 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення суду першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення - про відмову в задоволенні позову.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції на порушення норм чинного законодавства відкрито провадження, де сторонами, а саме позивачем і відповідачем, є два суб`єкта підприємницької діяльності - ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ФОП ОСОБА_1 , а ОСОБА_2 безпідставно зазначена відповідачем у цьому позові, адже до неї жодних позовних вимог не пред`являється, оскільки предметом позову є звернення стягнення на нерухоме майно, яке набуто та належить ФОП ОСОБА_1 . Це підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що 26 березня 2010 року прийнято рішення про реєстрацію права власності за ОСОБА_1 нежитлового приміщення на підставі ухвали Господарського суду Волинської області від 01 березня 2010 року у справі про затвердження мирової угоди між ФОП ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кажан люкс» (далі - ТОВ «Кажан люкс»). Також посилалася на пропуск позивачем строку позовної давності та неможливість відступу права вимоги за споживчим кредитним договором.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      05 лютого 2019 року ухвалою судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
      16 січня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначено до судового розгляду. 29 січня 2020 року ухвалою - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      03 березня 2020 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
      Судами встановлено, що 24 листопада 2006 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір №СМ-SМЕ А00/028/2006, за умовами якого позичальниця отримала кредитні кошти в розмірі 66 500 дол. США з кінцевим терміном повернення - до 22 листопада 2013 року (т. 1, а. с.11-14).
      27 вересня 2007 року на забезпечення зобов`язань за цим кредитним договором між ОСОБА_3 та ЗАТ «ОТП Банк» укладено договір іпотеки № РМ-SME А00/049/2007, згідно якого в іпотеку банку передано належне на праві власності ОСОБА_3 нерухоме майно - нежитлове приміщення, частина складсько-торгового комплексу (літ. «А-2») загальною площею 24,8 кв. м (приміщення № 11), що знаходиться на АДРЕСА_3 (т. 1 , а. с.15-17).
      При розгляді справи Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду (постанова від 04 червня 2018 року)№ 161/14473/16-ц за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ТОВ «ОТП Факторинг Україна», ПАТ «ОТП Банк», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Губик З. В., приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М., про визнання недійсними договору про відступлення права вимоги, договорів кредиту, іпотеки, додаткового договору, установлено, що 28 липня 2009 року ТОВ «Кажан люкс» відповідно до протоколу установчих зборів на підставі акту приймання-передачі прийняло до статутного фонду товариства приміщення № 11 на АДРЕСА_3 площею 24,8 кв. м від засновника - ОСОБА_3 .
      Ухвалою Господарського суду Волинської області від 01 березня 2010 року затверджено мирову угоду між ТОВ «Кажан люкс» та ФОП ОСОБА_1 , згідно з якою в рахунок погашення заборгованості, яка виникла за договором від 02 березня 2010 року перед ОСОБА_1 , указане нежитлове приміщення передано останньому.
      З 26 березня 2010 року власником іпотечного майна є ФОП ОСОБА_1 (т. 2, а. с. 204).
      10 грудня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк», яке є правонаступником ЗАТ «ОТП Банк», та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір про відступлення прав вимоги, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М., відповідно до умов якого та на підставі укладеного договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 10 грудня 2010 року ПАТ «ОТП Банк» відступило ТОВ «ОТП Факторинг Україна» сукупність прав, належних клієнту за договорами забезпечення кредитних договорів з правом звернення стягнення на заставлене майно (т. 1, а. с.18-19).
      Також 10 грудня 2010 року між цими ж сторонами відповідно до статей 514, 1077-1079, 1082, 1084 Цивільного кодексу України (далі -ЦК України) було укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля, відповідно до умов якого ПАТ «ОТП Банк» відчужило ТОВ «ОТП Факторинг Україна» кредитний портфель (т. 1, а. с.21-27).
      Згідно з додатком 1 до цього договору до кредитного портфеля входить право вимоги, у тому числі за кредитним договором № CM-SME A00/028/2006 від 24 листопада 2006 року зі змінами та доповненнями, викладеними у додаткових договорах до нього, та за договором іпотеки (майнової поруки) № РМ-SME А00/49/2007 від 27 вересня 2007 року (т. 1, а. с. 28-39).
      Таким чином, до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшли всі права щодо вимоги заборгованості за кредитним договором № CM-SME A00/028/2006 від 24 листопада 2006 року зі змінами та доповненнями, викладеними у додаткових договорах до нього, та за договором іпотеки (майнової поруки) № РМ-SME А00/49/2007 від 27 вересня 2007 року.
      21 серпня 2012 року рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за кредитним договором № CM-SME А00/028/2006 від 24 листопада 2006 року в сумі 637 344 (шістсот тридцять сім тисяч триста сорок чотири) гривні 72 копійки. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Основним питанням, на яке має надати відповідь Велика Палата Верховного Суду, є визначення юрисдикції у спорі про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Для вирішення вказаного питання необхідно встановити, що є судовою юрисдикцією, критерії її визначення.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
      Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
      Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
      Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      На час звернення до суду та розгляду справи процесуальне законодавство містило критерії розмежування справ за предметною та суб`єктною підсудністю.
      Суд першої інстанції розглянув справу за правилами цивільного судочинства, однак у апеляційній і касаційній скаргах особа, яка їх подала, зазначала, що спір підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
      Оскільки позов було подано за правилами ЦПК України в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, а розгляд справи впершій та апеляційній інстанціях, а також перегляд справи вкасаційній інстанції відбувається за правилами ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року, аналізу підлягають як процесуальні норми, що діяли як начасвирішення питання про відкриття провадження у справі, так і на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій та на час перегляду справи в касаційній інстанції.
      ЦПК України в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року у статті 19 визначив, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції і розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин в усіх випадках, за винятком, коли розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне.
      По-друге, таким критерієм є суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).
      Господарським процесуальним кодексом України (далі - ГПК України), у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, обмежено участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо правочинів, укладених з фізичними особами для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) ФОП (статті 1, 12 цього Кодексу).
      За положеннями статті 1 ГПК України; у редакції, чинній на час звернення до суду із цим позовом підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно зі встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до цього суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 12 ГПК України в названій редакції господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав.
      Тобто як предметна, так і суб`єктна юрисдикція господарських судів була значно обмежена участю у спорі лише юридичних осіб чи ФОП, а предметна - правовідносинами, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів.
      Оскільки юрисдикція спору визначається на час відкриття провадження у справі в суді першої інстанції, то і застосуванню підлягає процесуальне законодавство, що було чинним саме на вказаний час. Ухвала про відкриття провадження у справі постановлена суддею Луцького міськрайонного суду Волинської області 27 квітня 2015 року (т. 1, а. с.55). Тому і ЦПК України та ГПК України підлягають застосуванню із врахування вимог частини третьої статті 2 ЦПК України про те, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      На обгрунтування доводів про господарську юрисдикцію спору особа, яка подала касаційну скаргу, послалася на вимоги статтей 4, 20, 30 ГПК України. Такі посилання є безпідставними, оскільки зазначені норми набули чинності вже після відкриття провадження у справі, а відповідно до частини третьої статті 3 ГПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Також не можна враховувати посилання на статтю 45 ГПК України, оскільки ця норма на час звернення до суду з позовом виключена на підставі Закону № 3674-VI від 08 липня 2011 року «Про судовий збір» (далі - Закон № 3674-VI) з указаного Кодексу.
      У справі, яка розглядається, позивач - іпотекодержатель звернувся до суду з позовом до фізичної особи - первісного власника предмета іпотеки ОСОБА_3 з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв`язку з невиконанням зобов`язань за кредитним договором, забезпечених іпотекою.
      22 жовтня 2015 року представником позивача подано клопотання про заміну первісного відповідача належним відповідачем ОСОБА_1 . Клопотання мотивовано тим, що станом на 24 вересня 2015 року предмет іпотеки належить ОСОБА_1 на підставі ухвали Господарського суду Волинської області від 01 березня 2010 року про укладення мирової угоди від 01 березня 2009 року, укладеної між ФОП ОСОБА_1 та ТОВ «Кажан люкс».
      Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 жовтня 2015 року клопотання задоволено.
      Судом враховано, що вказане нерухоме майно було зареєстроване за ОСОБА_3 04 вересня 2007 року на підставі договору про поділ нерухомого майна від 01 серпня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Ариванюк Т. О., що вбачається з інформаційної довідки з Реєстру прав власності на нерухоме майно.
      17 вересня 2009 року вказане нерухоме майно зареєстроване за ТОВ «Кажан люкс» на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_2 від 03 - 07 вересня 2009 року, видане виконкомом Львівської міської ради, оскільки 28 липня 2009 року прийнято до статутного фонду ТОВ «Кажан люкс» як внесок засновника ОСОБА_3
      Відповідно до ухвали Господарського суду Волинської області від 01 березня 2010 року у справі № 04/38-48 за позовом ФОП ОСОБА_1 до ТОВ «Кажан люкс» затверджено мирову угоду між сторонами спору, за умовами якої, зокрема, відповідач - ТОВ «Кажан люкс» на погашення заборгованості передає ОСОБА_1 у тому числі і нежитлове приміщення № 11 , частину складсько-торгового комплексу (літ. «А-2») загальною площею 24,8 кв. м, розташовану у АДРЕСА_3 .
      Тобто зазначене майно перейшло у власність ОСОБА_1 у результаті господарського спору, який виник при здійсненні ним господарської діяльності.
      26 березня 2010 року зазначене нерухоме майно зареєстроване за ОСОБА_1 на підставі ухвали Господарського суду Волинської області від 01 березня 2010 року у справі № 04/38-38. (т. 2, а. с.176-177)
      Разом з тим при вирішенні вказаного спору Велика Палата Верховного Суду при визначенні юрисдикційності бере до уваги таке.
      21 серпня 2012 року рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області у справі за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором стягнуто з відповідачок солідарно заборгованість за кредитним договором від 24 листопада 2006 року в розмірі 637 344 грн 72 коп. (т. 1, а. с.136-138).
      Тобто питання стягнення заборгованості з позичальниці ОСОБА_2 уже вирішено судом.
      Разом з тим суди частково задовольнили і позовні вимоги, заявлені до ОСОБА_2 .
      Велика Палата Верховного Суду з такими висновками судів попередніх інстанцій не може погодитися з урахуванням такого.
      Суд може одночасно звернути стягнення на предмет іпотеки та стягнути суму заборгованості за основним зобов`язанням у разі, коли особа позичальника є відмінною від особи іпотекодавця з урахуванням положень статті 11 Закону № 898-ІV, якщо одночасно заявлені вимоги про стягнення заборгованості з позичальника з вимогами про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, належні іпотекодавцю, який не є позичальником.
      ОСОБА_2 не є іпотекодавцем, не несе солідарної відповідальності перед іпотекодаржателем при зверненні стягнення на предмет іпотеки, як з позичальника з неї за рішенням суду від 21 серпня 2012 року стягнуто заборгованість за кредитним договором. Тому в позові до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки необхідно відмовити.
      Фактично позовні вимоги заявлені до іпотекодавця, яким є ОСОБА_1 , та щодо звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Правовідносини з іпотеки врегульовані як у ЦК України так і у Законі № 898-IV.
      Відповідно до Закону № 898-IV іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
      Визначення іпотеки передбачено й у статті 575 ЦК України, згідно з якою іпотека - це застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
      Іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов`язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності (частина четверта статті 3 Закону № 898-IV).
      Відповідно до визначення термінів у статті 1 Закону № 898-IV основне зобов`язання - це зобов`язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов`язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою.
      Згідно із чинним законодавством іпотекою забезпечуються зобов`язання або вимоги, які можуть виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності.
      Безпосередньо Законом № 898-IV визначено, що іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору, а отже, іпотека не може існувати самостійно без основного зобов`язання.
      Суб`єктами іпотечних правовідносин Закон № 898-IV визначає іпотекодавця та іпотекодержателя.
      Відповідно до визначень, що містяться в статті 1 цього Закону, іпотекодержателем є кредитор за основним зобов`язанням.
      Іпотекодавець - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання власного зобов`язання або зобов`язання іншої особи перед іпотекодержателем. Іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель.
      Майновий поручитель - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов`язання іншої особи - боржника.
      Необхідно враховувати, що згідно зі статтею 546 ЦК України порука та застава визначені як окремі види забезпечення зобов`язань. Поручитель і майновий поручитель є суб`єктами різних за змістом цивільних правовідносин. Поручитель є суб`єктом такого виду забезпечення виконання зобов`язання, як порука, а майновий поручитель є суб`єктом іншого виду забезпечення виконання зобов`язання - застави. Правовий статус поручителя й майнового поручителя врегульовано окремо, із суттєвими видовими відмінностями, достатніми для їх розрізнення та для вирішення спорів за їхньої участі шляхом безпосередного застосування відповідних норм цивільного закону.
      Оскільки договір іпотеки є різновидом договору застави та окремим способом забезпечення зобов`язань, регулювання якого здійснюється статтями 572-593 глави 49 ЦК України і спеціальним законом, то до іпотечних правовідносин за участі майнового поручителя не підлягають застосуванню положення параграфа 3 глави 49 ЦК України (постанови Верховного Суду України від 16 жовтня 2012 року у справі № 3-43гс12 та від 17 вересня 2014 року у справі № 6-109цс14).
      Жодним із названих нормативних актів не передбачено солідарну відповідальність боржника за кредитним договором та іпотекодавцем.
      Отже, можна зробити висновок, що боржник за основним зобов`язанням та майновий поручитель - іпотекодавець не є солідарними боржниками, оскільки солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором (стаття 541 ЦК України).
      Законом № 898-IV солідарної відповідальності боржника за основним зобов`язанням та майнового поручителя в разі порушення боржником зобов`язання не передбачено. Крім того, у цьому Законі в частині першій статті 11 визначено, що майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. Тобто обсяг відповідальності майнового поручителя обмежений вартістю майна, переданого ним в іпотеку, у зв`язку із чим збільшення обсягу відповідальності майнового поручителя неможливе.
      Відповідно до вимог статті 23 Закону № 898-IV у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою, оскільки у момент передачі майна в іпотеку іпотекодавець не був її власником.
      Іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна.
      Таку правову позицію неодноразово висловлював Верховний Суд України у постановах від 24 грудня 2014 року (провадження № 6-201цс14), від 05 лютого 2014 року (провадження № 6-131цс13) та Вищий господарський суд України у своїй постанові від 09 лютого 2015 року (провадження № 54/315), з якими мав бути обізнаний і суд першої інстанції та суд апеляційної інстанції, залучити до участі у справі власника майна переданого в іпотеку, і який отримав це майно у результаті розгляду господарського спору як суб`єкт підприємницької діяльності.
      У даному випадку всі обов`язки іпотекодавця перейшли до ОСОБА_1 у момент переходу до нього права власності на предмет іпотеки і при цьому не має значення чи був він обізнаний з тим, що вказане майно обтяжене.
      Відповідно до частини першої статті 33 Закону № 898-ІV іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання.
      Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки виникає також з підстав, установлених статтею 12 Закону № 898-ІV, а саме: у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.
      Відповідно до статті 16 ЦПК України (у редакції, на час відкриття провадження у справі) не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.
      Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об`єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов`язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об`єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову.
      Не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.
      Оскільки не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження або закриває провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства.
      Таку правову позицію висловлено і в постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року(провадження № 6-229цс14).
      При вирішенні питання щодо юрисдикції спору Велика Палата Верховного Суду враховує, що ОСОБА_1 набув право власності на предмет іпотеки саме в результаті здійснення господарської діяльності як ФОП, на підставі ухвали господарського суду при вирішенні господарського спору, стороною якого він був.
      Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне визначити співвідношення понять фізичної особи та фізичної особи - підприємця та їх правового статусу.
      Відповідно до частини першої статті 24 ЦК України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.
      У статті 25 ЦК України передбачено, що здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи.
      За правилами частин другої та четвертої цієї статті цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті.
      У статті 26 ЦК України вказано, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа здатна мати всі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин.
      З аналізу вказаних вимог цивільного законодавства вбачається, що кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплене й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
      Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус «ФОП» сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.
      Згідно із частиною першою статті 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
      Тому у вказаних правовідносинах з одного боку є юридична особа - ТОВ «ОТП Факторинг Україна», а з іншого - ФОП ОСОБА_1 . І в цьому випадку ОСОБА_2 не є стороною спору про звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки спір з нею вже вирішено, а солідарна відповідальність з іпотекодавцем у боржника за основним договором відсутня.
      Спір з ОСОБА_1 , який набув право власності на предмет іпотеки як ФОП і у результаті здійснення підприємницької діяльності, заявлений юридичною особою, за своїм суб`єктним складом і відповідно до вимог ЦПК України та ГПК України, що були чинними на час відкриття провадження у справі, мав розглядатися за правилами господарського судочинства.
      Тому провадження в частині позовних вимог до ОСОБА_1 підлягає закриттю відповідно до пункта 1 частини першої статті 255 ЦПК України, у якому вказано, що суд закриває провадження у справі якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що з 15 грудня 2017 року - дати набрання чинності Законом України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII«Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» - спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, належить до юрисдикції господарського суду лише тоді, якщо сторонами основного зобов`язання є тільки юридичні особи та (або) ФОП. Іншими словами, до юрисдикції господарського суду не належить, зокрема, спір щодо виконання договору, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо хоча би однією стороною основного зобов`язання є фізична особа, яка не є підприємцем.
      З указаної дати, якщо хоча б однією зі сторін основного зобов`язання є фізична особа, яка не є підприємцем, спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, розглядається за правилами цивільного судочинства незалежно від того, чи заявляє позивач одночасно вимоги до фізичної особи - сторони основного зобов`язання та до сторони (сторін) акцесорного зобов`язання, зокрема, незалежно від того, чи об`єднані позовні вимоги щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів іпотеки, поруки тощо, укладених для забезпечення основного зобов`язання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 906/277/18 (провадження № 12-300 гс 18). Вид судочинства (цивільне чи господарське) визначається з урахуванням суб`єктного складу сторін основного зобов`язання, про що зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12916/15-ц (провадження № 14-409цс18).
      Згідно із частиною першою статті 256 ЦПК України в редакції Закону від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі.
      З огляду на вказані положення ЦПК України Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне роз`яснити позивачеві, що розгляд справи в частині позовних вимог до ФОП ОСОБА_1 віднесено до господарської юрисдикції, а також про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
      Інші доводи касаційної скарги не впливають на висновок суду касаційної інстанції. Так, на виконання рішення Луцького міського суду Волинської області від 21 серпня 2012 року не вчинено належних дій боржником, доводи щодо неможливості відступлення права вимоги за кредитним договором були предметом розгляду у іншому провадженні, та не є істотними.
      Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
      Відповідно до пункту «в» частини четвертої статті 416 ЦПК України в резолютивній частині судового рішення повинен бути зазначений розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
      Оскільки касаційну скаргу відповідача - ОСОБА_2 задоволено частково та постановлено нове рішення про відмову в задоволенні позову, то відповідачу необхідно компенсувати судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 5 481,00 грн, що підтверджується відповідними квитанціями (на суму 4 481,00 грн - т. 5, а. с. 108; на суму 1 000,00 грн - т. 5, а. с. 124), та за подання касаційної скарги в розмірі 7 308,00 грн, що підтверджується квитанцією (т. 5, а. с. 196), а всього - у розмірі 12 789,00 грн, за рахунок позивача - ТОВ «ОТП Факторинг Україна».
      Керуючись статтями 141, 255, 409, 412, 414-416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
      Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 липня 2018 року та постанову Волинського апеляційного суду від 28 грудня 2018 рокускасувати.
      У частині позовних вимог до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки провадження закрити.
      У частині позовних вимог до ОСОБА_2 ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити.
      Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (03680, м. Київ, вул. Фізкультури, 28-Д, ідентифікаційний код юридичної особи в ЄДРПОУ 36789421) на користь ОСОБА_2 ( АДРЕСА_7 , реєстраційний номер картки платника податків НОМЕР_3 , паспорт серії НОМЕР_4 , виданий 12 вересня 2003 року Ківерцівським РВ УМВС України в Волинській області) 12 789 (дванадцять тисяч сімсот вісімдесят дев`ять) гривень сплаченого судового збору.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова Н. П. Лященко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов В. В. Пророк
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. С. Ткачук
      В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна
      Джерело: ЄДРСР 89316420
    • By ANTIRAID
      Справа № 759/17465/18
      Провадження № 2/761/3421/2019
      РІШЕННЯ
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      18 вересня 2019 року Шевченківський районний суд м.Києва в складі:
      головуючого судді Юзькової О.Л.
      при секретарі Горюк В.А.,
      за участі
      представників позивача ЛітвіноваЄ.В. , Чередніченко М.М. ,
      представників відповідача ОСОБА_5, ОСОБА_6,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором,
      ВСТАНОВИВ:
      Представник ТОВ «Погрще Мобіліті» звернувся до суду з позовом, мотивуючи свої вимоги наступним. 15.04.2013 року між позивачем та ОСОБА_3 (надалі - «Відповідач» або «Позичальник») укладено Кредитний договір № 50008196 в якому зазначено, що Договір між Сторонами складають цей Кредитний договір, Загальні умови кредитування («Загальні умови»), Графік погашення кредиту (, а також додаткові угоди та інші документи, що можуть бути укладені або підписані Сторонами у відношенні Кредиту. На підставі та на виконання вимог чинного законодавства та умов укладеного Кредитного договору, Товариство надало відповідачу суму кредиту у розмірі 214 088 грн. 76 коп., що було еквівалентом 26 297, 60 дол. США зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 9,90% на рік, які відповідно до п.2.2. Загальних умов є змінними, з кінцевим терміном повернення кредиту - 15.04.2018 року, для купівлі автомобіля марки VW, модель Beetle, 2013 року виробництва, кузов № НОМЕР_1 з об`ємом двигуна 1 390 куб. см. В Кредитному договорі Сторони погодили, що усі платежі за Кредитним договором повинні бути сплачені в гривнях і підлягають розрахунку за відповідним обмінним курсом, що застосовується до еквіваленту Суми кредиту в доларах США, визначеному вище, відповідно до п. 1.3. Загальних умов кредитування. Відповідач, згідно з п. 1.2. Загальних умов, зобов`язався прийняти, належним чином використовувати і повернути Позивачу Кредит у повному обсязі, а також сплатити проценти за користування кредитом та інші платежі відповідно до умов Кредитного договору. В свою чергу, термін кредитування (строк повернення Кредиту), відповідно до п. 1.4.1. Загальних умов, погоджений Сторонами в Графіку погашення кредиту, яким передбачено повернення Кредиту частками щомісячно на відповідну дату поточного місяця з кінцевим терміном погашення не пізніше 15.04.2018 року. Окрім того, відповідно до п. 1.6. Загальних умов зобов`язання відповідача перед ТОВ «Порше Мобіліті» за Кредитним договором № 50008196 від 15.04.2013 року забезпечено Договором застави 50008196 від 27.04.2013 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Маринець О.С., зареєстрованим в реєстрі за № 853, згідно з умовами якого Відповідач надав в заставу автомобіль VW, модель Beetle, 2013 року виробництва, що належав йому на праві власності. Так, позивачем, відповідно до п. 1.4.2. Загальних умов, виставлено Відповідачу відповідні рахунки на оплату чергових (щомісячних) платежів, які, в порушення викладених норм чинного законодавства та положень укладеного Кредитного договору, залишилися несплаченими Відповідачем, внаслідок чого виникла заборгованість останнього. Крім того, відповідно до Кредитного договору, між ПАТ «СК Українська страхова група» як страховиком та ОСОБА_3 як страхувальником укладено Договір добровільного страхування 28-0199-13-00361 від 17.04.2013 . Вигодонабувачем за договором виступає ТОВ «Порше Мобіліті». Позивач сплачував страхові платежі Страховику на користь відповідача, проте в порушення п. 10.10.3. Загальних умов повернення Додаткового кредиту Позичальником в повному обсязі в строки, встановлені графіком погашення кредиту не було здійснено. За змістом п. 8.1. Загальних умов, у разі порушення Відповідачем терміну сплати будь-якого чергового платежу з повернення Кредиту та/або Додаткового Кредиту відповідно до Графіка погашення кредиту, Відповідач сплачує Позивачу пеню у розмірі 10 % річних від суми заборгованості за кожен день прострочення до моменту повного погашення заборгованості включно. На підставі викладених положень ЦК України, Позивачем нараховані 3% річних за час прострочення виконання грошового зобов`язання Відповідачем зі спати періодичних платежів за Кредитом в розмірі 6 816, 43 грн. Крім того, представник позивача зазначає про необхідність застосування положень ст. 625 ЦК України. Пунктом 8.5 Загальних умов передбачено, що збитки, заподіяні у зв`язку з неналежним виконанням Кредитного договору, повинні бути відшкодовані винною Стороною у повному обсязі, понад передбачені штрафні санкції. Враховуючи факт порушення відповідачем умов Кредитного договору, для забезпечення відновлення порушеного Відповідачем права Позивачем, Товариством з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» були понесені витрати за Договором про надання колекторських послуг від 01 серпня 2011 року, відповідно до якого Товариство з обмеженою відповідальністю «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» надало ТОВ «Порше Мобіліті» послуги щодо забезпечення звернення стягнення на Предмет застави відповідно до вимог чинного законодавства України в позасудовому порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса на Договорі застави, відкриття виконавчого провадження, вжиття заходів, спрямованих на представництво інтересів Позивача у виконавчому провадженні, з метою стягнення з Боржника заборгованості за Кредитним договором, які згідно Акту наданих послуг № 17 від 30.09.2014 року становлять 170, 20 грн., згідно Акту наданих послуг № 17 від 31.10.2014 року становлять 3 553,79 грн., згідно Акту наданих послуг № 20 від 28.11.2014 року становлять 1 051, 10 грн. Крім того, згідно рахунку № 23 від 08.04.2015 Позивач сплатив приватному нотаріусу Маринець О. С. 3 900,00 грн. разом з ПДВ за вчинення виконавчого напису. За таких обставин представник позивача просить суд стягнути на користь ТОВ «Порше Мобіліті» з ОСОБА_3 заборгованість за Кредитним договором № 50008196 від 15.04.2013 року, яка станом на 12.10.2018 року становить 1 122 924, 86 гривень, витрати на правничу допомогу у розмірі 15 000 (дванадцять тисяч) грн. 00 коп. та судовий збір у розмірі 16 843,87 грн.
      08.11.2018 р. Святошинським районним судом м. Києва матеріали позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором передано за підсудністю до Шевченківського районного суду м. Києва.
      19.12.2018 р. Шевченківським районним судом м. Києва відкрито провадження по даній цивільній справі, вирішено відповідно до приписів ст. ст. 19,274 ЦПК України про її розгляд за правилами загального позовного провадження.
      Представником відповідача направлено відзив на позов, де зазначено наступне. Відповідач не погоджується з розрахованою сумою заборгованості та вважає, що розрахунки заборгованості Позичальника здійснено неправильно і вони є абсолютно необґрунтованим, тому неправомірним буде винесене судове рішення, яке б ґрунтувалося на таких розрахунках. У даних розрахунках відсутні дати погашення Відповідачем тіла кредиту та відсотків за його користування після виникнення заборгованості. Зазначення цих дат є необхідним, оскільки з моменту здійснення позичальником платежів за Кредитним договором Позивач повинен був нараховувати заборгованість вже на нову суму зобов`язання. Дані обставини є підставою розглядати надані Позивачем розрахунки заборгованості як не неналежні та недопустимі докази. В предмет доказування по даній справі входить не лише розмір заборгованості, а й правильність обчислення суми заборгованості та її складових (основної суми, відсотків за користування кредитом) у відповідності до умов Кредитних договорів, що підлягають дослідженню в судовому засіданні. Такі розрахунки повинні бути наданні з розбивкою зазначених сум сплати та заборгованості за кожний місяць окремою строчкою у відповідності до графіку погашення кредиту протягом усього періоду, за який нараховувалася заборгованість. Така позиція узгоджується із положеннями п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009 «Про судове рішення у цивільній справі», а саме: «У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог». Умовами п. 10.10.3. Загальних умов кредитування визначено, що повернення Додаткового кредиту здійснюється Позичальником в повному обсязі в строки, встановлені графіком погашення кредиту, за винятком випадків, у яких Загальними умовами кредитування передбачено інші строки повернення кредиту. Оскільки, умовами Кредитних договорів встановлені окремі самостійні зобов`язання, які деталізують обов`язок боржника повернути весь борг частинами (термін сплати заборгованості - згідно графіків платежів - п`ятнадцятого числа кожного місяця), та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а відтак, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Як вбачається з розрахунку заборгованості за Кредитним договором від 15.04.2013 року, перша прострочка по сплаті за Кредитним договором виникла у Відповідача - 16.09.2014 року. Відповідно до п. 3.2. Договору про внесення змін/Додаткова угода №1 від 05.04.2014 року до Кредитного договору №50008196 від 15.04.2013 року (далі - «Додаткова угода»), Сторони погоджуються, що Компанія має право визнати термін повернення Кредиту таким, що настав та/або вимагати дострокового розірвання Кредитного договору, у наступних випадках: Пункт 3.2.1. - порушення Позичальником терміну сплати будь-якого чергового платежу (його частини) з повернення Кредиту та/або Додаткового кредиту відповідно до Графіку погашення кредиту та/або сплати за користування Кредитом на строк щонайменше 1 (один) календарний місяць. Враховуючи те, що перша прострочка сплати за користування кредитними коштами відбулася 16.09.2014 року, право дострокового повернення кредиту за вимогою Компанії встановлений - згідно п. 3.2.1 Додаткової угоди - 1 календарний місяць з дати виникнення прострочення, то права Позивача слід вважати порушеними після несплати Відповідачем платежу за вказаний платіжний період, а саме - 16.10.2014 року. Оскільки, за умовами Кредитних договорів погашення кредиту повинно здійснюватися Відповідачем частинами кожного місяця, то початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов`язань. Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року №6-116цс13. У разі пропуску позовної давності по тілу кредиту, вважається, що позовна давність спливла і за додатковими вимогами, у зв`язку з чим кредитор може стягнути лише проценти за кредитом та пеню за процентами у межах строку позовної давності. На це звернув увагу Верховний Суд України у своїй постанові від 02.12.2015 у справі №6-249цс15. У зв`язку з вищевикладеним, представник відповідача просить суд д застосувати строк позовної давності та відмовити у задоволенні позову з підстав пропущення Позивачем строку звернення до суду з позовом. Крім того, звертає увагу суду, що як стверджує сам Позивач ним неодноразово надсилалися вимоги (повідомлення) щодо дострокового повернення кредиту та сплати заборгованості за кредитним договором. Так, до позовної заяви додано копію такої Вимоги за вих.№50008196 від 17.02.2015 року. Тобто, Компанія реалізувала своє право на дострокове повернення Кредиту ще на початку 2015 року. Більш того, такі вимоги надсилалися Відповідачу і раніше в 2014 році. Також відповідач категорично не погоджується з вимогами щодо стягнення збитків відповідно до положень ст. 22 ЦК України. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26.06.2018 року у справі №761/12539/15-ц, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 25.04.2016 року та ухвала Апеляційного суду м. Києва від 19.07.2016 року були скасовані і винесено нове рішення, яким позов ОСОБА_3 було задоволено, визнано виконавчий напис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Маринець О.С. від 08.04.2015 року №383 таким, що не підлягає виконанню. Таким чином, судом було встановлено, що виконавчий напис було вчинено з порушенням норм чинного законодавства, а, отже, незаконно. Таким чином, вважаємо, що відсутні підстави для стягнення суми збитків у розмірі 8 675,09 грн. з Відповідача на користь Компанії. Індексація внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає. Тому норми ч. 2 ст. 625 ЦК щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, яке визначене у гривні. Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду України від 27.01.2016 року у справі №6-771цс15. Отже не може бути застосована ст. 625 ЦК України щодо індексації суми заборгованості. Відповідно до умов Кредитного договору між ПрАТ «СК «Українська страхова група» як страховиком та ОСОБА_3 як страхувальником укладено Договір добровільного страхування наземних транспортних засобів (крім залізничного) №28-0199-РМ2-14-00098 від 15.04.2014 року. 11 березня 2015 року ПАТ «Страхова компанія «Українська страхова група» відповідно до умов договору страхування, було здійснено виплату страхового відшкодування в розмірі 45 513,43 грн. ТОВ «Порше Мобіліті». Проте, дана сума не зазначена в розрахунках заборгованості, наданих Позивачем. За таких обставин представник відповідача просить суд відмовити у задоволенні позову
      У відповідь на відзив представник ТОВ «Порше Мобіліті» зазначив, що всі розрахунки було здійснено у встановленому законом порядку. Також просить від визнати поважними строки пропуску позовної давності, оскільки 98.04.2015 р. позивач звернувся до нотаріуса щодо вчинення виконавчого напису, який в подальшому було оскаржено ОСОБА_3 .. Верховним Судом 26.06.2018 р. позов задоволено, рішення суду першої та апеляційної інстанції скасовано. . Тому,зважаючи на те, що виконавчий напис був чинним до 26.06.2018 р. товариство і не зверталось до суду з позовом про стягнення заборгованості. Крім того, цілком законні вимоги по стягнення збитків в розмірі 8 675,09 грн. - як витрат, які були здійснені на відновлення порушеного права. Інфляційні також було нараховано відповідно до приписів Закону, оскільки було порушено умови кредитного договору.
      У запереченнях на відповідь на відзив представник ОСОБА_3 вказав, що відповідач вважає обставини вказані позивачем як поважні щодо пропуску строку позовної давності такими, що не можуть вважатися поважними. З іншого боку рішенням суду встановлено, що виконавчий напис від 08.04.2015 року було вчинено з порушенням вимог законодавства та визнано таким, що не підлягає виконанню. При цьому, згідно обставин встановлених у вищезазначеному рішенні від 26.06.2018 року, протиправна поведінка на завдання збитків, тобто, додаткових витрат Позивача, пов`язаних із вчиненням виконавчого напису, відсутня, оскільки, Відповідачу навіть не було надіслано повідомлення про намір реалізація Предмета застави, яке відповідно і не могло бути виконано Відповідачем. У Кредитному договорі від 15.04.2013 року зазначається: усі платежі за Кредитним договором повинні бути сплачені в гривнях і підлягають розрахунку за відповідним обмінним курсом, що застосовуватиметься до еквіваленту Суми кредиту в дол. США, визначеному вище, відповідно до статті 1.3 Загальних умов кредитування. У Графіку погашення кредиту, також вказується суми платежів у еквіваленті у доларах США. Тобто відсутні підстави для індексації заборгованості.
      В судовому засіданні представник позивач просив задовольнити заявлені вимоги.
      Представник відповідача просив відмовити у їх задоволенні.
      Вислухавши пояснення учасників процесу, дослідивши надані докази та надавши їм відповідну оцінку суд приходить до висновку, що заявлені вимоги задоволенню н підлягають, виходячи з наступного.
      Відповідно до положень ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
      Встановлено і не заперечується сторонами, що 15 квітня 2013 року між ОСОБА_3 (Позичальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» (Компанія) укладено Кредитний договір №50008196 разом із Загальними умовами кредитування та графіком погашення кредиту, згідно з яким Компанія зобов`язується надати позичальнику кредит у сумі 214 088,76 грн., що в еквіваленті у доларах США становить 26 297,60 дол. США, строком на 60 місяців - 15.04.2018 року, зі сплатою процентів у розмірі 9,90% на рік, на придбання автомобіля марки Volkswagen Beetle, кузов № НОМЕР_1 , об`єм двигуна 1390 куб. см, рік випуску 2013.
      Згідно до положень ст. 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою,порукою, гарантією, заставою, при триманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання.
      З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між Позивачем та Відповідачем укладено договір застави транспортного засобу від 27 квітня 2013 року №50008196, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Маринець О.С., зареєстрований в реєстрі за №853. За домовленістю сторін заставна вартість предмета застави становить 267 610,95 грн.
      Відповідно до п. 1.4.3. Загальних умов, погоджений сторонами в Графіку погашення кредиту, яким передбачено повернення кредиту частками щомісячно на відповідну дату поточного місяця з кінцевим терміном погашення не пізніше 15.04.2018 року.
      До 10 числа кожного місяця ТОВ «Порше Мобіліті» надсилає Відповідачу відповідні рахунки для сплати чергового платежу відповідно до Графіка погашення кредиту. Черговий платіж підлягає сплаті у строк відповідно до Графіка погашення кредиту (п. 1.4.2. Загальних умов).
      Позивачем відповідно до умов п. 1.4.2. Загальних умов, виставлено Відповідачу відповідні рахунки на оплату чергових (щомісячних) платежів, які, як стверджує Позивач залишилися несплаченими, внаслідок чого виникла заборгованість Позичальника.
      Крім того, п. 10.1. Загальних умов передбачено: Компанія надає Позичальнику Додатковий кредит на страхування у сумі та на умовах, зазначених у Кредитному договорі.
      Цільовим призначенням Додаткового кредиту є сплата страхових платежі до Договору страхування, укладеного Позичальником на виконання умов Кредитного договору (п. 10.2. Загальних умов).
      Умовами п. 10.10.3. Загальних умов кредитування визначено, що повернення Додаткового кредиту здійснюється Позичальником в повному обсязі в строки, встановлені графіком погашення кредиту, за винятком випадків, у яких Загальними умовами кредитування передбачено інші строки повернення кредиту.
      Як зазначає Позивач невиконання Відповідачем своїх обов`язків з оплати чергових платежів з повернення кредиту призвело до виникнення станом на 12.10.2018 року заборгованості у розмірі 1 122 924,86 грн., а саме: прострочена заборгованість з оплати періодичних платежів за кредитом в сумі 111 568,63 грн. з яких: 59 565,90 грн. - сума простроченої заборгованість по сплаті чергових платежів за Кредитом; 6816,43 грн. - сума 3% річних за час прострочення по сплаті чергових платежів за Кредитом; 45 186,30 грн. - сума інфляційних втрат за час прострочення по сплаті чергових платежів за Кредитом; Прострочена заборгованість з оплати періодичних платежів за додатковим кредитом в сумі 187 625,95 грн., з яких: 146 732,57 грн. - сума простроченої заборгованості по сплаті чергових платежів за додатковим Кредитом; 8687,67 грн. - сума 3% річних за час прострочення за додатковим Кредитом; 29 787,59 грн. - сума інфляційних втрат за час прострочення за додатковим Кредитом; 2 418,12 грн. - сума нарахованої пені за час прострочення за додатковим Кредитом.
      Крім того, відповідачу нараховано штраф ,на підставі п. 8.3. Кредитного договору, який складає 6 854,13 грн. та збитки на підставі пункту 8.5. Кредитного договору в сумі 8 675,09 грн.
      Представник позивача вважає, що зазначена сума має бути стягнута з відповідача за для захисту прав Товариства.
      В свою чергу представник відповідача вказує, що підстави для задоволення вимог відсутні.
      За приписами ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.
      Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться, за приписами ст. 526 ЦК України.
      Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, відповідно до ч. 1 ст. 12 ЦПК України.
      При цьому відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
      В свою чергу ч. 1 ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
      Так, суд погоджується з доводами представника відповідача, що в предмет доказування по даній справі входить не лише розмір заборгованості, а й правильність обчислення суми заборгованості та її складових (основної суми, відсотків за користування кредитом) у відповідності до умов Кредитних договорів, що підлягають дослідженню в судовому засіданні. Такі розрахунки повинні бути наданні з розбивкою зазначених сум сплати та заборгованості за кожний місяць окремою строчкою у відповідності до графіку погашення кредиту протягом усього періоду, за який нараховувалася заборгованість.
      Така позиція узгоджується із положеннями п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009 «Про судове рішення у цивільній справі», а саме: «У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог».
      Відповідно до п. 1.4.3. Загальних умов кредитування, до 10 числа кожного місяця Компанія надсилає Позичальнику відповідні рахунки для сплати чергового платежу відповідно до Графіка погашення кредиту. Черговий платіж підлягає сплаті відповідно до Графіка погашення кредиту.
      Умовами п. 10.10.3. Загальних умов кредитування визначено, що повернення Додаткового кредиту здійснюється Позичальником в повному обсязі в строки, встановлені графіком погашення кредиту, за винятком випадків, у яких Загальними умовами кредитування передбачено інші строки повернення кредиту.
      Оскільки, умовами Кредитних договорів встановлені окремі самостійні зобов`язання, які деталізують обов`язок боржника повернути весь борг частинами (термін сплати заборгованості - згідно графіків платежів - п`ятнадцятого числа кожного місяця), та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а відтак, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення.
      Як вбачається з розрахунку заборгованості за Кредитним договором від 15.04.2013 року, перша прострочка по сплаті за Кредитним договором виникла у Відповідача - 16.09.2014 року.
      Відповідно до п. 3.2. Договору про внесення змін/Додаткова угода №1 від 05.04.2014 року до Кредитного договору №50008196 від 15.04.2013 року (Додаткова угода), Сторони погоджуються, що Компанія має право визнати термін повернення Кредиту таким, що настав та/або вимагати дострокового розірвання Кредитного договору, у наступних випадках:
      Пункт 3.2.1. - порушення Позичальником терміну сплати будь-якого чергового платежу (його частини) з повернення Кредиту та/або Додаткового кредиту відповідно до Графіку погашення кредиту та/або сплати за користування Кредитом на строк щонайменше 1 (один) календарний місяць.
      Враховуючи те, що перша прострочка сплати за користування кредитними коштами відбулася 16.09.2014 року, право дострокового повернення кредиту за вимогою Компанії встановлений - згідно п. 3.2.1 Додаткової угоди - 1 календарний місяць з дати виникнення прострочення, то права Позивача слід вважати порушеними після несплати Відповідачем платежу за вказаний платіжний період, а саме - 16.10.2014 року.
      Оскільки, за умовами Кредитних договорів погашення кредиту повинно здійснюватися Відповідачем частинами кожного місяця, то початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов`язань.
      Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року №6-116цс13.
      Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
      Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, як це визначено ч. 4 ст. 267 ЦК України.
      Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки за приписами ст. 257 ЦК України.
      За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила за ч. 1 ст. 261 ЦК України.
      У постанові Верховного Суду України від 03 червня 2015 року, Верховний Суд України зробив висновок щодо застосування статей 261, 530, 631 ЦК України:
      Аналізуючи норми статей 261, 530, 631 ЦК України, слід дійти висновку про те, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу до закінчення строку виконання останнього зобов`язання має право заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті разом з нарахованими відсотками, а також стягнути несплачені до моменту звернення кредитора до суду з позовом щомісячні платежі (з відсотками) в межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. В останньому випадку, перебіг позовної давності буде починатись залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів.
      Отже, у разі неналежного виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу.
      Велика палата Верховного Суду в постанові від 28.03.2018 р. (провадження №14-10цс18) приходить до наступного висновку: «Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.
      Разом з тим, відповідно до ч. 5 ст. 267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
      Так, представник позивача вказує на те, що існують поважні причини пропуску строк позовної давності - 08.04.2015 р. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Маринець О.С. було вчинено виконавчий напис щодо стягнення з ОСОБА_4 суми боргу у розмірі 543333,32 грн. шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, який був чинним до прийняття Верховним Судом 26.06.2018 року рішення про задоволення позову ОСОБА_3 та скасування виконавчого напису.
      Разом з тим, суд не може вважати таку причину поважною, зважаючи на те, що Товариство не було обмежено в можливості поряд із зверненням стягнення на предмет застави шляхом вчинення виконавчого напису, подати позовну заяву до суду, з огляду серед іншого на п. 5.4. Договору застави транспортного засобу №50008196 від 27.04.2013 року, звернення стягнення на Предмет застави здійснюється за рішенням суду або на підставі виконавчого напису нотаріуса.
      Як вже зазначалося у п. 3.2.1. Додаткової угоди, якою було викладено п. 3.2.1. Загальних умов кредитування у новій редакції, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, тобто, зміни строку виконання основного зобов`язання, та визначили умови такого повернення коштів.
      Як вже зазначалося, перша прострочка по сплаті за Кредитним договором виникла у Відповідача - 16.09.2014 року, а тому за визначенням пункту 3.2.1. Кредитного договору, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, тобто, з 16.10.2014 року.
      Оскільки, строк виконання основного зобов`язання було змінено - на 16.10.2014 року, то саме з цього моменту в Позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак, Компанія звернулася до суду із зазначеним позовом лише у жовтні 2018 року, тобто, зі спливом строку позовної давності.
      За змістом ст. 266 ЦК України, зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно).
      У разі пропуску позовної давності по тілу кредиту, вважається, що позовна давність спливла і за додатковими вимогами, у зв`язку з чим кредитор може стягнути лише проценти за кредитом та пеню за процентами у межах строку позовної давності.
      На це звернув увагу Верховний Суд України у своїй постанові від 02.12.2015 у справі №6-249цс15.
      Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України.
      Виходячи з вищенаведеного, з огляду на те, що про порушення права ТОВ «Порше Мобіліті» було обізнано з 16.10.2014 року й протягом трьох років від цієї дати не було позбавлено можливості звернутися до суду із позовом, проте пред`явив вимоги лише у жовтні 2018 року, суд вважає за можливе застосувати наслідки пропуску строку позовної давності та відмовити у задоволенні вимог в частині стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за кредитним договором.
      Крім вимог щодо стягнення з відповідача заборгованості у зв`язку із неналежним виконанням кредитного договору, ТОВ «Порше Мобіліті» заявлено вимоги про стягнення збитків, відповідно до положень ст. 22 ЦК України та п. 8.5 Загальних умов.
      Як зазначає представник позивача збитки полягають у понесених Товариством витратах за Договором про надання колекторських послуг від 01 серпня 2011 року, відповідно до якого ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» надало ТОВ «Порше Мобіліті» послуги щодо забезпечення звернення стягнення на Предмет застави відповідно до вимог чинного законодавства України в позасудовому порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса на Договорі застави, відкриття виконавчого провадження, вжиття заходів, спрямованих на представництво інтересів Позивача у виконавчому провадженні, з метою стягнення з Боржника заборгованості за Кредитним договором, які складають загальну суму у розмірі 8 675,09 грн.
      Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування, відповідно до ч. 1 ст. 22 ЦК України.
      Збитками, згідно до ч. 2 ЦК України, зокрема є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права.
      Проте, під час розгляду справи не було отримано доказів, які б свідчили про те, що в розумінні положень ст. 22 ЦК України, зазначені витрати були необхідні для поновлення права.
      З огляду на вищенаведене, суд вважає за можливе відмовити ТОВ «Порше Мобіліті» у задоволенні вимог в повному обсязі.
      Розподіляючи судові витрати суд керується приписами ст. 141 ЦПК України.
      Виходячи з наведеного, керуючись ст.ст. 2-5,11-13,133-141,196,200,258,259,263,268,352,354 ЦПК України, ст. ст. 22,256,257,267, 625, 1048,1054 ЦК України,
      ВИРІШИВ:
      ПозовТовариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором залишити без задоволення.
      Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду, в порядку ст.ст. 353-357 ЦПК України з урахуванням п. 15.5. Перехідних положень цього Кодексу протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення .
      Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
      Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.
      Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
      У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
      Суддя:
      Джерело: ЄДРСР 88397253